Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 3 Уряд і економіка: уряд — твій друг (і грім аплодисментів до всіх його адвокатів)

Моїм першим у житті автомобілем була Honda Civic. Я любив цю машину, однак продав її, проїхавши на ній багато миль. Чому? З двох причин: (1) у неї не було гнізда для чашки, і (2) моя дружина була вагітна, і я перелякався, що моя сім’я збанкрутує, якщо ми купимо Chevy Suburban. Я змирився з проблемою гнізда для чашки. Однак встромляти дитяче сидіння в авто, яке важило чверть середнього позашляховика, не розглядалося як можливий варіант. Тому ми купили Ford Explorer і стали частиною проблеми для всіх тих, хто ще й досі водить Honda Civic[64].

Суть ось у чому. Моє рішення придбати позашляховик і їздити на ньому впливає на всіх інших водіїв на дорозі, хоча жоден із них не сказав ні слова про моє рішення. Я не повинен компенсувати всім власникам Honda Civic той факт, що я піддаю їхнє життя дещо більшому ризику. Я не повинен і компенсувати страждання дітей-астматиків, яким шкодять вихлопні гази моєї машини, коли я їжджу по місту, спалюючи галон пального на дев’ять миль. І я ніколи не відсилав грошей людям, які живуть на малих тихоокеанських островах, чиї країни колись можуть повністю опинитися під водою через те, що емісія СО2 з моєї машини викликає танення полярних льодових шапок. Але ж це реальні витрати, пов’язані з керуванням менш економічним автомобілем.

Моє рішення придбати Ford Explorer було викликане тим, що економісти називають «побічним ефектом», тобто приватні витрати через мою поведінку відрізнялися від суспільних витрат. Коли ми з дружиною пішли до автосалону Bert Weinman Ford Dealership, і продавець Енджел запитав: «Що я повинен зробити, щоб усадовити вас у це авто?», ми показали йому кошторис витрат на поїздки «фордом» замість «сівік»: більше пального, дорожча страховка, вищі автомобільні збори. У нашому кошторисі не було нічого про астматичних дітей, танучі льодові полярні шапки чи вагітних жінок, що керують автомобілями Mini Cooper. Чи пов’язані ці витрати з водінням «Експлорера»? Так. Чи повинні ми платити за них? Ні. Таким чином, вони не впливали на наше рішення (на відміну від почуття провини, яке ми відчули, оповідаючи це нашим екологічно свідомим родичам, що живуть у місті Боулдер, штат Колорадо, і змивають в туалеті лише один раз на день, щоб берегти воду).

Коли побічні ефекти — розрив між приватними й суспільними затратами у разі певної поведінки — значні, індивіди мають стимул робити те, що приносить їм вигоду за рахунок інших. Ринок сам собою не робить нічого, щоб виправити цю проблему. Фактично ринок «зазнає невдачі» в тому сенсі, що він заохочує індивідів і фірми «зрізáти кути» у такий спосіб, що в результаті потерпає суспільство. Якби ця концепція була настільки чіткою, як її подає більшість підручників з економіки, то кінофільми типу «Майкл Клейтон» не збирали б мільйони доларів. Зрештою, цей фільм демонструє простий побічний ефект: велика сільськогосподарська компанія звинувачується у виробництві пестицидів, що потрапляють у місцеві джерела води й отруюють цілі сім’ї. У цьому випадку немає ринкових рішень проблеми: проблему становить сам ринок. Компанія, що забруднює довкілля, максимізує свій прибуток, продаючи продукцію, яка викликає рак у невинних жертв. Фермери, які не усвідомлюють (або байдужі до) забруднення, фактично винагороджують цю компанію, купуючи все більше її продукції, що буде дешевшою чи ефективнішою, ніж та, яку вироблятимуть її конкуренти, що інвестують у нетоксичність своєї продукції. Єдина відплата в цьому кіношному прикладі (як і в попередніх фільмах «Ерин Брокович» та «Цивільний позов») відбулася через неринковий, урядовий механізм: суд. І, звичайно, Джордж Клуні дуже переконливо домагається торжества справедливості (як це робили до нього Джулія Робертс і Джон Траволта).

Давайте розглянемо банальніший приклад, той, що викликав гнів численних міських жителів: людей, які не прибирають за своїми собаками. У досконалому світі всі ми носили б совки для збирання собачого лайна, бо ми отримуємо вигоду завдяки відповідальній поведінці. Однак ми живемо не в ідеальному світі. З вузької точки зору деяких власників собак легше (дешевше — словами економічної нау­ки) ігнорувати гидотну купку, яку наклав Фідо, і безтурботно піти далі. (Для тих, хто вважає, що це тривіальний приклад, слід сказати, що в середньому щороку 650 осіб ламають кістки чи потрапляють до лікарень Парижа, послизнувшись на собачому лайні, як пише New York Times.)[65] Рішення про обов’язкові совки для збирання собачого лайна можна змоделювати подібно до будь-якого іншого економічного рішення: власник собаки зважує витрати і здобутки відповідальної поведінки і тоді прибирає або не прибирає за своїм собакою. А хто виступить на боці жінки, котра поспішає наступного ранку до автобуса, невдало наступає і в результаті має дуже поганий день? Ніхто, і саме тому в більшості міст є закони, що вимагають від власників собак прибирати за своїми тваринами.

На щастя, тут є ширша перспектива: однією з головних ролей уряду в ринковій економіці є боротьба з побічними ефектами — тими випадками, коли індивіди або фірми поводяться так, що це має ширші соціальні наслідки. Я зазначав у розділі 1, що всі ринкові транзакції — це добровільні обміни, які дають вигоду обом сторонам, задіяним у них. Це все ще справедливо, однак зверніть увагу на слово «задіяні», що залишає мені деякий простір для вагання. Проблема в тому, що всі індивіди, яких стосується ринкова транзакція, не обов’язково сидять за столом переговорів при укладенні угоди. Мій колишній сусіда Стюарт, із яким ми мали спільну стінку, був відданим любителем гри на африканському барабані бонго. Я впевнений, що і він, і власник крамниці музичних інструментів були задоволені, коли він купував новий набір бонго. (Судячи із сили звуку, він, мабуть, купив ще й сучасний підсилювач.) Однак я не був у захваті від цієї оборудки.

Побічні ефекти лежать в основі всіх питань публічної політики — від повсякденних до тих, що буквально загрожують життю на планеті:

• Журнал The Economist дещо скандально запропонував, аби сім’ї, які подорожують із малими дітьми, сиділи на місцях у хвості літака, щоб інші пасажири могли насолоджуватися «вільною від дітей» зоною. Редактор журналу зазначав: «Діти, як і сигарети чи мобільні телефони, явно вносять негативний побічний вплив на життя людей, що перебувають поряд. Будь-хто, настраждавшись протягом 12-годинної подорожі від крикливої дитини у своєму ряду чи настирливого підлітка, який злісно штовхає ззаду спинку його крісла, вхопиться за цю ідею так само швидко, як вхопився б за горло того підлітка. Тут прямий приклад невдачі ринку: батьки не несуть повністю витрат (адже малі діти подорожують безкоштовно), тож вони радо тягнуть своїх галасливих пустунів із собою. Де ж тут невидима рука, коли потрібно дати адміністративного ляпаса по сідниці?»[66]

• Використання мобільних телефонів перебуває під пильнішим наглядом і в публічних місцях, таких, як ресторани й електрички, де ця поведінка є вкрай дратівливою, і в автомобілях, де вона призвела до підвищення кількості аварій. Обмін SMS-повідомленнями — друга небезпечна річ під час керування автомобілем, одразу після керування у нетверезому стані.

