Гра у три руки

XV

пів на десяту їй «відлягло». Коли буденна хрінотінь з типовими обридлими прибамбасами від самого ранку заварювалась у кабінеті генерального, Ірину починала брати нудь. Сьогодні ж обридла «текучка» викликала мало не шалену радість. Шеф був сам собою до найменших дрібниць. Від неї не сховалося б нічого. Дробот створював робочу атмосферу, дбаючи, щоби й цього дня нікому життя не здалося медом, і давав завдання.

Довелося зачепити його кілька разів, хоча можна було й змовчати. Хотілося подивитися на реакцію. Протестувати. Чи не вліз, бува, до свідомості хитрого начальства вірус підозри. Та ні. Усе гаразд. Потрібно відгородитися від дурних думок і працювати як завжди. Скоро зітхнеться з полегкістю.

Нарада скінчилась і відразу ж почалась інша — та, що нижче по вертикалі. У своєму кабінеті Ірина роздавала завдання швидше і конкретніше. Проте отримати на горіхи від неї можна було не слабше, ніж у шефа. Та цього разу — все лояльно. Не до них. Безсонну ніч почала відчувати лише зараз. Воно й зрозуміло — пів на одинадцяту. Нічого, хіба вперше? От би втекти хоч близько п'ятої, лягти о сьомій... Те, що не виникне проблем із засинанням, відчувалося переконливо.

Ні, все буде гаразд. Мусить бути! Несподівано їй захотілося поділитися тим, що дізналась. Адже тепер мала з ким. А стільки довелося пережити! Руки несамохіть потягнулися... вона навіть не відразу зрозуміла, куди. А й справді! Кому тепер належало плакатися про невдачі й хвалитись успіхами? Тому, хто порівняно давно жив у душі й, незважаючи на відстань та відсутність зовнішніх обрисів, був по-справжньому близькою людиною? Чи іншому, образ якого увесь час поставав ув уяві, й умів розбирати її тіло на шматки, завдяки чому ставав ще ближчим? І байдуже, що обидва були насправді однією людиною. Звести їх докупи не вдавалося навіть зараз, тому вирішення питання, хто тепер потрібніший, незмінно заводило до глухого кута.

Розв'язувати будь-які проблеми — її життєве кредо. Бути спроможною «йти по життю». Думка, що колись упорається і з цим, виникла цілком обґрунтовано. Звісно, чи траплялося раніше щось таке, з чим не змогла б?.. Тож якби захотіла — розрулила б негайно і цю ситуацію. Отже, не так уже й хочеться, принаймні поки що. Та чи варто дивуватися?

...Чим було для Ірини кохання? Ліжком і більше нічим? Ні, чого ж... Можливо, ліжком — насамперед. Але, крім цього, ще засобом самоствердження, адже всі її фаворити були далеко не останніми людьми в суспільстві. А ще... Засобом спілкування, розради, боротьби із самотністю? Хіба що незначною мірою. Адже будь-яке її «кохання» тривало за стандартною схемою. Воно започатковувалося красиво, ефектно. Якийсь час трималося, щоправда, не породжуючи особливих надій на ексклюзивність, а потім наставало розчарування. Точніше сказати — «кохання» набридало, ще раз підтверджуючи, що нічого принципово іншого у цьому житті не буває. Навіть останнє з них — в особі композитора з консерваторії, який ледве зводив кінці з кінцями, претендуючи бути при цьому неординарною особистістю, — виявилося врешті-решт таким самим.

Теперішнє ж, яке подарував цьогорічний Дід Мороз, не те що не вписувалось у звичні уявлення, а взагалі перекидало з ніг на голову геть усе. Таке відчуття, що володіє без перебільшення тим, чого не буває. І оце за таких розкладів у неї мало виникнути бажання нормалізувати ситуацію?! Щоб увігнати оте «кохання», якого, незважаючи ні на що, таки дочекалась, у типові загальноприйняті рамки?! Ризикуючи у наслідку вкотре залишитися ні з чим! Схоже, він таки правий, і треба бути дурною, щоби різати гіляку, на якій сидиш.

Принаймні, це питання — аж ніяк не найближчого часу. От вам і крапка над «і». То хто ж їй потрібніший нині? Ірина замислилася, надовго завмерши зі заплющеними очима. Флюїди, що надходили від комп'ютера, де жила половина того, хто став невід'ємною частиною її життя, згадувалися цілком натурально, відчувалися, так би мовити, усім нутром. І водночас тіло стискалося від уявлення дотиків його іншої половини, в яку могла перетворюватись ота перша. Нехай краще вони ніколи не зійдуться в одне ціле, ніж втратити оце все! То хто потрібніший тепер?

