Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 6 Продуктивність і людський капітал: чому Білл Ґейтс настільки багатший за вас?

Як і багато інших людей, Білл Ґейтс виявив, що його будинок дещо тісний, оскільки у нього з’явилися діти. Гігант програмного забезпечення переїхав у свій маєток вартістю 100 мільйонів доларів у 1997 році, а невдовзі довелося робити там деякі вдосконалення. Будинок площею 37 тисяч квадратних футів[124] містив у собі театр на 20 місць, зал для банкетів, паркінг на двадцять вісім машин, внутрішній спортзал з батутом і всякі комп’ютерні гаджети, як, наприклад, телефони, що спрацьовують лише тоді, коли особа, якій дзвонять, перебуває поблизу. Однак цей будинок усе ще не був достатньо великим[125]. Згідно з документами, поданими районній комісії в приміській зоні Медіна, штат Вашингтон, містер Ґейтс і його дружина додавали ще одну спальню й більшу площу для ігор і навчання їхніх дітей.

У будинку містера Ґейтса можна знайти безліч різних речей, але одне цілком очевидно: добре бути Біллом Ґейтсом. Світ стає захопливим ігровим полем, коли у вас є 50 мільярдів доларів чи близько того. Можна також розширити питання: чому одні люди мають спортзали з батутами й приватні реактивні літаки, тоді як інші сплять у туалетах автостанцій? Як так, що приблизно 13 % американців є бідними, що є покращенням порівняно з максимумом 15 % у 1993 році, однак незначним порівняно з тим, що відбувалося протягом кожного року в 1970-х? Водночас п’ята частина американських дітей — і приголомшливі 35 % чорношкірих дітей — живуть у бідності. Звичайно, Америка — загалом багата країна. На початку третього тисячоліття величезні маси населення світу — близько трьох мільярдів людей — живуть у жахливій бідності.

Економісти досліджують бідність і нерівність доходів. Вони намагаються зрозуміти, хто є бідним, чому він бідний і що можна з цим зробити. Будь-які обговорення того, чому Білл Ґейтс настільки багатший за чоловіків і жінок, які сплять у тунелях теплотрас, мають починатися з поняття, яке економісти назвали «людським капіталом». Людський капітал — сума всіх якостей індивіда: освіта, розум, харизма, творчість, досвід роботи, підприємницька жилка і навіть здатність швидко кидати бейсбольного м’яча. Це те, з чим ви залишитеся, якщо хтось відбере у вас усі ваші активи — вашу роботу, ваші гроші, ваш будинок, ваше майно — і залишить вас на вулиці лише в одному одязі. Як би викрутився Білл Ґейтс у такій ситуації? Дуже добре. Навіть якщо конфіскувати все його багатство, інші компанії наймуть його своїм консультантом, членом Ради директорів, СЕО, мотиваційним промовцем. (Коли Стіва Джобса вигнали з Apple, компанії, яку він заснував, він озирнувся навколо і заснував Pixar, і лиш пізніше Apple запросив його назад.) Що зробив би Тайґер Вудс?[126] Просто диво. Якби хтось дав йому в оренду гольф-клуби, він протягом вихідних міг би виграти турнір.

А як щодо Бубби[127], який залишив школу в десятому класі і має наркотичну пристрасть до метамфетаміну? Не дуже. Різниця в людському капіталі: Бубба не має його багато. (Смішно, що деякі дуже багаті особи, як, наприклад, султан Брунею, навряд чи добре проявлять себе в цьому сенсі: цей султан багатий, бо його королівство сидить на величезних покладах нафти.) Ринок робочої сили не відрізняється від будь-якого іншого ринку: деякі таланти мають більший попит, ніж інші. Чим унікальніший набір умінь, тим кращу компенсацію за них отримає їхній власник. Алекс Род­ріґес заробить 275 мільйонів за десять років, граючи у бейсбол за New York Yankees, бо він може послати м’яча зі швидкістю понад дев’яносто миль на годину легше і частіше, ніж це зроблять інші люди. «A-Rod» допоможе Yankees вигравати ігри, завдяки чому стадіони заповнюватимуться, продаватимуться товари і надходитимуть доходи від телебачення. Напевно, ніхто інший на планеті не може робити цього краще, ніж він.

Як і з іншими аспектами ринкової економіки, ціна певного вміння не пов’язана внутрішньо з її соціальною цінністю, лише з її нестачею. Якось я брав інтерв’ю у Роберта Солов, Нобелівського лауреата 1987 року з економіки, і помітив уболівальника бейсболу. Я запитав, чи не прикро йому, що він отримав за Нобелівську премію менше грошей, ніж Роджер Клеменс, пітчер у тогочасній команді Red Socks, за один сезон. «Ні, — відповів Солов. — Є багато хороших економістів, але лише один — Роджер Клеменс». Ось так мислять економісти.

Хто в Америці процвітає чи принаймні почувається зручно? Програмісти, хірурги-ортопеди, інженери-ядерники, письменники, бухгалтери, банкіри, вчителі. Часом ці індивіди мають природні таланти, частіше вони здобувають свої вміння завдяки спеціальному тренуванню й освіті. Іншими словами, вони роблять значні інвестиції в людський капітал. Як і інші види інвестицій — від будівництва промислового підприємства до купівлі акцій — гроші, інвестовані нині в людський капітал, дадуть дохід у майбутньому. Дуже хороший дохід. Навчання у коледжі має принести близько 10 % доходу від інвестицій, тобто, якщо ви вкладаєте зараз гроші в навчання у коледжі, то можете очікувати повернення цих грошей плюс близько 10 % підвищення доходів щороку. Мало хто на Волл-стрит робить кращі інвестиції, ніж ці на регулярній основі.

Людський капітал — це економічний паспорт, в деяких випадках у буквальному сенсі. Коли я вчився на бакалавраті наприкінці 1980-х років, то зустрів молодого палестинця на ім’я Ґамаль Абуалі. Сім’я Ґамаля, що жила у Кувейті, наполягала на тому, щоб їхній син закінчив навчання за три роки, а не за чотири. Для цього треба було брати додаткові курси кожної чверті й продовжувати навчання щоліта, і все це здавалося мені досить екстремальним. А як бути зі стажуванням і навчанням за кордоном чи навіть із поїздкою взимку в Колорадо покататися на лижах? Якось я обідав разом із батьком Ґамаля, і він пояснив мені, що життя в Палестині кочове й нестабільне. Містер Абуалі був бухгалтером, і з такою професією він міг працювати будь-де у світі, бо, як пояснював він, саме в цьому він може знайти себе. Сім’я жила в Канаді перед переїздом до Кувейту, але, як він сказав, вони могли опинитися будь-де.

