Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 9 Ведемо рахунок: чи моя економіка більша, ніж ваша економіка?

Як я вже згадував, наприкінці 1980-х років я був молодим спічрайтером у губернатора штату Мен. Одним із моїх первинних обов’язків було шукати анекдоти. «Смішні анекдоти, — напучував він мене. — Щирий сміх, без гигикання». Через двадцять років один із тих анекдотів згадався, і не стільки тому, що й зараз він смішний, як завдяки тому, що він розповідає про те, що ми думали тоді. Згадаймо часи Джорджа Буша-старшого, який тоді був Президентом, і Дена Квейла — віце-президента. У штаті Нью-Інґланд у той час відбувався економічний спад, і Мен також добряче зачепило. Водночас Японія показала себе економічною потугою світу. Анекдот такий:

Проводячи відпустку в Кеннебукпорті, Джордж Г. В. Буш дістає удар по голові копитом. Він впадає в кому. Через дев’ять місяців він приходить до тями, а Президент Квейл стоїть біля його ліжка.

— У нас мир? — запитує містер Буш.

— Так, у країні мир, — відповідає Президент Квейл.

— Яке безробіття? — запитує містер Буш.

— Близько 4 відсотків, — каже Президент Квейл.

— Інфляція? — продовжує містер Буш.

— Під контролем, — мовить Президент Квейл.

— Чудово, — каже містер Буш. — І скільки коштує буханець хліба?

Президент Квейл нервово смикає головою й каже:

— Близько 240 єн.

Хочете вірте, хочете ні, але це був привід для хорошого реготу. Частина гумору походила з перспективи президентства Дена Квейла, але найбільше — через вираження страху перед популярним уявленням про те, що Японія може досягти світового економічного домінування. Звичайно, часи змінюються. Нині ми знаємо, що Японія добряче постраждала від понад десятилітньої економічної стагнації, тоді як Сполучені Штати вступили в період найдовшої економічної експансії за всю історію країни. Індекс Ніккей, що відображає ціни на японському ринку акцій, досяг значення 38 916 якраз приблизно в той час, коли губернатор Мену розповідав той анекдот. Нині Ніккей становить трохи більше 10 000.

Звичайно, американці нині не зловтішаються з тих часів. Після п’ятнадцяти років загалом сильної економіки Сполучених Штатів ми увійшли в найгірший економічний спад із часів Великої Депресії. Чому так відбувається, що всі економіки, багаті й бідні, рухаючись поривами, смикаються від зростання до рецесії й знову назад до зростання? Під час різкого розвитку в 1990-х роках ринок робочої сили був настільки переповнений, що ресторани швидкого харчування доплачували кандидатам за те, щоб вони йшли до компанії на роботу, випуск­ники коледжів отримували можливість купити акції за вигідними цінами, а кожен, хто міг хоча б рухатися, заробляв двозначні прибутки на ринку акцій. Споживачів заохочували підвищенням цін на будинки та акції. Капітал стікався з усього світу, а найбільше з Китаю, що давало змогу американцям отримувати дешеві позики.

А потім усе пішло шкереберть, наче на перегонах NASCAR. Споживачі раптом виявили величезний тягар заборгованостей і будинки, які неможливо продати. Ринок акцій різко впав. Безробіття зросло до 10 %. Найбільші американські банки опинилися на краю банкрутства. Китайці почали публічно розмірковувати, чи треба й далі купувати облігації американської Скарбниці. Ми очікували іншого. Що ж сталося?

Щоб зрозуміти цикл рецесії й відновлення — економісти називають це «бізнес-циклом», — нам треба спочатку визначити інструменти для вимірювання сучасної економіки. Якби президент справді прийшов до тями після тривалої коми в результаті удару кінським копитом, можна битися об заклад, що в першу чергу він запитав би, який нині валовий внутрішній продукт, чи ВВП, що представляє загальну вартість усіх товарів і послуг, які виробляє економіка. Коли заголовки проголошують, що економіка за певний рік виросла на 2,3 %, вони мають на увазі збільшення ВВП. Це прос­то означає, що ми як країна виробили на 2,3 % більше товарів і послуг, ніж за попередній рік. Аналогічно, якщо ми кажемо, що публічна освіта стимулює економічний розвиток, то маємо на увазі, що це збільшує темпи росту ВВП. Або якщо нас запитають, коли африканська країна мала кращий стан — у 2010 році чи у 2000, наша відповідь почнеться (хоча й не закінчиться на цьому) з опису того, що сталося з ВВП за ті десять років.

Чи можна справді судити про наш колективний добробут за кількістю товарів і послуг, які ми виробляємо? І так, і ні. Почнемо з «так», хоча до кінця розділу дійдемо й до «ні». ВВП — хороша міра нашого добробуту з простої причини: те, що ми споживаємо, обмежується тим, що вироб­ляємо, — бо ми споживаємо ці товари безпосередньо або продаємо їх в обмін на товари, вироблені деінде. Країна з ВВП на душу населення в розмірі тисячі доларів не може споживати двадцять тисяч на душу. Звідки візьметься решта товарів і послуг на 19 тисяч доларів? Те, що ми споживаємо, може відрізнятися від того, що виробляємо, протягом короткого періоду, так само, як сімейні витрати можуть тимчасово відрізнятися від сімейних доходів. Однак у довготривалій перспективі те, що країна виробляє, і те, що вона споживає, має бути майже однаковим.

Мушу зробити два важливих уточнення. По-перше, нас турбує реальний ВВП, тобто показники треба коригувати на інфляцію. На противагу, номінальні цифри не треба коригувати на інфляцію. Якщо номінальний ВВП зростає на 10 % у 2012 році, однак інфляція також 10 %, то ми фактично нічого не виробили додатково. Ми просто продали ту саму кількість всього за вищу ціну, і це не зробило нас багатшими. Ваша зарплатня найімовірніше також зросте на 10 %, однак те саме зроблять і ціни на все, що ви купуєте. Це економічний еквівалент обміну банкноти в десять доларів на десять однодоларових банкнот — у гаманці папірців більше, але ви не стаєте багатшим. Ми детальніше розглянемо інфляцію в наступному розділі. А зараз достатньо сказати, що наші стандарти життя залежать від кількості товарів і послуг, які ми приносимо додому, а не від цін, що висвічуються на касі.

По-друге, ми звертаємо увагу на ВВП на душу населення, — ВВП нації, поділений на її населення. І знову це уточнення необхідне, щоб запобігти неправильним висновкам. Індія має ВВП 3,3 трильйона доларів, а Ізраїль — 201 мільярд. Яка країна багатша? Нині — Ізраїль. Індія має понад мільярд населення, а Ізраїль — лише сім мільйонів. ВВП на душу населення в Ізраїлі становить 28 300 доларів порівняно з лише 2 900 в Індії. Аналогічно, якщо зростання економіки країни складає 3 % в певному році, але населення зростає на 5 %, то ВВП на душу населення падає. Країна виробляє більше товарів і послуг, однак не настільки більше, щоб відповідати потребам населення, яке зростає швидше.

