Гра у три руки

XXXVII

«автра» вилилось у приїзд координатора. Дзвінок Хофнера застав зненацька, але через кілька хвилин Ірина вже мчала стрімголов до аеропорту. Чому без попередження? Недовірливий німець — у своєму стилі: розкидається компліментами, а налітає, наче податкова, — раптом побачу щось, для моїх очей не призначене.

Та коли «Лендкрузер» припаркувавсь у призначеному місці, вона усе зрозуміла. Там вже стояв «Лексус» з номерами іншого регіону. Німець бажав зустрітися спочатку з цією людиною. Обоє натягнуто посміхались до Ірини і сипали компліментами, а Хофнер — ще й запитаннями стосовно здоров'я та успіхів. Розвиток подій, як на неї, не обіцяв нічого доброго.

Усе стало зрозумілим лише в офісі, коли німець попросив відчинити апартаменти Дробота. Павла Іноверцева рада директорів компанії призначила на посаду директора їхньої філії. Остаточно. І позаяк він сидів зараз поруч, то відбирав у Ірини можливість запитати в координатора, чим вона не влаштовувала фірму. Спромігшись у відповідь на кілька посмішок, не менш натягнутих, Ірина зрештою таки опинилась у себе.

Це був новий удар долі. Бездоганно «вигребши» у надважкій ситуації, законно сподівалася на успіх. І до того йшлося. Після життєвих катаклізмів складався надзвичайно вдалий момент для стрибка кар'єри. Нечуваного-небаченого стрибка. Тепер полетіло у прірву. Мабуть, ці ідіоти не думали, що роблять.

Вона ще не знаходила собі місця, як зайшов новий шеф.

— Пані Ірино, їдемо. Ресторан замовлений — проявимо повагу до гостя. Та й призначення здалося б відзначити.

— Павле Олександровичу... Я все-таки жінка. Тому прошу вас на майбутнє стукати, коли заходите до кабінету. Пробачте.

— Домовилися. Пішли — моєю поїдемо.

— Павле Олександровичу, — ледве стримувалась Ірина, — повірте, стільки роботи назбиралося... Мушу бути тут. Ви ж не хочете, щоб перший день вашого керівництва ознаменувався неув'язками, які потім доведеться розгрібати кілька тижнів?

Пауза свідчила, що ця людина не звикла до відмов.

— Добре, працюйте.

Двері зачинилися ненадовго. За кілька хвилин, щоправда, вже після стуку, на порозі постав Хофнер.

— Пані Ірино, ми на вас чекаємо. Я — дуже. Двоє джентльменів чемно просять скласти їм компанію.

— Пане Хофнере, — в своїй небездоганній німецькій вона зараз добирала кожне слово. — Можливо, ви не помітили, але я призначена для інших потреб, а не для компанії чоловікам у ресторанах. Для супроводу краще візьміть секретарку. Було приємно з вами працювати. Дякую.

Попереду чекала смуга нового оговтання, сірих днів і марних зусиль. А тепер належало стати собі на горло і тупо робити своє, виконувати обов'язки. Продовжувати лізти догори, незважаючи на обдерті лікті та пошарпані нерви.

Іноверцев виявивсь екземпляром, порівняно з яким Дробот міг відпочивати. До вечора наступного дня в Ірини виникло бажання взяти портрет покійного в рамку і повісити у найвиднішому місці на стіні як згадку про світлі часи. Це був парадокс, але якби не зайва завзятість всюдисущої заступниці, з попереднім начальником, нехай він був тричі бандит, ще не знати скільки жилося б «довго і щасливо».

Її викликали до кабінету керуючого зі самого ранку. Запах ароматизованої кави вперемішку з дорогими парфумами викликав легку нудоту. Довелося зробити зусилля, аби не скривитися. Зондуючий погляд нового очільника також не додавав позитивних емоцій. Мішечки під очима свідчили про його схильність до «солодкого» життя.

— Ірино, вчора ми з паном Хофманом через вашу відмову мали певні затруднения. Я у місті нова людина, навіть мешкаю поки що у готелі. Сподіваюся, ми з вами сьогодні гарно пообідаємо, а потім я розраховую на екскурсію.

— Пам'ятники, музеї? — не зморгнула Ірина.

— Можливо. Але насамперед — гарний масажний салон, тренажерний зал, басейн. Ну і хотілося б навідатися до агентства, яке торгує нерухомістю. Є бажання осісти... Давайте проведемо робочу нараду вдвох, а потім...

— Павле Олександровичу... — вираз обличчя Ірини красномовно свідчив про те, що вона збирається з думками. — До робочої наради мушу підготуватися. Десять хвилин, не більше. Сподіваюся, дозволите. А все решта... Я вже казала вчора панові... м-м... Хофнеру — по другій частині, тобто по пер-шш... ви ж із цього почали — з успіхом упорається Наталі. Я ж цінна суто за фаховими питаннями. Ви переконаєтеся.