• У Чикаго мер Ричард Лейлі спробував ввести податок 1 цент на кожні 2 долари купівлі їжі на винос, стверджуючи, що цей «податок на сміття» відшкодував би місту витрати на прибирання сміття, більша частина якого є упаковками від фаст-фуду. Економічні міркування мера були чіткими: сміття — класичний випадок побічного ефекту, — однак суд визнав це розпорядження антиконституційним, оскільки воно було «нечітким і йому бракувало однозначності» в сенсі застосування для різних типів упаковок. Нині на федеральному рівні відбувається обговорення податку на фаст-фуди (чи на прохолодні напої), щоб боротися з іншою проблемою, яку зумовлюють харчові зовнішні чинники: ожирінням. Витрати на охорону здоров’я, пов’язані з ожирінням, орієнтовно оцінюються як настільки ж високі, як і в боротьбі з тютюнокурінням. Суспільство підтримує принаймні частину цих законопроектів у зв’язку з витратами на урядові програми охорони здоров’я й підвищення страхових виплат — назвіть мені причину піклуватися про те, чи їсте ви біг-мак на обід.

• Глобальне потепління — одна з найважчих міжнародних проб­лем значною мірою тому, що фірми, які викидають значні обсяги парникових газів, покривають лише незначну частину втрат через ці викиди. Справді, навіть ті країни, де вони є, не несуть повної відповідальності за забруднення. Сталеливарний завод у Пенсильванії викидає в повітря СО2, що одного прекрасного дня може зумовити повінь у Бангладеш. (До речі, кислотні дощі через викиди у США вже вбивають канадські ліси.) Те саме справедливо сказати і про всі види промислових виробництв по всьому світу. Будь-яке рішення щодо глобального потепління має підняти виплати за викиди парникових газів настільки, щоб це зачепило всіх забруднювачів на Землі, — це завдання не з легких.

Варто зазначити, що можуть існувати й позитивні побічні ефекти: поведінка індивідів може мати позитивний вплив на суспільство, за який він чи вона не отримає належної компенсації. Колись із вікна мого кабінету було видно за річкою Чикаго Будинок Wrigley’s і Башту Tribune, дві найкрасивіші споруди в місті, відомому своєю архітектурою. У ясний день вигляд горизонту, і особливо цих двох будинків, був надихаючим. Однак я провів п’ять років у цьому кабінеті й жодного разу не заплатив за вигоду, яку спричинила мені ця чудова архітектура. Я не відсилав грошей до Tribune Company щоразу, як визирав у вікно. З погляду економічного розвитку бізнес міг би інвестувати в поліпшення виду районів для того, щоб приваблювати додаткові інвестиції. Але ж цей бізнес не винагороджується за приваблення того, що може стати економічним відродженням, і саме тому місцеві органи управління часто пропонують субсидії для таких інвестицій.

Деякі види діяльності мають і позитивні, і негативні побічні ефекти. Цигарки вбивають тих, хто їх курить, — це давно відомо. Відповідальні дорослі не курять за власним вибором. Однак тютюновий дим може загрожувати й тим, хто опинився поруч і дихає ним, через що більшість мешканців офісних будівель вважають тютюнокуріння чимось менш прийнятним, ніж біганина коридорами голяка. До речі, усі п’ятдесят штатів подавали до суду позови проти тютюнових компаній (і, відповідно, отримали великі позасудові угоди) на тій підставі, що курці зумовлюють додаткові витрати на охорону здоров’я, які лягають на плечі уряду штату. Іншими словами, мої податки тратяться на те, щоб вирізати у курця шматок легень. (Приватні страхові компанії не мають цієї проблеми: вони просто повертають додаткові витрати на страхування курців, встановлюючи для них підвищені премії.)

Водночас курці дають вигоду решті суспільства. Вони помирають молодими. Згідно з Американською асоціацією пульмонологів, середньостатистичний курець помирає на сім років раніше, ніж той, хто не курить, а це означає, що курці платять до фондів соціального страхування й приватних пенсійних фондів за всі свої роки роботи, однак потім не користуються достатньо довго зібраними коштами. Ті, хто не курить, у середньому отримують більше, порівняно з тим, що вони заплатили. Фахівці з Philip Morris навіть кількісно підрахували для нас ці вигоди. 2001 року вони видали звіт по Чеській Республіці (на час, коли парламент розглядав питання збільшення податку на сигарети), показавши, що завчасна смерть від тютюнокуріння заощаджує чеському урядові близько 28 мільйонів доларів щорічно на пенсіях і пільгах для літніх людей щодо оплати житла. Чистий прибуток уряду від тютюнокуріння, включно з податками мінус витрати на охорону здоров’я, склав 148 мільйонів доларів[67].

Як ринкова економіка справляється з побічними ефектами? Часом уряд регулює ті види діяльності, яких це стосується. Федеральний уряд щорічно випускає тисячі сторінок правил щодо всього — від забруднення підземних вод до перевірки м’яса птиці. Штати мають свої власні регуляторні структури: Каліфорнія, наприклад, має прямий набір стандартів щодо автомобільних вихлопів. Місцеві органи управління мають закони про зонування, що забороняють власникам приватного житла створювати небезпеку для сусідів шляхом зведення будинків, які можуть бути небезпечними, неприйнятними для цього району чи взагалі жахливими на вигляд. На острові Нантукет дозволено лише кілька кольорів для фарбування фасадів, щоб запобігти використанню безвідповідальними домовласниками яскравих неонових кольорів, що зруйнували б привабливий вигляд острова. Я живу в історичній місцевості, де будь-які зовнішні зміни в наших будинках — від кольору нових вікон до розмірів квітника — повинні затверджуватися архітектурним комітетом.

У деяких випадках економісти віддають перевагу іншому підходу до врахування побічних ефектів — оподаткуванню загрозливої поведінки замість її заборони. Я припускаю, що мій Ford Explorer був загрозою для суспільства. Економіст із Університету Корнелл Роберт Франк у своїх коментарях на сторінках газети New York Times зазначав, що позашляховик можна порівняти зі зброєю. «Будь-яка сім’я може вибирати розміри лише свого автомобіля. Не можна нав’язувати свій вибір іншим. Та сім’я, що в односторонньому порядку купила менший автомобіль, піддає себе ризику через одностороннє роззброєння», — писав він[68]. Чи потрібно заборонити Hummer? Чи повинен Детройт, за законом, випускати лише безпечніші, економніші автомобілі?

