Гра у три руки

XXI

лег відповів одразу. Лише один гудок — так, ніби тримав телефон у руці, молячись на нього. Здалося, вона навіть почула звук натискання пластмасової клавіші «з розгону». Уявилося, як його довгі й сильні пальці стискають корпус трубки, готові роздушити її.

— Що сталося? Куди ти пропала?! Я третій день тебе не чую і не знаю, що з тобою! Чому не відповідаєш? У тебе щось трапилося?

Зразу ж відлягло від серця. Адже у неї є той, хто не залишить у біді. А її власної голови вистачить з лишком, аби знайти вихід. Усередині стало тихо і приємно. За останні дні геть зовсім забула як відчувається спокій. Ось воно. Усе буде гаразд.

— Любий, пробач мені. Я... знаю, що винна. Знаю, що ти переживав і не знаходив собі місця. Пробач, будь ласка...

Голос його вмить змінився. Пропала ота дика занепокоєність, але ще відчувалася тиха образа. Зараз зникне і вона.

— Ти не могла відповісти хоча б двома словами? Хоча б телефоном? Взагалі вимкнула... На цілу ніч! Навіщо? Зовсім забула про мене...

— Вимкнула, — зітхнула Ірина. — Але, принаймні, не тому, що була з кимось і ти заважав. Ти у мене один, і мені більше нікого не потрібно. Просто... Коханий, у мене багато що сталося. Сказати загалом — життєва ситуація більш як неординарна. Взагалі катастрофа. У мене біда і... справді нема нікого крім тебе, щоб...

— Говори, що сталося, не муч мене, — видихнув у слухавку Олег. — Зберися так, як ти вмієш, і говори швидко та зрозуміло. Інакше я не витримаю.

— Скажу, — зітхнула Ірина. — Тому й телефоную. Але спочатку увімкни комп'ютер.

— Навіщо? — здивувався той. — Три дні увімкнутий, не відходжу, чекаю... Для чого?

— Запусти «таймювер», — попросила Ірина. — Я влаштую на твоєму комп'ютері безпечний канал для зв'язку. На це потрібно хвилин десять.

— Що означає — безпечний? — не зрозумів Олег.

— Те й означає, — щоб нас ніхто не почув. Узагалі ніхто. Я знаю, як це зробити. Хочу зменшити небезпеку для тебе, наскільки можливо. До речі... Це справді небезпечно, май на увазі. Подумай добре: можливо, тобі взагалі не варто? Тоді завершимо просто зараз.

— Що завершимо?! — голос його волав так, що заболіли барабанні перетинки. — Що завершимо? Ото ти три дні думала, щоби таке видати?

— Тихо, не кричи, — попросила Ірина. — Голова справді розколюється. Я ледве тепла, на останньому диханні. Зараз. Не коментуй те, що бачиш на екрані. Почекай, ще кілька хвилин. Ти справді не кинеш мене?

— Ні, що б не сталося.

— Ну, тепер я спокійна. Все. Вимикай трубу і далі говоримо через комп. Зараз побачиш табличку «увійти до автономної мережі». Давай.

Як же довго тягнулися секунди! Зрештою завмерлий екран ожив, і динаміки озвалися голосом Олега.

— Я чую тебе, тут гарна якість, — підтвердила вона. — Все. Тепер слухай.

Здавалося, від надмірного навантаження упродовж кількох останніх днів у голові все мало перемішатися так, що розповісти комусь послідовно і зрозуміло про суть проблем буде важко. Насправді ж це відбувалося настільки легко та швидко, що лише дивуйсь. Ірина розказувала все від початку, називаючи речі своїми іменами, — і про свій не безневинний шлях заробітку, і про подвійне обличчя Дробота, про те, як державні мастодонти використовували «Глобус» і у що це вилилося для неї. Той, кому вона довіряла, і хто збирався ризикувати собою заради неї, повинен знати все. Це був її винахід — шлях влаштування зв'язку з використанням цілком відокремленого каналу, обладнаного двома портами, кожен з яких мав вихід на інтернет. Зв'язок між обома портами забезпечувало світловолокно. Таким чином, відстежити, хто з ким говорить, ставало практично неможливо. Геніальний винахід.

Олег слухав, не перебиваючи, як вона і просила, а фізико-математична освіта давала йому змогу розуміти у загальних рисах вузькоспецифічні поняття, про які розповідала Ірина. Сама ж розмова допомогла їй остаточно зібрати все докупи і визначитись у деталях до кінця.

— Ось і склалася таким чином ситуація, коли моє життя залежить від однієї людини. Усі мої проблеми так чи інакше замикаються на шефові. Він один зараз тримає їх у кулаці й, на щастя, ще не второпав, що я це розумію. А тепер чітко і конкретно — мій план дій. Завтра зранку о пів на одинадцяту він сяде до мене в машину — про це я вже подбала. Ти ховаєшся ззаду, за переднім пасажирським сидінням. У тебе буде електрошокер. Ти будеш у масці. Я також матиму електрошокер, але сама можу не упоратися — він битий перець. Удвох — точно: як не ти, то я. Ти бачив колись людину після дії електрошокера? Хвилину-дві вона ніяка. Його потрібно надійно зв'язати. У мене є наручники. Ноги — скотчем. Ми їдемо за місто на безлюдну дачу моєї подруги. Ти заносиш його усередину — і все. Далі я сама.

— А що далі? — проковтнувши, запитав Олег.