— Зрозумів. Але, Ірочко, я звик сам вирішувати, хто з моїх підлеглих більше для чого цінний. Тому давайте не розладжувати роботу фірми і не лише дотримуватися субординації, а й дбати про хороші, навіть дружні стосунки. Ви ж не проти наших з вами дружніх стосунків? Я цього хочу, чесно кажу.

— То чесно скажіть ще одне. Мені відразу писати заяву на звільнення? Я не сплю з начальниками, даруйте за відвертість. Прошу це врахувати, щоб, як ви кажете, не розладжувалася робота фірми. Краще піду звідси, щоб зняти усі незручні моменти. Але прошу вас врахувати один нюанс: жінок багато, такий чоловік як ви знайде на будь-який смак. А компетентна людина, спроможна успішно вирішувати виробничі питання, якій можна довіряти, яка не підведе в будь-якій ситуації... Зважте — що цінніше. І якщо раптом вирішите правильно, не називайте мене «Ірочкою». Ірина Ігорівна або пані Ірина. А стосовно дружніх відносин я не проти. От тільки складаються вони самі й після певного часу успішної праці. Домовитися про них наперед неможливо.

Він лише поблажливо посміхнувся.

— Розумію вас, Ірочко. Але ви багато у чому помиляєтеся. В нас у країні — надзвичайно широкий ринок праці. У тому числі багато жінок, які є компетентними фахівцями. Ще більше таких, що згідні лягати під будь-кого. Тих, які поєднують обидві властивості, — значно менше, але ринок настільки великий, що...

Ірина підвелась і поправила волосся.

— Дякую, Павле Олександровичу, що повелися зі мною порядно. Знаєте, є такі, що на перших порах святі, а подумки вже «підкопуються» і роблять це довго й наполегливо. Ви зекономили мій час. Тож почнемо пошуки негайно: я — робочого місця, а ви — гарної та поступливої заступниці. Вважайте, заява вже у вас на столі.

Заяву довелося переписувати двічі. Попередня то пропадала, то губилася. Потім Ірину почали лякати негативною рецензією, і це — під продовженням того самого морального тиску. Довелося звертатися до Хофнера. Не позбавлений здорового глузду німець намагався залагодити конфлікт, проте новий шеф був цілковитим чмом, здатним лише дрібно гадити. Гроші, що фірма витратила на її навчання, Ірина повернула швидко. А от Іноверцев змушений був переписувати референт-лист тричі. Отримавши пряму вказівку генерального керівництва про позитивну рецензію для неї, він щоразу використовував формулювання, котрі для будь-якого роботодавця виглядали двозначними. Ірина терпляче відсилала копію до центрального офісу й обгрунтовувала претензії. Зрештою їй запропонували скласти документ самій.

Пошук роботи затягнувся на місяці. Звісно, вона не сушила голову, за що жити, проте бездія та думки про втрату темпу і фахову декваліфікацію гризли щодня. Рівноцінної за розмахом фірми у місті не знайти. А переїзд тягнув за собою нові організаційні проблеми. Зустрічі з кількома власниками фірм не додали оптимізму: це було не те. Масштаби підприємств, складність роботи та, відповідно, платня і перспективи зростання залишали бажати кращого, а на Ірину, попри фахові чесноти, продовжували дивитись як на потенційну шлюху «принеси-подай».

Займатись у таких обставинах купівлею квартири безглуздо. Спочатку робота. Взагалі усе спочатку! Скільки можна...

День народження, що намалювавсь у цій ситуації невідомо звідки, був щонайменше, недоречним. Якщо чесно, вона взагалі забула про нього. Нагадала Альбіна. Як завжди, перша. О пів на сьому ранку, коли ще можна спати. Якого біса? Не знає, що вона без роботи?

Ставши перед дзеркалом, Ірина порахувала роки, зморшки і насущні проблеми. Результат настільки не втішив, що не хотілося навіть думати про святкові гуляння. Дзвінки змінювали один одного. Нечисленні наполовину забуті родичі, Андрій, який ніяк не міг позбутися думок про можливий роман, Валерій — з тих самих міркувань, але з іншим прикидом і трактуванням ситуації. Ближче до обіду почали масово озиватися «колишні». Не зателефонував лише доцент консерваторії — сраний композитор, либонь, досі жував образу, доповнюючи її стражданнями і втілюючи останні у звукові комбінації, зрозумілі лише подібним до нього. Обізвався навіть Іноверцев — наче й не було нічого. Побажав. Поцікавився, чи знайшла роботу... Худобина!