Економісти, у тому числі й містер Франк, сказали б «ні». Головна проблема з позашляховиками, а, відповідно, і з усіма автомобілями, у тому, що їздити на них дуже дешево. Приватні витрати на поїздку автомобілем Hummer до найближчого гастроному явно значно нижчі, ніж витрати суспільні. Тож підвищіть приватні витрати. Містер Франк пише: «Єдиний практичний засіб, враховуючи незаперечний факт, що їзда на великому автомобілі, який забруднює довкілля, завдає шкоди іншим, — це дати нам стимул брати цю шкоду до уваги при виборі автомобіля». Якщо реальні суспільні витрати на появу Explorer на дорозі складатимуть 75 центів на милю замість 50 центів, які нині платить автовласник, то така поправка податку урівняє обох. Це можна зробити за допомогою податку на пальне, на вихлоп чи на вагу, а може, й податку, що об’єднає їх. У результаті поїздка на Hummer до гастроному буде не настільки привабливою.

Але тепер ми вступаємо на чужу територію. Чи правильно змушувати деяких водіїв платити за привілей їхати на такому великому автомобілі, який може переїхати Mini Cooper, навіть не розхлюпавши напій у склянці, що стоїть у гнізді для чашок? Так, з тієї самої причини, що більшість із нас їдять морозиво попри те, що воно може викликати серцеві захворювання. Ми протиставляємо затрати здоров’я при споживанні мигдалевого напою в Starbucks його небесному кремовому смаку, ще і ще раз купуючи його. Ми не припиняємо взагалі споживання морозива, але й не споживаємо його щоразу, як сідаємо їсти. Економічна наука каже нам, що довкілля потребує такого самого обмірковування, як і все інше в нашому житті. Ми повинні підняти вартість їзди на позашляховику (чи будь-якому іншому автомобілі) з урахуванням реальних соціальних затрат, а потім дати водіям право вирішувати, чи дійсно має сенс їхати сорок п’ять миль до роботи на Chevy Tahoe.

Оподаткування поведінки, що генерує негативні зовнішні чинники, створює багато хороших стимулів. По-перше, воно обмежує поведінку. Якщо вартість їзди на Explorer підніметься до 75 центів за милю, на дорозі поменшає Explorer. Важливо також те, що ті люди, які все ще їздять на них, — і сплачують повністю соціальні збори, — це ті, хто найбільше цінує їзду на позашляховиках, можливо, тому, що їм доводиться буксирувати причепи або їздити поганими дорогами. По-друге, податок на споживання пального збільшує надходження, чого не робить заборона користування окремими типами автомобілів. Ці надходження можна використовувати для витрат на боротьбу з глобальним потеплінням (наприклад, пошук альтернативних джерел енергії або принаймні побудова водозахисних споруд навколо деяких тихоокеанських островів). Їх можна використати і для зниження деяких інших податків — податку на доходи чи на заробітну платню, — при цьому стимулюючи відмову від певної поведінки замість заохочення до поведінки, протилежно спрямованої.

По-третє, податок, що накладається на громіздкі, ненажерливі за кількістю пального автомобілі, заохочуватиме Детройт будувати ефективніші у споживанні пального авто, і це буде радше пряник, аніж батіг. Якщо Вашингтон довільно заборонить авто, які долають на одному галоні менше вісімнадцяти миль, не піднімаючи витрат на водіння таких автомобілів, тоді Детройт продукуватиме багато авто, що проїжджатимуть — нічого дивного — вісімнадцять миль дороги на галоні. Не двадцять, не двадцять вісім, не шістдесят, що забезпечує нова сонячна технологія. З іншого боку, якщо споживачі збираються погодитись із податком на основі споживання пального та/або маси автомобіля, тоді у них виникнуть зовсім інші вподобання, коли вони прийдуть до автосалону. Автовиробники відреагують швидко, і товари типу Hummer опиняться там, де їм і місце, — у такому собі музеї промислових виробів-мутантів.

Чи є ідеальним рішенням оподаткування побічних ефектів? Аж ніяк. Сам приклад з автомобілями має масу проблем, найочевиднішою з яких є визначення розмірів податку. Вчені ще й досі не дійшли згоди щодо того, наскільки швидко станеться глобальне потепління, не кажучи вже, якими можуть бути витрати, або, йдучи ще далі, які реальні витрати поїздки на Hummer на одну милю. Який податок правильний — 0,75 чи 2,21 або 3,07 долара? Ви ніколи не отримаєте від групи вчених згоди щодо розмірів податку, не кажучи вже про Конгрес Сполучених Штатів. Це також і проблема рівності. Я резонно зазначив, що коли ми піднімемо вартість поїздок на авто з підвищеним споживанням пального, ті, хто найбільше цінує їх, продовжуватимуть їздити. Однак наша міра того, наскільки ми щось цінуємо, — це скільки ми згодні платити за це, і багатії завжди зможуть платити більше за щось, ніж інші. Якщо вартість поїздок на «Експлорері» підніметься до 9 доларів за галон, тоді люди, що керують ними, везтимуть вино й сир для пікніків на пляжах Нантукета, тоді як постачальник із Чикаго, якому потрібна буде вантажівка для доставки деревини й цегли, не зможе покрити свої витрати. Хто насправді «цінує» найбільше свої автомобілі? (Розумні політики можуть обійти питання рівності, скориставшись податком на «прожерливі» авто для відшкодування податку, який найтяжче лягає на плечі середнього класу, такого як податок на зарплатню, і в цьому випадку наш постачальник із Чикаго платитиме більше за вантажівку, але менше — Службі внутрішніх доходів[69].) І нарешті процес виявлення й оподаткування побічних ефектів може вийти з-під контролю. Кожна дія на певному рівні генерує побічні ефекти. Будь-який вдумливий аналітик державної політики знає, що деякі індивіди, які носять спандекс[70] на людях, мають оподатковуватися, якщо не арештовуватися. Я живу в Чикаго, де орди ожирілих людей, які провели зиму вдома на дивані, виходять на вулиці ледь одягнені першого ж дня, коли температура повітря підніметься вище десяти градусів. Це може бути жахливим видовищем для тих, хто змушений бачити їх, і безумовно це не повинні бачити діти. Мабуть, податок на спандекс виявився непрактичним.

Я змінив свою позицію. Будь-хто, кажучи, що ринки, залишені на волю дії власних механізмів, завжди вестимуть до соціально вигідних результатів, верзе повну нісенітницю. Ринки самі по собі не можуть дати нам вигоди, коли існує велика різниця між приватними затратами на певну діяльність і суспільними витратами на неї. Розумні люди можуть і повинні обговорювати, якими можуть бути прийнятні вигоди. Часто це потребуватиме участі уряду.

Звичайно, не завжди. Сторони, які створюють зовнішні чинники, мають стимул самим прийти до приватної згоди. Це була ідея Рональда Коуза, економіста з Університету Чикаго, який отримав Нобелівську премію 1991 року. За відповідних обставин одна зі сторін у побічних ефектах може заплатити іншій стороні за зміну її поведінки. Коли мій сусіда Стюарт починав грати на своїх барабанах, я міг би заплатити йому, щоб він припинив або взяв менш дратівливий інструмент. Якщо мої незручності будуть більшими, ніж його задоволення від гри, я теоретично міг би заплатити йому, щоб він кудись подів свої бонго й полегшив життя для нас обох. Деякі уявні цифри можуть допомогти зрозуміти це. Якщо Стюарт отримує 50 доларів вигоди від гупання по барабанах, а цей шум завдає шкоди моїй психіці на 100 доларів за годину, то нам обом буде краще, якщо я дам йому 75 доларів, щоб він узявся за плетіння речей. Він отримує гроші, що приносять йому більше вигоди, ніж барабани, а я даю гроші за тишу, яка цінна для мене більше, ніж оті 75 доларів.

