Гра у три руки

VII

кщо б Ірину повідомили про наближення дня, який перекине геть усе, подумалося б насамперед про нього, про те, щоб побачитися. Думка про це незмінно викликала здригання, тривогу перед майбутнім. До цієї людини звиклося. Цей чоловік уже давно став потрібним і навіть дорогим. Одного разу уявилося, що з ним сталася справжня біда і його довелося втратити назовсім. «Допомогли» сни, які зазвичай виникали якимись хаотичними уривками і пропадали так само не знати куди. Увесь той день голова залишалася важкою, а від настрою страждали довколишні.

Без нього тепер не уявлялося. Проте Ірина розуміла — у такому «підвішеному» стані це не тягтиметься безкінечно. «Все або нічого» — ці слова справді були її провідним життєвим принципом, і, намічаючи собі завдання, вона завжди, іноді собі ж на шкоду намагалась отримати максимум. Олег виявився першим у її житті випадком, коли провідний принцип дав збій, коли власна обережність постійно гальмувала, не дозволяючи подіям розвиватись у звичному темпі. Ірина вперше боялася помилитися.

Чітко розуміла, що сліпе прагнення до зближення з цим чоловіком може обірвати все. І йшлося не лише про його зовнішність і манери, які могли б її відштовхнути. Людина, котра зуміла стати такою потрібною, справді була здатна приймати рішення і мала про все свою думку, не залежну від статусу. Думку, яку важко змінити. Тому Ірина не здивувалася б, якщо б не вона зіграла першу скрипку в можливій негативній розв'язці. Навіть її бездоганна фігура могла не відповідати його смаку, і тоді... Що вже казати про важкий характер і потребу лідерства, закладену вочевидь на генетичному рівні! Чоловіки цього не можуть витерпіти.

Того й зітхалося при думці про необхідність перебувати на відстані з тим, хто, як не дивно, впродовж значного часу реально став найближчим.

День, котрий перекидає геть усе, настає завжди несподівано. Щоправда, збираючись у посиленому темпі, з навушниками у вухах, вислуховуючи настанови й прохання Альбіни, Ірина особливо не сподівалася, що це він, і що саме оце дуже невчасне, але разом із тим невинне прохання подруги стане поштовхом до того, чого вона так хотіла і водночас боялася.

— Тільки не забудь, я тебе прошу, — тріскотіла Альбіна. — Назву добре запам'ятала?

— Алю, скільки ти щодня витрачаєш на косметику? — звівши очі до неба, запитала Ірина. — Маю на увазі не взагалі, а понад здоровий глузд?

— Багато, а що?

— А те, що десять зекономлених на цьому пакеті гривень ніяк не поліпшать твого загального балансу, лише мені зайвий клопіт. Такий гак зробити...

— Мені з дачі — більший гак, — безапеляційно відрубала Альбіна. — А справа не в десятці, а у принципі. На хріна я маю переплачувати?

— Гаразд, — зітхнула Ірина. — Куплю. Привезу. Поставиш. З тебе зайва кілька на закус. Егей, подруго! Сподіваюся, цей виїзд не для того, щоби знову спробувати затягти мене у ліжко до «твого» Валерія?

— Звісно, ні. І ніякий він не мій. А дарма, між іншим. Такі на дорозі не валяються.

— Звісно, — згодилась Ірина. — Тільки в кюветах.

Їй вдалося прокрутитися швидко, ніде не застрягнувши у «корках», і новенький «підкорювач міста» справно вискочив на брівку поруч із «білайнівським» офісом. «Дачний» одяг цілком давав їй змогу відвідувати і вишуканіші місця.

— Доброго дня! У вас є стартові пакети «Говоримо безперервно»?

— Для вас — які бажаєте!

— Дякую, якраз і не для мене, — засміялась Ірина. — Подруга «дістала». Купи вже і привези, бо смерть.

— Якщо ваша подруга така красива, як ви, — гріх дати померти, — всміхнувся молодик біля вітрини. — Прошу, вибирайте номер...

— О! Дякую, що нагадали, — зраділа Ірина, — бо мала б ще клопіт. Дуже просила зручний номер.

