Гра у три руки

XXX

рина увійшла, не стукаючи. Олег сидів у кріслі там, де й годину тому.

— Довго ти курила.

— А! Так... сиділа, думала.

— Про що?

— Про усе, що відбулось. Я взагалі не вразлива людина, усяке бачила. Але за оцей останній період... Віриш — навіть для мене забагато.

— Вірю, — лише тепер Олегові очі, здавалося, звикли до неї і припинили розглядати.

— А це що таке, — запитала Ірина, вказуючи на поперечини, які перетинали простір усіх приміщень вище рівня голови. — Для чого? Схоже на перголу під рослини, які в'ються, а у тебе ж нема...

— Це — мої ноги, — пояснив Олег.

— Незрозуміла... Розтлумач.

Руки інваліда зловилися за вмонтовану в стіну трубу, а потім за наступну, вчеплену вище. Тіло піднялося з візка і, перехопивши руками по ще двох трубах, він уже висів на тій, що була під стелею. А далі, перебираючи по перекладинах, «пішов» на руках до іншої кімнати. Нерухомі ноги, звисаючи, ледве торкалися доріжки. Через кілька секунд він повернувся, «йдучи» ще швидше.

Посеред кімнати Олег зупинивсь і розслабив плечі, продовжуючи висіти на кистях. Від цього тіло «видовжилося» на кілька сантиметрів, і стопи чітко стали на підлогу — всією площиною. Ще невеличке послаблення рук — і дещо підігнулися коліна. Він дивився згори на власні ноги і, змінюючи за допомогою м'язів рук положення висячого тіла, надавав їм природного положення. Тепер складалося враження, що він стоїть на ногах сам, а конструкцію з труб, навпаки, підпирає, тримаючи руками.

Потім м'язи живота ледь порухалися, завертаючи таз, і рука напружилася, відриваючи ногу від доріжки. Продовжуючи обертальний рух, тіло викинуло ногу вперед, а та сама рука поставила її на підлогу. Відразу ж інша рука перехилила тіло у відповідний бік, і пішла у хід друга нога, а протилежна рука перестрибнула на іншу перекладину. Збоку складалося повне враження, що інвалід іде на своїх двох. Очевидно, довгі й напружені тренування подарували нещасному змогу «ходити» хоча б таким способом.

— Ну, ти даєш... — тільки й похитала головою Ірина. — Ніби насправді.

— У мене тепер усе ніби насправді, — пояснив Олег. — Хожу ніби насправді, і «хондою» їжджу, працюю... і...

— Що — «і»?

— І навіть кохав ніби насправді. Непогано, до речі, виходило. Якби не твій Дробот, можливо, ми б і досі займалися цими збоченнями. Напевно, ти тепер інакше й не вважаєш?

— Навіщо ти так? — заперечила Ірина. — У житті є багато чого різного, незвіданого. Людина ніколи не здогадується, чого ще доведеться спробувати. І знаєш, я... справді не шкодую про цей віртуальний роман. Перед тобою — жінка, котра звикла реально дивитися на світ. Тому усвідомлюю, що багато у чому недосконала. Ти відкрив мені очі на декого і дещо. І я за це вдячна. Завдяки тобі мені вдалося побачити свої не лише приховані вади, а й можливості. Наприклад, ніколи не думала, що здатна на глибоке почуття. Не знала, що можу захопитися думкою про людину, можливе власне щастя і боротися за нього. Дуже багато ти мені відкрив та пояснив. Свого роду збурив мене щодо того, де, я вважала, — усе спить вічним сном. Тож нині далека від думки про якийсь негатив стосовно нас.

Олег слухав мовчки, не перебиваючи.

— Чому мовчиш? — не витримала Ірина.

— Тебе слухаю. Ти говориш. У тебе краще виходить. А я... Що я, власне, можу сказати? У мене також тверезе сприйняття. Ти сама усе бачиш. Для реального спілкування я не підхожу. Тому й висловив умову — ніколи не зустрітися. Шкода, але нічого не поробиш — життя розпорядилось інакше...

