— Знаєте, мій милий друже, серби кажуть, якщо випити чарку сливовиці й заплющити очі, то можна почути, як вітер хитає сливи у саду під Валево, якщо дві — як із гуркотом тече зелена Дрина, а якщо випити з добрим другом пляшку, то весь світ завмирає, і тоді можна вчути шепіт самого Бога...
Голота здивовано скосив очі на лікаря, якого ніколи не міг запідозрити в любові до сльозливої поезії і багатослівних притч. Та то був не жарт — медик стояв, закотивши очі, найімовірніше, намагаючись почути, як вітер хитає сливи в саду під Валево.
— Хохриттере, не лякайте мене, — перехрестив Голота лікаря. — Це нагадує, як мене колись пригостив плезнським адвокат із Франкфурта, що весь час плакав, розмазуючи по щоках отакенні п’яні сльози. «Проклятий Йоггі!» — голосив він, згадуючи власного синочка. «Пише вірші і п’єси і не хоче продовжувати нашу з діда-прадіда професію», — жалівся адвокат після п’ятої кварти. Він був певен, що Йоггі чекає доля нероби й гульвіси, і скоро той осоромить поважну родину франкфуртських бюргерів на віки вічні. Уже тепер, казав нещасний батько, з родини Гете сміються і показують пальцем, як на блазнів. Врешті того Гете викинули з шинку, хоча говорив він правильні речі.
— Але до чого тут я? — захихотів Хохриттер, і Голота велично підняв руку, жестом попрохавши не перебивати.
— А до того, що я з тим старим Гете повністю згоден. Кожен має робити те, на що вродився. Отой малий Йоггі Гете народився в родині магістратського лавника й адвоката, тож і сам має бути адвокатом і мріяти стати радником бургомістра, як тато. Бо то такий промисел Божий. Якби Бог хотів для нього іншої долі, то зробив би так, що той малий народився б у родині якогось мандрівного актора чи маляра, чи ще якоїсь шельми. Так, до чого це я... — заплутався Голота у своїх сентенціях. — Ага, — знову згадав він. — То може, б і ви, шановний магістре, не змінювали б свою діяльність так різко? Бо як лікар, ви, наче й непоганий, а от поетичне слово — то не ваше, повірте мені. А якщо говорити прямо, то оті диваки в тогах, якісь Катулл чи Ювенал[41], заплакали б від горя і всадили б собі в груди кинджали, аби не дивитися на вашу одухотворену мармизу...
Хохриттер на цей довжелезний монолог не відповів, він був зайнятий тим, що розглядав пузату пляшку. Магістр медицини мовчки підніс її до очей, сколихнув трохи, відкрив корок зубами й налив у скляночку, яку обережно посунув до Голоти. Той нарешті замовк, зачаровано подивився й підняв чарчину з рідиною, що мала б наблизити його до Бога. Вони випили, не промовивши ні слова, лише зручніше вмостилися у м’які крісла перед палаючим каміном. Це було єдине тепле місце у не надто привітному до гостей лікаревому будинку, що своїм боком підпирав холодні мури монастиря тринітаріїв.
Півгодини тому болонський ліценціат і магістр з Монпельє зайшли сюди, трусячись від холоду. Першим ділом вони розвели вогонь. Магістр та ліценціат підтягли крісла мало не в камін і простягли закоцюблі руки до тепла, та якийсь час просто похмуро гледіли на полум’я, намагаючись не думати про отця Бернарда, душу якого саме відспівувавали в монастирі ченці. Минуло трохи часу, поки вони врешті вгрілися після своїх сновигань морозними вулицями, однак не переставали терти змерзлі руки й носи. Це тривало, аж поки Хохриттер не дістав кілька пляшечок з одного зі своїх клунків, що валялися по всій оселі, і не почав говорити елегіями Тибулла[42].
— Це все тому, Голото, що ви не розкуштували, — не відриваючи погляду від вогню, м’яко відказав Хохриттер на кпини та витяг ноги до полум’я, незважаючи на тріскіт соснових полін, що викидали цілі снопи іскор. — Почекайте-но. Ще трохи цієї аквавіти і ви почнете цитувати Ілліаду давньогрецькою, а тоді Катулла, Тіта Лукреція Кара[43] й Овідія[44] одночасно. Це не просто якась там ракія, це нектар і амброзія олімпійських богів...