Якщо ми поглянемо на реальний ВВП в Америці, він засвідчить нам декілька речей. По-перше, американська економіка велика за глобальними мірками. Американський ВВП становить приблизно 14 трильйонів доларів, що лише трохи менше, ніж сукупний ВВП усіх країн Європейського Союзу. Наступна за розмірами економіка окремої країни в Китаї — близько 8 трильйонів доларів. Судячи з ВВП на душу населення, ми багаті — і за світовими, і за нашими історичними стандартами. У 2008 році ВВП на душу населення в Америці був приблизно 47 тисяч доларів, трішки менше, ніж у Норвегії, Сінгапурі й кількох малих країнах з великими запасами нафти, але все ж майже найбільший у світі. Наш реальний ВВП на душу населення майже вдвічі перевищує рівень 1970 року і вп’ятеро — рівень 1940 року.

Іншими словами, середньостатистичний американець у п’ять разів багатший, ніж 1940 року. Як це могло статися? Відповідь шукайте у розділі 5 — ми стали продуктивнішими. День не став довшим, однак те, що ми можемо зробити за ці двадцять чотири години, суттєво змінилося. Федеральний резервний банк Далласу запропонував новий спосіб виразити наш економічний прогрес за ХХ століття: порівняти, як довго треба було працювати в 2000 році, щоб купити базові товари, з тим, як це мало бути у 1900 році. Офіційні особи Далласького банку пояснюють: «Щоб заробити гроші, треба затратити час, тож коли ми йдемо на закупи, то насправді платимо часом. Реальна вартість життя не вимірюється доларами й центами, а годинами й хвилинами, що ми повинні пропрацювати, щоб жити»[182].

Ось як воно виглядає: пара панчіх коштувала 25 центів у 1900 році. Звичайно, середня зарплатня була 14,8 цента за годину, тож реальна вартість панчіх на початку ХХ століття була одна година і сорок одна хвилина роботи для середньостатистичного американця. Якщо ви підете до сучасного універмагу, то виявиться, що шкарпетки (або панчохи) здаватимуться дорожчими, ніж у 1900 році, однак це не так. До 2000 року ціни піднімалися, однак і наша зарплатня піднімалася ще швидше. Панчохи у 2000 році коштували близько чотирьох доларів, тоді як середня зарплатня в Америці була понад 13 доларів за годину. У результаті пара панчіх коштувала середньостатистичному працівникові лише вісімнадцять хвилин роботи, що значно менше, ніж година і сорок одна хвилина століття назад.

Те саме стосується і більшості товарів за найбільший період часу. Якщо ваша бабуся скаржиться, що курча коштує сьогодні більше, ніж тоді, коли вона була ще дитиною, вона має рацію лише в суто технічному сенсі. Ціна трифунтового курчати дійсно підскочила з 1,23 долара в 1919 році до 3,86 у 2009. Однак бабусі нема чого скаржитися. «Робочий час», необхідний, щоб заробити гроші на курча, суттєво скоротився. 1919 року середньостатистичний працівник витрачав дві години тридцять сім хвилин, щоб заробити гроші на одне курча (і, гадаю, ще принаймні сорок п’ять хвилин, щоб заробити на картопляне пюре). Коротше, ви мусили працювати увесь ранок, щоб заробити собі обід. Як довго треба працювати сьогодні, щоб «заробити» курча? Менше тринадцяти хвилин. Відкиньте один особистий телефонний дзвінок, і ви отримали недільний обід, про який піклувалися. Відкладіть на деякий час блукання по Інтернету, і зможете, мабуть, нагодувати й сусідів.

Пам’ятаєте часи, коли було незвично, навіть трохи вражаюче бачити когось із мобільним телефоном у ресторані? (Ну, гаразд, це було зовсім недовго, однак мобільні телефони справді були ознакою приналежності до вищих кіл в середині 1980-х.) Нема чого дивуватися: купити в той час мобільник обходилося середньостатистичному американцеві у близько 456 годин роботи. Через майже тридцять років мобільні телефони дратують своєю музикою, значною мірою тому, що в кожного вони є. Причина того, що кожен має мобільника, — нині він обходиться лише в дев’ять годин роботи для середньостатистичного працівника, тобто на 98 % дешевше, ніж двадцять років тому.

Ми сприймаємо цей матеріальний прогрес як сам собою зрозумілий, але ми не повинні цього робити. Швидке зростання стандартів життя не стало нормою за всю історію. Роберт Лукас-молодший, Нобелівський лауреат 1995 року за численні праці в галузі макроекономіки, стверджував, що навіть у найбагатших країнах явище стабільного зростання стандартів життя спостерігається лише кілька останніх століть. Інші економісти дійшли висновку, що темп зростання ВВП на душу населення в Європі між 500 і 1500 роками був фактично нульовий[183]. Вони не називають це темними віками просто так.

Слід також прояснити, що означає для країни бути бідною за глобальними стандартами на початку ХХІ століття. Як я вже зазначав, Індія має ВВП на душу населення 2 900 доларів. Однак давайте переведемо це в щось більше, ніж просто цифри. У сучасній Індії налічується понад 100 тисяч захворювань на хворобу Гансена, більш відому у світі як проказа. Проказа — це заразна хвороба, що вражає тканини і нерви тіла, залишаючи жахливі рубці й деформації кінцівок. Вражає у цій хворобі те, що вона легко виліковна і в разі ранньої діагностики людина повністю відновлюється. Скільки ж коштує лікування прокази? Одна доза вартістю три долари лікує середньої тяжкості випадки, а схема з трьох антибіотиків за 20 доларів лікує тяжчі випадки. Всесвітня організація охорони здоров’я навіть надає ці ліки безкоштовно, однак ін­фраструктура охорони здоров’я в Індії недостатньо розвинена, щоб виявляти заражених і давати їм лікування, якого вони потребують[184].

Тож понад сто тисяч людей в Індії жахливо страждають від хвороби, вартість лікування якої три долари. Ось що означає мати ВВП на душу населення 2 900 доларів.

Після всього сказаного, ВВП є, як і будь-яка інша статистика, просто одним засобом вимірювання. Не згадуючи фігурне катання й гольф, важко звести складні сутності до однієї цифри. Перелік виступів проти ВВП як мірила соціального прогресу досить довгий. ВВП не враховує ті види економічної діяльності, які не оплачуються, наприклад, роботу по дому. Коли ви варите обід, доглядаєте дітей і прибираєте в домі, усі ваші дії не враховуються в офіційних результатах діяльності нації. Однак якщо ви замовляєте їжу, відводите свою дитину до центру догляду за дітьми й наймаєте прибиральницю, це враховується. ВВП не враховує і погіршення довкілля: коли компанія вирубує ліс, щоб виготовляти папір, вартість паперу відображається в цифрах ВВП без будь-якого коригування на втрату лісу.