Ґамаль вивчав інженерію — подібну універсальну галузь. Його батько підкреслював, що чим раніше він отримає диплом, тим безпечніше йому буде. Диплом допомагатиме не лише заробляти на життя, але й знайти собі домівку. У деяких країнах, що розвиваються, право іммігрувати базується на вміннях й освіті — людському капіталі.

Думки містера Абуалі були пророчими. Коли Саддам Хусейн ви­йшов з Кувейту в 1990-му році, більшість палестинського населення, включно із сім’єю Ґамалів, була вислана з країни, оскільки кувейтський уряд вважав, що палестинці симпатизували іракським агресорам. Донька містера Абуалі дала йому копію першого видання цієї книжки. Коли він прочитав цей уривок, то вигукнув: «Бачиш, я мав рацію!»

На протилежному кінці спектра робочої сили справедливе протилежне твердження. Вміння, необхідного, щоб запитати: «Хочете картоп­лі до цього?», не бракує. В Америці є близько 150 мільйонів людей, здатних продавати їжу в McDonald’s. Ресторани швидкого харчування мають лише платити достатньо високу зарплатню, щоб за кожною касою стояв якийсь ентузіаст. Вона становить 7,25 долара за годину, коли економіка розвивається повільно, і 11 доларів за годину, коли ринок робочої сили особливо напружений. Вона ніколи не буде 500 доларів за годину, як отримує провідний судовий адвокат. Гарні судові адвокати — рідкість, а продавці бургерів — ні. Найкращий підхід до розуміння бідності, у цій країні чи деінде, — нестача людського капіталу. Дійсно, в Америці люди бідні, оскільки не можуть знайти хорошу роботу. Однак це симптом, а не хвороба. У його основі лежить брак умінь чи, інакше кажучи, людського капіталу. Показник бідності серед тих, що кинули середню школу, в 12 разів вищий, ніж серед випускників коледжів. Чому Індія — одна з найбідніших країн світу? У першу чергу тому, що 35 % населення неписьменні (менше, ніж 50 % на початку 1990-х.)[128] Або індивіди можуть страждати через умови, що роблять їхній людський капітал менш корисним. Висока частка бездомного населення Америки страждає від наркотичної залежності, інвалідності чи ментальних захворювань.

Значення має і здорова економіка. У 2001 році було легше знайти роботу, ніж у 1975 чи 1932. Потужний приплив піднімає всі човни; економічне зростання — дуже позитивне для бідних людей. Крапка. Однак навіть у сильний приплив низькокваліфікованих працівників виносить на берег тоді, як їхні більш умілі ровесники п’ють коктейлі на своїх яхтах. Міцна економіка не перетворює паркувальників на університетських професорів. Це робить інвестиція в людський капітал. Макроекономічні чинники контролюють припливи, а людський капітал визначає якість човна. І навпаки, погана економіка зазвичай найбільш руйнівна для робітників на мілкій частині ринку праці.

Здійснимо подумки такий експеримент. Уявімо собі, що якогось понеділка вранці ми зібрали 100 тисяч людей, які залишили середню школу, на розі вулиць Стейт і Медісон у Чикаго. Це буде соціальна катастрофа. Урядові служби напружуватимуться з усіх сил, і, що важливіше, зросте злочинність. Підприємці тікатимуть з центру Чикаго. Політики обіцятимуть допомогу від уряду штату чи федерального уряду: Дайте нам достатньо грошей, щоб підтримати цих людей, або допоможіть нам викинути це з голови. Коли провідні бізнесмени в Сакраменто, штат Каліфорнія, вирішили зайнятися безхатченками, однією зі стратегій було дати їм квитки на автобус в один кінець, щоб вони поїхали з міста[129]. (Повідомляли, що Атланта зробила те саме перед Олімпіадою 1996 року.)

Тепер уявімо собі 100 тисяч випускників американських провідних університетів на розі вулиці. Автобуси приїжджають сюди й висаджують правників, лікарів, художників, генетиків, програмістів і багато інших розумних, умотивованих людей із загальними вміннями. Багато з них негайно знайдуть роботу. (Пам’ятайте, людський капітал містить у собі не лише навчання у класі, але й наполегливість, чесність, творчість — чесноти, що полегшать пошук роботи.) Деякі з цих висококваліфікованих випускників почнуть свій бізнес — підприємницька жилка явно є важливою складовою людського капіталу. Дехто поїде деінде — висококваліфіковані працівники мобільніші, ніж низькокваліфіковані. У деяких випадках фірми переїдуть до Чикаго чи відкриють тут офіси й заводи, щоб скористатися цим тимчасовим припливом талантів. Знавці економіки пізніше описуватимуть цей раптовий вихід з автобусів як благо для економічного розвитку Чикаго, подібно до того, як хвилі іммігрантів допомогли розвитку Америки.

Якщо цей приклад видається надуманим, погляньте на випадок із Військово-морським центром (Naval Air Warfare Center — NAWC) в Індіанаполісі, де виробляють передову електроніку для Військово-морського флоту з кінця 1990-х. NAWC, де працює близько 2500 працівників, був намічений до закриття як частина програми скорочення озброєнь. Усі ми добре знаємо історії із закриттям таких підприємств. Сотні чи й тисячі працівників втрачають роботу, бізнес у навколишніх населених пунктах починає занепадати через різке зменшення купівельної спроможності. Хтось з’являється перед телекамерою й заявляє: «Коли цей завод закрили в (якомусь там) році, це місто почало вимирати». Однак з NAWC трапилася зовсім інша історія[130]. Одним із найцінніших його активів була робоча сила, близько 40 % якої складали вчені й інженери. Метикуваті місцеві лідери під проводом мера Стефена Ґолдсміта вважали, що завод можна продати приватному покупцеві. У торгах взяли участь сім компаній, виграла Hughes Electronics.

