Гра у три руки

VIII

«ашкай» кольору мокрого асфальту вже хвилин сорок стояв «мордою» до дверей, зручно прилаштувавшись поруч із білим фургончиком. Хлопець, який сидів на пасажирському місці, встиг за цей час обдивитись увесь салон авто і на цю хвилину закінчив запитання стосовно швидкісних якостей, витрати палива «ітеде», на які Ірина відповідала автоматично, не відриваючи очей від під'їзду. Вікна «Ніссана» були затемнені, тому ніхто не міг бачити, що відбувається всередині.

Двері вкотре розчинились, і кругленький підліток у куртці швидко пройшов поруч із машиною.

— Оце і є Юра, — незворушно пояснив Сергій.

— На фіга мені Юра? І куди він пішов? — нервово запитала Ірина. — Десять хвилин до уроку, між іншим.

— У цій сім'ї — тоталітарна система. Отже, пішов недалеко і зараз повернеться...

Ще зранку, прокинувшись і приготувавши каву, вона відкрила ноутбук і написала листа.

...Назад Юра біг потюпцем, вочевидь переживаючи аби не запізнитися на урок. У неї відлягло від серця. Але разом з тим посилилося хвилювання. Цікаво, бачить це Сергій? Що думає? Втім, яка різниця?

...телефон почав теленькати через дві години, коли робочий процес був, як мовиться, у розпалі. Вимкнувши звук, вона вийшла до свого кабінету і лише тоді натиснула кнопку відповіді.

— Привіт. У мене якраз нарада, не можу говорити.

— Пробач, я твого листа прочитав. Що у тебе? Якийсь ризикований захід? Що це означає?

— Надзвичайно ризикований, — зітхнула Ірина. — Уся на нервах, ніколи такою не була. Але ти не хвилюйся. Підтримай мене.

— Обов'язково. Лише про тебе і думаю. Які наслідки у разі невдачі? Чим загрожує? Я переживаю. Може статися щось погане?

— Та ні, — заспокоїла вона. — Не гірше, ніж було до цього. Просто можу... скажімо так, не отримати дивідендів, на які розраховую. Облом, не більше. Але для мене це надважливо. Як ніколи. Розумієш?

— Розумію, — секунду він збирався з думками, а потім заговорив упевнено: — У тебе все вийде. Ти фартова по життю, але фартова не у звичному картярському розумінні. Просто вище провидіння має досвід стосунків із тобою і розуміє, що у випадку невдачі ти закусиш губу й почнеш наново, а потім ще раз і однаково досягнеш. То навіщо йому марно тратити часта зусилля на протидію? Гадаю, «там» на тебе давно махнули рукою. Тому роби, що належить, і усе вийде. Я вірю.

— Дякую, — всміхнулася вона. — Ти завжди знаєш, що сказати. Що б я без тебе робила? Ти вмієш.

— Зателефонуєш коли закінчиться?

— М-м... постараюся.

Пауза після «м-м» вийшла надто великою.

— Як... можеш не зателефонувати? У тебе інтонації, наче прощаєшся... — йому перехопило подих. — Назовсім.

— Ні, що ти! Пробач. Обов'язково зателефоную. Яким би не був результат. Чекай.

...Залишалося дві хвилини. Їй щосекунди уявлялося, що зараз поруч припаркується старіша, але доглянута «Хонда» і з неї вийде... Хто вийде з машини? Холод розливсь усередині, паралізуючи уяву.

Він ішов по заїзді широким кроком, розсікаючи зустрічне повітря ледь нахиленим допереду корпусом. Карбуючи широкий і впевнений крок, його довгі ноги розкидали поли пальто. Вітер тріпав штанки. Жорстке і в міру довге волосся розкинуте по чолі від тривалої ходьби. Щоки з глибокими борознами біля рота були гладко виголеними, а стулені тонкі губи і носове дихання свідчили про тренованість тіла. Вочевидь, нинішній день був сприятливим для втілення мрій, тому що герой її нового роману йшов пішки, за всіма ознаками — здалека. Його рука з довгими сильними пальцями обхопила ручку дверей і енергійно смикнула на себе, а вся постать цієї миті здійснила напівоберт, продемонструвавши ширину грудної клітки. До того ж, штанки іззаду виявилися справді незаляпаними навіть за такої погоди.