Вона все-таки вирішила. І рука потягнулася до ящика, де лежав ноут. Зараз хотілося висловити себе саме у такій формі. І байдуже — чи прийде відповідь одразу. Однаково стикування відбудеться. Доторкнутися душею, сказати, що хотіла. А він зрозуміє. І якщо не відповість одразу, то, принаймні, подумає в її напрямку. А коли ці довгі та сильні пальці таки знайдуть час торкнутися клавіатури, вона отримає змогу оцінити, чи правильно зрозуміла думки у відповідь. Адже перелуння думок нерідко дає більше задоволення, ніж контакт тіл.

Тому перебуваючи поруч із коханим, вона не відразу збагнула, що ж саме не так. Рука розгублено перейшлася порожньою полицею. Очі мацнули довкола у пошуках основного робочого інструмента. Комп'ютера не було ніде.

Ще не врубавшись, що то діється, Ірина перейшлася кабінетом. Могла кудись тицьнути у поспіху... Аж ні! Ноутбук щез. Не вірячи очам, вона сіла за стіл і згадала. Останньою справою попереднього дня була зустріч з дизайнерами, які приїхали близько шостої і працювали з нею хвилин двадцять, не довше. Вона тлумачила їм прописні істини, тицяючи пальцем в екран монітора цього самого ноута. Потім хлопець з дівчиною встали й пішли. А вона приготувала каву. Не проводила їх — точно. Тобто повернутися до безлюдного кабінету і забрати комп вони не могли. А випивши каву, Ірина зачинила кабінет і пішла займатися своїм. Все.

Ноутбука нема. Де він?!

Ще раз перекинула геть усе. Дебілізм якийсь!

Її «Асус» був старим роздовбаним апаратом, ще з попередньої фірми, проте надійним, і його господиня, звикнувши до нього, навіть не мислила про заміну. Комп'ютерна техніка у наш час крокує семимильними. Кому ж знадобилася ця розвалюха?!

Схожа на пантеру, Ірина вискочила до коридора, та відразу ж повернулася назад. Стоп. Спокійно. Нічого не забула? Начебто ні. Тоді погано. Дуже погано, надзвичайно! Просто херово. Впавши на стіл, вона сховала обличчя у долоні.

Пропажу апарата потрібно «прив'язувати» до справ з «промінвестбудом». Отже, її блукання коридорами зв'язку цієї фірми не залишилися непоміченими. Ну, ще б... Кабінет зачинявся на ключ. Отже, щоб забрати ноут, потрібно туди цілеспрямовано влізти, тобто мати щось на меті. Кому потрібний сам собою старий комп'ютер?

Ірина перебувала у такому стані, що входити у роль не було найменшої потреби. Двері генерального розчинила без стуку.

— У мене пропав ноутбук! — заявила вона з порога, кромсаючи ковролін підборами. — Валентине Вікторовичу, ви розумієте, про що я? У мене із зачиненого кабінета пропав ноутбук!

Дробот здивовано дивився на неї. Від його вигляду віяло якоюсь розгубленістю, і генеральний не відразу знайшов що сказати.

— А що ви хочете від мене? — нарешті витиснув збентежено шеф.

— Що хочу?! Валентине Вікторовичу, я хочу багато чого, враховуючи, що ноут зник із зачиненого робочого місця, де працюю тільки я, — накинулася на нього Ірина. — Проте реально розраховую хоча б на те, щоб ви занотували цей день як перший прецедент крадіжки на нашій фірмі. Пробачте, на вашій фірмі.

— Я обов'язково це зроблю, — опанувавши себе, відповів Дробот. — А поки у мене ще не дійшли до цього руки, ви подумайте, чи не завезли або не занесли його кудись. А можливо, десь забули, на якійсь з АТС, або що. Ви — дуже цінний працівник і вмієте робити багато справ одночасно. Проте за такого режиму діяльності людині властиво забувати, губити і таке інше. Подумайте, будь ласка, також.

— У такому режимі я працюю з дня заснування відділення фірми, — не приховуючи злості, просичала Ірина. — І якщо у вашій пам'яті є згадка про хоч один випадок, коли я щось забула або кудись заникала, то прошу також занотувати як прецедент.

— Усе колись трапляється вперше, — не погодився генеральний. — Втім, і це також у моїх силах. Занотую. Що ще?

— Ви знущаєтеся з мене, Валентине Вікторовичу? — не зрозуміла Ірина. — Я що, заслужила це? До мого зачиненого кабінету вдерлися, коли мене там не було, і вчинили крадіжку. Я з цим, звісно не згідна. Мені потрібне моє вкрадене приладдя. У подібних випадках викликають міліцію, і мені мало повернути моє — я хочу, щоб винні були покарані.