У п’ятницю січня 1997 року працівники NAWC пішли додому як державні службовці, а наступного понеділка 98 % з них прийшли на роботу у статусі працівників Hughes (і NAWK став HAWK). Ті працівники Hughes, яких я опитував, казали, що цінність цього придбання — в людях, а не в цеглі й цементі. Hughes купував величезний обсяг людського капіталу, який нелегко було знайти в інших місцях. Ця історія різко контрастує із закриттям заводу, про який співає Брюс Спринґстін[131], коли робітники з обмеженою освітою виявили, що їхні вузькі вміння більше нічого не варті, оскільки завод/шахта/фабрика закривається. Відмінність — у людському капіталі. Дійсно, економісти можуть навіть запропонувати емпіричні підтвердження того, про що співає Спринґстін. Економіст, фахівець із економіки робочої сили Роберт Топел приблизно визначив, що досвідчені працівники втрачають 25 % своєї здатності до заробітку в довготривалій перспективі, якщо вони змушені змінювати роботу через закриття заводу.

Тепер саме час розглянути найшкідливіші поняття в публічній політиці: купу помилок щодо робочої сили. Помилково вважається, що в економіці є фіксований обсяг роботи, яку треба виконати, а отже, кожне нове робоче місце має з’явитися за рахунок зникнення робочого місця деінде. Якщо я безробітний, каже помилковий аргумент, то знайду роботу лише тоді, коли хтось інший працюватиме менше або взагалі не працюватиме. Саме так, на думку французького уряду, працює світ, і це неправда. Робочі місця виникають у той момент, коли індивід пропонує нові товари чи послуги або знаходить кращий (чи дешевший) спосіб виробляти старі.

Це підтверджують цифри. Економіка США створила десятки мільйонів нових робочих місць за останні тридцять років, включно з усім сектором Інтернет. (Рецесія, що почалася 2007 року, також знищила чимало робочих місць.) Мільйони жінок вийшли на ринок робочої сили в другій половині ХХ століття, і все ж показник безробіття у нас усе ще дуже низький, за історичними стандартами, принаймні до початку нинішнього спаду. Так само величезні хвилі іммігрантів накочувалися на Америку в пошуках роботи протягом нашої історії без довготривалого зростання безробіття. Чи існують короткотермінові звільнення? Звичайно, деякі працівники втрачають роботу чи отримують зменшену зарплатню, коли змушені конкурувати з новачками на ринку робочої сили. Однак створюється більше робочих місць, ніж втрачається. Пам’ятаймо, нові працівники повинні витратити свої доходи десь в економіці, створюючи попит на інші товари. Економічний пиріг стає більшим, а не просто перерозподіляється.

Ось вам інтуїція: уявімо собі сільськогосподарську громаду, у якій численні сім’ї володіють землею й обробляють її. Кожна сім’я виробляє цілком достатньо, щоб прокормити себе; нема надлишкового врожаю чи необробленої землі. Кожен у цьому поселенні має достатньо їжі. З іншого боку, ніхто не живе особливо чудово. Кожна сім’я витрачає багато часу на виконання хатніх робіт. Вони виготовляють свій одяг, вчать своїх дітей, роблять і ремонтують свій реманент і т. д. І тут з’являється чоловік у пошуках роботи. За першим сценарієм цей чоловік нічого не вміє. Зайвої землі для обробітку немає, тож громада каже йому йти геть. Може, вони навіть куплять йому квиток в один кінець на потяг. У цьому поселенні «немає робочих місць».

Сценарій другий: чоловік, що прийшов до поселення, має докторський ступінь з агрономії. Він розробив новий тип плуга, що підвищить урожай зерна. Він продає цей плуг фермерам в обмін на невелику частку їхнього врожаю. Усім вигідно. Агроном може утримати сам себе, фермери мають більше продуктів, навіть сплативши за цей новий плуг (інакше вони б не купляли його). І ця громада створила нове робоче місце: продавець плугів. Досить скоро на цій залізничній станції виходить тесля. Він пропонує виконувати ту роботу, яка відбирає у фермерів час, потрібний для догляду за рослинами. Врожаї знову зростають, бо фермери можуть більше часу присвячувати роботі на полі. І створюється ще одне робоче місце.

Тепер фермери вирощують більше, ніж фактично можуть спожити самі, тому вони «витрачають» надлишок для того, щоб найняти вчительку. Це ще одне робоче місце. Вона навчає дітей, виховуючи нове покоління фермерів, що матимуть кращу освіту і будуть продуктивнішими, ніж їхні батьки. З часом наше уявне фермерське поселення, де «не було» робочих місць на початку цієї вправи, отримує письменників, пожежників, професійних гравців у бейсбол і навіть інженерів, що розробляють iPhones і Margarita Space Paсks. Це — економічна історія Сполучених Штатів на одну сторінку. Зростання рівнів людського капіталу дало змогу аграрній країні розвинутися в такі складні й багаті форми, як Мангеттен і Кремнієва долина.

Звичайно, шлях не встелений трояндами. Припустімо, один із наших найосвіченіших фермерів розробляє плуг, що дасть ще більший урожай, витісняючи першого продавця плугів з бізнесу — творча деструкція. Дійсно, цей технологічний прорив у короткій перспективі знищує одне робоче місце. Однак у довготривалій перспективі поселення все ж розвиватиметься. Пам’ятаймо, що тепер усі фермери стали багатшими (якщо вимірювати збільшенням урожаю зерна), що дає їм змогу найняти безробітного агронома, щоб робити ще щось, наприклад, створювати нові гібридні зерна (що ще більше збагатить поселення). Технологія звільняє працівників у короткостроковій перспективі, однак не веде до масового безробіття в довготривалій. Навпаки, ми стаємо багатшими, що створює попит на нові робочі місця ще десь в економіці. Звичайно, освічені працівники отримують у цьому процесі значно більше, ніж неосвічені. Вони гнучкіші в економіці, що швидко змінюється, і це дає їм змогу залишатися на плаву після творчої деструкції.