Китай прийняв цей останній момент близько до серця. Ріст китайського ВВП за останнє десятиліття став предметом заздрощів усього світу, однак він був досягнутий за рахунок значного погіршення екології. З двадцяти п’яти найбільш забруднених міст світу шістнадцять знаходяться в Китаї (ви ніколи й не чули про більшість із них). Державна адміністрація охорони довкілля Китаю почала вираховувати цифри «зеленого ВВП», що призначений для оцінки реальної якості економічного зростання, віднімаючи вартість погіршення довкілля. Виходячи з таких вимірювань, ріст ВВП Китаю на 10 % у 2004 році насправді був ближче до 7 %, коли врахували 64 мільярди втрат через забруднення. Зелений ВВП має очевидну логіку. Wall Street Journal пояснює: «Хоча ВВП враховує ринкову ціну товарів та послуг, вироблених у країні щороку, він ігнорує той факт, що нація могла підживлювати свій розвиток, забруднюючи або знищуючи природні ресурси невідновлюваним чином. Насправді звичайні методи обрахунку ВВП роблять знищення довкілля благом для економіки. Якщо промисловість забруднює довкілля в процесі виробництва товарів, а уряд платить за його очищення, то і ті, й ті види діяльності повинні враховуватися у ВВП»[185].

Не існує ціннісних суджень, якимось чином прив’язаних до традиційних обчислень ВВП. Долар, витрачений на будівництво в’язниці чи на ліквідацію природного лиха, збільшує ВВП, навіть якби ми жили краще, якби не потребували в’язниць і якби не було катастроф, наслідки яких треба ліквідовувати. Відпочинок узагалі не враховується. Якщо ви цілий день гуляєте зі своєю бабусею по парку, ви не робите внеску до ВВП і навіть фактично зменшуєте його, якщо для цієї прогулянки ви взяли на роботі відгул. (Дійсно, якби ви взяли свою бабусю на боулінг чи в кіно, то гроші, які ви витратите, будуть враховані у ВВП.) ВВП не бере до уваги розподілу доходів, а ВВП на душу населення — це просте середнє, що може приховати величезні розбіжності між багатими й бідними. Якщо невелика меншість населення країни стає до непристойності багатою, тоді як більшість громадян постійно біднішають, ВВП на душу населення все ж матиме вражаючий вигляд.

Організація Об’єднаних Націй розробила Індекс людського розвит­ку (ІЛР) як ширший показник національного економічного добробуту. ІЛР містить у собі ВВП як одну зі складових, однак додає вимірювання тривалості життя, письменність і рівень освіченості. Сполучені Штати опинилися на тринадцятому місці у звіті 2009 року; Норвегія була на першому місці, за нею — Австралія та Ісландія. ІЛР — хороший інструмент для оцінки прогресу в країнах, що розвиваються, однак менше розповідає нам про загальний добробут багатих країн, де тривалість життя, письменність і рівень освіченості вже відносно високі.

Найефективнішим запереченням проти ВВП може просто бути те, що він є недосконалою мірою того, наскільки благополучними ми відчуваємо самі себе. Економічна наука пропонує надто тавтологічний погляд на щастя: те, що ми робимо, має приносити нам відчуття щастя, інакше ми не будемо щасливі. Подібним чином, коли ми стаємо багатшими, це приносить нам задоволення, бо ми можемо робити й мати більше речей, якими насолоджуємося. Однак результати опитувань засвідчують нам дещо інше. Пам’ятаєте той різкий ріст у 1990-х роках? Не схоже, що наша психіка різко поліпшилася від того. Фактично період зростання реальних доходів з 1970 по 1999 рік збігся зі зниженням числа тих, що визначали себе «дуже щасливими», з 36 до 29 %[186]. Економісти із запізненням почали досліджувати це явище, хоча й у свій переважно кількісний спосіб. Наприклад, економісти Девід Бленчфлауер і Ендрю Освальд, економісти з Коледжу Дартмут і Університету Ворвік, відповідно, виявили, що тривалий шлюб еквівалентний 100 тисячам доларів, оскільки одружені повідомляють, що вони настільки ж щасливі в середньому, як і ті, хто розлучається (і не одружується знову), і дохід яких становить 100 тисяч доларів на рік і вище. Тож, лягаючи цієї ночі в ліжко зі своєю дружиною (чи чоловіком), не забудьте сказати, що ви не кинете її (його) ні за які гроші, якщо вони будуть меншими, ніж 100 тисяч доларів на рік.

Деякі економісти досліджують щастя прямо, прохаючи респондентів вести щоденники, в яких вони записуватимуть усе, що роблять у різний час, і чи приносить це їм задоволення. Не дивно, що «інтимні стосунки» очолюють цей перелік у графі «позитивні заходи», а ранкова поїздка на роботу міститься в самому низу, нижче, ніж приготування їжі, прибирання будинку, повернення додому ввечері й таке інше[187]. Це нетривіальні результати, оскільки вони можуть висвітлити, як індивіди визначають, що вони щасливі, коли насправді такими не є. (Так, ви маєте побачити тут вплив економістів-біхевіоралістів.) Наприклад, той дов­гий шлях на роботу може виявитися не вартим вигід, отриманих при цьому (зазвичай більший будинок і вища зарплатня). Неприємна не лише сама дорога, але й часто значні витрати можливостей на неї: менше часу на соціалізацію, фізичні вправи чи відпочинок, — усе, що вважається вельми приємними видами діяльності. Водночас ми швидко звикаємо до вигід від тих товарів, яких ми раніше прагнули (як-от звички приймати гарячу ванну), тоді як щастя, викликане подіями (сімейна відпустка і тривалі спогади про неї), значно тривкіше. Журнал The Economist підсумовує проведені дослідження таким чином: «Загалом економічні арбітри смаку рекомендують “враження” замість товарів, приємні події замість пам’ятних дрібничок, дію замість володіння»[188].

Якщо ВВП — невдала міра економічного прогресу, то чому б не знайти щось краще?

Можна знайти, переконаний Марк Мірінґгофф, професор суспільствознавства в Університеті Фордам, який вважає, що нація повинна мати «соціальну звітну карту»[189]. Він запропонував індекс соціального здоров’я, що об’єднував би шістнадцять суспільних індикаторів, таких, як дитяча бідність, смертність немовлят, злочинність, доступ до охорони здоров’я й доступне житло. Консервативний автор і коментатор Вільям Беннет погоджується з половиною цього аналізу. Нам справді потрібна міра прогресу, ширша за ВВП, стверджує він. Однак без тієї ліберальної тріскотні. «Індекс головних культурних показників» містера Беннета містить те, що він вважає за важливе: позашлюбні народження, відсоток розлучень, вживання наркотиків, участь у церковних громадах, а також рівень довіри до уряду.

Французький президент Ніколя Саркозі наказував 2009 року французькому національному статистичному управлінню розробити індикатор економічного здоров’я нації, що включає в себе ширші одиниці вимірювання якості життя, ніж просто ВВП. Два відомих економісти, Нобелівські лауреати Джозеф Стіґліц і Амартія Сен головували при обговоренні пропозиції Саркозі, розглядаючи уявний парадокс: збільшення ВВП мало би відбуватися разом із відчуттям, що життя приносить більше стресів і труднощів, а не менше. Саркозі хоче отримати засоби вимірювання, що охоплюватимуть задоволення від мистецтва й відпочинку, і невдоволення погіршенням стану довкілля й напругою[190]. Вимірювання цих складових умов людського життя — шляхетний жест, однак як виразити це одним числом? Коментар Wall Street Journal був таким: «Знімемо капелюхи перед панами Стіґліцем і Сеном, якщо вони зможуть приписати цифри до таких духовних сутностей, однак подих від цього не спирає».

