Гра у три руки

XVI

ін сидів урозвалку, відсунувши стільчик далеко від столу і читав меню, наче й справді прийшов сюди їсти. Хоча зміни, що відбулися з фігурою цього чоловіка за останніх кілька років, могли наштовхнути й на такі припущення.

— Ну, привіт, Безсонов...

Нахилившись, Ірина обійняла його за шию та, міцно притулившись, обдарувала майже сестринським поцілунком, після чого із завзятою посмішкою витріщилася на колишнього коханця. Замість відповіді той наново підняв її зі стільчика й «обкрутив» наперед себе.

— М-м...

— А що таке «м-м»? — перекривляючи, не зрозуміла вона.

— Нічого. Сам до себе. Учора в машині навіть не розгледів тебе добре. Ти — бігом, я — бігом... Цвітеш. Молодець.

— Ти також у формі, — збрехала Ірина. — Ні, справді. Скільки тебе не бачила — мало що змінився. Хіба прикид.

— Ну-ну... — посміхнувся Безсонов, ляскаючи долонями по «прикиду». — Заспівала. Давай з'їмо щось. Не обідав — чесно. Спочатку не мав часу, а потім подумав, що вже разом. Що питимеш?

— Каву, — розвела руками Ірина. — Я — на колесах. А їсти... Знаєш, справді не хочу. Ти обідай, а мені... Ну що воно — стоятиме, а потім лишити? Навіщо дурно гроші викидати? Давай так — мені щось одне, аби за компанію. Салат. Грецький. Усе.

— Апетит пропав? — зрозумів колишній есбеушник. — І водночас про мене згадала. Отже, проблеми. Схоже, серйозні.

— Проблеми, — підтвердила Ірина. — Вони.

— А коли ти їх не мала? Викрутишся. І ще десять разів нових наживеш.

Офіціантка пішла виконувати замовлення, і він присунувся ближче, «лягаючи» масивними формами на стіл. У грудях Ірини починало наново холонути. Обличчя «колишнього» залишалося серйозним. Він і не збирався каламбурити.

— Тема складна, загалом... Та й не при справах я тепер, ти ж розумієш. Ну... зв'язки ще залишилися. Словом, цей твій, не знаю, хто він тобі... проходить по наших базах. Навіть, я б сказав, не зовсім наших. Російські колеги дали інфу. Він у них наслідив ще у «скажені» дев'яності. Проходив підозрюваним по гучній справі. Група хакерів ломанула тоді якусь новостворену міжнародну корпорацію. З метою пограбування, як ти розумієш. За тих часів службу боротьби з інтелектуальними злочинами у нас лише створювали. Росіяни працювали разом із фахівцями інтерполу. Ну, накрили їх. Кількох посадили. А цього твого відпустили за недоведеністю. І не лише його, до речі. Кілька інших також змогли викрутитися.

Безносов замовк, бо офіціантка принесла замовлення.

Он воно як, подумала Ірина. Усе продовжувало складатись у ту саму систему. Нові факти повністю відповідали їй і тут таки знаходили собі місця. — Значить, Дробот пройшов непростий життєвий шлях перед тим, як здобути гідне місце у суспільстві. — протягнула жінка вголос.

— У чужому суспільстві, — додав Безсонов. — Почекай, це ще не все. Злочинну групу тоді викрили, але гроші повернули не відразу. Тому навіть після засудження винних слідчі дії тривали, й усі, хто залишився на волі, продовжували перебувати під пильним оком ФСБ. От тоді почалася «мокруха». Отих «невинних», які залишилися на свободі, «мочили» одного за одним, причому трупи знаходили не всіх. Дробот числивсь у зниклих безвісти. Тепер, виявляється, знайшовся. Живий. В Україні.

— А інші? — запитала Ірина.

— Одного потім знайшли мертвим. Розчленованим. Ще один досі невідомо де. Ну і цей, кажеш, знайшовся. Навіть гарно прилаштувався. До речі, це вже за неофіційними даними, — він вважався членом злочинного угрупування. Кликуха — Циклоп.

— Чому — Циклоп? — не зрозуміла вона.

— Бачиш — на чолі родимка? — відставний полковник та коханець витягнув з портмоне складену фотку генерального, повертаючи їй. — І чималенька. На око схожа. До того ж, кажуть, працював з комп'ютером віртуозно. Замолоду фокуси любив показувати. Із зав'язаними очима сідав за клавіатуру і навпомацки створював геніальні речі. От і жартували, що в нього справжнє око — на лобі.