— Прошу, вибирайте, — заохотив той, викладаючи на прилавок купку стартових пакетів.

Вона поспішала. Проте вибрати було не так уже й легко. Усі номери попадались як на зло важкі для запам'ятовування.

— Де ж ви їх таких набрали? — сама до себе бурмотіла Ірина. — Ну й номери... Послухайте, вони ж майже однакові!

Усі запропоновані номери відрізнялися між собою лише на дві останні цифри, а то й на одну.

— Дайте щось інакше!

— Нема, — розвів руками офіс-менеджер.

— Чому?

— Пакет не надто популярний, — пояснював той. — Тому ми взяли на фірмі лише сто номерів. А їх же пакують по сто підряд, розумієте? Тому й відрізняються тільки двома останніми цифрами. Якщо бажаєте щось зовсім інше, шукати мусите принаймні в іншому офісі, в якого інше джерело постачання. Там будуть зовсім інші цифри.

— А де найближчий офіс?

Та пояснень вона вже не чула. Молодик розпинавсь як міг, але слова влітали їй в одне вухо, а вилітали з іншого.

— Стійте, не торохтіть, — попросила Ірина. — Скажіть мені: якщо інший номер відрізняється від мого на одну, передостанню цифру, отже, його купили у тому ж офісі? Так виходить?

— Найімовірніше, так, — розвів руками продавець.

— І... ви хочете сказати, що людина, яка має цей номер, живе... у нашому місті?!

— Ну... Людина може жити де завгодно, але... значна ймовірність, що...

Гірка стартових пакетів так і залишилася на столі перед розгубленим хлопцем. Той, хто міг бачити обличчя жінки, яка вибігала із салону, мав усі підстави припустити, що у неї горить дім або потрапила під авто дитина. «Кашкай» заскреготав колесами, злітаючи з брівки і, розвернувшись через «суцільну», вже летів у напрямку центру міста. Так, наче туди можна було не встигнути. А зосередженості такого роду на обличчі Ірини не доводилося бачити навіть директорові фірми «Глобус» перед укладанням важливих угод.

Цей хлопець був зайнятий із покупцями, і їй довелося зайвих дві хвилини тарабанити нігтями по столику, лякаючи присутніх. Нарешті.

— Пробачте, у мене до вас доволі нестандартна справа, — вже зовсім іншим голосом, низьким та тихим, почала Ірина. — Я прошу допомогти мені. Задарма, звісно, це не буде.

— Слухаю...

— Два місяці тому тут, у вас... Саме у вас, добре пам'ятаю, я придбала стартовий пакет «Київстар». Ось тут ще Дід Мороз на вході стояв. Ось цей номер...

— А... щось не так? Якісь проблеми? — захвилювався продавець.

— Із цим номером проблем жодних. Користуюся ним. Але інший номер, дуже схожий — ось, дивіться... Оцей інший номер, що відрізняється від мого лише на одну цифру, передостанню... Скажіть, його могли купити також у вашому салоні?

— Не могли, а точно купили, — ствердно відповів офіс-менеджер. — Цих пакетів ми мали сто штук. Їх не хотіли купувати і ми більше не замовляли.

Гаряча хвиля вдарила і розлилася попід грудьми. Настільки гаряча, що стало важко керувати собою. «О Господи...», — хотілося сказати самій до себе.

— Вам погано? — злякався хлопець. — Може, присядете?

— Не погано, але ходімте, я присяду. Щось день сьогодні багатий на несподіванки...

Хлопець товкся поруч, не знаючи, як прислужитися ефектній дамочці, котра безперечно, чогось хотіла.

— Присядьте, я вас прошу, поговоримо, — попросила Ірина. — Розумію, це важко, до того ж, ви не зобов'язані. Але я дуже прошу. І заплачу вам у будь-якому випадку, а у разі успіху заплачу дуже добре. Я повинна знайти людину, яка має оцей номер...

— Оцей, що відрізняється від вашого... — уточнив продавець.

— Так.

— Хмм...