Зараз він зникне у під'їзді. Але чому мовчить Сергій? Чому?! Чорти б забрали цей день! Ні!

Сергій напівоберта уважно спостерігав за нею, і не встигла Ірина розкрити рота, як хлопець мовив:

— Ну, ось, це він. Ви бачили. Я вільний?

Вийшовши, вона автоматично наблизилася до дверей і торкнулася тієї ж ручки. Повітря бракувало. Як висловився той, хто щойно увійшов сюди, «вище провидіння» і далі «тягнуло» за нею. В ніс ударив аромат його парфумів. Недорогий одеколон. Проте запах чоловічий, дібраний зі смаком. І одяг не брендовий, однак йому личить. А отже, якщо таки доведеться зустрітися, вона буде позбавлена необхідності вислуховувати впродовж години базікання про його надумані пригоди у «салоні від Версачче», розраховані насамперед на брак інтелекту в її голові.

Як же захотілось у цю хвилину, щоб оте «провидіння» справді махнуло на неї рукою! Гаряча хвиля накрила з головою, і цю хвилю не могла вистудити незрозуміла моросінь, що продовжувала летіти з неба, ще далеко не весняного. «Вистачить, — подумала Ірина. — Дякую. Достатньо того, що це виявився він. Далі я сама. Усе сама».

День закінчувався не те що вдало — щасливо. І її розпирало на всі боки. Ейфоричне відчуття охопило з такою силою, що неможливо було стриматись. Уся холонучи, вона витягла із сумочки телефон і набрала номер, який тепер був, без сумнівів, найдорожчим.

— Пробач, я лише на секунду...

— Увесь час думав про тебе. Два слова — як??

— Усе класно. Вдалось! Я... взагалі щаслива. Дякую тобі.

— Я не сумнівавсь. У мене урок. Можна зателефонувати тобі через годину-дві? Зручно буде?

— Чекатиму.

Усе, що до цього, справді було стадією, на якій від неї нічого не залежало. Практично нічого. І все ж таки її вдалося пройти. Найкращим чином. Стадія наступна відрізнялася докорінно. Ірина знала, що спроможна завоювати будь-якого чоловіка. Ну, не те що не напружуючись, радше — не жертвуючи особливо власними життєвими цінностями. У даному ж випадку вона заздалегідь була готова жертвувати якщо не всім підряд, то багато чим. І така обставина робила цього чоловіка приреченим.

Як же хотілось їй зараз загальмувати біля бровки, за два кроки перед ним, і, ловлячи його здивований погляд через опущене скло, мовити лише три слова — «Сідай, це я!». Та не у правилах цієї жінки було припускатися непоміркованих вчинків. Особливо, якщо ціна результату висока. І навіть у випадках, коли з першого погляду все здається простим. Будь-яку проблему належить спочатку досконало вивчати, а потім діяти напевно.

Саме тому, сховавшись у мороці непідсильному тьмяним ліхтарям, «підкорювач міста» плентався позаду, щоразу повертаючи вулицями за довгим широкоплечим силуетом у простому пальті. Ось він завернув востаннє. Ось прямує до під'їзду дещо іншого ґатунку, ніж отой, попередній. Ось увійшов. Далі — справа техніки, якщо не пощастить зараз.

Пощастило і тут. З лівого боку на третьому поверсі за якусь хвилину засвітилося вікно. І відразу ж друге. А потім його руки засмикнули штори. Не марнуючи часу, «кашкай» розвернувсь і виїхав з двору. «Сьогодні ми ночуватимемо ще окремо. Але все так не буде». У цій думці відчувалася впевненість.