Отже, ви починаєте бачити проблему. Будь-які вимірювання економічного прогресу залежать від того, як ви визначаєте цей прогрес. ВВП просто дає цифри. Про це треба сказати окремо. За всіх інших рівних умов для нації краще, коли вона виробляє більше товарів і послуг. Коли ВВП зменшується, це явно шкодить: втрачаються робочі місця, закриваються підприємства, припиняється ріст продуктивності. Однак чому ми маємо про це думати? Чому сучасна економіка може перейти від зростання до спаду? Якщо ми можемо виробити та спожити продукцію на 14 трильйонів доларів і залучити більшість американців до роботи над цим, то що змушує нас викинути на вулицю купу людей і виробити на 5 % менше наступного року?

Найкраща відповідь — що рецесія схожа на війну. Якби ми могли запобігти їй, то зробили б це. Кожна рецесія не схожа на іншу, тому й важко їх спрогнозувати. (Хоча продуценти публічної політики вже не раз запобігали і війнам, і рецесіям: ми помічаємо лише ті випадки, коли їм це не вдається.) Загалом рецесії зумовлюються певним ударом по економіці. Тобто трапляється щось негативне. Це може бути колапс ринку акцій або мильна булька торгівлі нерухомістю (Сполучені Штати в 1929 і 2007 роках, Японія у 1989), чи навіть навмисні спроби Федерального резерву сповільнити розвиток надмірно перегрітої економіки (Сполучені Штати в 1980 і 1990 роках). У країнах, що розвиваються, ударом може бути раптове падіння цін на товари, від яких дуже залежить їхня економіка. Звичайно, може бути і комбінація різних причин. Сповільнення розвитку економіки Сполучених Штатів, що почалося 2001 року, мало корені в «розвалі технологій» — надмірних інвестиціях в технології, що в кінцевому підсумку закінчилися лусканням інтернетової бульки. Ці труднощі були доповнені терористичними атаками 11 вересня та їхніми наслідками.

Незалежно від причин, найважливішим у рецесіях є спосіб їхнього поширення. Почнімо з простого випадку, а потім перейдемо до «Великої рецесії» 2007 року. Можливо, ви не помітили, однак близько 2001 року ціна на кавові зерна впала зі 150 до 50 доларів за сто фунтів[191]. Хоча це зниження зробило вашу звичку пити каву лате ще й дешевшою, Центральна Америка, головний виробник кави, похитнулася. New York Times повідомляла:

Живете ви у Центральній Америці чи в Санта-Моніка, економічна криза деінде може дуже швидко обернутися вашою проблемою. Рецесія 2007 року (що переросла у фінансову кризу 2008 року) викликала найбільший переляк за багато років. Економічний «удар» у цьому випадку походив із різкого спаду ринків акцій і житла, які зробили американських власників будинків біднішими. Кристіна Ромер, голова Ради економічних експертів при Президентові Обамі, оцінює, що добробут сімей — домовласників знизився на 17 % між груднем 2007 і груднем 2008 років, тобто у п’ять разів більше, ніж зниження 1929 року (коли менше людей були власниками акцій чи будинків)[192]. Коли споживачі відчувають удар по своїй кишені, вони менше витрачають, що посилює економічне погіршення. Це інтригуючий парадокс: наша природна (і раціональна) реакція на економічно погані часи виражається у більшій обережності при витраті грошей, а це ще погіршує нашу колективну ситуацію. Втрата довіри, викликана погіршенням економіки, може стати ще гіршим ударом, ніж сам удар. Моя заощадливість — рішення скоротити свої витрати на рекламу чи відкласти купівлю авто на наступний рік замість купити цього року — може коштувати вам вашої роботи, що, своєю чергою, ударить по моєму бізнесу! Справді, якщо ми всі вважаємо, що економіка, ймовірно, погіршуватиметься, вона піде донизу. А якщо віримо в покращення — вона покращиться. Наша поведінка — витрачати чи ні — визначається нашими очікуваннями, і ці очікування можуть швидко стати самореалізованими. Застереження Франкліна Делано Рузвельта про те, що «нам нема чого боятися, окрім як боятися самих себе», було і чудовим висловом лідера, і хорошою економічною наукою. Подібні настанови Руді Джуліані[193] про те, що ньюйорківці повинні вийти і робити свої святкові закупи наступного тижня після руйнування Все­світнього торговельного центру, не були такими ідіотськими, як здавалося на перший погляд. Витрачання грошей може породити довіру, що породжуватиме витрати, які приведуть до відновлення.

На жаль, Велика рецесія, що почалася 2007 року, мала й інші аспекти, які поширювали погіршення економіки у небезпечний і лякаючий спосіб. Багато американських домогосподарств були «надмірними боржниками», тобто вони позичили значно більше, ніж могли повернути. Житловий бум стимулював придбання навіть більших будинків із навіть більшою іпотекою. У той же час власні внески — суми грошей, які покупці мали витратити, щоб отримати позику, — ставали меншими порівняно з тим, що було позичено. Високоризикова іпотека (треба визнати, фінансова інновація) полегшила отримання позик тим людям, які в іншому разі були б некредитоздатними, а іншим дала змогу позичати в особливо агресивний спосіб (наприклад, узагалі без першого внеску). Усе це чудово працює, коли ціни на будинки зростають: той, хто неспроможний виплачувати іпотеку, завжди може продати свій будинок, щоб повернути позику. Коли ж мильна булька житла луснула, цифри виявилися катастрофічними. Обтяжені великими боргами американські сім’ї виявили, що вони не можуть дозволити собі виплачувати за іпотекою й одночасно не можуть продати свої будинки. Мільйони будинків і житлових комплексів були виставлені на реалізацію застави банком чи іншою фінансовою установою, що володіла іпотекою. Коли ці нерухомості вихлюпнулися на ринок, це призвело до ще більшого зниження цін і породило всі проблеми з нерухомістю.

Однак ми ще навіть не дійшли до справжнього жаху. Іпотечна проб­лема Америки поширилася на фінансовий сектор через два пов’яза­них між собою канали. По-перше, банки були переповнені поганими позиками на нерухомість, що зменшило їхню здатність і бажання видавати нові кредити. Кожен, хто хотів купити будинок, мав із цим проблеми навіть з хорошим кредитом і великим першим внеском. (Ви здогадалися: це ще посилило проблему з нерухомістю.) Водночас інвестиційні банки й хедж-фонди з Волл-стрит були переповнені деривативами нерухомості — ілюзорними продуктами типу цінних паперів, підкріплених іпотекою, вартість яких була певною мірою прив’язана до ринку нерухомості, що поступово слабшав. Як і американські домовласники, ці інституції добряче напозичалися, щоб робити такі інвестиції, тож до них також прийшли кредитори. Значна частина цих боргів була «застрахована» свопами кредитного дефолту, описаними в розділі 7, полишаючи фірми на милість долі.

