Кременецький звір

Розділ 21 У якому Голота зустрічає Вергілія, який веде його до пекла

— Чого стоїш, бісової матері телепень!? Тримай сильніше! Не бачиш — он кров хлище, сто чортів тобі в печінку! Якщо він помре, то через тебе, псячий вишкребок, і я клянуся: тебе повісять прямо перед палацом Мнішеків у Вишневці, і будеш там висіти, поки круки не склюють твою мерзенну дурнувату пику. Міреку, я тобі що кажу!!!

Таку тираду почув магістр медицини Пауль Міхаель Хохриттер щойно відчинив двері до покоїв свого господаря. Кричали зі спальні. Лікар, обережно ступаючи, пройшов передпокоєм, підлогу якого прикрашала кривава доріжка. Витягуючи шию й грузнучи в мокрому перському килимі, медик дістався кімнати, звідки лунали крики, повільно підняв руку й з острахом торкнувся дверної ручки у вигляді лев’ячої голови.

— Міреку, я тебе на паси пошматую!!!

Медик здригнувся й нарешті отямився, переступив поріг й ошелешено зупинився. У крові були підлога, стіни, ліжко, Мірек, Голота і Мнішек, що лежав навзнак на покривалі. Ліценціат притискав шматок полотна, яке відірвав від краю своєї сорочки, до однієї руки, Мірек стискав руками — іншу. Голота не припиняв шпетити камердинера на чому світ стоїть і дико крутив очима по кімнаті у пошуках чогось, що могло б зупинити кров, коли наштовхнувся поглядом на Хохриттера.

— Чого ви стали, метре?! Давайте швидше! Schnell schnell, камарад. Махен, махен! Хайлен, хайлен[39], — заволав закривавлений Голота на суміші німецьких або тих, які він вважав німецькими, слів. Та Хохриттер і без його допомоги вже, не втрачаючи ні хвилини, заходився оглядати порізані руки свого підопічного.

— Він дихав, коли його знайшли? — схвильовано запитав Хохриттер.

— Так, трохи, — відповів Голота, і несподівано різко повернувшись, дав смачного ляпаса Міреку, що, дивлячись на свого пана, трусився й підвивав тонким голосом.

— Замовкни вже нарешті, набрид! — люто заволав Голота, та, здавалося, Мірек не почув і продовжив бурмотіти.

— Але ж крові було, крові стільки, крові... пане Голото... пане Пауле... — ще один удар, уже сильніший, нарешті примусив камердинера замовкнути. Та не надовго, за мить він знову почав підвивати, але вже тихцем, аби не привертати уваги розлюченого Голоти.

— Що там, лікарю? — різко запитав Голота, та, здавалося, що ляпасами Міреку він привів до тями не камердинера, а медика. Погляд Хохриттера набув ясності, а руки механічно робили свою справу.

— Почекайте, Голото! — зло відповів Хохриттер, що саме перетягував Мнішеку руки трохи вище ран. — Не заважайте. Зараз на ваші питання хочеться дати таку ж відповідь, яку ви тільки-но дали Мірекові...

— Зрозумів...

— Та й узагалі, не тупцяйте тут. Вийдіть і чекайте, — Хохриттер показав рукою на двері.

Голота негайно повернувся до Мірека, пхнув того поміж плечі, вийшов сам і зачинив за собою двері. У великій залі він нарешті видихнув, подивився на свої аж чорні від густої Мнішекової крові руки й уперся головою в стіну. Намагався не думати ні про Мнішека, ні про Сташку, адже боявся, що зараз здуріє від божевільного рою думок, що заполонив голову.

Голота зусиллям волі вгамував ридання, що несподівано майже вирвалися з його грудей, та сповз по стіні на підлогу. Мірек, якого неабияк здивувала така поведінка (навіть більше, ніж крики хвилину тому) різко перестав рюмсати й розмазувати по обличчю свою й Мнішекову кров. Він задкував, дивлячись на страшне обличчя ліценціата, яке проти волі самого Голоти здригалося від гримас, аж поки не наштовхнувся на вихідні двері. За секунду слугу відкинуло — двері різко розчинилися й до покоїв ускочив розкуйовджений кременецький староста. Голота, що саме ховав лице в долонях, підняв голову й подивився на знервованого Сангушка. Мірек з подивом відзначив, що обличчя, яке ще мить тому тіпалося, як у навіженого, вже виглядало нормальним.