— Знаєш... — Ірина зібралася з думками. — Я розумію, мої манери не всім імпонують. Але я так звикла. Ходити навколо, мимрити і берегти чиюсь психіку — не мій стиль. Тому хочу просто зараз з'ясувати стосунки, щоб у майбутньому не виникало непорозумінь. Ти згідний?

— А що тут з'ясовувати? — зітхнув Олег. — Гадаю, усе більш ніж зрозуміло. Яке у нас може бути майбутнє? А відповідно і непорозуміння...

— Ну... — не згодилась Ірина. — Тобто ти вважаєш, що я отак от повинна встати і піти? Отримавши своє...

Олег мовчки дививсь у стіну. Потім видав осимслене:

— Встати-не встати, отак-не отак... Це деталі. Сама ж кажеш — чим простіше, тим краще. Піти-то однаково доведеться. Кажу ж тобі — я не схильний до ілюзій. Сприйму нормально.

Інтонації Ірини ще раніше стали діловими, наче вона пояснювала партнерові або підлеглому суть справи, яку обов'язково належало зрозуміти. І яким би тупим не був той, їй завжди вдавалося зробити це з найменшою втратою емоцій. Так було і зараз.

— Попри всю свою прагматичність та егоїзм, я не підла людина і завжди, де це можливо, намагаюся чинити справедливо. Так, я справді не здатна подарувати своє життя тому, хто мені його врятував. Не здатна стати нянькою для інваліда, навіть якщо свого часу заочно щось до нього відчувала. Нехай це звучить жорстко, зате відповідає дійсності. Ну така я є! Тато з мамою виховали — лізти догори, добиваючись усього, виживати. Розумієш? У кожного своє поняття про виживання. У тебе — одне. А в мене зовсім інше. У мене повинно бути усе найкраще, інакше взагалі не варто жити. Тому я й гризу всіх і вся та лізу наверх. Заробляю гроші та імідж. Якщо не можу чогось собі дозволити — то вважаю, що не живу. Розумієш? Якщо я їжджу, то на машині зі салону, якщо вдягаюся, то у брендові речі, якщо скупляюся — то у дорогих бутиках, а не... Життя одне, і воно надто коротке. І людина, з якою я у близьких стосунках, також повинна бути... Розумію, що, можливо, тобі боляче це чути, але воно так є, і ти маєш знати правду!

— Як же сталося, що замість крутого бізнесмена чи політика ти... словом, влетіла у комп'ютерний варіант кохання, ще й невідомо з ким?

Лише тепер Олег відліпив погляд від стіни і подивився на Ірину.

— А отак і влетіла, з тієї ж причини прагнення до кращого. Були у мене і бізнесмени, і політики. Та що вони можуть дати жінці? Гроші? Це я сама вмію, забезпечена. А сексуальні таланти чоловіка не залежать від його гаманця чи становища на ієрархічній драбині.

— Престиж, — підказав Олег. — Адже для тебе мати усе найкраще — не кінцева мета. Крім того, це повинні бачити всі.

— І у цьому є сенс, — погодилась Ірина. — Не можу це заперечити. Проте головне все-таки — я сама. Тому і клюнула, коли промайнула перспектива ще чогось, отієї іншої сторони стосунків, якої досі не куштувала. Отак і довелося переконатися, що це важливо, що життя без цього неповноцінне, як і без гарної машини, квартири, їжі... Ну, не пощастило. Машина, яка імпонувала найбільше, виявилася з недосконалою ходовою, пробач... Можливо, тебе коробить від моїх порівнянь, але я нічого не приховую і намагаюся, щоб ти зрозумів. Хіба краще, щоб оце все ти домислив сам, роблячи висновки з моєї поведінки?

— Ні, все гаразд, — похитав головою Олег.

— Отже, коли ми спілкувались, я завжди намагалася тебе уявити і знала, що ми так чи інакше колись побачимось. Оту твою грамотність, стилістику, вміння висловлюватись я підсвідомо переносила на зовнішність. Мій принцип — усе або нічого, ти вже знаєш. А потім я лоханулася з твоїм другом. Його вигляд, манери так підходили під твій характер і душевні якості! Чомусь не подумалося, що людина може купувати стартовий пакет для когось.