Зрештою, його таки пройняло.

— Пані Ірино, — змучено вимовив Дробот. — Я розумію ваше обурення. І погоджуюся, що це справді прецедент, хоча й досі сумніваюся, що у нас таке можливо. Але насамперед заспокойтесь, я вас прошу, і не говоріть дурниць. Ви хочете винести сміття з хати? Вас задовольнить, якщо історія нашої філії поповниться міліцейським протоколом, яких, упевнений, не мають інші відділки «Глобуса»? Хочете нас прославити через старе дрантя? Якщо питання старого ноута вважаєте настільки принциповим, я подарую вам новий. Це вас влаштує?

— А програмне забезпечення? — лютувала вона. — Валентине Вікторовичу, скажіть чесно, ви розумієте, що цінність пропажі у даному випадку не обумовлена вартістю старого «ящика»? Ви розумієте, що такий фахівець як я повинен мати під руками зручний інструмент? Ні, особливий, до якого звикла. Не хочу порівнювати це зі скрипкою для музиканта, але... Ви розумієте, що йдеться не про жорсткість натискання кнопок, а про його програмне забезпечення і набір робочих файлів?

— Звісно, я цього не розумію, — похитав головою Дробот. — Я лише недалекий керівник, а йдеться про складні фахові питання.

— Мене не влаштовує ситуація, коли хтось може вдиратися до мого кабінету і хазяйнувати у ньому, — крізь зуби витиснула Ірина.

— І з'ясувати ми можемо самі, — знизав плечима Дробот. — Скільки тих приміщень? Зараз усе обшукаю власноруч. Більшого менти однаково не зроблять. Хоч, якщо уявити, що ноут справді потягли, то ви ж розумієте, що тут його вже нема. Ну, головою подумайте! Лише повний ідіот міг би...

Ірина рвучко повернулась і вийшла. Усередині мліло так, що заважало зосередитися.

Дробот не став влаштовувати обшуку. Зібрав усіх і попросив оглянути приміщення — кожного своє, зауваживши, що у випадку, якщо справді хтось грішний — звільненням не закінчиться.

Важкі думки придавили не на жарт. Вона зачинилась у кабінеті й намагалася дати їм раду. А якщо комп справді вкрали як зручний інструмент? Якщо знайшовсь юда, котрий, припустімо, планував перехід до іншої фірми, претендуючи на підвищення до її посади, і хапнув, розраховуючи, що згодиться для роботи. Тоді це хтось із її заступників.

Ні, фігня повна. Потрібно пов'язувати лише з вилазкою у «Корандо». Копирсаючись без дозволу в АТС клієнта, вона не була максимально обережною. Хто ж знав, що там таке діється! Підозра впала на неї, а ноут поцупили, щоби...

Щоби що?

Але й тут не зв'язувалося докупи. Ніяк. Лише той, хто не сповна розуму, міг би на її місці робити подібні справи, використовуючи комп'ютер, про який відомо всім. Це ж те саме, що йти обчищати квартиру, без рукавичок відчиняючи двері. Апарат, що пропав, при потребі можна ідентифікувати не гірше, ніж відбитки пальців. Недарма, щойно поскандаливши з генеральним, Ірина притягнула на стіл один з комп'ютерів бухгалтерії й увімкнула в мережу. Зниклий комп, як і всі інші, мав IP- та МАС-адресу. Крім цього, тільки-но потрапивши до інтернету, її ноут ідентифікувавсь автоматично, застосовуючи відповідну програму. Це не мало на меті протидію крадіжці — зовсім інше, проте тепер згодилося сповна. Тож якщо комп украв повний дурень, то вона принаймні побачить.

Саме з цієї причини їй не слід було застосовувати ноутбук для чогось «лівого», протизаконного. Будь-хто мав би розуміти. Тоді для чого його красти? Курсуючи доріжкою від стіни до стіни перед власним столом, Ірина не розуміла, що заважає їй піти додому. Всі давно розійшлись, і далі тут можна висидіти лише головний біль. Хоча голова й так неабияк скиміла.

Вуха вловили якийсь шурхіт за дверима. Навіть не шурхіт — рух. Здалося? Миттєво зробивши три кроки, вона рвучко відчинила двері. Наталка, менеджер з відділу постачання, застигла в якійсь незрозумілій позі, взявшись рукою за шторку вікна.