Ірина дивилася на цього «зеленого» хлопчика, наче на Бога, і навіть у такому своєму стані зуміла побачити тінь, що промайнула по його обличчю, недарма ж була, попри все, відмінним психологом. А хвиля продовжувала розливатися, заважаючи працювати.

— Скажіть, будь ласка, як вас звати?

— Сергій.

— Сергію, я бачу, що ви вже щось знаєте. Давайте скоротимо мій час на цю справу і прискоримо отримання гонорару. Нема потреби набивати собі ціну. Говоріть.

Із нею справді було важко. Тим, хто мав на меті протидіяти їй. І надзвичайно легко тим, хто бажав іти у тому ж напрямку. Розумові здібності цього юнака дали змогу вчасно зорієнтуватись у визначенні, хто є хто.

— Справа в тому, що я справді пам'ятаю...

Намагаючись триматися невимушено, Ірина витягнула зі сумочки носовичок і тернула під очима, зиркнувши у люстерце, що, здавалося, смикалося в руці у такт буханню серця. Дідько! Такого з нею ще не траплялося.

— ...і навіть, можна сказати, знаю цю людину.

— І??? Стоп. Сподіваюся, ви можете присісти зі мною на п'ять хвилин у моїй машині? Отут, поруч із офісом?

Сказавши кілька слів іншому менеджерові, за кілька секунд він уже зачинив дверцята «Ніссана». Діставши дві сотенних доларових купюри, Ірина простягла йому.

— Нормально?

— Більше ніж... — розгублено протягнув той.

— Тоді я повинна мати докази достовірності вашої інформації. Багато чого про цю людину я знаю, тож говоріть правду, аби ми з вами дружили й надалі.

— А що вас цікавить?

— Усе, що знаєте.

— Ну, наскільки мені відомо, цей чоловік... Олег... забув як по батькові. Можу уточнити.

— Ні! — вигукнула Ірина. — Не треба. Нікому нічого. І боронь Боже комусь, що я цікавилася. Тільки те, що знаєте самі.

— Гаразд. Нехай буде просто Олег. Він живе десь недалеко, бо завжди бере у нас поповнення для мобілки. Вчитель — це точно, тому що «натаскує» мого двоюрідного брата з математики та фізики. Брат до університету вступатиме. Вже рік займаються. Тітка казала, що Олег нормально вчить. Я там рідко буваю. Дядько у мене «продвинутий», самі розумієте, такі від родичів осторонь тримаються. А з Юрою, ну, братом, іноді бачуся. Що ще... навіть не знаю.

— А більше нічого й не треба, — опановуючи себе, мовила Ірина. — Я хочу його побачити. Як це зробити? Ні, не зустрітися з ним, а просто подивитися на нього збоку. Хочу, щоб ви мені його показали.

— Ну... — замислився хлопець, — він приходить регулярно. Зо два чи три рази на місяць. Але хто ж його знає, коли він буде знову? Хіба... Можу зателефонувати до брата буцім за якоюсь потребою та дізнатися, коли той займається з репетитором. Тоді залишиться стати біля будинку і чекати.

Дихалось однаково часто, хоча в грудях помалу заспокоїлось. Отакі бувають повороти. Дякую тобі, Алю. Жодного з тебе толку, якщо чесно. Але цього разу...

Наче почувши Ірину за десяток «кеме», зателефонувала Альбіна.

— І де ти пропала? Де ти і де мій стартовий пакет?

— Пробач, красуне, — зітхнула Ірина. — Не буде у тебе стартового пакета, принаймні сьогодні.

— Ну то біс із ним! А ти де?

— Мене також не буде.

— Що?! Ти здуріла? Як це: не буде? Ми ж вирішили! Я півдня готуюся! А людям що скажу?

— Яким людям? — не зрозуміла Ірина.

— Мальованим! У нас мали бути гості.

— Замість Валерія? Ну, ти у своєму стилі, подруго. Про гостей ми взагалі не говорили. Тож пояснюй їм сама.

Ірина вимкнула телефон, не чекаючи на реакцію Альбіни. З одного боку, подруга легко прогнозована. З іншого — Ірина подумки вже перебувала на паркувальному майданчикові поруч із будинком, у якому жив майбутній абітурієнт університету Юра.