— Ми справді дуже схожі з ним, — згодивсь Олег. — Дружимо з дитинства. Одна школа, одна спортивна секція, потім один університет, факультет і навіть група. Тож у моральному плані він нічим не гірший за мене. А фізично — сама розумієш. Так що...

— Не говори дурниць, — попросила Ірина. — До нього у мене тепер така відраза... Хоча він нічим і не завинив. Тепер відмитися не можу. А тоді мене геть переклинило. Виникло відчуття дива у житті. А насправді... Якби я вчасно довідалася, хто ти реально, нічого б не було. Просто не змогла б. У мене б не виникли почуття до чоловіка... ще раз пробач... неповноцінного у фізичному розумінні. Я ж тебе відразу ж і питала про твою зовнішність, погодься, можливо, неточно висловилась, і ти зміг це використати, щоб наче й не брехати, а все-таки приховати правду. Я розумію тебе і, повір, по-доброму шкодую. Так, ти прекрасна людина, таких, може, навіть більше нема, ти заслуговуєш на дуже тепле, найкраще ставлення, але... Не вмію я ставати собі на горло.

Олег зробив рух, наче хотів щось сказати, але Ірина не дала.

— Ні, дозволь мені до кінця. Знаєш, от якби поміняти усе навпаки, і це б з тобою трапилася біда, і ти до мене звернувсь — я б також пішла на будь-який ризик, щоб тебе врятувати. Чесно, не кривлю душею. А отак... Зараз сижу і не знаю, як розрулити ситуацію. Піти і забути? Людину, яка для тебе... Це навіть у мене такий осад залишиться, що іноді важко буде жити. А залишитись? От не уявляю, в якому форматі ми б могли бути разом? Фізично — неможливо. Тих почуттів, що раніше, також уже нема. Вони вмерли миттєво, після твоєї відмови допомогти. А тепер, коли ми знайомі реально, пробач, відновитися не можуть. Це вище моїх сил — покохати хвору людину. Не дано. То яка перспектива? Просто друзі? Зобов'язати себе приходити тричі на тиждень, щодня телефонувати, писати на ніч. Такий собі життєвий баласт у вигляді...

— Не продовжуй, — попросив Олег. — Я зрозумів напрямок твоїх думок. А слухати це і зайвий раз усвідомлювати свою неповноцінність усе-таки неприємно.

— Пробач, я захопилася. Не ображайся.

— Нічого. Напевно, ти таки права.

— Права в чому? — не зрозуміла вона.

— У тому, що кохання — це гра за правилами. Цей твій вираз добре запам'ятався. Переконував тебе у зворотному, а дарма. Тепер і сам бачу. Я знав, що нам не можна зустрічатись у реальному житті, тому й попередив одразу. І далі непогано виходило. Та щойно ми порушили оті правила — усе «накрилося». Проте я не ображаюся на долю. Те, що довелося відчути, — воно того варте. А врятування життя дорогої тобі людини в обмін на її втрату для себе... Тут обирати не доводиться, принаймні для мене.

Тепер уже Ірина намагалася щось сказати, але він застережливо підняв руку.

— Я також завжди намагавсь уявити тебе. Яка ти є. І завжди уява несамохіть малювала доволі скромні жіночі портрети. Відверто не бажаючи ніколи зустрітися, підсвідомо я боявся, щоб ти не виявилася надто гарною. Адже тоді — жодних шансів. Хоча вони так чи інакше були лише до першої зустрічі. А коли довелося тебе побачити, то теж зрозумів, що не почав би цього віртуального роману, знаючи, як ти виглядаєш. Надто велика прірва між мною як чоловіком і тобою як жінкою. Можна було б зіграти на твоїх почуттях жалості та вдячності з розрахунком побачити тебе ще кілька разів. А потім що? Собі зайві муки, тобі незручність. Тому і я також буду з тобою відвертий і розповім те, чого ти не знаєш. Сподіваюся, це дасть тобі змогу піти звідси спокійно, не переймаючись муками сумління за якусь там невдячність. Справа в тому, що, врятувавши тебе, я лише повернув свій борг.

