Гра у три руки

XXXIII

итуація, коли від безсилля і неможливості чогось досягти хотілося крутитися дзиґою на місці трапилася з нею вперше. Ніколи раніше, якими б не були завдання, вона такого не пам'ятала. Ласий шмат висів перед самим носом, і можна було скільки завгодно підскакувати й клацати зубами — він залишатиметься недосяжним.

Чому то воно так, що спокійне життя неможливе? Чому постійно мусить з'являтись у ньому новий головний біль, щойно даєш раду попередньому? А може, це просто її стиль? Адже долати перепони — цілком пристойна штука, аби займати місце життєвого кредо.

День минав за днем, а шляхом логічного мислення завдання не вирішувалося. Завдяки можливості, що подарував Андрій, Ірині вдалося легально облазити усе віртуальне господарство покійного, використавши різні можливі й майже неможливі методи, зазирнути у найменші закутки. Кода не було. Отже, найімовірніше, берегли його таки у голові.

Це повністю вибило Ірину з колії. Здавалось, у неї працює «додаткова лінія», другорядна, і вона розв'язує проблеми «Глобуса», керує, звітується, ходить до маркету, говорить з Альбіною. На Ірину звалили тепер геть усе. А її основна лінія зациклилася на багатствах небіжчика та шляхах його привласнення. І враховуючи, що важкість повсякденних завдань аж ніяк не зменшилася, витримати такий темп і напругу допомагало хіба що якесь диво.

Якщо зміна тактики не приводить до вирішення питань, потрібна інша стратегія. Це — один з основних принципів. Чому ж його досі не застосовано? Неділя підходила для цього якнайкраще. Ірині вдалося виспатись і вона, вставши зі свіжою головою, зварила кави й присіла за комп'ютер. Вигляд її домашнього ноута викликав недоречні спогади. Проте обійшлося без ностальгічних мотивів. Лише згадка — колись, не так давно, він регулярно працював, аби забезпечити її потребу, ту, без якої, здавалося, жити неможливо. І висновок — виявилося, можливо. І навіть пристойно. І навіть цікаво. А отже, ця тимчасова «шиза» таки не головне у житті. Долання перешкод. Самоствердження. Перемоги. Драйв. Ось що є істинною суттю.

Цього ранку їй таки вдалося підійти до проблеми з іншого боку. Припустимо, код не захований у тенетах Дроботових мереж. Припустимо, тримався лише у голові. Нехай так. Та чи означає це, що він утрачений назавжди? Якимось же чином цей набір символів мав потрапити у шефову голову, коли вона була ще здатна думати!

Логічно — місцем прилаштування трьохсот «штук» «євриків» не мав бути один з рахунків покійного, якими той користувавсь. Інакше, при розкритті оборудки, а такий варіант, як не крути, не унеможливлювався, створювався незаперечний доказ, які його участі у фінансовому злочині. Отже, рахунок мали створити інші: ті, які йому платили. Вони й мали повідомити код.

Учепившись за цю нитку, Ірина сунула далі. Очевидно також, що код у таких випадках повинні повідомляти не в останню мить. Той, хто надає послуги й отримує за них гроші — у даному випадку Дробот — має бути впевнений; що його не кинуть. Тож код він повинен був отримати раніше, аби змогти перевірити його справжність і бути впевненим у своєму безперешкодному доступі до рахунку. Ось так. Тоді логічно припустити, що код до банківського рахунку мали надіслати тоді ж, як надійшов лист, що передував початкові «клубного столу» «Корандо». У цьому випадку Дробот мав достатньо часу його ввести й уздріти на власні очі, що рахунок доступний. Тоді він міг знищити або заховати його та чекати закінчення конференц-розмови і надходження грошей. Отже, певного моменту код прийшов на шефів комп'ютер, адже надсилати його на мобільний телефон або повідомляти у розмові було справою ризикованою.

Припустимо, небіжчик одразу знищив код. Але в такому випадку цю інформацію можна відтворити за допомогою відповідної програми, якщо протестувати вінчестер. І якщо навіть не вдалося б прочитати код, можна було принаймні побачити, що надходив файл і його стерли. Вона зробила це. Проте жодного надісланого файла не знайшлось. У чому заморочка?

Господи, яка чортівня! Та на той час Дробот уже не дихав і сісти за свій робочий комп не міг. І все, що йому надсилали за цей період, шеф не прочитав, і воно автоматично стало надбанням Ірини. Тобто, ніякого коду вони під час «клубного столу» не надсилали. Отже, зробили це раніше.

Отака логіка спала на гадку несподівано. Трапляються ж прозріння! Ну, невже?!