Настрій зіпсувавсь остаточно. О сьомій вони оцінювали бездарну кухню у кабаці, що претендував на ексклюзивність, а Сергій, власник закладу, чомусь знав про Іринину дату. Всюдисуща Альбіна... Чим далі, тим більше вона нагадувала собачку якоїсь дзявулистої породи з мертвою хваткою. Замкне щелепи і — «гайки». Можна вбивати — не відпустить. Невдовзі за їхнім столиком сидів ще й партнер Сергія по бізнесу. Кількість питва зростала, а подруга більше й більше «западала» на партнера.

Усе з'ясувалося за півгодини. Вони ж були знайомі раніше, й Аля притягла Ірину сюди з конкретною метою! «Кажуть, там кабачок непоганий...» От, сучка...

Альбіна все частіше ходила танцювати й курити, а перекури затягувалися. Ірину взяла нудь. На Сергія дивитися було бридко. Подальші слова і вчинки несподіваного кавалера читала наперед зі стовідсотковою ймовірністю. Його пухкенькі ручки раз у раз тягнулися до неї. Рахунок довелося випрошувати довго й нудно, адже власник бажав форсанути широким жестом.

— Ти завжди мусиш усе зіпсувати! — просичала на прощання подруга. — От скажи, що ти за людина? Чого тобі треба? Що не так? Сама не живеш й іншим не даєш...

Чотири стіни навколо виявилися найприємнішим враженням дня. Того, що претендував начебто на святковий. В гробу вона бачила таке свято... У голові — каша, і заснути швидко не вдасться. За дурним заняттям під назвою «День народження» Ірина не зазирнула навіть у свої пошукові сторінки. А можливо, якраз сьогодні... От би було! Нормальний роботодавець як подарунок на день народження. Рука потягнулася до ноутбука, але відразу ж зупинилась. І не тому, що не вірилося в імовірність такого збігу. Щось зовсім стороннє спричинило відчутний холод попід грудьми.

Там, у сплячому ноуті могло бути ще одне вітання. А могло й не бути.

Тьху! То й що? Потрібно воно їй сто років! Чому ж тоді так несподівано утворився вакуум у животі і тримає досі? Чи не тому, що вітання, про яке йшлося, мало б виглядати приблизно так:

Можливо, таке вітання вона могла отримати раніше. Якби обставини не втрутилися й не розвалили той невеличкий простір, де можна сховатися, пересидіти негоду, відновити сили й залікувати рани. Такий собі маленький куточок із дахом над головою й теплими стінами, не відомий більше нікому. Нині там лише руїни, адже життєва негода погуляла на славу. Та найбільша прикрість полягала у тому, що наслідків могло й не бути. Якби свого часу їй не забракло витримки лише трошки подбати про це — не залишити двері будь-як у переконанні, що більше не знадобиться, позачиняти вікна, скріпити мотузкою... Воно б вистояло.

Від цих уявлень так замлоїло усередині, що не диво було дряпатися на стінку. Потреба у кількох словах, що намалювалися несамохіть, закрила собою важливі події та негаразди. Усе відійшло на другий план. І здатним на таке, здавалося, нехитре диво був тільки він. Невже ця людина упродовж дня не згадала про дату на календарі? Невже не спромоглася хоча б на жест ввічливості? Те, що цю саму людину вона, Ірина, не так давно поставила перед фактом повної непридатності для подальших стосунків у будь-якій формі, спадало на згадку, проте не бажало фігурувати вирішальною обставиною. Чого не наговорить жінка у стресовому стані?

Що ж, розтягувати вагання — не її стиль. Увімкнувши ноутбук, Ірина спостерігала завантаження. У грудях товклося. Ну... Поштова скринька. Квадратики листів з'являлися один за одним. Нічого дивного, вони надходили щодня з різних місць. Сьогоднішні чотири були усі від роботодавців. Прийом пошти закінчився. Більше нічого. Перевіривши, чи ніде не проґавила, Ірина опустила руки. Не буде листа. А якщо б раптом він і спромігся, це справді відігравало б роль жеста ввічливості. Чи варто? І так усе життя — тільки жести.

Важкість на душі не давала змоги вдумливо прочитати пошту. Хоча там не було над чим особливо думати. Такі пропозиції не цікавили. Ірину зараз узагалі нічого не цікавило. Невже не можна було хоча б у день її народження!.. Цю думку не адресувала йому — тому, хто міг і, безперечно, пам'ятав, але не схотів. Не спрямовувалася й до міфічного Діда Мороза, в якого Ірина більше не вірила. Думки невідомо до кого... Тупо напитись?.. Але що це дасть?