Людський капітал означає щось значно більше, ніж просто зароб­ляння більше грошей. Він робить нас кращими батьками, краще поінформованими виборцями, знавцями мистецтва й культури, здатними насолоджуватися плодами життя. Він може покращити наше здоров’я, оскільки ми маємо кращу їжу й робимо більше вправ. (До речі, хороше здоров’я — важлива складова людського капіталу.) Освічені батьки більш імовірно садовитимуть своїх дітей в авто у спеціальні дитячі крісла й учитимуть їх розрізняти кольори та літери до того, як вони підуть до школи. У країнах, що розвиваються, вплив людського капіталу може бути ще глибшим. Економісти виявили, що рік додаткового навчання для жінки в країні з низькими доходами веде до зменшення ймовірності смерті її дитини в перші п’ять років життя на 5—10 %[132].

Подібним чином наш загальний обсяг людського капіталу — усе, що ми знаємо як люди, — визначає, наскільки ми розвиваємося як суспільство. Ми отримуємо вигоду від того, що знаємо, як запобігти поліомієліту чи зробити нержавіючу сталь, навіть якщо, напевно, ніхто з тих, що читають цю книгу, не може зробити цього, якщо його закинути на безлюдний острів. Економіст Ґері Бекер, якому дали Нобелівську премію за його роботи в галузі людського капіталу, стверджує, що загальний ком­плекс освіти, навчання, вмінь і навіть здоров’я людей становить близько 75 % добробуту сучасної економіки. Не діаманти, будинки, нафта чи модні сумочки, а те, що ми носимо в наших головах. «Ми повинні насправді називати нашу економіку — економікою людського капіталізму, оскільки вона такою і є, — казав містер Бекер у своїй промові. — Хоча всі форми капіталу — фізичний капітал, такий, як машини й заводи, фінансовий капітал і людський капітал — важливі, людський капітал найважливіший. Дійсно, в сучасній економіці людський капітал, по суті, є найважливішою формою капіталу для створення добробуту й розвитку»[133].

Існує вражаюча кореляція між рівнем людського капіталу країни та її економічним процвітанням. Водночас є вражаючий брак кореляції між природними ресурсами і стандартами життя. Країни на зразок Японії та Швейцарії належать до числа найбагатших у світі попри відносно бідні запаси природних ресурсів. Країни типу Нігерії навпаки: неймовірно багаті запаси нафти мало впливають на стандарти життя нації. У деяких випадках мінеральне багатство Африки профінансувало криваві громадянські війни, що в іншому випадку не відбувалися б. На Близькому Сході Саудівська Аравія має найбільше нафти тоді, як Ізраїль без значних природних ресурсів має вищі доходи на душу населення.

Високий рівень людського капіталу створює доброчесне коло: батьки з хорошою освітою суттєво інвестують у людський капітал своїх дітей. Низький рівень людського капіталу має зворотний вплив. Неблагополучні батьки виховують неблагополучних дітей, це вам скаже будь-який учитель публічної школи. Містер Бекер зазначає: «Навіть невеликі відмінності серед дітей у підготовці, яку дають їм сім’ї, часто примножуються з часом, перетворюючись у великі відмінності, коли вони стають підлітками. Ось чому ринок робочої сили не може багато дати тим, що кинули школу, ледве читають і не мають звички добре працювати, і саме тому дуже важко розробити публічні політики для допомоги цим групам»[134].

Чому людський капітал має таке значення? Почнімо з того, що людський капітал пов’язаний із однією з найважливіших ідей в економіці: з продуктивністю. Продуктивність — це ефективність, з якою ми вкладені зусилля перетворюємо на результат. Іншими словами, наскільки добре ми робимо свою справу? Скільки часу робітник автозаводу в Денвері витрачає на виробництво автомобіля — 2 тисячі годин чи лише 210? Скільки кукурудзи виростить фермер у штаті Айова на площі в один акр — тридцять бушелів[135] чи 210? Чим більш ми продуктивні, тим багатші. Тут прості міркування: в одній добі завжди буде 24 години, і чим більше ми виробимо за цей час, тим більше отримаємо безпосередньо чи через продаж комусь в обмін за інший товар. Виробництво частково визначається природними ресурсами — легше вирощувати пшеницю в штаті Канзас, ніж у Вермонті, однак у сучасному світі на продуктивність більше впливає технологія, спеціалізація й уміння, — усе те, що є функцією від людського капіталу.

Америка багата, бо американці продуктивні. Ми нині процвітаємо більше, ніж у будь-який інший період історії, бо ми кращі у виробництві товарів і послуг, ніж будь-коли в минулому, включно з такими речами, як охорона здоров’я й розваги. В основі лежить те, що ми працюємо менше, а виробляємо більше. У 1870 році типова сім’я мала працювати 1800 годин лише для того, щоб забезпечити себе продуктами, а нині це забирає близько 260 годин роботи. Протягом ХХ століття середній робочий рік скоротився з 3100 годин до 1730. При цьому реальний валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення — з поправкою на інфляцію це в середньому те, скільки кожен з нас виробляє, — збільшився з 4800 доларів до 40 тисяч. Навіть бідні живуть дуже добре, за історичними стандартами. Межа бідності нині лежить на рівні доходу, який був характерний найвищим 10 % за розподілом доходів століття тому. Джон Мейнард Кейнс якось зазначив: «У довготривалій перспективі продуктивність — це все».

Продуктивність — поняття, що походить з «гучного звуку всмоктування» Росса Перро. Коли він брав участь у президентських виборах 1992 року як незалежний кандидат, однією з його головних тез була опозиція до Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA). Перро стверджував, що якщо ми відкриємо кордони для вільної торгівлі з Мексикою, мільйони робочих місць перемістяться на південь від кордонів. Чому б фірмі не перебратися до Мексики, якщо середньостатистичний мексиканський заводський робітник отримує лише частинку тієї зарплатні, яку платять американцеві? Відповідь — продуктивність. Чи можуть американські робітники конкурувати з іноземними, які отримують половину або й менше від їхніх заробітків? Так, більшість із нас може. Ми виробляємо більше, ніж мексиканські робітники — набагато більше в більшості випадків, — бо ми маємо краще здоров’я, ми маємо більший доступ до капіталів і технологій, і тому, що ми маємо ефективніші урядові інститути й кращу публічну інфраструктуру. Чи може в’єтнамський селянин із двома роками навчання у школі виконувати вашу роботу? Напевно, ні.