Два дні перед цим Ірині довелось увійти до кабінету шефа й отримати кілька папірців з даними та купу вказівок. І за цих кілька хвилин вона зуміла запримітити нетипове. Серед паперів та письмового приладдя на столі збоку валялися невеличка викрутка та кілька гвинтиків на білому аркушикові. Вона ще поставила на стіл теку що тримала в руках, і шеф роздратовано посунув її, адже гвинтики могли розкотитися навсібіч. Дробот поспішав і нервувався. Тому злісно зауважив, що розпоряджатися належить лише на своєму столі.

Лише тепер сяйнула ця думка, адже Ірина добре знала, що то за гвинтики. Такими кріплять обшивку системного блока, і відкручують їх з однією метою: коли потрібно зняти її, щоби дістатися до нутрощів комп'ютера. Вочевидь, обшивка на той момент стояла під столом, тому її не було видно. Навіщо Дробот лазив усередину комп'ютера в такий час? А от навіщо. Саме тоді міг надійти код. І шеф добре розумів, що стерту інформацію можна відновити. Повне стирання забезпечують лише за умови відформатування вінчестера. Але тоді зникне взагалі все. Звісно, такий варіант не влаштовував. Можна вчинити простіше. Знищити файл із кодом, попередньо запам'ятавши його, тоді зняти вінчестер, перекачати з нього інформацію на такий самий і поставити новий на місце. Все. Перекачування не несе даних про те, що було стерто. Лише наявну інформацію. А вже після цього старий вінчестер переформатувати або ж узагалі знищити. Тільки таким чином усе потрібне зберігається, а до секретного вже не дістанеться ніхто.

Якщо так і трапилося, то є неабиякий шанс. У Ірини навіть запаморочилося в голові. Чорти... Увесь смак ситуації у тому, що, зробивши це, Дробот одразу поїхав і пропав. Лише вона, більше ніхто, розуміла куди і чому. Озброївшись, шеф вирушив ліквідовувати Олега, на чию вудку спромігся так примітивно попастись. Отже, на той час у нього було дві надважливі справи — переформатувати старий вінчестер, щоб уже «ніхто й ніколи», та вбити людину, котра стала віртуальним свідком його таємниць.

Як одне, так і друге потребувало часу. Що виявилося важливішим? Що належало зробити першочергово? Обирати не довелося. Звісно, Олег ніс у собі значно більше небезпеки. Вінчестер, на якому вже практично нічого не було, міг і почекати кілька годин, а помирати Дробот, звісно, не збирався.

Вінчестер. Де може він бути?

Де???

Дорвавшись до кабінету небіжчика, як уперше, так і в наступні рази, Ірина понишпорила на совість. Що-що, а зайвого «вінта» вона побачила б обов'язково. Сховати реально не було де. Машина?

За логікою, Дробот мав би забрати його із собою, а потім удома легко б упорався з цим завданням. Міг би і взагалі знищити його, що також потребувало часу, адже так просто не викинеш. Сто відсотків — шеф узяв вінчестер із собою. О мама-мія...

Якби знати розклади, вона б обов'язково, пересилюючи жах та гидливість того вечора, ретельно оглянула б джип. А місць там залишалось ого скільки. Наприклад, бардачок, ще й не один. Навіть елементарно під сидіння міг кинути! М-м-м... Отже, зараз ця штука десь у ментівці серед речових доказів. Найімовірніше. І можливо, з нею попрацювали. Але навіть якщо пропустили через програму відновлення, — нічого не зрозуміли. Або...

Ця думка не могла не виникнути. Або Олег. Він забрав Ірининого ноута, бо знав, що це необхідно зробити. А раптом поруч лежав ще й вінчестер? Узяв би Олег його чи ні? Міг узяти, оскільки розумів, що там також може бути важлива інформація. Припустімо, перекачана з її ноутбука. Міг узяти.

Бажання зустрічатися з ним не мала ніякого. Стосунки з Олегом Ірина тепер не могла б навіть з натяжкою зачислити до категорії моральних травм, проте відчувалося щось нетипове для неї. Негативні емоції шпигали щоразу, коли думки завертали до квартири з дермантиновими дверима, в якій ходять одночасно руками й ногами. Щось таке обов'язково починало ворушитись усередині, й воно не те щоб опускало, але принижувало її у власних очах.

Та дідько з тим! Тільки надуманих емоцій бракувало, коли йдеться про такі суми.

«Кашкай» швидко здолав відстань поза межами години пік, а ноги за кілька секунд винесли її на перший поверх. Та й клацання замка довго чекати не довелося.

— Можна увійти? Як ти?

Це був той мінімум фраз, які довелося мовити.

— Жодних змін, — знизав плечима Олег. — Усе як зазвичай.

— І проблем, пов'язаних з отим усім, не було?..

— Гадаю, що й не буде.

