Людина без властивостей. Том II

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

Хай би там скільки слів щомиті промовляли у великому місті його мешканці, намагаючись виразити особисті бажання, а з-поміж тих слів ніколи не почуєте одного: «розкріпачувати». Можна припустити, що решту слів, надзвичайно палких і таких, що виражають безмежно складні, ба навіть безперечно виняткові взаємини, багато людей, копіюючи одне одного, одночасно викрикують чи промовляють пошепки, як-от: «Більшого пройдисвіта, ніж ви, я зроду не бачив!» або: «Ще однієї такої бентежно вродливої жінки, як ви, на світі немає!»; а як ця маса суто особистих почуттів розподіляється по всьому місту, можна продемонструвати просто у вигляді гарненьких статистичних кривих. Але жодна жива людина нікому не скаже: «Ти можеш мене розкріпачити!» або: «Розкріпач мене!» Можна прив’язати чоловіка до дерева й морити голодом; можна після багатомісячних марних залицянь висадити його разом із коханою на безлюдний острів; можна змусити його підробити вексель, і нехай шукає тоді кого-небудь, щоб його врятував… Захлинаючись, чоловік викрикуватиме всі слова, які лишень є на світі, та, поки він по-справжньому схвильований, він запевне не скаже «розкріпачувати», «розкріпачення» чи «розкріпачений», хоча з мовного боку жодних застережень ці слова не викликають.

І все ж таки народи й народності, об’єднані під каканською короною, називали себе нерозкріпаченими націями!

Генерал Штум фон Бордвер розмірковував. Завдяки своєму посту у військовому міністерстві він був добре обізнаний із проблемами в національному питанні, від яких страждала Каканія, бо, коли починалося обговорення бюджету, військові перші відчували на собі зумовлену тими проблемами хистку політику, залежну від сотень міркувань, і навіть недавно військовим, на превелике невдоволення міністра, довелося відмовитись від одного свого невідкладного проекту, тому що за виділення потрібних на нього коштів одна нерозкріпачена нація зажадала від уряду таких поступок, піти на які він не міг, не викликавши надмірного роздратування в решти націй, котрі також претендували на розкріпачення. Так Каканія лишилася незахищеною від зовнішнього ворога, адже проект передбачав великі видатки на артилерію, щоб замінити геть застарілі гармати — за далекобійністю їх можна було порівняти з гарматами в решті країн, як ножа зі списом, — новими, що їх можна було б порівняти з гарматами в решті країн, як, навпаки, списа з ножем, отож вирішення цього питання знов на невизначений час відклали. Не можна сказати, що Генерал Штум ладен був через це полізти в зашморг, але ж глибока дисфорія спочатку може виявлятися і в багатьох окремих, нібито не залежних одна від одної дрібницях; саме через те, безперечно, що Каканія лишалася без зброї й без захисту, приречена на це своїми нестерпними внутрішніми чварами, Штум і розмірковував про нерозкріпаченість і розкріпачення, тим більше що слово «розкріпачення» від певного часу йому нестерпно часто доводилося чути також, виконуючи свої напівцивільні обов’язки в домі Діотими.

Перша думка в нього була та, що це слово просто належить до недостатньо висвітленої лінгвістикою групи «пишномовних слів». Генералові це підказував його природний солдатський глузд; та незважаючи на те, що цей глузд через Діотиму опинився у збентеженому стані (адже слово «розкріпачення» Штум уперше почув саме з її вуст, і воно викликало в нього захват; з цього боку воно ще й тепер, попри отой артилерійський проект, було повите чарівною привабливістю, тож перша думка в Генерала була, по суті, вже другою в його житті!), теорія пишномовности здавалася хибною і ще з однієї причини: досить було окремі слова групи «розкріпачувати» бодай трішечки, любовно позбавити поважности, і вони відразу легко, ніби завиграшки, злітали з язика. «Ти мене по-справжньому розкріпачив і врятував!» — хто б так (чи якось у цьому дусі) не сказав, навіть якби перед цим довелося просто хвилин десять нетерпляче почекати чи зазнати ще яких-небудь дрібних прикрощів? І завдяки цьому Генерал збагнув, що здоровий глузд дратують зовсім не самі ці слова, а та непереконлива поважність, яку вони викликають. І справді, коли Штум питав у себе, де, крім як у Діотими й у політичних колах, він чув або читав про розкріпачення, то пригадував, що траплялося це в церквах і в кав’ярнях, у мистецьких часописах і в Арнгаймових книжках, які він читав із захватом. Так Генерал зрозумів, що цими словами виражають не якийсь там природний, простий людський процес, а абстрактний, загальний складний стан; у кожному разі, розкріпачення й туга за розкріпаченням — це, схоже, щось таке, що може вчинити один дух з іншим.