— Що там? — Сангушко вихором підбіг до Голоти. — Де він?

— У кімнаті, з ним Хохриттер. Просив не заважати, — Сангушко вислухав, швидко перехрестився й заходив залою, дивлячись під ноги. Зупинився.

— Зараз ще пошлю когось до лікаря Можаровського. Може, допоможе Хохриттеру.

— І до ксьондза...

— До ксьондза обов’язково. Хай освятить будинок, бо тут коїться якась чортівня, холера ясная! Я вже за портьєри заглядаю, бо боюся якихось найманих убивць з ножами чи вовкулаків, чи кого там ще, — роздратовано скривив Сангушко рота і, ще раз подивившись на двері, за якими спливав кров’ю Мнішек, кинувся з кімнати.

За хвилю Голота вже майже повністю опанував себе. Він перебрався в крісло, де сидів, не рухаючись, підперши щоку, коли Хохриттер відчинив двері. Лікар став на порозі, зняв свої окуляри й потер перенісся. А тоді втомлено усміхнувся до камердинера.

— Міреку! Маєш ще роботу, ледарю!

— То все добре? — запитав Голота тьмяним голосом, дивлячись у загаслий камін.

— Так, ліценціате, наскільки це можливо, — хитнув головою Хохриттер.

— А він отямився? — так само байдуже запитав Голота.

— Отямився, тільки не хоче говорити... Точніше, я думаю, що не хоче, — після паузи зізнався лікар.

— Можна до нього?

Хохриттер подивився на Голоту, швидко підійшов до ліценціата і торкнувся його плеча.

— Голото, ви ж не робитимете дурниць? — запитав медик.

Той не відвів спокійного погляду:

— Ні.

— Я розумію, що ви звинувачуєте його у смерті Станіслави... Але ми — цивілізовані люди. Треба чекати на вирок суду. Ви ж пам’ятаєте, що ми разом маємо свідчити... — прошепотів лікар.

— Я не робитиму дурниць, лікарю, — Голота помовчав і тоді додав уже спокійніше: — Повірте мені.

— Тоді йдіть, хоча не думаю, що з нього зараз гарний співбесідник.

Голота повільно піднявся з крісла, минув Хохриттера, як якусь статую, й зайшов до кімнати. Мнішек розплющив очі, повернув голову до Голоти й спробував усміхнутися. Однак не дуже вдало — замість усмішки лице плаксиво скривилося.

— Це тобі треба дякувати, що я зараз не у сумному царстві тіней Аїда? — зашепотів Мнішек побілілими губами.

— І Міреку. Хоча він допомагав здебільшого панікою, молитвами й причитаннями. Нащо ти це зробив, Міхале? — не надто привітно почав Голота.

— Набридло мені отак жити, Богуславе. Ношу камінь на душі великий, давить він мене, як ота величезна грудна жаба... Не витримав я, захотів збавити себе від усього цього...

— Я також хотів збавити тебе від усього цього...

— Чому ж...

— Вирішив почекати, — примружив око Голота. — Вбивати самогубцю — не дуже добра прикмета...

— Богуславе...

Голота подивився на молодого магната, мовчки скрипнув підборами, розвертаючись, й пішов геть, важко гупаючи чоботами. Він минув Мірека та Хохриттера, що тривожно дивилися на нього, і тихо зачинив за собою двері.

— Як ти кажеш? — ще раз запитав розхристаний спітнілий Карась у Голоти, що сидів на пеньку на подвір’ї біля будинку купця. Той слухняно повторив:

— Мені треба людина, яка знає хоч щось про підземелля під Кременцем. Поговорити хочу... Дуже треба, Генрику. Є такий?

Карась обвів Голоту здивованим поглядом, сплюнув і пішов геть. Уже за хвилину він вийшов з-за рогу будинку разом із замурзаним кудлатим селянином у лахмітті, що став перед Голотою, жмакаючи в руках шапку.

— Здрастуйте, пане, — промугикав чолов’яга, наче в його роті були ложок із п’ять каші.

— І тобі привіт, чоловіче, — невпевнено проговорив Голота, косячи оком на Карася.

— Я Михайло Куц, — селянин, певно, вважав, що це мало щось сказати Голоті.

— Невже? Сам Куц?! — усе більше бентежився Голота, не розуміючи, нащо Карась притяг цього бідаря.