— Наталю, — Ірина з розгону хапнула її за руку, — скажи просто зараз, що це — ти. Я тебе розцілую, присягаюсь! І забуду назавжди, що ти вчинила таку дурість.

— І... Ірино Ігорівно... Я... як ви могли подумати таке? Я?! Я не брала! Взагалі у житті нічого чужого! Як ви могли?

— А що ти тут робиш? Чому досі не пішла? Я ж бачу — щось не так.

— Не так... — опустила очі дівчина. — Не знаю, як вчинити. Я...

Обоє опинились у кабінеті за щільно зачиненими дверима.

— Ну?

— Ірино Ігорівно, — врешті зітхнула Наталя, — не знаю, чи добре роблю... напевно, погано. Собі насамперед. Але... ви завжди прихильно до мене ставилися, розуміли і вчили. І захистили одного разу. Я... не можу мовчати. Хоча відчуваю: воно мені боком вилізе...

— Говори, прошу тебе, не бійся.

Ірина відчула, як тремтить усе тіло.

— Я... знаю, хто його взяв...

— Хто, говори!

— Шеф.

— Генеральний. Дробот.

— Звідки ти знаєш?!

— Бачила. На власні очі.

Дівчина переводила подих, відчуваючи, що наробила дурниць. Проте поїзд пішов: слів назад не забереш.

— Наталю... Наталочко, присядь от сюди і не бійсь. Я тебе не підставлю. І не говоритиму більше з ним на цю тему. Взагалі ні з ким. Слово даю. І тобі це пам'ятатиму. Не трусись. Але розкажи все до кінця. Мені потрібно розуміти, що діється.

— Я сама бачила, — твердила дівчина. — У щілину дверей.

— А навіщо ти за ним стежила? — допитувалась Ірина.

— Не стежила, — знову опустила очі Наталка. — Я... просто затрималася. Сергій казав, що на каву зайде. Коли всі порозходяться. Тож я чекала... Зрозуміла, що вже не прийде, а ще чекала.

— Сергій? — здивувалась Ірина. — Який Сергій? Лагоцький? Ну, ти даєш, подруго... Він же козел! За кілометр видно. Нащо тобі здалося таке чмо... Ну гаразд, не відволікайсь. І...

— Я знала, що він уже не прийде, настрій зіпсувавсь. А потім — рух у коридорі. Подумала, він. Далі чую — здається, ні. Я обережно глянула в щілину — мої двері не щільно пристають. А це шеф. До ваших дверей. Ключем відчинив, ноут виніс і пішов. Я навіть нічого такого не подумала тоді. Треба — то й забрав... А сьогодні... Я очі викотила... Навіщо він?

— Так, свинство заподіяти, — похитала головою Ірина. — Після того випадку на корпоративі все намагається якусь пакість зробити. А ти не переживай. І дякую тобі. Я знала, що ти порядна людина. А цього придурка, Сергія, залиш у спокої. Подивися на себе. Ні, ти стань перед дзеркалом і глянь на себе, просто зараз. Уважно. А тепер скажи — тобі треба такого дебіла?

Ірина вміла переконувати.

Наталя пішла, а вона продовжила крокувати від стіни до стіни. Ну, тепер хоч зрозуміло, що до чого. Ось як, Валентине Вікторовичу... Лоханулась я стосовно вас. За повною програмою. І що ж тепер?

Навряд чи Дробот міг реально розраховувати знайти в її компі конкретний компромат. Що — отак от узяв про всяк випадок? Перевірити, а раптом... А може, захотілося глянути, чим іще, якими забаганками, крім «Корандо», займається його «права рука»?

Ні, все не те...

Ірина поставила чайник. Зосередитися. Мислити логічно. Починаючи від простого. Дробот пов'язаний із ними, з отими монстрами, котрі затіяли оборудку. Припустимо, Дробот викрив її як свідка їхніх темних справ. Якщо так, то далі напрошується лише один варіант — прибрати її, заки інформація ще не стала чиїмось надбанням. За таких розкладів випадкові свідки зникають дуже швидко, майже миттєво. Цього досі не зробили. А часу минуло більш як достатньо. Отже...

Отже, логічно припустити, що шеф усе-таки не з ними. Принаймні, не цілком або ж має у справі окремий інтерес. Тому вирішив почекати. А тим часом зробив незрозумілий хід з ноутбуком. Навіщо?... Для чого...?

