Кременецький звір

Розділ 15 У якому Голоту цікавлять питання архітектурного смаку

— А чого ти хотів? — Карась повільно підняв погляд на Голоту. Той тільки-но видав довжелезний монолог і мовчав, важко дихаючи від емоцій, що наповнювали його по самі вінця. Відкритий рот чорною дірою вирізнявся на червоному від натуги обличчі, дивно перехнябленому через спухлу голову. Ліценціат віддихувався від цілої зливи «псякревів» та «лайдаків» і «курвських курв», які він вилив на голову Карася. Проте не здавалося, що товстуна хоч трохи вразило це багатослів’я. У його голосі не було ні сум’яття, ні жалю, ні вини.

Спокій Карася, а також погляд Сташки, яка мовчки спостерігала за сваркою, переводячи погляд з одного на другого, ще більше роз’ятрили Голоту.

— Чого я хотів? — здавлено запитав Голота. Він підійшов впритул до Карася, що стояв у передпокої власного будинку, по-бичому вперто нахиливши голову. — Ти ще смієш мене питати? — аж засичав Голота, по-італійськи експресивно вимахуючи пальцями біля носа німця.

— Так, — просто сказав Карась і, підвищуючи голос, нахилився до Голоти. — Забери від мене свої кострупалки, а то відламаю по одній. Я визнаю, що збрехав тобі про те, що тебе шукає Болиць і хоче вбити. Визнаю, що мріяв, аби ти, засраний герою, негайно забрався з міста й не баламутив тут людей. Визнаю, що планував напасти на тебе вночі, скрутити й силою відвезти за Карпати, аби й духу твого тут не було... Бо ти думаєш лише про себе. Бо ти перетворюєш на полову все, до чого торкаєшся. Усе, що ти робиш, — то для задоволення раптових примх хлопчика, який воліє нових вражень. Маленького, ображеного панича, який розізлився на несправедливий світ, бо його батька колись залишили без спадку! Який досі хоче довести щось комусь і встряє у будь-яке лайно, яке лиш бачить!

— Облишмо це, — здивований емоціями завжди спокійного Карася, Голота несподівано заспокоївся.

— Добре, облишмо! — напирав далі на Голоту Карась. — Але зараз скажи й ти мені. Тільки чесно скажи. Чого ти хотів, повертаючись сюди, у Кременець? У той же день, як ти зайшов у Лубенську браму, ти вгатився у те саме лайно, як і рік тому, незважаючи на поради та перестороги! Чого ти хотів?! Підставити всіх під сокиру ката? Знову випробувати свою долю? Тільки-от мене ти не спитав, чи хочу я випробовувати свою!

— Я хотів побачити друга, — тихо проговорив Голота. — У старі часи друзі бачилися один з одним... І довіряли один одному.

— Немає старих часів! — заволав купець. — У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!

— Я витяг тебе з в’язниці... не для того, аби засадити тебе туди знову... Я ніколи б...

— Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру... Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно пам’ятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують... Грайся з вогнем подалі від мене...

Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім його напружені плечі впали.

— Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.

— Голото...

— Генрику?

— Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє, — вказав Карась на вікно, — підуть просити до костьолу...

Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з дерев’яних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своє — прив’язували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву...

Старий покинутий будинок належав покійному Станіславу Потоцькому, який, як і слід магнату з цього роду, мав бурхливе й суперечливе життя, сповнене величі та ідіотизму. Про жвавого учасника всіх можливих війн, інтриг і суперечок у Сеймі з пафосом говорили, як про одного зі стовпів Речі Посполитої, схиляли перед ним голову й записували в аннали історичних хронік. Ідіотизм, за який, без сумніву, відповідали архітектурні експерименти магната, примушував хіба що розводити руками. Смак у Потоцького справді був просто жахливий. Принаймні, як на Голоту, що дивився на палац і шпетив архітектурні здібності магната такими словами, що граф, який уже років із сім як покоївся з миром, заповівши поховати своє серце в Кременці, а тіло в бернардинському костьолі у Збаражі, мабуть, вертівся в домовині, як навіжений.

Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої кам’яниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім просто — Здуріла хатина.

З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.

«Господи, яке убозтво, — Голота роздратовано дивився на стіни. — Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».

Недоглянутий палац безнадійно руйнувався. З північного боку повідпадали всі прикраси, амурчики на фронтонах висіли без крил, а німфи понад вікнами хижо посміхалися напіврозваленими обличчями. Виглядало все справді жахливо, і Голота був впевнений, що саме так мають виглядати ворота до десятого кола пекла.

Він ховався у старому саду, що з трьох боків оточував будинок. Ліценціат шморгав носом, кутався у величезний овечий кожух і вже не питав себе, чому мерзне біля пустки. Адже прекрасно розумів, що знову вигадав собі пригоду на власну шию. Хижий звір цікавості їв ліценціата поїдом, і потрібно було його вгамувати. Зараз — перевірити патякання ката про чортівню, яка тут коїться на повню. Поки чекання було марним. Будинок стояв порожній, з нього не чулося жодного звуку, і Голота марно вглядався у темінь, чекаючи гостей.