Ірина мовчки колупалась у тарілці. Випадки, коли генеральному доводилося самому сідати до компа, викликали поблажливі посмішки підлеглих і чітко поставали у пам'яті. Одним пальцем правої руки він тицяв по кнопках так, що здригалася підлога. Тепер новоявлений легендарний персонаж — Циклоп — вочевидь збирався «проковтнути» її. Більше того — спочатку зготувавши з Ірини якусь вишукану страву. Саме ж для цього Дробот украв її робочий ноут. І зараз важко було уявити, якими приправами «посипатимуть» Ірину. Але долю їй готували незавидну.

Останніх кілька днів жінці довелося прожити у стані переляку. Жах перед майбутнім п'явкою оселився в душі, існування якої в неї свого часу зумів довести Олег. Проте розум уперто шукав вихід. Ось він, довгий ланцюг подій — від того дня, коли вистачило дурості й жадібності влізти в кубло промінвестбуду «Корандо» і до сьогодні. Ще кілька днів вони триватимуть. Де та ланка, на яку ще можна подіяти, вилучивши себе з небезпечного кола?

Очі Ірини стали вузькими і зосередженими. Той, хто сидів навпроти, знав: після цього має почути щось важливе.

— Скажи правду, Безсонов... Ваша «контора» щось реально робить чи існує так — для галочки, як атрибут цивілізованого суспільства?

— Реально робить, — не замислюючись ні на мить, серйозно відповів той.

— А от скажи тоді мені... от якби я, припустимо, захотіла «здати» тобі теплу компанію великих людей, які відмивають гроші. Дуже великі гроші. Конкретно здати, з відповідними доказами... Як?

— А на хріна воно мені? — не зрозумів «колишній».

— А орден тобі що — не потрібний?

Та її напівжартівливі інтонації він не сприйняв.

— Орден мені вже не потрібний, — на слові «вже» Безносов недвозначно наголосив. — На даному відрізку життя у мене, як ти любиш казати, інші цілі й завдання.

— Наприклад? — підняла брови Ірина.

— Воду проводжу на дачу, — спокійно пояснив відставний полковник. — Узимку на маленьку операцію збираюся лягти. Зовсім маленьку, але необхідну. Деякі нюанси є щодо нерухомості — також часу і зусиль потребують.

— М-м... серйозно... — скривилася вона. — Ну, але ж зв'язки залишилися? Ти сам казав. Як стосовно того, щоб звести мене з відповідальною особою, якій орден ще потрібен?

— Ні, без мене, — посміхнувся Безсонов. — Оце вже точно без мене. Мої можливості допомоги щодо цього вичерпані. Повір. Я й так через голову скочив.

— А якщо самого Дробота «зачепити»? Тільки його. За ті старі гріхи? Росіянам «здати»!

— А кому воно тепер цікаво? Стільки часу минуло. Є чим іншим займатись. Оце вже справді не актуально. У них там теперішнього, сучасного — чорт ногу зламає. Нікого не зацікавить, повір.

— А якщо... — їй справді було важко це вимовляти, — ситуація складеться так, що у мене не залишиться виходу? Або я їх, або вони мене? Ти розумієш, про що я? Чи ні? Ти зможеш потім спокійно пережити, коли десь хтось знайде розчленоване тіло жінки, яку ти кохав?

Напевно, така подія справді зіпсувала б йому настрій. Безсонов припинив жувати і поклав виделку на край тарілки. Їхні очі сконтактували.

— Не думав, що у твоєму лексиконі може зазвучати подібна термінологія. Звідки?! «Кохав»... Пам'ятаєш, я колись давно, не буду згадувати, з якого приводу, розпсихувавсь і кричав не своїм голосом: як можна чинити так з людиною, котра тебе кохає? Тоді ти сказала мені, що кохання — це лише гра за правилами. І знаєш, переконала. Тепер я не вмію кохати, зате навчився грати за правилами.

Обличчя Ірини страхітливо змінилось. І коли вона підводилася, міміка свідчила про повну байдужість як до питань, котрі щойно вирішувала, так і до того, хто сидів навпроти. Збоку це мало вигляд, наче вони, з'ясувавши дрібнички, прощаються до завтра. Усередині ж Ірини бушувало таке, що випусти назовні — й воно змете півміста. І оце саме почуття відтепер перетворювало людину, котра сиділа навпроти, на повне сміття, не варте найменшої уваги.

— Гаразд, їдь годувати курей... чи що ти там... кран ремонтувати збирався.

— Воду проводити, — спокійно уточнив Безсонов, поки Ірина відплутувала сумочку. — А ще я забув сказати тобі про своїх молоду дружину і маленького сина. Це також важливо. Так що... сама знаєш — з двох бід вибирають зазвичай меншу.