Однак зачекайте: якщо Стюарт створює цей шум, чому я маю платити йому, щоб він припинив? Може, я не повинен? Однією з ключових ідей Коуза є те, що приватні сторони можуть вирішити питання побічних ефектів власними силами лише тоді, коли відповідні права власності чітко визначені, а це означає, що кожна сторона знає, на що вона має право. (Як буде показано далі в цьому розділі, право власності часто містить у собі речі, значно складніші, ніж просто власність.) Чи має Стюарт право шуміти так, як йому хочеться? І чи маю я право працювати у відносному спокої? Ймовірно, що офіційні правила поведінки в Чикаго дають на це відповідь. (Ця відповідь може залежати від часу дня, даючи йому право чинити шум до певної визначеної години, а мені — право на тишу в нічні години.)

Якщо я маю право мирно працювати, тоді будь-яка платня повин­на іти у зворотному напрямку. Стюарт має заплатити мені за те, що він почне гуркотіти. Але в такому разі він не робитиме цього, оскільки це йому невигідно. Для мене як наполегливого письменника тиша коштувала б 100 доларів, тому Стюарт мав би заплатити мені принаймні таку суму, щоб вчиняти шум. Гра на бонго коштуватиме йому лише 50 доларів. Він не збирається платити мені 100 доларів за те, що приносить йому вигоду лише на 50. Тому я отримую свою тишу безкоштовно.

Це пояснює другу важливу ідею Коуза: приватні сторони завжди дійдуть одного й того самого ефективного рішення (того, що забезпечить найкраще використання наявних ресурсів) незалежно від того, яка сторона виступить із претензіями на право власності. Єдина різниця — хто закінчить виплатою іншому. У нашому випадку спірним ресурсом є наша спільна стіна та звукові хвилі, що проникають крізь неї. Найефективнішим використанням цього ресурсу буде зберігати тишу, оскільки я ціную моє мирне написання книжок більше, ніж Стюарт — свою гру на бонго. Якщо Стюарт має право шуміти, я заплачу йому за те, щоб він припинив, і повернуся до мирної роботи. Якщо я маю право на тишу, Стюарт не захоче платити мені достатньо для того, щоб лупити по своїх барабанах, — і я повернуся до мирної роботи.

Цікаво, що такий перебіг подій відбувається в реальному житті. Моїм улюбленим прикладом є енергетична компанія Огайо, яку місцеві жителі звинуватили в тому, що вона викидала «бридкий блакитний дим», який завдавав шкоди їхнім володінням і здоров’ю. Закон про чисте повітря давав право 221 жителю подавати скаргу про збитки для припинення забруднення. Отже, американська електрична компанія мала ухвалити одне з двох рішень: (1) припинити забруднення; чи (2) заплатити всім жителям міста за переїзд в інше місце[71].

Газета New York Times повідомила про реакцію: «Компанія купує місто, яке вона задушила, територію, будівлі й блакитний дим». Компанія заплатила всім жителям приблизно втричі дорожче, ніж коштували їхні будинки, в обмін на підписання угоди про те, що вони ніколи не будуть подавати скарг на шкоду, завдану забрудненням. За 20 мільйонів доларів проблема компанії закрилася і зникла — у буквальному сенсі. Очевидно, що це набуло і фінансового сенсу. New York Times повідомляла, що таке врегулювання стало першим випадком, коли компанія знищила ціле місто. «Це дозволить компанії уникнути знач­них втрат і публічних скандалів через індивідуальні позови, сказали правники й екологічні експерти».

Заключна ідея Коуза була така: транзакційні витрати, пов’язані з урегулюванням таких справ, — від часу, який був витрачений на визначення всіх причетних до юридичних витрат досягнення згоди, — повинні бути достатньо низькими для приватних сторін, щоб вони самі могли впоратися з побічними ефектами. Стюарт і я можемо сперечатися щодо паркану на задньому дворі. Американська електрична компанія може знайти, як дійти згоди з 221 власником будинків. Однак приватні сторони не будуть самостійно створювати такі виклики, як емісія СО2. Щоразу, коли я сідаю у свою машину і вмикаю двигун, я завдаю шкоди всім шести мільярдам жителів планети. Багато часу забере відсилання грошей усім шести мільярдам, особливо коли ви спізнюєтеся на роботу. (І можна довести, що частина людей із територій з холодним кліматом отримає вигоду від зміни клімату, тому, можливо, це вони повинні платити мені.) Права власності, пов’язані з парниковими газами, також залишаються неоднозначними. Чи маю я право викидати необмежені об’єми СО2? І чи має право хтось, хто живе на тихоокеанських островах, заборонити мені робити те, що може втопити всю їхню країну? Це належить до конфліктів, які має розв’язувати уряд.

Але повернімося на хвилинку назад. Уряд не згладжує грубі краї капіталізму — він у першу чергу уможливлює функціонування ринку. Багато хто буде схвально кивати вам на фуршеті, підтверджуючи, що якби уряд просто відсторонився, то ринки принесли би процвітання всій земній кулі. Справді, усі політичні кампанії будуються навколо цього питання. Кожний, кому довелося мати справу з Департаментом автотранспорту, звертатися за дозволом на будівництво чи сплачувати податок за свою обслугу, погодиться з цим. За такою одностайністю учасників фуршету криється лише одна проб­лема: все це неправда. Хороший уряд робить можливою ринкову економіку. Крапка. А поганий уряд чи відсутність уряду кидає в капіталізм каміння, унаслідок чого мільярди людей живуть у жахливій бідності по всьому світу.

Почнемо з того, що уряд встановлює правила. Країни без функціонуючого уряду не є оазами процвітання вільного ринку. Це місця, де дорого й важко вести навіть найпростіший бізнес. Нігерія має одні з найбільших у світі запасів нафти та природного газу, однак фірми, які намагаються вести бізнес у цій країні, стикаються з проблемою, яку скорочено називають BYOI — bring your own infrastructure[72][73]. Ангола багата на нафту й діаманти, однак це багатство профінансувало понад десять років громадянської війни, а не економічне процвітання. 1999 року правителі Анголи витратили 900 мільйонів доларів доходів на придбання зброї. Не має значення, що при цьому кожна третя дитина помирає до досягнення віку п’яти років, а середня тривалість життя складає жахливі сорок два роки[74]. Це не ті країни, де ринкова економіка зазнала невдачі, а ті, де уряд не зміг створити й увести в дію інститути, необхідні для підтримки ринкової економіки. Звіт Програми розвитку ООН поклав значну відповідальність за світову бідність на поганий уряд. У звіті зроблено висновок, що без хорошого урядування сподівання на поступовий економічний розвиток та інші стратегії будуть марними[75].