Магістр медицини знову схопив тепер уже іншу пляшку, налив по другій, зітхнув і цього разу без зайвих слів одним рухом перехилив малого келишка у горлянку, змахнувши у камін краплі, що залишилися на дні.
— За нещасну душу отця-настоятеля... Упокій, Господь, його душу, — Голота здивовано повернув голову до лікаря, віднявши губи від краю склянки. Він аж занімів від зачудування. Та лише на мить.
— Нещасну душу? Та пекельне пекло буде для нього якраз! Пане Паулю, ви при своєму розумі? — почав він, задихаючись від обурення. — Ви ж начебто не мали забути, що ця душа робила тут цілісінький рік? Серця, наприклад, у людей допомагала вирізати. Вже одне це не робить ту прокляту душу хоч якось нещасною...
— Вибачте, Голото, я все розумію і пам’ятаю про страшну долю Станіслави, упокій Господь і її душу... — перехрестився Хохриттер. — Я й не думав заперечувати, що злодіяння Міхала справді страшні, але все одно скажу: так, душа, хоч і чорна, все одно нещасна... А Бернард втратив розум під старість, прикриваючи небожа, — останні слова Хохриттер пробурмотів, бо наштовхнувся на лютий погляд Голоти, що аж заревів.
— Нещасна? Це ви такого у вашому Монпельє набралися? Є ж якісь межі врешті-решт, — Голота почервонів, мов варений рак, і аж шарпнув воріт сорочки.
— Так-так-так, — замахав руками Хохриттер. — Мир, мир. Я згоден і все розумію, але серцем не можу прийняти, зрозумійте мене. Мабуть, через почуття провини... Досі не можу собі пробачити, я ж увесь час був разом з Бернардом, і не зміг побачити, розпізнати того, хто допомагає Міхалу вбивати... — похитав головою Хохриттер, печально дивлячись у вогонь.
— Це точно, вашої вини тут достатньо, — безжально відрізав Голота. — Та такого, мабуть, ніхто не очікував. До речі, коли ви думаєте розповісти родині? Ви ж мусите?
Лікар лише знизав плечима. Очевидно було, що його не радує ця місія.
— Це будуть ще ті новини для його матері, але місцевих звістка, що Кременецького Звіра запроторили в якийсь замок з міцними ґратами, змусить із полегшенням видихнути. Вони вже боялися своїх тіней через ті зникнення.
— А от Мнішекам не позаздриш... — задумливо кинув Хохриттер.
— Це так. Кар’єру могутнього Єжи Мнішека, родича кривавого Кременецького Звіра, це поламає... Можливо, ми б з вами змінили хід історії, га, Хохриттере? Про нас напишуть, ми увійдемо в літописи... Лови Кременецького Звіра...
— Мені б хотілося увійти в історію менш жахливим способом... Але як ви сказали? Кременецький Звір? Цікава назва для якоїсь книги. Може, хтось напише колись.
— Та не смішіть, магістре. Хто і для чого? Скоро про всі ті зникнення взагалі забудуть, ось побачите. Нікому не буде ніякого діла. Адже ще кілька місяців, і в країні почнеться така кривава хуртовина, — похмуро проказав Голота, — що годі й вигадати. Подивіться навкруги — всі лиш чекають, аби роздерти бідну Річ Посполиту на клапті, а ті, хто її має рятувати, пиячать, крутять вуса, хваляться й плодять, як кролів, конфедерації, дивлячись, як іноземна нечисть вештається тут, як у себе вдома... Вибачте, метре, про іноземну нечисть — то не про вас, а про оту прусську та московську солдатню.
— Можливо, ви й маєте рацію, страшний час насувається...
— Ще й який! І скоро ми почуємо про таке, що кременецькі звірі і якісь там убивці-вовкулаки здаватимуться нам дитячими іграми на галявині...
— Досить похмурих пророцтв, Голото. Поговорімо про вас. Як вам вдалося вислідити його, пане Голото? Я про отця Бернарда.
— Якщо чесно, мій дорогий Хохриттере, то метода була не надто складна. Її використовували ще за стародавніх часів, та й зараз вона досить популярна, — промимрив, знітившись, Голота.
— Цікаво, дуже цікаво. І що то за метода? Болонські професори розбирають розслідування квесторів у римській республіці чи копають ще далі, досліджуючи засідання Ареопагу?
— Майже. У Болоньї ми здебільшого слухали лекторів, котрі розповідали, як знайти гроші на міх вина, і логічно доводили, чи можна задерти спідницю Франческіни з Віа Маскарелла. Але метод у квестора Голоти таки є. Можете записувати, він простий і називається шлях марних спроб та дурних помилок. І я не відступив від нього до кінця, — Голота роздратовано згадав про свої дурнуваті метання Кременцем і околицями...