Так, що їй відомо? Крім, звичайно, справ, якими займається клієнт. Небагато, але дещо є. По-перше, з АТС попрацювали додатково після того, як Ірина здала повноваження. Обладнали системами захисту, щоб не заліз хтось інший, у тому числі вона. По-друге, створили зайвий порт і зайвий канал. Це вже навпаки: щоби хтось сторонній міг потрапити. Таємно. І, судячи з фрагмента розмови з участю Дробота, що прослухала Ірина, та враховуючи, що інші свої розмови шеф знищив, цей учасник оборудки вів подвійну гру. Додаткові підозріння вносив і той факт, що Дробот виявився не зовсім тим, за кого себе видавав. З якоюсь метою висококласний фахівець-комп'ютерник удавав тупого керівника, цілеспрямовано не помічаючи «ляпів» та хитрощів підлеглих.

Що станеться далі?

А щось мало статися. В уяві виникли інші фрагменти розмов, які тоді геть чисто перемішались у голові. Тепер же все поступово розкладалося по відповідних полицях, набуваючи нового й нового змісту. Згадуючи і вкотре аналізуючи почуте, вона гостро заструганим олівцем креслила схеми на аркуші формату А4. Дата проведення «клубного столу» — двадцятого липня. Отже...

За все своє життя Ірина жодного дня не працювала у сільському господарстві, однак добре розуміла цю систему. Право їсти мають усі. Проте, коли з'являється стадо свиней, до годівниці не доступитися. Давлячи все на своєму шляху, вони готові рознести і корито. Ті, кому пощастило запхати туди рило першими, намагаються проковтнути швидше та більше, розуміючи, що задні відіпхають, а то й задавлять. Такий закон свинячого стада. Тому подібні підприємства існують, як правило, недовго. Швидше ковтнути — і набік. До року, а то й менше їхня діяльність. Надто великий ризик. Надто жорстокий природний відбір у гонитві за прибутками.

Термін проведення «клубного столу» означатиме останній день не лише фірми «Корандо», а й ще кількох компаній-одноденок, створених з однією лише метою — хапнути з корита. І щойно гроші осядуть на рахунках учасників, вони зникнуть. Того самого дня. Разом з паперами, АТС-ами, штатом та іншими атрибутами. Так, наче їх ніколи й не було. Так, щоб не викрили інші — ті, хто ще позаду, кому поки що лише пахне наживою та смокче в шлунку.

І ось Дробот. Хто він у цій компанії рохкачів? Один із тих, які вже хлепчуть, завмираючи від страху, щоб не затоптали ті, котрі ззаду? Чи, може, сам готується дерти і давити, щоби потім...

Звуковий сигнал з нового компа змусив здригнутись. Он як! Ірина прожогом майнула у крісло, наче могла не встигнути. Табличка на екрані не збиралася зникати. Є! Щойно її крадений ноут з'явивсь у мережі. Хтось працював на ньому. Більше того — сидів у інтернеті. Чорти...

Руки буквально засвербіли. Але що тут вдієш? Теоретично існувала ймовірність вичислити конкретне місце перебування ноута, але для цього потрібно бути хакером, не менше. У своїй вузькій сфері Ірина вміла багато чого, у тому числі деякі подібні штучки. Для такого ж завдання кваліфікації бракувало. Не могла, бо не вміла. У голові один за одним виринали варіанти, кого б попросити.

Комп вимкнувся за якихось п'ять хвилин. Усе. Зробив, що належить, — і пропав. Тепер ніхто не знайде. А навіщо заходив? Що можна зробити за п'ять з лишком хвилин? Ну, такий як Дробот зміг би, напевно, багато що. І раптом її пропекло думкою: а навіщо йому взагалі щось робити? В даному випадку можна мати лише одну мету — когось підставити. Інакше для чого чужий ноут?

Їй стало млосно. Підставити. От для чого поцупили комп! Вочевидь, у цьому «поважному» товаристві Дробот веде якусь подвійну гру. Інакше навіщо обладнувати систему таємним портом? Знищувати власні розмови, у той самий час фіксуючи розмови інших? Без сумніву, шеф щось замислив проти них і невдовзі мав діяти. Та яке там «невдовзі»? Практично вже! Упродовж неповного тижня, адже далі все закінчиться, діяти не буде проти кого і де. Отже, шість днів. Навіть уже п'ять, враховуючи, о котрій повинен початися «клубний стіл». А цей захід також не триватиме довго. Момент, коли люди, кожен з яких є, по суті, ланкою перетворення грошей з державних на власні, остаточно узгодять усі аспекти оборудки. А безготівкові фінансові операції — справа кількох хвилин. Ось вона, кульмінація!

Ірина ще не могла скласти ситуацію повністю у голові, але обриси набували щодалі чіткіших форм. Як ото на аркуші А4. Зім'явши його і спаливши у попільничці, взяла ключі. Діяти належало швидко.