Насправді ніхто не любить третейських суддів, однак ви не можете без них грати у Світовій серії[76]. То які ж правила для функціональної ринкової економіки? По-перше, уряд визначає та підтримує права власності. Ваші власні речі: ваш будинок, ваше авто, ваш собака, ваші гольф-клуби. У розумних межах ви можете робити з цією власністю що заманеться. Ви можете її продавати, здавати в оренду чи віддавати в заставу. Найважливіше те, що ви можете інвестувати у свою власність з повною певністю, що віддача від ваших інвестицій також належатиме вам. Уявіть собі світ, у якому ви витрачаєте все літо, обробляючи кукурудзяне поле, а потім ваш сусіда приїжджає на своєму комбайні, весело махає вам рукою і починає збирати весь урожай для самого себе. Схоже на вигадку? Не дуже, якщо ви — музикант, оскільки це саме те, що робила файлообмінна мережа Napster, дозволяючи індивідам скачувати музику, не платячи жодної компенсації музикантам, які створили її, чи компаніям звукозапису, що мають права власності. Музична галузь успішно звинуватила Napster у поширенні піратства.

Права власності стосуються не лише будинків, автомобілів і речей, які ви можете зберігати у комірчині. Деякі найважливіші права власності стосуються ідей, творів мистецтва, формул, винаходів і навіть хірургічних процедур. Ця книга так само є хорошим прикладом. Я пишу текст. Мій агент продає його видавцеві, що береться за друк і поширення книги. Книга продається у приватних книгарнях, де для спілкування з некерованим натовпом, який прагне отримати книжку з автографом, наймаються приватні охоронці. На кожному етапі задіяні лише приватні права. Це можуть бути прямі ринкові транз­акції: уряд може лише втручатися. Справді, я можу лаяти уряд за оподаткування мого доходу, оподаткування продажу книжок і навіть за оподаткування заробітної платні, яку я виплачую няні, що доглядає за моїми дітьми, поки я пишу.

Насправді вся процедура стає можливою завдяки одному: авторському праву, що є критично важливою формою власності для тих із нас, хто пише задля заробітку. Уряд Сполучених Штатів забезпечує, щоб після того, як я вклав час у створення рукопису, жодна компанія не могла вкрасти цей текст і опублікувати його, не сплативши мені компенсації. Кожен професор, копіюючи його для використання на заняттях, повинен спочатку заплатити роялті видавцеві. Дійсно, уряд підтримує подібні права для програмного забезпечення Microsoft, а також відповідні права власності — патент — фармацевтичної компанії, що винайшла Віагру. Випадок патенту цікавий тим, що його часто неправильно трактують. Інгредієнти Віагри коштують копійки за таблетку, однак тому, що Pfiser має патент на Віагру, що дає їй монополію на право продавати цей продукт протягом двадцяти років, вона продає кожну пігулку аж за 7 доларів. Цей величезний прибуток, характерний також для нових ліків від ВІЛ/СНІДу та інших життєво важливих продуктів, часто описується як певного виду соціальна несправедливість, здійснювана ненаситними фірмами — «великими фармацевтичними компаніями», яких періодично демонізують під час президентських виборчих кампаній. Що станеться, коли й іншим компаніям дозволити продавати Віагру або примусити Pfizer продавати свій продукт дешевше? Ціна впаде до рівня, значно ближчого до вартості виробництва. Справді, коли патент на ліки закінчується, — після того, як непатентовані замінники стануть легальними, — ціна зазвичай падає на 80—90 %.

То чому ж ми дозволяємо Pfizer обдирати користувачів Віагри? Бо якби Віагра не була захищена патентом, Pfizer ніколи б не робив великих інвестицій, необхідних для винаходу новітніх ліків. Реальні затрати на передові ліки — це науково-технологічні роботи, пошук у світових лісах кори екзотичних дерев із медичними властивостями, а не виробництво пігулок, коли формула винайдена. Те саме стосується й ліків від будь-яких інших хвороб незалежно від їхньої небезпеки для життя[77]. Середня вартість виходу нових ліків на ринок складає десь близько 600 мільйонів доларів. І для кожних успішних ліків існують численні дорогі дослідницькі експерименти, що закінчилися невдачею. Чи можна постачати ліки за доступними цінами американцям із низькими доходами, та й біднякам по всьому світу, не зруйнувавши стимулів до винаходу цих ліків? Так, уряд може викупити патент, коли нові ліки винайдено. Уряд заплатить наперед фірмі суму, еквівалентну тій, яку вона заробила б протягом тих двадцяти років дії патенту. Після цього уряд стає власником прав і може виставляти ціну, яку він вважає за потрібне. Цей варіант дорогий і сам по собі створює деякі проблеми. Наприклад, які патенти на ліки має купувати уряд? Чи артрит достатньо серйозне захворювання, щоб виправдати цим використання суспільних фондів для здешевлення ліків від нього? А як щодо астми? І все ж такого типу план принаймні узгоджується з економічною реальністю: індивіди та фірми інвестуватимуть лише тоді, коли їм гарантують «ужинок не менший за посів» у буквальному чи переносному сенсі.

Якось я натрапив на курйозний приклад того, як неоднозначні права власності можуть стримувати економічний розвиток. Я працював над довгою історією про американських індіанців для журналу The Economist. Витративши час на відвідання багатьох резервацій, я помітив, що в них було дуже мало приватних будинків. Члени племені жили або в будинках власності федерального уряду, або у трейлерах. Чому? Одна з основних причин у тому, що важко, майже неможливо отримати звичайну іпотеку в резервації індіанців, оскільки земля перебуває в комунальній власності. Членам племені можуть дати землю в користування, але не у власність, — нею володіє нація індіанців. Для комерційного банку це означає, що власника іпотеки, який не може її виплатити, не можна позбавити права викупу заставного майна. Якщо банку відмовлено в цьому неприємному, але необхідному варіанті, тоді кредитор втрачає будь-яку ефективну заставу під свою позику. З іншого боку, трейлер — це дещо інше. Якщо ви неспроможні виплачувати кредит, компанія може одного разу приїхати й відбуксирувати ваш трейлер. Однак трейлери, на відміну від звичайного будівництва, не належать до місцевої торгівлі житлом. Вони збираються за тисячі миль звідти на заводі й потім перевозяться до резервації. Цей процес не створює робочих місць для мулярів, покрівельників, штукатурів й електриків, а ці професії — саме те, чого потребують індіанські резервації в Америці найбільше.

Уряд знижує затрати на ведення бізнесу в приватному секторі багатьма способами: вводячи однакові правила та норми, як, наприклад, закон про підрядництво; викорінюючи шахрайство, стежачи за обігом стабільної валюти. Уряд будує й утримує інфраструктуру: дороги, мости, порти й дамби, — те, що здешевлює приватну комерцію. Електронна комерція може стати сучасним дивом, однак не дивуйтеся тому факту, що при замовленні одягу від Gap.com його привозять вам із розподільчого центру на вантажівці, що мчить магістральними дорогами. У 1950—60-х роках нові дороги, включно з мережею швидкісних сполучень між штатами, принесли значну частину всього нового капіталу в Сполучених Штатах. І ці інвестиції в інфраструктуру пов’язані зі значним підвищенням продуктивності в галузях виробництва, споріднених із автомобільною промисловістю[78].