— А далі ця мерзота лежатиме перед увімкнутим компом та лупитиметься на дисплей разом зі мною аж до дванадцятої години наступного дня. І якщо мій крадений комп не увімкнеться й не схоче стати учасником «клубного столу», я шефа відпущу. А якщо увімкнеться, то заріжу. Отак просто тупо заріжу, як скотину, хоча ніколи раніше такого не робила. Я зумію. Але до цього не дійде. Жити хоче кожен. Гадаю, він назве мені адресу, де стоїть комп, якщо задіяна якась програма самостійного увімкнення. Шеф добре знає, хто я така і на що здатна. Тому зробить це відразу. Конференц-розмова відбудеться без мене. Для підстрахування потримаю його ще добу — нехай пісяє у штани і думає над своєю поведінкою. Та й бабло за цей час остаточно осяде там, де йому належить, а суб'єкт економічної діяльності «Корандо» припинить своє існування, гадаю, усе в них підготовлено заздалегідь. Кому я буду потрібна? Хіба ця худобина схоче помститися, але то вже інше питання. Звичайно, ризик є. Але для тебе він мінімальний. Розумієш? Я намагалася зменшити його до мінімуму. Якщо би щось не заладилося — ти просто зникаєш. Він тебе не впізнає, а я не продам за жодних обставин. Навіть якщо розстрілюватимуть. Будь певен. Зізнаюсь, я не хотіла звертатися до тебе, але змушена. Самій ніяк не впоратись. Усе вдасться, але... потрібно зіграти у чотири руки. Ну, є ж музичні твори, які неможливо у дві виконати. А тут ще й чоловічі руки потрібні. І не просто чоловічі — надійні, яким можна довіритися. А у мене... справді більше нікого. Звичайно... є для тебе ще один незручний момент. Нам таки доведеться побачитись, а ти ж не планував. Що ж, мусиш обирати — або поступитись, або... наймовірніше, я загину.

Мовчанка, що запала після її останніх слів, лякала. Запала повна тиша і, зважаючи на прекрасну якість зв'язку, не було чути навіть його дихання. На тому кінці усе завмерло.

— Ти тут? Чому мовчиш? Скажи мені щось!

— Я... — це був уже інший голос. Зовсім інший. І цілком протилежні інтонації, які зуміли проявитися навіть у коротенькому слові, що складається з однієї лише букви. — ...думаю...

Серце впало.

— Про що ти думаєш? Чи варто вставлятися? Чи, може, над моїм планом?

— Ні, я... як би це тобі пояснити...

— А так і поясни, — голос Ірини мимоволі став жорстким і безбарвним. — Отак як пояснила я — чітко і конкретно. Гадаю, твої здібності у висловленні думок за допомогою слів не гірші.

— Розумієш... я... а де ти перебуваєш? У якому місті живеш? Ми ж ніколи не говорили з тобою про це. Що, як...

— Живу там, куди цілком вистачить часу дістатися. Якщо є бажання, звісно. Оце і хочу уточнити, чи є воно у тебе. Інакше я просто втрачаю час.

— Я... от чорти... послухай, тільки не заводься...

— Все! — тепер її голос остаточно набрав властивих йому інтонацій. — Годі. Так або ні. Хочу почути лише одне слово — так або ні. Я чомусь вважала тебе чоловіком, мужчиною. А ти навіть на такий простий вчинок не здатний. Так або ні?

— Послухай, я... не зможу, розумієш? Я... зараз хворий... ну, захворів... не можу навіть на ноги підвестись... Як же я...

Сміх її звучав більш аніж природно. Ось воно що! Ноги, яким позаздрила б більшість чоловіків, ноги, які кресали бруківку цього мерзотнопаскудного міста, вочевидь після змалювання нею перспектив почали тремтіти так, що втратили змогу нести господаря. Знайома ситуація. Називається «я тебе кохаю, поки це не важко».

— Гаразд. Я тебе зрозуміла. Одужуй.

— Стій! Почекай! Не вимикайся!

Його несамовите волання зупинило на якусь мить палець на клавіші, котра мала умертвити остаточно оте все, чим Ірина дорожила увесь останній час. Вона вміла без жалю розставатися з речами, що втрачали потрібність, але все-таки рука загальмувала в останній момент.

— Стій, не заводься. Давай подумаємо разом: може, якимось іншим шляхом... Не можу допустити, щоб ти...

— Щоб я??? — вражено повторила Ірина. — Любий, ти це вже допустив. Для тебе я вже померла і не має жодного значення, житиму далі на світі чи ні. Все. Кінець. «Зе енд». А ти бережи себе.

Палець натиснув кнопку, вимикаючи комп'ютер. І відразу в руці опинився телефон, який спіткала та сама доля. Зайва сім-карта завжди була під руками. Коли табло мобілки запалилося наново, це було вже інше життя телефона. Й інше життя Ірини — третє, останнє і значно коротше за кожне з двох попередніх.

Втратити Його уявляла трагедією — найбільшою, що може статися. Помилялась. Усе відбулось легко. По-перше, за останню мить перед втратою ця людина зуміла стати ніким, а сама Ірина встигла це усвідомити. У душі наче щось вмерло. Відчувати біль наче й не було чим. Та й потім...

Виходило так, що вона помилялася від самого початку. Коли з'явився Олег, вважала, що потрапила до Нірвани. Насправді ж відбулося щось на кшталт ін'єкції наркотика. Нірвани все-таки не буває. Лише марево у власній уяві. Дія укола закінчилась, і тепер маємо те, що було завжди. Хто ж тобі винен, Ірино? Хотіла — покайфувала. Було приємно. Тепер ломка — закономірне явище. А вдруге вже нема коли. Таке от життя.