— Гм... мій дорогий друже, не будьте до себе суворі... — промовив Хохриттер, та лише подивився на Голоту, що явно не потребував дружніх розрад, і відразу замовк.
— Це правда, лікарю. Усе вийшло випадково. Купа версій, сотня підозрюваних. Спочатку я думав, що вбиває звір. Ну, отой наш вовк, якого прохромили рогатиною неподалік Лишні. Помилка. Тоді підозра впала на Болиця... Помилка! За помилкою інша помилка. Це й не дивно, адже я йшов, як віслюк, за найбільш очевидним. Якби я раніше почав думати, Сташка б не... — Голота замовк на півслові.
— Не терзайте себе. Краще розкажіть, як ви дізналися про настоятеля.
— Підозрювати його мали б усі! Хто б мав очі й жив у василіянському монастирі. Та от лише мені були потрібні вовкулаки, ритуали й різна дурня!
— О, годі шмагати самого себе, друже. Ви, як ті бовдури, які хлистають самі себе нагаями і вважають, що ось так змиють усі свої дурисвітства й гріхи перед Господом. Це справа марна й непотрібна... Господь розсудить нас усіх колись. Вип’ємо краще. Це добра сливовиця з благословенної Сербії. Ви б бачили, які там сади! Які запашні сливи, вишні, яблука. Повітря наповнене такими пахощами, що можна різати його на шматочки й їсти... Будьмо!
— Так, добра, — крекнув Голота, перехиливши склянку. — Дякую, лікарю, мені справді потрібно трохи амброзії й нектару, хоча підійде й кварта оковитої, браги, пива, мальвазії, угрину. Треба очистити голову від думок, вони так мигтять... І випити за Випадковість — королеву всіх розслідувань! — пафосно вигукнув уже захмелілий Голота. — Ви знаєте, крім випадковості, були ще пальці настоятеля. Збиті й подерті в кров пальці з землею під нігтями. Я не міг перестати думати, що можна робити, аби так їх поранити? Мурувати? Рубати дрова? Копати город? Нічого такого старий не робив. Це не давало мені спокою. І зрештою я з цікавості заліз до його оселі й випадково відчув легенький вітерець з-під тапчана. Коли відсунув ліжко, то вгледів величенького камінця у підлозі зі слідами від брудних рук. Господар оселі явно часто його торкався, а вже за мить я побачив, що він закриває вхід у підземелля...
— Неймовірно! — Хохриттер аж привстав зі свого крісла.
— Я не встиг розібратися з ним, і не знав, що то. Можливо, погріб, де отець Бернард тримав солоні огірки. Та тоді я згадав розповіді про розбійників, що ховалися в підземеллях під Кременцем, і знайшов людину, яка показала мені тунелі. Вони вели під монастир василіянів, будинок настоятеля й під палац Сангушка. І тоді я зрозумів. Зрозумів, як Мнішек виходив зі своїх покоїв і хто йому допомагав... От і все, — стомлено проказав Голота.
— У мене аж голова паморочиться від усього, що ви повідали! Підземелля під Кременцем? — Хохриттер аж відкрив рота від здивування.
— Та тут усю землю під містом наче шашіль поїв, лікарю! Сотні нір, які нарили, починаючи ще з часів короля Крака[45]. І дійти ними звідси можна мало не до Шумська, Дубна й Острога.
— І хто той знавець підземель? Бо я чув розповідь про братів, які грабували будинки, лазячи норами попід містом. Кажуть, навіть карту склали...
— У того чоловіка немає карти. Але він достатньо знав, аби показати підземелля, якими мандрували й убивали отець Бернард і його підопічний.
— Жахливо, — покрутив головою Хохриттер. — Смерть, що виходила з обителі Божої... Вип’ємо?
— Випити я завжди готовий, наливайте. Але ви знаєте, лікарю, мені все одно не дає спокою одна річ, — задумливо потер лоба Голота й подивився на медика, що вже приготувався перехилити чарчину до рота.
— Що саме, друже?
— Як саме і коли ви збираєтеся нарешті мене труїти? — проказав Голота голосом, в якому не відчувалося й крапельки алкоголю. — Я вже, зізнаюсь чесно, трохи втомився від цих пустих балачок і від цієї вистави...