У певний проміжок часу наприкінці 2008 року було схоже, що Волл-стрит, а отже, і глобальна фінансова система обвалиться. Найсерйозніший момент настав, коли інвестиційний банк Lehman Brothers визнав, що не може відповідати за своїми облігаціями коротких позик, а це означало, що без притоку капіталу ззовні ця фірма муситиме оголосити банкрутство. Скарбниця США і Федеральний резерв не мог­ли або не хотіли рятувати Lehman. (Роком раніше вони врятували Bear Stearns, інший проблемний інвестиційний банк, шляхом продажу контрольного пакету до JPMorgan Chase.) Коли Lehman оголосив про банкрутство, витрусивши на дудку всіх своїх кредиторів, глобальну фінансову систему фактично «заклинило». Посадовець зі Скарбниці так описував каскад паніки газеті The New Yorker: «Lehman Brothers породив колапс Резерву [фонд грошового ринку], що породило колапс грошового ринку, і фонди грошового ринку не могли купувати комерційні папери [короткотермінові позики корпораціям типу General Electric]. Ринок комерційних паперів опинився на межі руйнації. У цей момент банківська система перестає функціонувати»[194].

Тверезомислячі люди почали говорити про виживання шляхом вирощування кіз на задньому дворі. (Ну гаразд, це був я.) Мій сусіда по кімнаті під час навчання в коледжі, який став СЕО великої компанії, зізнався пізніше, що сховав 10 тисяч доларів у ковбойському чоботі в комірчині. (Мене дивувало, навіщо він купував ковбойські чоботи.) І ми були не поодинокі. Джеймс Стюарт описав колапс Lehman і всі його руйнівні наслідки в чудовій статті для The New Yorker. Ось уривок звідти:

Не треба хвалити інвестиційних банкірів за те, що вони впоралися з усім цим (і дивуватися, чому федеральний уряд повинен припиняти паніку на Волл-стрит ). Коли фінансова система валиться, ніхто не вартий довіри. У цей момент здорові компанії стають менш здоровими, бо вони не мають доступу до кредитів, які дають їм змогу робити те, що необхідно для їхнього бізнесу, як, наприклад, купувати обладнання. Руїна фінансової кризи сягнула кожного куточка американського суспільства. 2009 року продаж печива Girl Scout за попереднім замовленням упав на 19 % порівняно з попереднім роком[195]. Водночас число фільмів для дорослих, що продукувалися в Південній Каліфорнії, впало з п’яти-шести тисяч на рік до трьох-чотирьох тисяч. Журнал The Economist повідомляв про макроекономічні впливи менших обсягів порнографії: «Деякі фірми закрилися, інші об’єднуються або якось перебиваються. Для 1200 активних виконавців у Долині [Сан-Фернандо] це означає менше дії й більше труднощів… У кожного виконавця є декілька людей для підтримки — від звукотехніка до постачальника продуктів і (так!) одягу, — каже міс Дюк [речниця галузі виробництва фільмів для дорослих], — тож загальний вплив на економіку Долини значний»[196].

Рецесія може швидко поширюватися через міжнародні кордони. Якщо економіка США слабшає, тоді ми купуємо менше товарів за кордоном. Дуже швидко Мексика, що більше 80 % свого експорту відправляє до Сполучених Штатів, втрачає рівновагу. У таких видах бізнесу, як спорт, невдачею ваших конкурентів є ваш виграш. На глобальному рівні справедливе зворотне. Якщо інші потужні економіки впадають у рецесію, вони перестають купувати наші товари й послуги, і навпаки. Подумайте про таке: якщо безробіття подвоюється в Японії чи Німеччині, як саме це може дати вам вигоду? Під час фінансової кризи проблеми Волл-стрит швидко поширилися на інші країни. Американці як колективно найбільший покупець у світі купували менше імпортованих товарів, що шкодило орієнтованим на експорт економікам по всьому світу. Американський ВВП за четвертий квартал 2008 року скоротився в річному вимірі на 5,4 %. Гадаєте, нам було погано? Економіка Сінгапуру за той самий квартал упала в річному вимірі на 16 %, а Японії — на 12 %[197].

Як повернути справи на краще? Часто в основі лежать певні проб­леми, які мають вирішуватися самі. У випадку «розвалу технологій» ми надто багато інвестували в інтернет-бізнес і пов’язані з ним технології. Одні фірми збанкрутували, інші скоротили свої витрати на інформаційні технології. Ресурси були перерозподілені, і в той момент було більше втікачів із Кремнієвої долини, ніж прибульців. Або — у випадку вищих цін на електроенергію — ми реорганізували нашу економіку, щоб мати справу зі світом, у якому нафта коштувала сто доларів за барель замість десяти. У своєму наближенні до фінансової кризи споживачі й фірми позичали надто багато; спекулянти будували домівки, які не можна було ніколи будувати; Волл-стрит нарощувала жир, гендлюючи продуктами з обмеженою економічною цінністю. Тепер ці речі виправляють (болісно) самі себе. Фактично рецесія може бути корисною для довготермінового розвитку, оскільки вона очищає економіку від менш продуктивних підприємств так само, як сувора зима може бути корисною для довготермінового оздоровлення виду (не обов’яз­ково це стосується тих тварин, що вимерзають до смерті).

Бізнес-цикл бере плату з людей, про що свідчать звільнення з роботи, про які повідомляють заголовки газет. Від продуцентів політики все більше очікують заспокоєння цим бізнес-циклом; економісти наміряються сказати їм, як це зробити. У розпорядженні уряду є два інструменти: фіскальна і монетарна політика. Мета обох політик однакова: стимулювати споживачів і бізнеси знову почати витрачати й інвестувати, щоб потенціал економіки не залишався на точці завмирання.

Фіскальна політика використовує можливість уряду оподатковувати і витрачати як важіль для перемикання економіки із задньої передачі на передню. Якщо нервові споживачі не витрачатимуться, уряд зробить це за них — і це може почати доброчесний цикл. Поки споживачі сидять удома зі своїми гаманцями, засунутими глибоко під матрац, уряд може почати будувати дороги й мости. Будівельники повернуться до роботи, а їхні фірми розмістять замовлення на матеріали. Цементні заводи покличуть назад своїх робітників. Коли світ почне видаватися кращим місцем, ми почуємося зручніше з витратами на великі речі. Цикл, який ми описали вище, повернеться у протилежний бік. Це логіка Закону про відновлення й реінвестування Америки від 2009 року — стимулюючого закону, що став першим законодавчим елементом дій адміністрації Обами. Цей Закон виділив понад 500 мільярдів доларів федеральних витрат на заходи від збільшення допомоги із безробіття до оновлення покриття основних швидкісних доріг біля мого дому. (На узбіччі дороги стоїть величезний знак, що розповідає, звідки взялися гроші.)

Уряд може також стимулювати економіку шляхом зменшення податків. Закон про відновлення й реінвестування Америки зробив і це. Остаточний варіант передбачив зменшення податків і податкові кредити на суму майже 300 мільярдів доларів. Економічна логіка цього полягає в тому, що споживачі, виявивши в кінці місяця більше грошей у своїх чеках із зарплатнею, вирішать витратити частину з них. І знову ці витрати допоможуть припинити підтримку рецесії. Придбання, стимульовані зменшенням податків, повернуть робітників на їхні робочі місця, що інспірує більше витрачання й довіру, і так далі.