Звичайно, є галузі, у яких американські працівники не настільки продуктивні, щоб виправдати свої відносно великі заробітки, наприк­лад, виробництво текстилю і взуття. Є галузі, де потрібна відносно некваліфікована робоча сила, що в цій країні дорожча, ніж у країнах, що розвиваються. Чи може в’єтнамський робітник зшити баскетбольні кросівки? Так, і за значно меншу платню, ніж американський мінімум. Американські фірми шукатимуть «аутсорсингу» робочої сили в інших країнах лише тоді, коли зарплатня в цих країнах низька порівняно з тим, що ці робітники виробляють. Робітник, який коштує одну десяту і виробляє одну десяту, — не дуже приваблива оборудка. Робітник, який коштує одну десяту, а виробляє половину, напевно, приваблює більше.

Хоча Росс Перро застерігав, що більшість економіки США емігрує до Гвадалахари, основні економісти прогнозували, що NAFTA матиме помірний, але позитивний вплив на працевлаштування в Америці. Деякі робочі місця будуть втрачені в конкуренції з Мексикою, але більше робочих місць буде створено, коли експорт у Мексику зросте. Уже більше десяти років реалізується NAFTA, і саме так і трапилось. Економісти вважають, що загальний вплив на працевлаштування був позитивним, хоча й дуже малим відносно розмірів економіки США.

Чи житимуть наші діти краще, ніж ми? Так, якщо вони будуть продуктивніші, ніж ми, що відбувалося протягом всієї історії Америки. Саме зростання продуктивності поліпшує наші стандарти життя. Якщо продуктивність зростає на 2% за рік, ми кожного року ставатимемо на 2 % багатшими. Чому? Бо ми вкладатимемо ті самі зусилля й отримуватимемо всякої всячини на 2 % більше. (Або ми вироблятимемо стільки ж, але вкладатимемо на 2 % менше ресурсів.) Однією з найцікавіших дискусій в економічній науці є питання, чи відбулося в американській економіці різке збільшення темпів зростання продуктивності. Деякі економісти, у тому числі й Алан Ґрінспен, який був головою Федеральної резервної системи, стверджували, що інвестиції в інформаційні технології дали стабільно вищі темпи зростання продуктивності. Інші, такі, як Роберт Ґордон з Північно-Західного університету, вважали, що зростання продуктивності сильно не змінилося, якщо правильно інтерпретувати наявні дані.

Відповідь на ці дебати дуже важлива. З 1947 по 1975 рік продуктивність зростала на 2,7 % щорічно. З 1975 до середини 1990-х з причин, які ще не до кінця зрозумілі, зростання продуктивності знизилося до 1,4 % на рік. Потім воно знову прискорилося: з 2000-го до 2008-го зростання продуктивності повернулося до значно більш благополучних 2,5 %. Це може видаватися тривіальною відмінністю, але насправді має глибокий вплив на наші стандарти життя. У фінансах й економіці є хитре правило сімдесяти двох: поділіть 72 на швидкість зростання (або на відсотки по банківських заощад­женнях), і відповідь дасть вам приблизно, скільки часу потрібно, щоб зростаюча кількість подвоїлася (наприклад, вклад у банк, на який іде 4 % річних, подвоїться приблизно через 18 років). Якщо продуктивність зростає на 2,7 % за рік, то наші стандарти життя подвоюються кожні двадцять сім років. При 1,4 % вони подвоюються за п’ятдесят один рік.

Зростання продуктивності робить нас багатшими незалежно від того, що відбувається в решті світу. Якщо продуктивність у Японії зростає на 4 %, а в Сполучених Штатах на 2%, тоді обидві країни стають багатшими. Для того, щоб зрозуміти чому, повернімося до нашої простої сільськогосподарської економіки. Якщо один фермер вирощує щороку на 2 % більше зерна та свиней, а його сусіда — на 4 % більше, то вони їдять все більше щороку (або більше продають). Якщо ця нерівність триватиме досить довго, один із них стане значно багатшим, ніж інший, що може стати джерелом ворожнечі або політичних напружень, однак обидва постійно збагачуються. Важливим моментом є те, що зростання продуктивності, як і дуже багато чого в економічній науці, не є грою з нульовою сумою.

Як вплине на Америку те, що 500 мільйонів людей в Індії стануть більш продуктивними і поступово вийдуть зі стану бідності до середнього класу? Ми також станемо багатшими. Бідні селяни, що нині існують на один долар на день, не можуть дозволити собі придбати наше програмне забезпечення, наші авто, нашу музику, наші книги, наших сільськогосподарських експертів. Якби вони були багатшими, то могли б собі це дозволити. Причому частина з цих 500 мільйонів, чий потенціал нині марнується через брак освіти, могли б виробляти товари та послуги, кращі, ніж те, що ми нині маємо, даючи нам вигоду. Одним із цих освічених селян може бути особа, яка відкриє вакцину проти СНІДу чи процес припинення глобального потепління. Перефразовуючи United Negro College Fund[136], жахливо марнувати 500 мільйонів мізків.

Зростання продуктивності залежить від інвестицій — у фізичний капітал, у людський капітал, у науково-технічні розробки й навіть у те, щоб зробити урядові інститути ефективнішими. Ці інвестиції потребують, аби ми припинили споживання сьогодні, щоб мати змогу споживати більше в майбутньому. Якщо ви не купуватимете авто BMW й інвестуєте замість цього у вищу освіту, ваші майбутні доходи будуть вищими. Подібним чином компанія з виробництва програмного забезпечення може утриматися від виплати дивідендів своїм акціонерам і вкласти цей прибуток у розробку нової, кращої продукції. Уряд може зібрати податки (позбавляючи нас частини нинішнього споживання), щоб профінансувати дослідження в генетиці, що поліпшить наше життя в майбутньому. У кожному разі ми нині витрачаємо ресурси таким чином, щоб стати продуктивнішими потім. Якщо звернутися до макроекономіки, — нашого вивчення економіки в цілому, — одним із важливих питань буде, чи достатньо ми як нація інвестуємо в продовження зростання наших стандартів життя.