— Голото, перестань коситися на мене, як дурний, — гаркнув Карась. — Ти хотів підземелля — я їх тобі дав! Я іноді просто неймовірно дивуюсь, як тобі щастить. Питай його про тунелі, ходи й усе таке інше! — ткнув він своїм великим зашкарублим пальцем у замурзаного чолов’ягу.

— Підземелля... То ви знаєте підземелля? — здивовано запитав Голота чолов’ягу.

— Знаю трохи. Це ж мій брат Микольцьо їх знав, Іваньцо знав, і я знаю, — заторохтів, дивлячись у землю, чоловік.

— Микольця? То ти брат Микольці-каменяра?! Чорта?! — вигукнув Голота. Селянин кивнув.

— Трійко нас було. Микольця жовнір шаблею покришив, з Іванця Болиць паси шкіри знімав, то він і вмер... — знову заторохкотів, немов глиняними полумисками, скоромовкою чолов’яга. — Я у тітки хворів, у Дедеркалах, коли їх узяли. А тоді до Острога втік. Оце з рік тільки як повернувся. Сажотрус зараз я. І дрова рубаю, і... Тобто пан Карась мене взяв до себе. Допомагаю...

— Карась? — здивовано протягнув Голота. — То он, як ти мене навесні від Болиця витяг, Карасику...

Той лише заплющив на мить очі й кивнув головою, погоджуючись.

— Так що, Михальцю, знаєш про ті підземелля?

— Нори. Ми казали — нори. Найкраще їх Микольцьо, наш наймолодший, знав. Казав, що весь Кременець на такому мурашнику живе, а ніхто навіть і не здогадується. Він винюшив усе, що було. Міг з Почаєва до Кременця під землею пройти. Іванцьо менше знав, але Підзамче, де були всі будинки, які ми обносили, знав добре. Я ж із ними нечасто ходив, тож і знав хіба кілька нір...

— Яких? — перервав Голота скоромовку Куца, яку й так розумів, напружуючи весь свій слух. Михайло підняв очі на Карася, а тоді на Голоту і знову почав м’яти в руках свою подерту шапку.

— Михайле, не ображу тебе, повір, — сказав Голота, і Куц лише кивнув на ці слова. Зітхнув і продовжив.

— Була карта, яку Микольцьо склав...

— Карта?!! Не може такого бути! — вигукнув Голота.

— Була, кажу, — повторив Куц.

— А де ділася?

Сажотрус тільки плечима знизав. Його зморщене, почорніле обличчя не виказувало жодних емоцій.

— А хтозна. Нашу хижу тоді спалили, нічого не зосталося...

— Жаль, — Голота закусив губу, щось собі міркуючи.

— Але я з тієї карти дещо пам’ятаю. От і минулого року Карася провів до катівні Болиця, щоб вас витягти...

— А що ще знаєш?

— Найбільша нора йде від монастиря тринітаріїв, що у будинку Джевецького зараз. Скільки ми звідти добра винесли — ой-ой. Старий був дуже багатий.

— А до василіянів?

— І під монастирем василіянів та сама нора йде, — погодився Михальцьо.

— Куди?

— Можу показати... Там, — махнув Михальцьо рукою кудись у гори на схід від міста.

Без поспіху обговоривши винагороду за свою роботу, Михальцьо пішов додому перевдягнутися. Повернувся аж за годину в тому самому лахмітті, та в руках тепер тримав каганця й мотузку. Він махнув Голоті, а тоді пошкандибав геть, навіть не оглядаючись, чи той іде за ним.

Сажотрус рухався повільно, а Голоту аж трусило від нетерплячки. Однак на всі ліценціатові прохання йти швидше, провідник і оком не змигнув. Врешті вони вийшли на стежку і тупцяли нею аж на околицю Кременця. Біля незамерзаючого струмка Куц закинув голову і з важким зітханням пішов угору. Як Михальцьо знаходив дорогу, Голота так і не зрозумів, проте після півгодинного дряпання скелями, той як укопаний зупинився в невеликій улоговині. Озирнувся, обережно присів, втупившись униз. Тоді відкинув одну каменюку, іншу, і Голота побачив невелику лисячу нору.

— Оце вихід? — здивувався Голота.

— Або вхід, це дивлячись, як ото дивитись. Брама в підземелля, — несподівано пофілософствував Михальцьо.