Ефективне регулювання й контроль роблять ринок надійнішим. Завдяки старанням Комісії з цінних паперів і бірж можна купити акції нової компанії, зазначеної у списку NASDAQ, маючи певність, що ні ця компанія, ні продавці з фондової біржі не пов’язані з шахрайством. Коротше кажучи, уряд відповідає за верховенство права. (Руйнація верховенства права є однією з причин того, чому непотизм, клановість та інші види «сімейної» поведінки повсюди проявляються в країнах, що розвиваються: за відсутності правил, що зобов’язують сторони угоди до порядності, оборудки у бізнесі можуть здійснюватися безпечно лише на основі певних особистих стосунків.) Джеррі Джордан, колишній президент Федерального резервного банку у Клівленді, якось висловився щодо очевидних речей, які дуже часто сприймаються як самі собою зрозумілі: наші складні інститути, і публічні, і приватні, уможливлюють здійснення складних транзакцій із цілковитими незнайомцями. Він сказав:

Шекспір міг радити нам позбутися всіх адвокатів, однак він був драматургом, а не економістом. В реальності ми скаржимося на правників, поки нас не обдурять, і тут ми починаємо бігати й шукати найкращого з них. Уряд стежить за виконанням правил достатньо чесно й ефективно. Чи ідеально? Ні. Однак замість того, щоб співати хвалу американській системі правосуддя, давайте поглянемо на протилежний приклад з Індії. Абдул Вахід подав до суду на свого сусіда молочника на ім’я Мохаммад Нанге, що побудував на межі свого двору декілька стоків, із яких вода зливається в палісадник містера Вахіда. Містерові Вахіду не подобалося, що вода тече через його власну територію, частково тому, що він планував прибудувати третю кімнату до свого бетонного будинку й побоювався, що стічні води підтікатимуть під неї. Тож він подав позов. Судовий розгляд почався у червні 2000 року в місті Модарадабі неподалік від Нью-Делі[80].

У цьому судовому процесі було лише одне ускладнення: позов був поданий за тридцять дев’ять років до того, і містер Вахід, і містер Нанге вже померли. (Їхні родичі успадкували цей позов.) За деякими підрахунками, якби в Індії більше не подавалося жодного позову, розгляд усіх існуючих справ у судовому списку забрав би 324 роки. І це не лише цивільні справи. Наприкінці 1999 року чоловік у віці сімдесяти п’яти років був звільнений із в’язниці в Калькутті після того, як тридцять сім років прочекав суду за звинуваченням в убивстві. Його звільнили, бо і свідки, і поліцейські, які проводили розслідування, вже були покійними. (Суддя у 1963 році оголосив його ментально неповноцінним, щоб постати перед судом, але це рішення десь загубилося.) Візьміть до уваги: за стандартами країн, що розвиваються, Індія має відносно ефективні урядові інститути. У Сомалі такого типу спори не розв’язуються в суді.

Тим часом уряд посилює антимонопольні закони, що забороняють компаніям таємно домовлятися між собою для того, щоб обійти переваги конкуренції. Наявність трьох авіаліній, що таємно домовляться про встановлення вартості перельотів, нічим не краща за існування однієї безсовісної монополії. Тут треба підкреслити, що всі ці інститути утворюють рейки, по яких їде капіталізм. Томас Фрідман, оглядач міжнародних відносин для New York Times, якось відзначив це у своїй статті. «Чи знаєте ви, скільки середній росіянин віддав би за тиждень переслідування Департаментом юстиції США російських олігархів і монополістів?» — запитував він[81]. Він вказував, що серед багатьох економік світу, уражених ендемічною корупцією, і особливо у країнах, що розвиваються, можна виявити, що іноземці часто ненавидять нас за… тримайтесь за свою каву… наших вашингтонських бюрократів: «тобто за наші інститути, наші суди, нашу бюрократію, наших військових і наші регуляторні агенції — Комісію з цінних паперів і бірж, Федеральну резервну систему, Федеральне управління цивільної авіації, Управління продовольства і медикаментів, Федеральне бюро розслідувань, Управління з охорони навколишнього середовища, Службу внутрішніх доходів, Службу імміграції й натуралізації, Патентний офіс США й Федеральну агенцію надзвичайних ситуацій».

Уряд відіграє й іншу важливу роль: він пропонує широкий набір благ, які ми називаємо «соціальними благами», що приносять нам користь, але не можуть надаватися приватним сектором. Припустімо, що я вирішив придбати протиракетну систему, щоб захистити себе від ракет агресивних країн. (Вона буде схожою на супутникову телевізійну тарілку, але значно дорожчою.) Я запитую мого сусіда Етьєна, чи хоче він розділити зі мною вартість цієї системи. Він каже «ні», добре знаючи, що моя протиракетна система прикриє його будинок від будь-яких ракет, які може запустити на нас Північна Корея. Етьєн і більшість моїх сусідів мають потужний стимул до «фрі-райдерства»[82] на моїй системі. З іншого боку, я не хочу сам платити повну ціну цієї системи. Врешті-решт ми не отримуємо протиракетної системи, навіть якщо вона принесе всім нам вигоду.

Суспільні блага мають дві характерні особливості. По-перше, витрати на надання благ додатковим користувачам — навіть тисячам чи мільйонам людей — дуже малі чи взагалі нульові. Звернімося до системи протиракетної оборони: якщо я платитиму за те, щоб збивати ракети терористів, мільйони людей, які живуть відносно близько до мене на території великого Чикаго, отримають це благо безкоштовно. Те саме стосується радіопередавачів, маяків чи великого парку: якщо він працює для однієї особи, він може надавати послуги й тисячам інших без додаткових витрат. По-друге, дуже важко, практично неможливо відлучити від користування благами осіб, які не заплатили за них. Як ви скажете капітанові корабля, що він не має права користуватися сигналами маяка? Затулятимете йому очі, коли він пропливатиме повз нього? («Увага, кораблю ВМС Britannica: ви підглядаєте!») У мене був один професор у Принстонському університеті, який починав лекцію про суспільні блага словами: «Ну, хто ті сосунки, що фактично платять за публічне радіо?»

Фрі-райдерство може зіпсувати підприємство. Автор Стівен Кінґ якось спробував здійснити експеримент, пропонуючи свій новий роман безпосередньо читачам через Інтернет. Цей план полягав у тому, що він пропонував читачам щомісячні шматки для закачування в обмін на плату в один долар за принципом добровільних внесків. Він попередив, що ця оповідь буде згорнута, якщо менш ніж 75 % читачів зроблять добровільні внески. «Якщо ви платите, оповідь продовжуватиметься, якщо ні — буде обірвана», — писав він на веб-сайті. Результат був цілком передбачуваний для песимістичних економістів, які займаються дослідженням проблем такого типу. Оповідь було перервано. На момент припинення друку серійного роману «Рослина» лише 46 % читачів заплатили за те, щоб скачати запропонований останній розділ.