Зробивши завдяки своїм службовим обов’язкам такі цікаві відкриття, Генерал вражено кивнув головою. Потім увімкнув червону електричну лампочку у круглому віконці над дверима свого кабінету на знак того, що в нього триває важлива нарада, і, поки його офіцери з теками повертали, зітхаючи, від порога, розмірковував далі. Люди духовні, які тепер траплялися йому на всіх його шляхах-дорогах, були невдоволені. У всьому вони знаходили недоліки, повсюди ставалося, на їхню думку, надто багато чого чи надто мало чого, в їхніх очах усе було не так, як треба. Помалу вони йому просто обридали. Вони нагадували тих розніжених сіромах, які завжди мусять сидіти на протязі. Вони гудили завелику вченість і невігластво, грубість і надмірну витонченість, задерикуватість і байдужість. Хоч би куди падав їхній погляд, скрізь зяяли діри! Думки їхні ніколи не заспокоювалися, хапаючись за рештки всіх на світі речей, роковані на вічне блукання в безладі. Так ці люди врешті прийшли до переконання, що доба, в яку вони живуть, приречена на духовне безпліддя, і її може позбавити цього безпліддя, розкріпачити лише яка-небудь особлива подія чи яка-небудь цілком особлива людина. Отак серед так званих інтелектуалів і стало тоді популярним слово «розкріпачення» й слова, споріднені з ним. Ці люди твердо вірили: якщо невдовзі не з’явиться який-небудь месія, то світ зупиниться. То мав бути, залежно від обставин, або месія медицини, що розкріпачив би медицину, позбавивши її наукових досліджень, унаслідок яких люди, не дістаючи допомоги, підхоплюють хвороби й помирають, або месія красного письменства, здатний написати драму небачено високого духовного рівня, яка покличе мільйони людей до театрів. А крім цієї переконаности, що, по суті, будь-яку людську діяльність до властивого їй стану може повернути лише особливий месія, давала про себе знати, звичайно, ще й проста, з усіх поглядів цілісна туга за месією міцної руки для всього загалом. Отож це була доба по-справжньому месіанська — тоді, незадовго до великої війни, й у тому, що розкріпачитися прагнули навіть цілі народи, нічого аж такого особливого й незвичайного, по суті, не було.