Було морозно. Цей листопад видався навдивовижу холодним і сніжним. Не додавала зручності в засідці й легка віхола. Голота рятувався тим, що час від часу махав руками і хлебтав потроху з невеличкої фляжки, в яку щедрий Мнішек розпорядився налити найкращого кубинського рому з власних запасів. Ліценціат не вирізнявся надто великим терпінням, рішучість його танула з кожною хвилиною, і він усе більше дратувався, думаючи, що всі ці стояння на холоднечі врешті нагородять його прекрасними чиряками. Голота з останніх сил стримував себе й чекав півночі.

«Змова на повню! Якщо хтось із місцевих збирається у таємні гуртки, то це ще нічого не значить. Це ж Річ Посполита. Тут у кожному закутку змова або підготовка до заколоту... А от за збіговиськом на повню варто поспостерігати. Голову даю на відсіч, тут усе починається опівночі», — підстрибуючи на місці, бив себе по щоках Голота.

І справді за десяток хвилин до дванадцятої почувся шум. На пустинній вулиці з’явилася карета. Не встигли з неї вийти двоє, як до кованих воріт обійстя з шурхотом підлетіли ще одні сани, із закутаними до самих носів пасажирами. Екіпажі відразу поїхали, а невеликий гурт швидко підійшов до дверей. Їм відчинили зсередини, і компанія зникла в бездонному череві будинку.

«Що за чортівня! В палаці ж не було жодної живої душі!», — невимовно здивувався Голота і, припавши до вікна, вгледів вогник, якій розпалили всередині. Зненацька той вогник щез, і Голота зрозумів, що процесія пішла вглиб.

Шепочучи прокляття, Голота кинувся на задній двір. Ще кілька годин тому він угледів там лаз до підвалу, тож скинув овечого кожуха й уже був готовий лізти у дірку, як несподівано почув якийсь монотонний спів. Голота обережно заглянув усередину і на відстані випростаної руки побачив таємничих прибульців, за якими збирався гнатися. Люди в чорних балахонах зі свічками в руках стали в коло, бурмочучи якихось дивних пісень. Голота завмер і не ворушився.

«Що то за мова? Арабська? Арамейська? — гарячково неслося в голові. — Цей провінційний Кременець дивує мене все більше. Не містечко, а просто центр світового зла. Зараз відкриються ворота в пекло?» — намагався підбадьорити себе жартами Голота, хоч було й не надто смішно.

Коло з людей у балахонах почало рухатися: то розширялося, то звужувалось, усі щось ритмічно повторювали. Нарешті на середину вийшла фігура. Вона відразу почала вигинатися, неначе танцюючи під спів, а за хвилину присіла навпочіпки. Спів став гучнішим, і людина далі витанцьовувала сидячи. Монотонні вигуки стали частішими, і від цього дивного співу по Голотиній спині бігли мурашки. Спочатку глухо, та з кожною миттю бурмотіння ставало голоснішим. Гучність явно діяла на того, хто сидів навпочіпки на підлозі. Він почав трястися, а тоді звиватися всім тілом, упавши на коліна. Лихоманка била його все сильніше. Нарешті тіло неприродно вигнулося, неначе зламавшись навпіл, а зсередини вирвався крик, що вже за секунду перетворився на вовче виття.

«Мати свята, це якась чорна меса, чи що? Вони хоч знають, що вся та чортівня вже давно вийшла з моди?» — Голота аж скам’янів від побаченого, і думки його розліталися увсебіч.

Людина знову сіла. Та зробила це якось химерно, неприродно, хоч Голота відразу не зрозумів, у чому справа.

«Не сяде так людина... Це так хіба собаки й вовки сідають, підгинаючи задні лапи», — промайнуло в його голові. Спів людей у балахонах знову став глухий і ледь чутний. Нарешті з кола вийшла постать у великому чорному каптурі, у руці в неї заблищав ніж. Каптур підійшов до купи якогось лахміття. Голота придивився — то плащ, під яким видно було обриси невеличкого тіла.

— Матінко свята! Що це тут відбувається? — від тихого шепоту ззаду Голота аж підскочив, угатившись головою об стіну. Він обернувся й побачив Ярину Ястжембець, яка з жахом дивилася на ритуал. — Це той збирається жертву приносити чи що? — встигла промимрити вона, поки Голота не затулив їй рукою рота й не притиснув до себе, боячись, аби писк письменниці не привернув увагу.

Однак ніхто навіть не подивився вгору, де стирчали голови Голоти й Ярини. Знову гучно занили, а коли обірвали спів, головний каптур на мить завмер, а тоді завдав кілька швидких ударів своїм величезним ножем.

Ярина промукала щось, Голота ще сильніше затиснув їй рота і, не відриваючи погляду, дивився вниз. Жрець узяв тіло, накрите плащем, і поклав перед «вовком». З-під накидки відразу розпливлася велика калюжа крові. «Каптур» підійшов до людини-вовка впритул, і лише тоді той ворухнувся, виставивши руку з пазурами. Жрець полоснув по кігтистій лапі ножем і підставив велику чашу, збираючи в неї кров вовкулаки. Він стояв так із хвилину, а тоді притулив чашу до рота, за мить віддавши її сусідові. «Балахони» почали передавати кров один одному, та Голота цього вже не бачив. Його нудило. Стримуючись з останніх сил, він тяг непритомну Ярину, що хиталася, немов зламана лялька, до отвору у паркані. Голота брів, як в імлі, перечепився через якусь колоду, впав на коліно, однак швидко встав. Очманіло вимахуючи головою, він важко дійшов-таки до паркана й зіщулився, адже у спину нагаєм знову шмагнуло вовче виття.