Це головна проблема, що виникає, коли суспільні блага створюють приватні підприємства. Фірми не можуть змусити споживачів платити за такі блага, незалежно від того, наскільки велику вигоду вони можуть отримати від них чи як часто вони ними користуються. (Згадайте маяк.) І будь-яка система з добровільною оплатою стає жертвою фрі-райдерів. Візьміть до уваги таке:

• Фундаментальні дослідження. Ми вже обговорювали потужні стимули, які створює прибуток для фармацевтичних і подібних до них компаній. Однак не всі важливі наукові відкриття дістають негайне практичне застосування. Дослідження Всесвіту чи того, як діляться людські клітини, або пошук субатомних частинок можуть бути значно віддалені від запуску супутника зв’язку чи розробки ліків, які стримують ріст ракових пухлин, або створення чистіших джерел енергії. Так само важливо, що такого типу дослідження повинні вільно поширюватися між ученими, аби максимізувати їхню цінність. Іншими словами, ви не станете багатим, і навіть не покриєте своїх витрат, створюючи знання, яке може одного чудового дня суттєво поліпшити життя людей. Більшість фундаментальних досліджень в Америці виконується або безпосередньо урядом в таких організаціях, як NASA й Національний інститут охорони здоров’я, чи в дослідницьких університетах, що є неприбутковими інституціями, які отримують федеральне фінансування.

• Виконання законів. У нас не бракує приватних охоронних фірм — «найманих поліцейських», як ми звикли називати їх у коледжі, коли вони агресивно вишукували любителів пива, яким ще не випов­нилося двадцять років. Однак вони обмежені у своїх діях. Вони лише можуть захищати ваше майно від якихось зазіхань. Вони не шукатимуть злочинців, що вдерлися якось до вашого будинку; вони не ловитимуть мексиканських наркобаронів і не перешкоджатимуть проникненню злочинців у вашу країну, не розкриватимуть інших злочинів, щоб унеможливити напад на вас. Усе це убезпечить вас і вашу власність у довготривалій перспективі, однак тут проявляються притаманні цьому проблеми фрі-райдерства. Якщо я сплачую за безпеку такого типу, будь-хто інший у моїй країні отримує від цього вигоду безкоштовно. Скрізь у світі абсолютна більшість дій із дотримання законності лежить на плечах урядів.

• Парки та публічні місця. Узбережжя озера в Чикаго — найбільша цінність міста. На тридцять миль уздовж озера Мічиган простяг­лися парки та пляжі, власником яких є місто і які захищені від приватної забудови. Якщо це — найкраще використання землі, а я твердо в цьому переконаний, то чому б приватному землевласникові не використати її для тих самих цілей? Зрештою, ми уже встановили, що приватна власність на активи забезпечує найвигідніше їхнє використання. Якби я став власником тридцяти миль узбережжя, чому б мені не брати плату з велосипедистів і ковзанярів на роликах чи любителів пікніків, щоб отримати гарний прибуток від своїх інвестицій? Цьому є дві причини. По-перше, логістичним жахом було б патрулювати таку велику територію і збирати платню за користування. Ще важливіше те, що багато людей, яким подобається узбережжя озера, фактично не користуються цим активом. Їм може подобатися вид із вікна своєї квартири у хмарочосі чи з вікна свого автомобіля, коли вони проїжджають по Лейк Шор Драйв[83]. Приватний забудовник ніколи не стягне грошей із цих людей і тим самим утратить вигоду від цінності відкритого простору. Це справедливо для багатьох природних ресурсів Америки. Ви, мабуть, ніколи не були в затоці Принца Вільяма на Алясці й, можливо, ніколи там не побуваєте. Але ви напевно були стурбовані, коли величезний нафтовий танкер Exxon Valdez сів на мілину й забруднив цю зону. Уряд може принести нам колективну вигоду, захищаючи ресурси такого типу.

Очевидно, що не всі колективні прагнення потребують урядової руки. Вікіпедія — дуже зручний ресурс, навіть для тих, хто не робить добровільних внесків, щоб підтримувати її. Кожна школа, церква й масив мають групу активістів, які роблять більше, ніж просто користуються, щоб сприяти важливим публічним справам, які дають вигоду значно більшому колу фрі-райдерів. Попри ці приклади, є переконливі причини вважати, що суспільство мало інвестує в те, що може дати нам вигоду без необхідності підсилювати співпрацю. Так само, як я люблю дух Вікіпедії, я із задоволенням передаю протидію тероризму в руки ФБР — урядової інституції, яку ми створили (й оплачуємо її своїми податками), щоб вона діяла від нашого імені.

Уряд перерозподіляє добробут. Ми збираємо податки від одних громадян і надаємо вигоду іншим. На противагу популярній думці більшість доходів уряду не використовується на бідних: вони витрачаються на середній клас у формі програми Medicare і соціального забезпечення. І все ж уряд має легальні повноваження грати роль Робін Гуда, інші уряди по всьому світу, зокрема, у європейських краї­нах, роблять це дуже активно. Що може сказати про це економічна наука? На жаль, небагато. Найважливіші питання, пов’язані з розподілом доходів, потребують філософських чи ідеологічних відповідей, а не економічних. Розгляньмо таке питання: яке становище у світі буде кращим — те, де кожна людина в Америці зароблятиме 25 тисяч доларів, достатньо для того, щоб покрити базові потреби, чи статус кво, коли деякі американці дико багаті, деякі розпачливо бідні, а середній дохід становитиме близько 48 тисяч доларів? Останнє описує більший економічний пиріг, а перше — менший пиріг, але поділений більш рівномірно.

Економічна наука не пропонує засобів для відповідей на філософські питання, пов’язані з розподілом доходів. Наприклад, економісти не можуть довести, що якщо силоміць відібрати долар у Стіва Джобса й дати його голодній дитині, це поліпшить загальний суспільний добробут. Більшість людей інтуїтивно вірить у це, однак теоретично можливо, що Стів Джобс утратить більше вигоди від відданого долара, ніж голодна дитина здобуде. Це крайній приклад більш загальної проблеми: ми вимірюємо наш добробут з точки зору вигоди, що є теоретичним концептом, а не вимірювальним інструментом, за допомогою якого можна отримати кількісні результати, порівняти індивідів щодо нього чи узагальнити по всій нації. Ми, наприклад, не можемо сказати, що план оподаткування кандидата А принесе нації 120 одиниць вигоди, тоді як план кандидата Б — лише 111.

Розгляньмо питання, поставлене Амартією Сен, Нобелівським лауреатом з економіки 1998 року[84]. Три особи прийшли до вас найматися на роботу. У вас є лише одне місце, і робота не може бути поділена між усіма трьома, а вони мають однакову кваліфікацію. Одна з ваших цілей — зробити світ трішки кращим, найнявши людину, якій робота найбільш потрібна.

Перший чоловік — найбідніший із усіх. Якщо вашою первинною метою є підвищення людського добробуту, напевно, він має отримати роботу. А може, й ні. Другий — не найбідніший, але найнещасніший, бо він лише недавно збіднів і не звик до злиднів. Наймання його на роботу дасть найбільший приріст щастя.

Третій — і не найбідніший, і не найнещасніший. Однак він має хронічні проблеми зі здоров’ям, наполегливо бореться за своє життя, яке можна врятувати завдяки зарплатні на цій посаді. Отже, надання роботи йому матиме найглибший вплив на якість життя індивіда.