У ту браму вони ледь заповзли. Лізли рачки, та поступово нора ставала все більшою. Зрештою, можна було стояти, щоправда, зігнувшись у три погибелі. Отак вони й пішли, Голота міцно вчепився в Михальця й не відпускав його. Подорож не можна було назвати приємною. Ліценціату здавалося, що тим мурашиним переходам не буде й кінця і краю. Уже за хвилину після початку подорожі він був увесь у глині і важко хекав.

«Хоч я й не уявляв, що йтиму вимощеною цеглою та камінням дорогою, яку освітлюватиме пломінь безлічі смолоскипів, однак реальність виявилася надто жорстокою», — Голота подумки згадував лайки на всіх відомих йому мовах і тьопав далі вогкою діркою в землі, яку дивом не завалило за стільки років. Повсюди стікала вода, сипався пісок, під ногами було багно, з якого він інколи насилу міг витягнути ноги.

«Тепер хоч зрозуміло, чому Чорти називали підземелля норами, і Михальцьо дивився на мене, як на божевільного, коли я пафосом казав на них «тунелі», — згорбившись, Голота чимчикував у цілковитій темряві, яку розрізало лише світло від каганця Михальця. Голота все уважніше придивлявся на цього дивного чоловіка.

«Дивлячись на цього миршавого дядечка, і не скажеш, що його разом з братами називали Чортами і що вони наводили жах на всіх тутешніх багачів. Якщо вони й справді були Чортами, то цей у них був хіба якимось однорогим і безхвостим бісом-невдахою, — розмірковував далі Голота, дивлячись на худеньку шию свого поводиря. — Хоча, з іншого боку, вигадливі й підприємливі Микольцьо й Іванцьо вже років з десять як гниють у землі, а їхній обережний старший брат живий-живісінький. Тож ще незрозуміло, хто з них спритніший», — резонно заперечив сам собі Голота й знову зиркнув на Куца, який рухався підземеллям, пробуючи ногою кожен підозрілий виступ і вживу демонструючи прислів’я «Festina lente[40]».

Нарешті Михальцьо зупинився й підняв пальця догори. Голота загальмував, вгатившись йому у спину головою.

— Це вже ми під тринітаріями, — сказав старший Чорт, піднімаючи каганця до якоїсь позначки. — Пішли покажу вихід до підвалу кам’яниці...

Хід розділявся на два рукави. Вони пірнули у лівий. До напівзаваленого камінням отвору, який підпирали залишки дубових дверей, ішли вже не в багні, а по мокрому, але ж пісочку. Михальцьо щось шепотів, та Голота не розумів і половини його слів.

— Це підвал будинку, сюди ченці мало потикаються. Аби вийти, треба кілька камінців відкидати і двері прочинить. Через цей підвал ми до Джевецького колись залізли...

— А далі куди нора йде? Отой, основний хід?

— Він розділяється. Одна нора йде на Вишневецьку, інша — до василіанського монастиря.

— До василіянів?! З монастиря можна дійти на Вишневецьку?

— Можна. До будинку старости.

— До будинку старости?!

— Так, — відповів переляканий Голотиними криками Михальцьо. — Від василіянів до кімнати у палаці Сангушків, — ще раз підтвердив.

Голота механічно кивнув у відповідь, облизавши губи.

— Туди йдемо, Чорте.

Підземна дорога від тринітаріїв до василіанського монастиря була широкою, неначе вулиця на поверхні. Над головою — хоч і низьке, але склепіння, під ногами — сухо, а каганець Куца вихоплював із темряви шматки давньої цегляної кладки. Вони йшли так хвилин з п’ять, поки нора врешті не вперлася в глухий кут. Куц показав угору.

— Ми до василіянів ніколи не ходили, бо то ж гріх великий — церкви обкрадати. Хіба колись Іванцьо заліз до єзуїтів, узяв маленького підсвічника срібного. Думаю, через той підсвічник нас Бог і покарав, — зітхнув він. — Он той камінь, його відсунути треба. Це хід, але куди він виходить — я не знаю.

Голота подивився угору. Він узяв каганець із рук Куца й посвітив трохи, а тоді торкнувся пальцем свіжих подряпин на камені. Голота припідняв його — почувся характерний звук. На відміну від Михальця Чорта, він знав, куди виходить хід. Прямо над ними стояв тапчан настоятеля василіянського монастиря отця Бернарда.