Уявлення про те, що уряд може використовувати фіскальну політику — витрати, зменшення податків чи і те, і те, — щоб чіткіше відрегулювати економіку, було центральною ідеєю Джона Мейнарда Кейнса. У цій ідеї нема нічого поганого. Більшість економістів підтвердять, що, за теорією, уряд має інструменти для заспокоєння бізнес-циклу. Проб­лема в тому, що фіскальна політика здійснюється не в теорії, а в Конгресі. Щоб фіскальна політика була успішним антидотом від рецесії, повинні трапитися три речі: (1) Конгрес і президент повинні погодитися на план, що містить відповідні засоби; (2) вони повинні вчасно затвердити цей план; і (3) встановлені засоби повинні вводитись у дію якнайшвидше. Ймовірність виконання усіх цих трьох вимог невелика. Важливо відзначити, що в більшості повоєнних рецесій Конгрес не приймав законів у відповідь на спад доти, поки цей спад не закінчувався. В одному особливо кричущому випадку в травні 1977 року Конгрес усе ще розглядав законодавство задля боротьби з рецесією, що скінчилася ще в березні 1975 року[198]. Наприкінці відносно слабкої рецесії 2001—2002 років New York Times дала такий заголовок першої статті: «Голова Федерального резерву каже, що спад минув; Палата представників приймає закон про відновлення». Я не вигадую.

А що стосовно стимулів Обами? Закон про відновлення й реінвестування Америки був начебто своєчасним, однак більша частина грошей не була витрачена негайно (хоча все ще можна було отримати психологічні переваги, а отже, й економічні вигоди, просто оголосивши, що розпочинається витрата великих грошей). Критики цієї величезної економічної інтервенції стверджують, що вона витратила позичені урядом гроші на неймовірні проекти, частина з яких були досить безглуздими, і це додасть до національного боргу величезні суми. Пропоненти такого стимулювання, такі, як голова Ради економічних експертів Обами Кристіна Ромер, зазначають, що 787 мільярдів доларів стимулювання підняли зростання реального ВВП на 2—3 пункти і зберегли мільйон робочих місць[199]. Наскільки я можу сказати, праві й ті, і ті. Колись я був кандидатом на виборах до Конгресу, тому мої погляди можна вважати громадською думкою (принаймні для невеликої групи людей, що звернули на них увагу). Економіка потрапила в небезпечні петлі зворотного зв’язку — закриття підприємств зумовлювало проблеми у банках, що викликало нові спади, які вели до закриття підприємств і т. д. Я любив казати: «Поганий стимул — це краще, ніж взагалі без стимулів, і саме поганий стимул ми отримали». Урядові потрібно було щось робити, щоб розірвати цей цикл (частково тому, що монетарна політика не працювала, про що йтиме мова незабаром). Я б віддав перевагу тому, щоб уряд націлювався радше на підтримку інфраструктури й інвестування в людський капітал, аби підвищити здатність нації до продуктивної діяльності в довготривалій перспективі. Я згоден, що зростання заборгованості уряду — це проблема, як буде розглянуто в розділі 11. Тобто, враховуючи фінансову паніку, описану вище в цьому розділі, а також здатність поганих економічних подій породжувати нові погані економічні події, можна резонно стверджувати, що навіть оплата людям викопування, а потім закопування ям була б кращим варіантом політики, ніж бездіяльність.

Другий інструмент у розпорядженні уряду — це монетарна політика, що має можливість вплинути на економіку швидше, ніж ви прочитаєте цей абзац. Голова Федерального резерву може підняти чи знизити короткотермінову відсоткову ставку лише одним телефонним дзвінком. Жодних торгів із Конгресом, жодного очікування роками на зменшення податків. У результаті між економістами склався консенсус, що нормальні бізнес-цикли найкраще регулювати монетарною політикою. Увесь наступний розділ буде присвячений містичній діяльності Федерального резерву. Зараз достатньо сказати, що зниження відсоткових ставок здешевлює громадянам купівлю будинків, авто й інших дорогих предметів, а фірмам — інвестувати в нові заводи й обладнання. Дешеві гроші від Федерального резерву стають важелем для того, щоб гаманці відкрилися знову.

Однак у період найбільшого спаду «Великої рецесії» 2007 року Федеральний резерв не міг зробити гроші анітрохи дешевшими. Федеральний резерв увесь час знижував короткотермінові відсоткові ставки аж до нуля, для будь-яких намірів і цілей, однак споживачі й підприємства все ще не хотіли позичати й витрачати (а нездорові банки не були в змозі кредитувати). У такій ситуації монетарна політика не може більше нічого зробити: вона стає чимось схожим на «розмазування каші по столу», як оригінально описав це Кейнс. Це економічна причина звернутися і до фіскальних стимулів.

Я на початку цього розділу визнав, що ВВП не є єдиним мірилом економічного прогресу. Наша економіка складається зі сотень мільйонів людей, що живуть у різному стані щастя чи нещастя. Будь-який президент, одужуючи після удару копитом, потребував би низки інших економічних індикаторів, подібно до того, як лікарі швидкої допомоги запитують про ознаки життя пацієнта (чи принаймні повинні це робити згідно з телесеріалом «Анатомія Ґрей»). Якби вам потрібно було виявити ознаки життя будь-якої економіки на планеті, ось економічні індикатори на додаток до ВВП, про які виробники політики питатимуть у першу чергу.

Безробіття. Моя матуся не працює, однак вона не безробітна. Як це може бути? Це не якийсь дивний логічний виверт. Рівень безробіття визначається як частка працівників, які хочуть працювати, але не можуть знайти роботи. (Моя мама на пенсії й не має охоти працювати.) Рівень безробіття в Америці впав нижче 4 % на піку буму розвитку в 1990-х роках, а після того зріс вище 10 %. І навіть це може недооцінити кількість людей без роботи. Коли безробітні американці перестають шукати роботу, вони більше не вважаються безробітними, стаючи натомість «робітниками у відчаї».

Кожний, кого непокоїть безробіття, має також дбати про економічний розвиток. Загальний емпіричний метод на основі досліджень Артура Оукена, відомий як закон Оукена, полягає в тому, що зростання ВВП на 3 % за рік залишить безробіття на тому ж рівні. Швидший чи повільніший розвиток збільшуватиме або зменшуватиме, відповідно, рівень безробіття на піввідсотка на кожний відсоток зростання ВВП. Таким чином зростання ВВП на 4 % знизить безробіття на піввідсотка, а зростання лише на 2 % підніме цей рівень на півпункта. Ця залежність не є залізним законом, радше вона описує взаємозалежність в Америці між зростанням ВВП і безробіттям протягом п’ятдесяти років, яким присвячено дослідження містера Оукена — з 1930-го до 1980-го.

Бідність. Навіть у найкращі часи поїздка повз проекти будівниц­тва житла в Чикаго прямо свідчитиме про те, що не всіх запросили на свято. Однак скільки американців належать до бідних? І взагалі, що означає «бідний»? У 1960-х роках американський уряд визначив межу бідності як (дещо довільне) визначення розмірів доходу, потрібного для задоволення базових потреб. Із поправкою на інфляцію рівень бідності залишається як статистична межа для визначення, хто в Америці бідний, а хто ні. Наприклад, нині межа бідності для дорослого одинака становить 10 830 доларів, а для сім’ї із двох дорослих і двох дітей — 22 050 доларів.