То не був черговий депресняк, який обов'язково колись скінчиться, з яким ще можна якось боротися. Несподівано Ірина побачила не те щоб глухий кут, радше навпаки. Глухий кут закінчується стіною. Це лячно, але якщо є стіна, то є і засоби її перелізти, а ні — пробити й піти далі. Усе залежить від людини. Тут же йшлося про якусь нескінченість, відсутність пункту призначення. Попереду не стояла перепона, яка б зупиняла її рух. Іди скільки забажаєш, але там лише порожнеча, і дістатися кудись неможливо, незалежно у депресії ти чи навпаки на піднесенні.

Годинник показував першу ночі, що свідчило про закінчення свята. Хотілося кудись подітися. Монітор вимкнувся заставкою, ще трохи — й комп'ютер згасне. Напевно, цей козел уже трахнув Альбіну і вона також спить. То ж комп буде останнім з усіх, хто засне сьогодні, забувши про неї. А якщо ні? Ну, принаймні машині можна не дати відрубатися.

Вона торкнулася клавіш, і екран засвітився. Букви з'являлися на ньому одна за одною, стиралися, вискакували наново. Процес відбувався нервово. Фрази не складались, але відчуття, що в пункті їхнього призначення вона і так втратила лице, змушувало редагувати їх аби не відправити у сирому кострубатому вигляді.

Поїхало. Чого б йому не спати? Цей чоловік встигає зробити за день усе заплановане, а плани не перевищують його можливостей. Чому б не спати? З відомих причин у нього нема перспектив злетіти наверх. Відповідно такому легше проіснувати. Чітке розмежування довкілля на дві категорії — те, що ти можеш, і те, чого не можеш. Те, що для тебе, і що не для тебе. І не треба...

Поява квадратика та відповідний звук змусили її здригнутися. Той, хто мав би з відчуттям виконаного обов'язку бачити третій сон, виявляється, не спав. Пальці потерпли, торкаючись зовсім не чутливих кнопок. Ні, не може так бути! Вона таки заслужила на щось у цьому житті, принаймні у такий день. Нехай уже пів на другу наступного, але...

Лист розпаковувався.

Наче не вірячи очам, Ірина посунула курсором донизу і догори. Більше нічого. Дві лаконічні фрази — і триндець... Здавалось, її лист потрапив до іншої людини. Проте їй усе-таки відповіли. А залишатися самій сьогодні особливо тяжко.

Його відповіді були чіткими і написаними явно не спросоння.

Ось як. У схожій формі він, напевно, давав рекомендації і розчарованим у своїх силах учням. Власне, їй доводилося це спостерігати. В уяві виникла картина — широкоплечий чоловік з упевненим поглядом на візку, який вправно курсує квартирою. Двоє учнів, котрі працюють, без перебільшення, з натхненням. Охайний та виголений, швидкий на думку і слово, він уміло веде урок, результат якого не анулюється в їхніх головах навіть за умов, якщо хлопці, вийшовши, закурять у під'їзді й загнуть матом. Не на його адресу — це точно.

Охайність була головною рисою цього чоловіка. Ота, яка визначалася ретельно випраною і випрасуваною грубою картатою сорочкою, доглянутими нігтями та чистотою у квартирі, вона, наче цінна порода, своїм початком зникала всередині, у надрах і сиділа там міцно й звично. Отже, відповість. І привітає хоча б зараз та хоч якось.

Це було одним з її ж постулатів — у житті людина повинна отримувати по заслугах. Щоправда, зазвичай справедливе положення поширювалося чомусь переважно на інших, особливо, якщо йшлося про недоотримання. Зараз синдром принцеси мовчав. А відчуття, що пора нарешті застосувати цей принцип сповна до себе, ставало дедалі гнітючішим. За усе потрібно платити. Перефразувавши його у таке делікатніше формулювання, Ірина торкнулася клавіш.

Більшого, поза всяке бажання, вона зробити не могла. Чорти... От якби цей лист залишився без відповіді, а завтра зранку чоловік написав би як раніше, наче нічого й не сталося. Запропонував телефоном каву... Адже це був і його куток. А отже, холодно і самотньо зараз не лише їй. Потрібно небагато — втамувати образу і зробити крок назустріч. Один маленький крок. І теплі стіни виростуть самі. Наново. На тому самому місці. Тоді летілося б як на крилах і всі проблеми розв'язувалися б зовсім інакше. І не було б ніякої порожнечі без обріїв...

Квадратик моргнув без затримки. А може, для такого не треба чекати до ранку?..

Їй по-простому відсікали шлях для подальшої можливості продовження чи й зміни стосунків. Гаразд, вона переживе і це. Вона взагалі усе зможе, усе зуміє пережити. Наперекір цілому світові. Не кажучи вже про якогось інваліда із завищеною самооцінкою.