Він не бажав їй допомогти, сказавши щось на кшталт «тільки не говори, що ти прийшла для того, аби про це спитати». Проте погляд Олега красномовно свідчив, що це й так зрозуміло.

— Ну... я дуже хотіла у цьому переконатися, — почала Ірина, — але заглянула не лише для цього...

— Я розумію, — підштовхнув Олег.

— Мені потрібно ще дещо дізнатися. Щоби бути цілком спокійною.

— Говори.

— Коли ти був у його джипі й забирав мій ноут... Згадай добре, там не валявся вінчестер від стаціонарного компа? Ти ж знаєш, як він виглядає...

— Звісно, — Олег дививсь у її очі й намагався прочитати задуми жінки, яку знав тепер краще, ніж за часів віртуальної близькості. — Я не бачив. Але стверджувати, що його не було, — не можу. Десь міг і лежати. Скільки того вінчестера... Машини я не обшукував. Забрав твій апарат — і все. А чому ти питаєш? Що там?

— Так, майже нічого. Шеф напередодні встиг зняти його зі свого робочого компа. Слідство працює на повну. Хочуть знайти. Риють усе і вся, — брехала Ірина. — Я подумала: якщо раптом він у тебе, то треба позбутися.

— Якби він був у мене, я б віддав його тобі ще тоді, разом із ноутом, — запевнив Олег. — Гадаю, це зрозуміло.

— Звичайно, — погодилася вона. — Але про всяк випадок хотіла перестрахуватися.

— От і перестрахувалась. А тепер... У мене прохання. Давай підведемо риску і забудемо про те, що сталося навколо цих твоїх пригод. Повір, нічого більше не трапиться. Усе настільки шито-крито, що можна заспокоїтися. Сюди до мене не веде жодної нитки. І ще порада — поменше крутися біля цього. Не вирий сама собі ями.

— Гаразд, — відповіла Ірина — обіцяю. А... кави ти не зробиш? Я принесла печиво — своє улюблене.

— Чого ж, зроблю. Тільки... Давай домовимося про ще одне. І вилучимо з наших стосунків таке поняття, як борг ввічливості. Погодься, він зовсім недоречний.

— Ну-у... давай.

Оте неприємне заворушилося знову. А каву він варитиме хвилин п'ять. Та й пити доведеться десять, не менше. Не обпікати ж язика. Хоча, вона б із задоволенням витримала цю неприємність, аби чимшвидше пропасти з місця, де на неї дивляться, як на...

От і виникла нагода згаяти цей довгий та незручний відрізок. А вміння не обходити гострі кути їй не бракувало ніколи.

— Скажи, ти зміг би чесно відповісти мені на одне запитання? Тільки чесно. Якщо не хочеш, то краще взагалі не відповідати.

— Сподіваюся, що зможу. Якщо не схочеться, то не дуритиму, — пообіцяв Олег.

— Як ти на мене дивишся? Що думаєш про мене як про людину після всього цього? Ти здатний усе це сказати в очі?

— Отже, ти очікуєш чогось такого, що незручно висловлювати. Так виходить?

— Хочу почути твою думку про себе з урахуванням твого досвіду спілкування зі мною.

— Гаразд, — здавсь Олег. — Хочеш відверто — будь ласка. Мені тебе шкода. З однієї причини. Ти не сприймаєш реальної цінності повноцінного життя і ніколи цього не навчишся. Тепер я упевнений у цьому. Якби не було кримінальних пригод, а нам би довелося побачити одне одного всупереч моїм планам, я б сказав тобі те саме, сподіваючись, що ти візьмеш бодай якусь користь. Сказав би, що от би побути тобі у шкірі людини без ніг, або, наприклад, очей... Хоча б недовго. І тоді б твої розум та краса обов'язково знайшли б гідне застосування у житті та, висловлюючись твоєю ж мовою, якість його стала б інакшою. Зараз я не можу так стверджувати, адже тобі довелося повисіти над краєм прірви і побачити власний кінець. А це ще дієвіше. Проте на тебе це ніяк не вплинуло. Отже, ти не здатна до глобальних висновків і перспективи для змін не маєш. Тому залишається тільки шкодувати.

— А чому ти так упевнений щодо моєї неспроможності робити висновки? — не зрозуміла Ірина.

— Бо не повірив у казку про вінчестер. Точніше, у причину твоїх запитань про нього.

— Дякую за каву.

Вона підвелась і взяла сумку. «Навіть якщо б ти умів стояти на своїх двох, я б знайшла тисячу аргументів стосовно того, чому тебе варто шкодувати незрівняно більше, ніж мене. І навіть якщо б твоя «Хонда» мала чотири колеса, твоїм перспективам не світило б зрівнятися з моїми»... Проте Ірина розуміла, що ніколи такого не скаже. Адже попри всю стервозність та черствість бити немічну людину було не в її правилах.