— Як це... — не зрозуміла Ірина. — Яким чином?

— Дуже просто. І... закохався, до речі, у тебе теж не тому, що позбавленому руху інвалідові раптом схотілося любовних утіх хоча б у віртуальному світі, якщо вже неможливо по-справжньому. Так склалося, що ти першою врятувала мені життя. Я лише виявився вдячним. Тепер ми квити.

Ірина дивилася на нього «квадратними» очима, не спроможна збагнути зміст сказаного.

— Твоя есемеска, ну, та, що ти помилково надіслала під Новий рік... Ти пам'ятаєш? Ти ж розповідала, що купила новий телефон і задля приколу кинула її сама собі зі старого, бо було дуже самотньо й знала, що ніхто такої не пришле. А мені тоді... Мені реально не хотілося прокидатись у новому році. Скінчилися моральні сили. Зовсім закінчились. Олег, той, з яким ти познайомилася помилково, за допомогою федерації плавання знайшов кількох спонсорів і організував мені обстеження у клініці за кордоном. У Росії, в Санкт-Петербурзі. Я ще на щось сподівався. Завжди сподівався! Вони відібрали у мене останню надію. Вирок чіткий і конкретний — жодних перспектив. Я не витримав. За півтори години до Нового року, коли усі навколо веселилися, переді мною стояла склянка з тим, що не дозволило б здолати цей рубіж. І я б її випив. Вагань не було жодних. Просто ще зайвий раз намагався згадати, чи не забув чогось доробити у цьому житті, адже потім уже не повернешся. І раптом твоя есемеска... «Знаю, що ти є. Знаю, що тобі неймовірно важко. Будь ласка, тримайся...»

Тиша запала надовго. Він поїхав на кухню і заварив каву, а коли повернувся, голос уже не тремтів й очі дивилися твердо та впевнено.

— Словом, я не зміг. Думками був уже в іншому житті, а отих кілька слів... Невідомо чиїх, але народжених десь у глибині душі людини, якій ти не байдужий... Вони — наче гачок, закинутий із цього, старого життя, з якого зібрався піти. Втримали. А далі... Далі ти знаєш. Тож нема потреби ускладнювати. Ми квити. А кохання — справді лише гра за правилами. Правил не було дотримано через важливіші реалії, котрі виникли несподівано. Нічого страшного. Буде життя — буде й кохання. Принаймні, у тебе точно буде. Допивай каву і йди спокійно. У цьому світі — кожному своє. І якщо усе нормально та вдумливо осмислити, нам обом варто задовольнитися результатом.

Ірина намагалася зловити його погляд, адже лише так можна перевірити, чи відповідають слова людини її думкам, та Олег не схотів. Досить! Це був якраз той момент, коли випала нагода найзручніше припинити ці ковзання на слизькому і похилому. Чим швидше, а далі — кожен своїм маршрутом...

— Гаразд. Я рада, що ти усе нормально розумієш, — вона підвелась і ще раз озирнулася по стінах. — І повір, завжди пам'ятатиму, що саме ти зробив, завжди відчуватиму вдячність. Знаєш, тепер у мене, напевно, буде більше навантаження, але ти телефонуй при нагоді. Розповіси як живеш. Ну і... не знаю, можливо, колись не буде кому до крамниці... або якесь інше доручення — я вирву півгодини, привезу.

Сміх його прозвучав достатньо щиро. А посмішка, хоч і не дозволяла розрізнити, що відчуває ця людина у такий момент, не була кривою.

— Дякую, що ти..., — він дивився в очі Ірини. — Не переймайся.

— Ні, чого ж! Я абсолютно серйозно!

— Я також. Якщо моя «Хонда» догнала джип, то до крамниці якось доїде.

Двері заклацнулися за її спиною. Звичайні типові двері, які тепер ставлять скрізь, вироблені, як і чимало іншого, у Китаї. Проте вони мали одну особливість. Виняткову особливість. За ними були Країна Чудес і Підземелля Померлих Мрій одночасно. А для Ірини двері зачинилися навічно.