Наші законодавчі, регуляторні й податкові структури також впливають на зростання продуктивності. Високі податки, погане державне управління, недостатньо визначені права власності чи надмірне регулювання можуть зменшити або взагалі знищити стимули до продуктивних інвестицій. Колективні господарства, наприклад, — дуже поганий спосіб організації сільського господарства. Соціальні чинники, такі, як дискримінація, можуть серйозно вплинути на продуктивність. Суспільство, що не дає освіти своїм жінкам або відмовляє в можливостях розвитку представникам певної раси, касти чи племені, залишає невикористаними величезні ресурси. Зростання продуктивності також залежить значною мірою від інновацій і технологічного прогресу, чого ще й досі до кінця не зрозуміли. Чому Інтернет вибухово вихлюпнувся на арену в середині 1990-х, а не наприкінці 1970-х? Як сталося, що ми проникли в секрети людського геному, але все ще не маємо дешевих джерел чистої енергії? Коротше кажучи, стимулювання продуктивності — це як виховання дітей: ми знаємо, які речі є важливими, навіть якщо немає чітких рецептів щодо виховання олімпійського чемпіона чи вченого у Гарварді.

Дослідження людського капіталу має глибоке значення для публічної політики. Найважливіше, що це може сказати нам, чому ми всі ще не вмерли з голоду. Населення Землі зросло до шести мільярдів: як ми змогли прогодувати стільки ротів? У XVIII столітті Томас Мальтус зробив знаменитий прогноз похмурого майбутнього для людства, оскільки вважав, що, стаючи багатшим, суспільство постійно розтринькуватиме ці здобутки через зростання населення — народжуючи більше дітей. Ці додаткові роти проковтнуть розвиток. На його думку, людство приречене жити на межі існування, безрозсудно народжуючи нащадків у добрі часи й голодуючи — в погані. Як зазначив Пол Круґман, протягом п’ятдесяти п’яти століть з усіх останніх п’ятдесяти семи Мальтус мав рацію. Населення світу зростало, а умови життя мало змінювалися.

Лише з настанням Промислової революції люди почали жити все краще. І навіть тоді Мальтус мав рацію. Ґері Бекер казав: «Батьки справді витрачали все більше на дітей зі зростанням своїх доходів, як і перед­рікав Мальтус, однак вони витрачали значно більше на кожну дитину й мали менше дітей, як прогнозує теорія людського капіталу»[137]. Економічні трансформації Промислової революції, у першу чергу — значне підвищення продуктивності, зробили час батьків дорожчим. Коли переваги від більшої кількості дітей зменшилися, люди почали інвестувати свої зростаючі доходи в якість своїх дітей, а не просто в їхню кількість.

Одним із помилкових трактувань бідності є те, що країни, які розвиваються, бідні тому, що в них швидко зростає населення. Насправді причинний зв’язок найкраще подати у зворотному порядку: бідні мають багато дітей, бо витрати на народження й виховання дитини малі. Контроль за народжуваністю, який би не був суворий, працює лише тією мірою, що сім’ї віддають перевагу меншій кількості дітей. У результаті найпотужнішою зброєю боротьби зі зростанням населення є створення кращих економічних умов для жінок, починаючи з освіти дівчат. Тайвань за період з 1966 по 1975 рік подвоїв кількість дівчат, що закінчували середню школу. Водночас коефіцієнт народжуваності впав наполовину. У розвиненому світі, де жінки отримали широкий діапазон нових економічних можливостей більш ніж півстоліття тому, коефіцієнт народжуваності знизився до рівня відтворення, що складає 2,1 дитини на одну жінку, а іноді навіть ставав нижчим.

Ми почали цей розділ із обговорення будинку Білла Ґейтса, що є, я впевнений, більшим, ніж ваш. На початку третього тисячоліття Америка — країна високої нерівності. Чи нація стає все більш нерівною? Відповідь, за більшістю показників, — так. Згідно з аналізом Бюджетного управління Конгресу, американські сім’ї з 20 % населення з найнижчими доходами заробляли лише на 2 % більше у 2004 році (з поправкою на інфляцію), ніж у 1979. Тобто чверть століття не відбувалося зростання реальних доходів. За той самий період американці з середніми доходами почувалися краще: їхній середній дохід на сім’ю зріс на 15 % у реальному відношенні. Для найбагатшої п’ятої частини населення сімейний дохід зріс на 63 % (з поправкою на інфляцію) [138].

Коли закінчився найдовший в історії Америки економічний бум, багаті стали багатшими, тоді як бідні залишились на тому ж рівні або стали біднішими. Зарплатня чоловіків, що кинули школу, знизилася приблизно на чверть порівняно з тим, що заробляли би їхні батьки, якби також кинули школу. Рецесія, яка розпочалася в 2007 році, трохи звузила розрив між багатими й бідними в Америці (руйнуючи добробут найвищих верств і не піднімаючи його для типових працівників). Більшість економістів погодяться, що американська довготермінова тенденція полягає у збільшенні розриву між багатими й бідними. Найбільш вражаючі зміни відбулися нагорі. 1979 року найбагатший 1 % американців заробляв 9 % сукупного національного доходу, а нині ця частка складає 16 % від загального річного доходу в Америці.

Чому? Людський капітал — ось найкращий підхід до пояснення цього явища. Останні кілька десятиліть стали втіленням у реальному житті кінофільму «Помста придурків». Кваліфіковані працівники в Америці завжди заробляли більше, ніж некваліфіковані, і ця різниця почала зростати з помітною швидкістю. Коротше кажучи, людський капітал став важливішим, а отже, і більш прибутковим, ніж раніше. Прос­тим показником важливості людського капіталу є розрив у зарплатах випускників середньої школи та людей із вищою освітою. Випускники університетів отримували в середньому на 40 % більше, ніж ті, хто закінчив лише середню школу на початку 1980-х, а нині цей розрив становить 80 %. Індивіди з магістерськими ступенями заробляють ще краще. ХХІ століття — особливо гарний час, щоб бути вченим-ракетником.