Хто має отримати роботу? Як і можна було очікувати від Нобелівського лауреата, містер Сен може розповісти багато цікавого про цю дилему. Однак у її основі лежить те, що правильної відповіді немає. Те саме справедливо — на противагу тому, що політики з обох кінців політичного спектра казатимуть вам — щодо питань, пов’язаних із перерозподілом доходів у сучасній економіці. Чи покращиться добробут країни, якщо підвищення податку поліпшить забезпечення для бідних, але знизить загальне економічне зростання? Це питання ставлення, а не економічного знання. (Зверніть увагу, що кожна президентська адміністрація здатна знайти дуже кваліфікованих економістів, щоб підтримати свої ідеологічні позиції.) Ліберали (в американському сенсі цього слова) часто ігнорують той факт, що збільшення пирога, навіть якщо його ділити не порівну, майже завжди збільшує навіть найменші часточки. Світ країн, що розвиваються, потребує економічного розвитку (на який сильно впливає міжнародна торгівля), щоб добробут бідних підвищувався. Крапка. Історична реальність показує, що урядові політики, які, на перший погляд, працюють для бідних, можуть бути неефективними й навіть шкідливими, якщо вони погіршують стан загальної економіки.

Тим часом консерватори часто з ентузіазмом пропонують усім нам вийти на вулиці й підтримувати будь-яку публічну політику, що забезпечує швидше зростання економіки, при цьому нехтуючи тим, що є й чітко обґрунтовані підстави для підтримки інших політик, таких, як захист довкілля чи перерозподіл доходів, які можуть зменшити загальні розміри пирога. Справді, деякі факти вказують на те, що наше розуміння добробуту визначається в першу чергу нашим відносним добробутом, як наче він є абсолютним рівнем добробуту. Іншими словами, ми визначаємо вигоду не тим, що маємо більший телевізор, а тим, що наш телевізор так само великий або більший, ніж у нашого сусіда.

Є ще одне найбільш суперечливе питання: чи повинен уряд захищати людей від самих себе? Чи повинне суспільство витрачати ресурси на те, щоб запобігти скоєнню вами дурниць, що не впливають на решту людей? Чи це наша робота? Найважливіше зрозуміти, що відповідь на це питання належить до філософських: найкраще, що може зробити економічна наука, — це окреслити діапазон виправданих поглядів. На одному кінці континууму перебуває переконання, що індивіди є раціональними (чи принаймні більш раціональними, ніж уряд), тобто окремий громадянин, а не ми всі, найкраще знає, що для нього добре. Якщо ви хочете нюхати клей, а потім котитися донизу сходами до підвалу, — молодець! Просто переконайтеся, що ви сплатите всі витрати на медичну допомогу і не будете сідати за кермо автомобіля, нанюхавшись клею.

Економісти-біхевіоралісти приготували купу аргументів для протилежного кінця цього континууму, де розумні люди стверджують, що суспільство здатне і повинне не давати людям робити те, що може обернутися бідою. Є багато доказів того, що людські рішення містять певні помилки, такі, як недооцінка ризику чи погане планування майбутнього. У практичному сенсі ці помилки часто виплескуються назовні, зачіпаючи інших, що ми бачили у випадку колапсу нерухомості й проблем із іпотекою, що супроводжувала його.

Існує широкий діапазон поглядів між цими крайнощами (наприк­лад, вам дозволяється нюхати клей і падати зі східців у підвал, однак лише одягнувши перед цим шолом). Інтригуючий і практичний момент міститься посередині й полягає в понятті «ліберальний патерналізм», запропонованому у впливовій книзі «Nudge»[85] професора поведінкових наук і економіки з Університету Чикаго Ричарда Талера й Касса Санстейна, професора Гарвардської правничої школи, що працює зараз в адміністрації Президента Обами. В основі патерналізму лежить ідея, що індивіди систематично помиляються у своїх судженнях, однак суспільство не повинно змушувати вас змінювати свою поведінку (це ліберальна частина). Замість цього ми повинні просто вказати вам правильний напрям (а це — патерналістська частина).

Однією з ключових ідей Талера і Санстейна є те, що наші рішення часто є результатом інерції. Якщо роботодавець автоматично підписує нас на якусь страховку, ми триматимемось її, навіть якщо пропонується ще шість можливих планів страхування. І навпаки, ми можемо взагалі не підписуватися на певний план, якщо це вимагає від нас певної активної поведінки — прочитання інструкції з описом вигід, заповнення форми заяви, відвідання дурного семінару з питань людських ресурсів чи здійснення ще чогось, що потребує часу й зусиль. Талер і Санстейн припускають, що інерція (та інші недоліки прийняття рішень) може використовуватися на благо. Якщо виробники пуб­лічної політики стурбовані певною індивідуальною поведінкою, як, наприклад, неадекватні пенсійні заощадження, тоді ліберальний патерналістський варіант полягає в тому, щоб людина автоматично клала певну суму грошей на пенсійний рахунок із кожних отриманих виплат. Це і є «посил». Кожен вільний у будь-який момент обрати інший варіант. Однак вражаюче велика частка людей дотримуватиметься того, що ви запропонуєте їм на початку.

Ця ідея має глибокі наслідки, коли застосувати її до випадку, наприклад, донорства органів. Іспанія, Франція, Норвегія, Ізраїль і багато інших країн мають закони про «автоматичне отримання згоди, якщо особа не висловила протилежного» (тобто очікувану згоду), коли мова йде про донорство органів. Ви є донором органів, якщо не зазначите протилежного, на що ви маєте право. (На противагу Сполучені Штати мають протилежну систему, за якою ви не є донором органів, поки не дасте згоду бути ним.) Інерція має значення навіть тоді, коли йдеться про таку серйозну справу, як донорство органів. Економісти виявили, що закони про очікувану згоду справляють знач­ний позитивний вплив на донорство органів, контроль за відповідними показниками в країні, такими, як релігія й витрати на охорону здоров’я. В Іспанії найвищий у світі показник донорства органів після смерті — на 50 % вищий, ніж у Сполучених Штатах[86]. Справжні ліберали (на противагу патерналістам) заперечують закон про очікувану згоду, оскільки вважають, що уряд є «власником» ваших внутрішніх органів, якщо ви не докладаєте зусиль, щоб повернути їх собі.

Хороше врядування має значення. Чим складнішою стає наша економіка, тим складнішими мають бути наші урядові інститути. Чудовим прикладом є Інтернет. Приватний сектор — двигун для розвитку веб-економіки, однак саме уряд викорінює шахрайство, робить законними онлайн транзакції, класифікує права власності (такі, як імена доменів), врегульовує спори і має справу з питаннями, про які ми навіть не знаємо.

З подіями 11 вересня пов’язана сумна іронія, що примітивні погляди на уряд, — що «платники податків краще знають, що робити зі своїми грішми, ніж уряд», — показали свою ницість. Окремі платники податків не можуть зібрати розвідувальні дані, вистежити злочинців у горах Афганістану, провести дослідження з біотероризму чи захистити літаки й аеропорти. Правда, коли уряд забирає гроші з моєї зарплатні, то існують певні речі, що принесли б мені більше користі, якби я сам їх купив. Однак так само правда, що є речі, які дадуть мені вигоду, але які я сам купити не можу. Я не можу побудувати систему протиракетної оборони чи захистити зникаючі види, зупинити глобальне потепління, встановити світлофори чи регулювати Нью-Йоркську фондову біржу або домовлятися з Китаєм про зниження торговельних бар’єрів. Уряд дає нам змогу робити ці речі колективно.