Рівень бідності — це просто частка американців, чиї доходи нижчі за межу бідності. Приблизно 13 % американців є бідними, що не краще, ніж було в 1970-х роках. Показник бідності постійно зростав протягом 1980-х, а потім знижувався в 1990-х. Загальний рівень бідності маскує деякі цифри, що в іншому разі опинилися б на перших шпальтах: приблизно одна дитина з п’яти в Америці належить до бідних, як і майже 35 % чорношкірих дітей. Єдиний наш гучний успіх — зменшення бідних серед старшого покоління з 30 % у 1960-х до менш ніж 10 %, здебільшого завдяки системі соціального забезпечення.

Нерівність доходів. Нас турбує не лише розмір пирога, але й те, як його нарізають. Економісти мають інструмент, що зводить нерівність доходів до однієї цифри — індексу Джині[200]. У такій системі координат результат нуль відповідає повній рівності — стан, коли кожний працівник отримує точно однаково. На іншому кінці результат сто показує повну нерівність — стан, коли весь дохід отримує один індивід. Країни світу можна вишикувати в цьому континуумі. 2007 року Сполучені Штати мали коефіцієнт Джині 45 порівняно з 28 для Франції, 23 для Швеції й 57 для Бразилії. За цим вимірюванням, нерівність у Сполучених Штатах поступово зростала за останні кілька десятиліть. Коефіцієнт Джині у США становив 36,5 1980 року і 37,9 — 1950-го.

Розмір системи управління. Якщо ми збираємося скаржитися на «великий уряд», нам треба принаймні знати, наскільки великий цей уряд. Однією з простих одиниць вимірювання розмірів системи управління є відношення усіх витрат на управління (місцеве, регіональне й федеральне) до ВВП. Витрати на управління в Америці історично склалися близько 30 % ВВП, що досить мало, за стандартами розвиненого світу. Зараз вони поступово зростають і тому, що стимули збільшують витрати на управління (чисельник), і тому, що рівень ВВП знизився (знаменник). Витрати на управління в Британії — близько 40 % від ВВП. У Японії — понад 45 %, Франції й Швеції — понад 50 %. З іншого боку, Сполучені Штати — єдина розвинена країна, у якій уряд не платить за всі медичні послуги. Наш уряд менший, але й ми отримуємо від нього менше.

Дефіцит/профіцит бюджету. Це поняття досить просте: дефіцит бюджету наявний, коли уряд витрачає більше, ніж отримує надход­жень, а профіцит — навпаки. Цікавіше інше питання: ці обидві ситуації — це добре чи погано? На відміну від рахівників, економісти не прихильники збалансованих бюджетів. Радше рецепт зводиться до того, що уряд має досягати помірного профіциту в хороші часи й помірного дефіциту — в погані. Бюджет повинен балансуватися лише у довготривалій перспективі.

І ось чому. Якщо економіка сповзає в рецесію, тоді податкові надходження знижуються, а витрати на такі програми, як страхування із безробіття, зростають. Це, ймовірно, приведе до дефіциту, а також допоможе одужанню економіки. Збільшення податків або зменшення витрат під час рецесії лише погіршить її. Наполягання Герберта Гувера на збалансуванні бюджету перед лицем Великої Депресії вважається однією з найбільших фіскальних дурниць усіх часів. У добрі часи справедливе протилежне: податкові надходження зростатимуть, а деякі витрати зменшуватимуться, що приведе до профіциту, що ми й бачили наприкінці 1990-х. (Ми також бачили, наскільки швидко він зникає, коли економіка погіршується.) У будь-якому разі, нема нічого поганого в помірному дефіциті й профіциті, поки вони збігаються з бізнес-циклом.

Однак дозвольте додати два застереження. По-перше, якщо уряд доходить до дефіциту, тоді змінюються умови позичання грошей. У випадку Сполучених Штатів ми випускаємо облігації Скарбниці. Національний борг — це накопичення дефіцитів. Починаючи десь з 2001 року, Сполучені Штати послідовно витрачали більше, ніж надходило. Це накопичується. Національний борг США поступово зріс із 33 % ВВП 2001 року до очікуваних 68 % — 2019-го. Коли борг стає надто великим, інвестори можуть почати роздумувати над перспективою позичання уряду додаткових грошей.

По-друге, у світі обсяги капіталів обмежені: що більше уряд позичає, то менше лишається іншим. Великий дефіцит бюджету може «витіснити» приватні інвестиції при збільшенні реальної відсоткової ставки. Коли великий дефіцит бюджету США почав танути (тимчасово) протягом 1990-х років, одним із глибоко вигідних наслідків було зниження довготермінової реальної відсоткової ставки, що здешевлювало для нас усіх позичання.

Профіцит/дефіцит поточного платіжного балансу. Дефіцит поточного платіжного балансу США 2008 року становив близько 700 міль­ярдів доларів. Чи час бігти до супермаркету й запасатися консервованими продуктами й пляшками з водою? Можливо. Баланс поточного рахунку, що може бути з профіцитом або дефіцитом, відображає різницю між доходом, який ми отримуємо з решти світу, і доходом, який вони отримують від нас. Основна частина цього доходу походить з торгівлі товарами й послугами. Таким чином наш торгівельний баланс, що знову ж може бути з профіцитом або з дефіцитом, — це найбільша частина поточного рахунку. Якщо ми отримуємо торговельний дефіцит з рештою світу, то майже завжди при цьому матимемо і дефіцит поточного рахунку. (Окремо для любителів точності: поточний рахунок США може також містити дивіденди, які виплачують американцям — власникам іноземних акцій, перекази грошей додому американцями, що працюють в інших країнах, та інші джерела доходів, отриманих за кордоном.)

Коли поточний рахунок має дефіцит, як нинішній наш, це зазвичай зумовлено тим, що країна не експортує достатньо, щоб «платити» за увесь свій імпорт. Іншими словами, якщо ми експортуємо товарів на 50 мільярдів доларів, а імпортуємо на 100 мільярдів, наші торговельні партнери можуть вимагати щось в обмін на 50 мільярдів вартості поставлених ними товарів. Ми можемо платити їм із наших заощаджень, ми можемо позичати в них, щоб фінансувати цей розрив, або продавати їм певні наші активи, як-от акції й облігації. Як нація ми споживаємо більше, ніж виробляємо, і якось мусимо платити за цю різницю.

Як не дивно, це може бути добре, може бути погано, а може — ні так, ні сяк. У перше століття існування Америки ми мали великий дефіцит поточного рахунку. Ми багато позичали з-за кордону, щоб імпортувати товари й послуги для розвитку нашого промислового потенціалу. Це було добре. Дійсно, дефіцит поточного рахунку може бути ознакою сили, оскільки гроші надходять до тих країн, які показують наявність потенціалу для майбутнього розвитку. Якщо, з іншого боку, країна просто імпортує більше, ніж експортує, не роблячи при цьому інвестицій, що приведуть до зростання майбутніх показників, тоді це проблема, подібно до того, як ви б витратили 100 тисяч доларів студентських позик, не отримавши академічного ступеня. Тепер ви мусите повернути те, що позичили, плюс відсотки, але ви не зробили нічого, щоб отримувати доходи в майбутньому. Єдиний спосіб повернути свій борг — скоротити своє майбутнє споживання, що досить болісно. Країни, що мають великий дефіцит поточного рахунку, не обов’язково мають фінансові труднощі; з іншого боку, країни, що загнали себе у фінансові труднощі, зазвичай мають великий дефіцит поточного рахунку.