Наша економіка розвивається так, що сприяє добробуту кваліфікованих працівників. Наприклад, поворот обличчям до комп’ютерів практично в кожній галузі сприяє працівникам, які або мають комп’ютерні вміння, або достатньо розумні, щоб здобути їх на роботі. Технологія робить розумних працівників продуктивнішими, відсовуючи на узбіччя працівників низької кваліфікації. Банкомати замінили банківських касирів, колонки самообслуговування замінили заправників на автозаправках, автоматичні складальні лінії замінили робітників від виконання бездумної рутинної роботи. Дійсно, складальний конвеєр у General Motors є зразком головної тенденції в американській економіці. Комп’ютери й складні роботи нині складають основні компоненти автомобіля, що створює робочі місця з високою зарплатнею для людей, які пишуть комп’ютерні програми й розробляють роботів, хоча й зменшує при цьому попит на працівників без спеціальних умінь, окрім бажання чесно виконувати щоденну роботу.

У той же час міжнародна торгівля заганяє некваліфікованих робітників у ще більшу конкуренцію з іншими некваліфікованими робітниками по всьому світу. У довготривалій перспективі міжнародна торгівля є потужним двигуном руху до добробуту, а в короткій вона породжує жертви. Торгівля, як і технологія, покращує життя висококваліфікованих працівників, оскільки створює нові ринки для нашого високотехнологічного експорту. Boeing продає літаки в Індію, Microsoft продає програмне забезпечення в Європу, McKinsey & Company продає консультативні послуги в Латинську Америку. Знову ж це хороші новини для людей, які знають, як спроектувати економічний реактивний двигун чи пояснити загальний менеджмент якості іспанською мовою. З іншого боку, це посилює конкуренцію наших низькотехнологічних робітників із дешевими робітниками у В’єтнамі. Nike може платити робітникам один долар у день за пошиття черевиків на в’єтнамському потогінному підприємстві. Ви не можете таким способом виробляти літаки Boeing. Глобалізація створює більше можливостей для кваліфікованих працівників (книга «Naked Economics» видана одинадцятьма мовами![139]) і високу конкуренцію для некваліфікованих.

Усе ще точаться суперечки про те, якою мірою різні причини відповідальні за такий зсув розриву в доходах. Профспілки стали менш впливовими, залишаючи промисловим робітникам усе менше місця за столом переговорів. У той же час працівники з високими зарплатами проводять більше часу на роботі, ніж низькооплачувані, що посилює загальний розрив у доходах[140]. Усе більше галузей пов’язують зарплатню з показниками роботи, що збільшує різницю в доходах між більш і менш продуктивними працівниками. У будь-якому разі зростання нерівності в доходах цілком реальне. Чи потрібно непокоїтися з цього приводу? Економісти традиційно стверджують, що не потрібно з двох основних причин. По-перше, нерівність у доходах є важливим сигналом для економіки. Зростання розриву в доходах між випускниками школи й університету, наприклад, мотивуватиме багатьох учнів отримати університетську освіту. Подібним чином очевидне процвітання підприємців створює стимули ризикувати в запровадженні інновацій, багато з яких спричинюють величезні здобутки для суспільства. Економічна наука вивчає стимули, і перспектива стати багатшим — сильний стимул.

По-друге, численні економісти стверджують, що не треба хвилюватися через розрив між багатими й бідними, оскільки в кожного з нас життя поліпшується. Іншими словами, нам треба турбуватися про те, наскільки великий шматок пирога отримують бідні, а не наскільки він малий порівняно зі шматком Білла Ґейтса. У своєму зверненні до Американської асоціації економістів її Президент Роберт Фоґель, Нобелівський лауреат у галузі економічної історії, зазначив, що наші найбідніші громадяни мають блага, невідомі навіть монархам сто років тому. (Наприклад, понад 90 % жителів комунальних будинків мають кольорові телевізори.) Заздрість може бути одним із семи смертних гріхів, однак це не те, на що економісти традиційно звертають увагу. Моя вигода повинна залежати від того, наскільки мені подобається моє авто, а не від того, чи їздить мій сусіда на Jaguar.

Звичайно, здоровий глузд підказує інше. Г. Л. Менкен якось зазначив, що успішний чоловік — той, що заробляє на 100 доларів у рік більше, ніж чоловік сестри його дружини. Деякі економісти згодом почали вважати, що тут щось є[141]. Девід Ноймарк і Ендрю Постлвейт подивилися на великий набір американських сестер, намагаючись зрозуміти, чому одні люди прагнуть працювати поза домом, а інші ні. Коли ці дослідники перевірили всі звичайні пояснення — безробіття на місцевому ринку робочої сили, освіта жінки, досвід роботи тощо, то виявили потужне підтвердження іронічного спостереження Г. Л. Менкена: жінка, на їхню думку, зі значно більшою ймовірністю шукатиме оплачувану роботу, якщо чоловік її сестри заробляє більше, ніж її власний чоловік.

Економіст із Університету Корнелл Роберт Франк, автор книги «Luxury Fever»[142], переконливо показав, що відносне багатство — розміри мого пирога порівняно з пирогом мого сусіда — є важливим визначником нашої вигоди. Він запропонував респондентам обрати один із двох світів: (А) ви отримуєте 110 тисяч доларів, а всі решта отримують 200 тисяч; або (Б) ви отримуєте 100 тисяч, а всі інші 85 тисяч. Як він пояснював, «Цифри доходу відображають реальну купівельну спроможність. Ваш дохід у світі А дасть вам змогу купити будинок на 10 % більший, ніж ви можете собі дозволити у світі Б, на 10 % більше обідів у ресторанах і т. ін. Обираючи світ Б, ви нехтуєте невеликим розміром абсолютного доходу в обмін на значне збільшення відносного доходу». Ви будете багатшим у світі А; будете менш багатим у світі Б, однак багатшим, ніж будь-хто інший. Який сценарій принесе вам більше щастя? Містер Франк виявив, що більшість американців обере сценарій Б. Іншими словами, відносний дохід справді має значення. Заздрість може бути частиною пояснення. Правда також, зазначає містер Франк, що у складних соціальних умовах ми шукаємо способів оцінити нашу успішність. Відносний добробут — один із них.