Певна річ, Генералові здавалося, що все це, як і решту, про що точилися розмови, не слід сприймати буквально. «Якби сьогодні повернувся наш спаситель і рокріпачувач, — сказав собі Штум, — вони скинули б його владу, як і будь-яку іншу!» Спираючись на власний досвід, він припускав, що діється таке через те, що люди пишуть надто багато книжок і статей у газетах. «Скільки ж мудрости у військовому статуті, — подумав він, — який забороняє офіцерам писати книжки без спеціального дозволу на те начальства!» Він трохи аж злякався цієї думки; таких гострих нападів лояльности в нього вже давно не було. Він, безперечно, й сам міркував надто багато! Це все через його спілкування з цивільним духом, який вочевидь утратив перевагу мати твердий світогляд. Ґенерал це добре зрозумів, і тому вся ота балаканина про розкріпачення тепер постала перед ним ще з одного боку. Думки Генерала Штума, щоб з’ясувати цей новий зв’язок, перекочували до спогадів про одержані уроки історії й релігії; важко сказати, про що саме він тепер міркував, та якби його думки можна було з нього якось видобути й гарненько розгладити, то вигляд вони мали б, либонь, приблизно такий. Якщо коротко торкнутися спершу церковного боку, то доброго християнина чи набожного юдея, поки вірили в релігію, можна було скидати з якого завгодно поверху надії й добробуту, — він однаково щоразу падав, так би мовити, на ноги своєї душі. Було це через те, що всі релігії, тлумачачи життя й даруючи своє тлумачення людям, передбачали ірраціональну решту, яка не підлягає обрахунку і яку вони називали незбагненністю Божою; якщо у смертного не сходився обрахунок, йому досить було тільки згадати про ту решту, і його дух уже міг задоволено потирати руки. Оце падіння на ноги й потирання рук називають світоглядом, і здобувати його сучасна людина вже не вміє. Вона або мусить зовсім облишити замислюватися над своїм життям, чим багато хто і вдовольняється, або впадає у стан такого дивного душевного розладу, що змушена замислюватись, однак цілковитого задоволення, схоже, так і не дістає. Цей душевний розлад з часом однаково часто набував форми й цілковитої невіри, й оновленої цілковитої покори вірі, і нині найпоширеніша форма віри полягає, мабуть, у переконаності, що без духовности справжнього людського життя нема, як нема його, однак, і тоді, коли духовність надто глибока. Саме на цьому переконанні цілком і повністю грунтується наша культура. Вона суворо пильнує за тим, щоб уряд виділяв кошти на навчальні й дослідницькі заклади, проте кошти не надто великі, а такі, які перебувають у належно невисокій пропорції до її витрат на розваги, автомобілі й зброю. Здібній людині вона відкриває всі шляхи, але завбачливо дбає про те, щоб ця людина була здібна і в комерції. Трохи поопинавшись, культура визнає будь-яку ідею, але потім від цього автоматично виграє і її власна ідея, протилежна. Здавалося б, це — жахлива слабкість і недбалість, та воднораз, мабуть, і цілком свідоме намагання дати духовності зрозуміти, що вона, духовність, — то ще не все, бо коли б до котроїсь із ідей, які рухають нашим життям, бодай один-однісінький раз поставилися поважно, так поважно, що ідеї протилежній уже нічого не лишилося б, то наша культура, либонь, уже не була б культурою нашою!

Кулачок у Штума був пухкенький, дитячий; Генерал стис його і, мов у рукавиці з підкладкою, постукав ним по письмовому столу; внутрішнє чуття підтвердило йому: так, потрібен міцний кулак. Він був офіцер, отож мав світогляд! Ірраціональна решта його світогляду називалася честю, послухом, верховним головнокомандувачем, військовим статутом, частина ІІІ, і внаслідок усього цього він був переконаний, що війна — не що інше, як подальше підтримання миру сильнішими засобами, активніший різновид порядку, без якого світ приречений на загибель. Жест, яким Генерал постукав по столу, був би трохи кумедний, якби кулак означав просто щось атлетичне, а не щось іще й духовне, таке собі незамінне доповнення до духовности. Цивільне життя Штуму фон Бордверу трохи набридло. Він уже збагнув, що твердий загальний погляд на цивільний розум мають лише бібліотечні служники. Ґенерал зробив для себе відкриття: парадокс зайвини порядку полягає в тому, що цілковитий порядок неминуче спричинився б до бездіяльности. Він відчував щось смішне в поясненні, нібито у війську можна побачити найбільший порядок і водночас готовність віддати життя. Він довідався, що внаслідок якогось незбагненного зв’язку порядок призводить до потреби вбивати. І стривожено сказав собі, що й далі працювати такими темпами не повинен. «І що воно таке взагалі — дух?! — спитав себе Генерал, бунтуючи. — Адже він не блукає опівночі в білій сорочці; то чим же йому бути, як не певним порядком, якого ми надаємо всьому, чого зазнаємо і що пізнаємо?! Але в такому разі, — рішуче виснував він, ощасливлений здогадом, — коли дух — не що інше, як упорядкований досвід, тоді в світі, де панує порядок, він, дух, узагалі не потрібний!»

З полегкістю зітхнувши, Штум фон Бордвер вимкнув червоне світло над дверима, підійшов до дзеркала й пригладив чуба, щоб до приходу підлеглих усунути всі сліди душевних бентег.