Національні заощадження. Усі ми відкладаємо свої гроші на індивідуальні потреби — коледж, пенсія тощо. Бізнес також заощаджує гроші, зберігаючи прибутки замість того, щоб виплатити їх власникам фірми. Ці приватні рішення про заощадження, як і рішення уряду щодо дефіциту чи профіциту бюджету, мають глибокий вплив на нашу економіку. Простою причиною є те, що заощадження необхідні для фінансових інвестицій, а інвестиції — це те, що робить нас як суспільство продуктивнішими. Якщо ви кладете 10 % своїх доходів у банк, то десь ці гроші вигулькнуть на будівництві заводу чи фінансуванні університетської освіти. Якщо американці не кластимуть масово своїх заощаджень у банки, тоді ми муситимемо або забувати про інвестування важливих проектів, або залучати гроші з-за кордону. А це означає, що закордонні інвестори позичатимуть гроші під розумні відсотки, що може не бути вигідним для економіки в нестабільному стані. З часом рівень інвестицій країни проявляє чітку кореляцію з її показниками внутрішніх заощаджень.

Рівень національних заощаджень США насторожує. Особисті заощадження знижувалися поступово з понад 9 % у 1960—70-х роках до 6 % — у 1980-х, менше 5 % — в середині 1990-х і майже до нуля — в кінці 1990-х[201]. Коли 2007 року вдарила рецесія, особисті заощадження почали знову зростати. Уряди (федеральний і штатів) мали дефіцит чи, іншими словами, здійснювали «проїдання» заощаджень. (Бізнес у США був єдиним, що відкладав убік гроші, у той час, як домогосподарства змушені були відкладати через рецесію.) Ми можемо й повин­ні були позичати з-за кордону, щоб фінансувати наші національні інвестиції — за окрему плату. Ніхто не дає грошей просто так: позики з-за кордону означають, що ми повинні віддавати частину доходів від інвестицій нашим закордонним кредиторам. Кожна країна зі значною залежністю від іноземних кредиторів завжди повинна думати про те, що, коли настануть важкі часи, гурт міжнародних інвесторів налякається і випарується разом зі своїми капіталами.

Демографія. Американці старішають у буквальному сенсі. Як зазначав економіст Пол Круґман, розподіл населення США за віком фактично буде подібним до штату Флорида. Це добре для компаній, що виробляють настільні ігри. Це не дуже добре для урядових фінансів. Основна частина урядових пільг, зокрема, соціальне забезпечення й Medicare, йде американцям, які вже на пенсії. Ці програми фінансуються завдяки відрахуванням від фонду заробітної платні й лягають на плечі молодших американців, які продовжують працювати. Якщо співвідношення між молодими й літніми американцями зміниться, то зміниться і фінансове здоров’я програм соціального забезпечення й Medicare.

Дійсно, ми можемо пояснити важливість демографії та підтримки соціального забезпечення в наступних двох абзацах. Соціальне забезпечення — це програма на кшталт «виплати пенсій із поточних доходів». Коли американські працівники платять у фонд соціального забезпечення (ті великі відрахування від вашої зарплатні, за Законом про страхові внески), ці гроші не інвестуються нікуди, щоб ви могли зняти їх через двадцять-тридцять років, оскільки вони будуть у приватному пенсійному фонді. Радше ці гроші йдуть на виплати нинішнім пенсіонерам. Безпосередньо від молодого Пітера старому Полу. Ця програма — одна велика пірамідальна схема, і, як і будь-яка піраміда, вона добре працює, поки є достатньо працівників у її основі, щоб продовжувати платити пенсіонерам нагорі.

У цьому й полягає проблема. Американці народжують менше дітей і живуть довше. Цей зсув означає, що стає все менше працівників, щоб платити кожному пенсіонеру, і то помітно менше. 1960 року ми мали п’ять працюючих на одного пенсіонера. Нині — три працюючих на пенсіонера. До 2032 року їх буде лише два. Уявіть собі соціальне забезпечення (чи Medicare) як гойдалку, на якій з одного боку внески, зроб­лені працюючими, а на другому — соціальні виплати пенсіонерам. Програма виконує свої функції, поки гойдалка перебуває у стані рівноваги. Коли число працюючих на одному боці зменшується, тоді, як число пенсіонерів на другому збільшується, гойдалка перехилятиметься. За теорією, цю проблему легко виправити. Можна брати більше від нинішніх працюючих, збільшуючи податок на зарплатню чи змушуючи їх бути продуктивнішими і збільшувати свої доходи (щоб той самий податок давав більше надходжень). А можемо давати менше пенсіонерам, зменшуючи їм виплати або піднімаючи вік виходу на пенсію. Це дуже простий економічний вихід із проблеми. Звичайно, якщо ви думаєте, що будь-яке з цих рішень буде політично привабливим, будь ласка, поверніться назад і прочитайте розділ 8 знову.

Загальне національне щастя. Вам вирішувати. Для цього у нас немає цифр.

Працівник автозаводу в Детройті, уся кар’єра якого пройшла в безробітті по декілька місяців і потім поверненні на роботу, поставив просте запитання: чи при цьому всьому нам стало жити краще? Так, стало. Сполучені Штати пройшли через одинадцять рецесій після Другої світової війни[202]. Жодна з них, включно з рецесією, що почалася 2007 року, навіть не наближається за силою до Великої Депресії. З 1929 по 1933 рік реальний ВВП упав на 30 %, тоді як безробіття зросло з 3 до 25 %. До Великої Депресії Сполучені Штати регулярно переживали глибокі рецесії, включно з фінансовими паніками, значно гірші, ніж те, через що ми нині проходимо[203]. Ми не відкинули ймовірності економічних потрясінь, однак вони стали меншими.

Можна також стверджувати, що ми дечому навчилися, завдяки минулим економічним спадам, і Великій Депресії, зокрема, і це допомагає виробляти відповідні публічні політики. Голова Федерального резерву (і колишній професор Принстону) Бен Бернанке — дослідник Великої Депресії, як і голова Ради економічних експертів Обами (і колишній професор Каліфорнійського університету в Берклі) Кристіна Ромер. Можу пообіцяти, що ще років п’ятдесят економісти сперечатимуться щодо того, що треба чи не можна було робити у відповідь на рецесію й наступну фінансову кризу. Однак навіть найсуворіші критики повинні визнати, що посадовці кінця діяльності адміністрації Буша й початку адміністрації Обами уникли найгірших помилок 1930-х років, коли Федеральний резерв підняв відсоткові ставки перед загрозою Великої Депресії, а Конгрес підняв податки — скеровуючи і монетарну, і фіскальну політику в хибному напрямку.

Треба сказати, що не лише не було зроблено поганих справ. Гадаю, історія вирішить, що виробники політики зробили навіть дещо позитивне.