Є й інша, прагматичніша, причина непокоїтися через нерівність доходів. Чи може розрив між багатими й бідними — залишивши етику осторонь — стати настільки великим, що стримуватиме економічне зростання? Чи є точка, коли нерівність доходів перестане мотивувати нас до наполегливої праці і зменшить продуктивність? Це може статися з будь-яких причин. Бідні можуть позбутися благ настільки, що знищать політичні й економічні інститути, такі як права власності чи верховенство права. Спотворений розподіл доходів може заохотити багатіїв витрачати ресурси на все фривольніші предмети розкоші (наприклад, тістечка на день народження собаки), тоді як інші види інвестування, як-от людський капітал для бідних, приноситиме більшу віддачу. Або боротьба класів може призвести до заходів покарання багатих без поліпшення життя бідних[143]. Деякі дослідження справді виявили негативний зв’язок між нерівністю доходів та економічним зростанням, інші ж встановили протилежне. З часом дані прояснять це співвідношення. Однак ще сильніші філософські дебати триватимуть: якщо пиріг збільшується, наскільки сильно ми маємо дбати про розміри його шматків?

Тема людського капіталу ставить деякі заключні питання. Чи завжди з нами будуть бідні, як застерігав колись Ісус? Чи робить наша вільна ринкова система бідність невідворотною? Чи повинні бути невдахи, якщо є визначні економічні переможці? Ні, ні і ні. Економічний розвиток — це не гра з нульовою сумою. Світу не потрібні бідні країни, щоб мати багаті країни, і не повинні бути бідні люди, щоб інші були багатими. Сім’ї, що живуть у комунальних будинках на півдні Чикаго, не бідні тому, що Білл Ґейтс живе у великому будинку. Вони бідні ПОПРИ той факт, що Білл Ґейтс живе у великому будинку. Через складну низку причин американські бідні не отримали вигоди від зростання продуктивності, стимульованого Microsoft Windows. Білл Ґейтс не забрав у них їхнього пирога, він не став на їхньому шляху до успіху і не отримав вигоди від їхніх невдач. Радше його бачення й талант створили величезні статки, до яких не всі причетні. Це радикальна відмінність між світом, де Білл Ґейтс стає багатим, крадучи в інших урожаї, і світом, де він стає багатим, вирощуючи свої гігантські продукти разом із одними людьми, а не з іншими. Останнє краще показує, як працює сучасна економіка.

За теорією, світ, у якому кожний індивід освічений, здоровий і продуктивний, був би світом, у якому кожній людині жилося б зручно. Напевно, ми ніколи не вилікуємо світ від фізичних і ментальних хвороб, які заважають деяким людям реалізувати свій потенціал. Але це біологія, а не економіка. Економічна наука каже нам, що не існує теоретичної межі для покращення нашого життя й розширення нашого добробуту.

Чи дійсно це так? Якби всі ми мали науковий ступінь доктора, хто чистив би туалети в готелях Four Seasons? Мабуть, ніхто. Оскільки населення стає все продуктивнішим, ми починаємо заміняти робочу силу технологіями. Ми використовуємо голосову пошту замість секретарів, пральні машини замість прачок, банкомати замість банківських касирів, бази даних замість канцелярських службовців, торговельні автомати замість кіоскерів, канавокопачі замість людей-копачів. Мотивація для такого розвитку сягає поняття з розділу 1 — витрат на створення можливостей. Висококваліфіковані індивіди можуть зробити будь-які продуктивні речі з часом. Тому до смішного дорого наймати інженера, щоб пакував товари в гастрономі. (Скільки б вам платили за заміну рушників у готелі Four Seasons?) У Сполучених Штатах набагато менше домашніх слуг, ніж в Індії, попри те, що Сполучені Штати — знач­но багатша країна. Індія заповнена некваліфікованими робітниками, у яких мало варіантів для працевлаштування, Америка — ні, що робить власну робочу силу відносно дорогою (що може підтвердити кожен, хто наймав няню до своїх дітей). Хто дозволить собі лакея, що в іншому випадку заробляв би 50 доларів на годину, пишучи комп’ютерні коди?

Коли ми не можемо автоматизувати ручну роботу, ми можемо запропонувати її студентам і молодим людям як засіб для збільшення людського капіталу. Я виконував дрібні доручення протягом більш ніж десяти років (найсильніший спогад — робота для Джорджа В. Буша, задовго до того, як він став президентом); моя дружина була офіціанткою. Ці робочі місця принесли нам досвід роботи, що є важливою складовою людського капіталу. Однак уявімо собі, що є якісь неприємні функції, які неможливо автоматизувати і які не можна доручити молодим людям на початку кар’єри з міркувань безпеки. Уявімо, наприклад, високоосвічену громаду, яка виробляє всі види цінних товарів і послуг, однак створює купу сміття як побічний продукт. Ще уявімо собі, що прибирання цього сміття — неприємна, нудна робота. Однак якщо не зібрати сміття, уся економіка зупиниться. Якщо кожен матиме диплом Гарварду, хто прибиратиме сміття? Прибиральник сміття. І він чи вона, до речі, буде одним із найбільш високооплачуваних робітників у місті. Якщо економіка залежить від прибирання цієї гидоти, і жодна машина не може цього виконувати, тоді громада має стимулювати когось виконувати цю роботу. Спосіб стимулювання людей робити щось — це платити їм достатньо. Зарплатня за прибирання сміття може зростати до того рівня, коли якийсь індивід — лікар, інженер чи письменник — не захоче поміняти свою зручну роботу на прибирання сміття. Тобто світ, багатий на людський капітал, усе ще може мати неприємні завдання — на думку спадають проктологи, — однак ніхто не повинен бути бідним. Навпаки, багато людей можуть брати менші гроші за виконання особливо приємної роботи — спадає на думку викладання у коледжі (особливо під час літніх канікул).

Людський капітал створює можливості. Він робить нас багатшими і здоровішими; він робить нас більш цілісними людьми; він дає нам змогу жити краще, працюючи менше. Найважливіше з погляду публічної політики те, що людський капітал відділяє людей імущих від неімущих. Марвін Зоніс, професор Школи бізнесу в Університеті Чикаго й консультант із питань бізнесу та управління по всьому світу, чудово висловився з цього приводу в промові до ділової громади Чикаго. «Складність буде ознакою нашої епохи, — зазначив він. — Скрізь попит на вищі рівні людського капіталу буде зростати. Країни, які зроблять це правильно, компанії, що розуміють, як мобілізувати й застосувати цей людський капітал, і школи, які продукуватимуть його, … будуть головними переможцями в нашу епоху. Для решти залишиться відсталість і бідність для їхніх громадян і більше проблем для нас»[144].