Людина без властивостей. Том II

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного

Ульріх і справді не знав, як виконати бажання батька; той вимагав, щоб син, перейнявшись любов’ю до соціальної школи, підготував ґрунт для особистих перемовин з його ясновельможністю та іншими високопоставленими патріотами. Намагаючись про все це забути, Ульріх навідався до Ґерди й застав у неї Ганса. Хлопець одразу перейшов у наступ:

— То ви взяли під захист директора Фішеля?

Ульріх ухильно відповів запитанням на запитання, поцікавившись, чи не Ґерда йому про це сказала. Так, хлопцеві сказала про це Ґерда.

— І що далі? Чи не хочете почути чому?

— Зробіть ласку, скажіть! — зажадав Ганс.

— Гансе, любий, це не так просто!

— Не називайте мене «любим»!

— Ну, тоді, отже, люба Ґердо, — звернувся Ульріх до дівчини. — Це зовсім не просто. Я говорив про це вже так багато, збіса багато й гадав, що ви мене розумієте.

— Я вас і розумію, але віри вам не йму, — відповіла Ґерда, намагаючись, однак, і тим, як вона це казала, й тим, як на гостя дивилася, надати своїй позиції на боці Ганса чогось примирливого для Ульріха.

— Ми вам не віримо, — відразу поклав край Ганс цьому приємнішому тону розмови, — не віримо, що ви взагалі можете думати серйозно. Ви це десь підхопили!

— Що?! Невже ви маєте на увазі те, чого… чого насправді не можна висловити? — спитав Ульріх, одразу збагнувши: зухвале Гансове зауваження стосується того, про що він, Ульріх, розмовляв з Ґердою віч-на-віч.

— О, це можна висловити дуже добре, якщо думати про це серйозно!

— Мені це хоч умри не вдається. Але я можу розповісти вам одну історію.

— Знов історію! Схоже, ви навчилися розповідати історії, як той старий Гомер! — вигукнув Ганс іще зухваліше й самовпевненіше.

Ґерда благально подивилася на нього. Але Ульріх, не звертаючи уваги на Гансів випад, повів далі:

— Одного разу я дуже закохався; років мені було тоді, мабуть, приблизно стільки ж, як оце тепер і вам. Закохався я, власне, не так у саму жінку, мою обраницю, як у своє кохання, у свій новий стан; отоді я й пізнав усе те, з чого ви, ваші друзі й Ґерда робите свої великі таємниці. Оце й уся історія, яку я хотів вам розповісти.

Ганс і Ґерда були спантеличені тим, що історія виявилася такою короткою. Нарешті дівчина, повагавшися, спитала:

— То ви були колись дуже закохані?… — І ту ж мить розгнівалася на себе за те, що отак при Гансові, жахливо по-дитячому, мов дівча, про це поцікавилась.

Але Ганс перебив її:

— Навіщо нам узагалі розводитися про такі речі?! Краще розкажіть, що поробляє ваша кузина, потрапивши до рук духовних банкротів!

— Шукає ідею, яка в усій красі має показати всьому світові дух нашої батьківщини. Чи не хочете помогти їй якою-небудь пропозицією? Я ладний навіть перебрати на себе роль посередника, — відказав Ульріх.

Ганс іронічно засміявся:

— Чому ви вдаєте, нібито не знаєте, що цій кампанії ми ставатимемо на перешкоді?

— Але чому, власне, вона викликає у вас таке роздратовання?

— Тому що вона — велика гидота, замислена проти німецького духу в цій державі! — заявив Ганс. — Невже ви справді не знаєте, що розгортається могутній рух протесту? До намірів вашого графа Ляйнсдорфа привернено увагу Німецького національного союзу. Проти зневаги німецького духу вже виступили з протестом гімнасти. Днями об’єднання зброєносних товариств при австрійських вищих школах висловиться проти загрози ослов’янення, і Спілка німецької молоді, до якої належу і я, не заспокоїться, навіть якщо нам доведеться вийти на вулиці! — Ганс випростався, в його голосі чулися гордощі. Але потім він усе ж таки додав: — Але все це, звісно, не має значення! Ті люди переоцінюють зовнішні обставини. Уся річ у тому, що тут узагалі не пощастить зробити нічого!

Ульріх поцікавився чому.

— Великі раси, — відповів Ганс, — створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? — своєю чергою спитав Ганс. — Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста — Відень, Прагу, Зальцбурґ — побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному — в аншлюсі до Німеччини.

— Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, — завершив по хвилі Ганс.

Ґерда не знала — пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги — лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, — щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.

Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішними повідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів — поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала — хоч оформляли її тонко й досить химерно — суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, — чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, — це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.

Гротесковою крихтою цього багатогранного руху був і гурток, цей коловорот, у якому свою роль відігравав Ганс Зеп. Якщо перелічувати ідеї (робити чого, однак, відповідно до чинних там засадничих переконань, не можна було, бо ідеї не люблять, щоб їх лічили й міряли), які в цьому суспільстві приходили на зміну одні одним, то насамперед слід було б назвати скромну й цілком платонічну вимогу пробного й товариського шлюбу, ба навіть полігамії й поліандрії; далі, у сфері мистецтв, — непредметний, спрямований на загальнозначуще й вічне погляд, який тоді, маючи назву «експресіонізм», зневажливо відвертався від грубого зовнішнього вияву й оболонки, від «пласкої вітринности», точне відображення яких попереднє покоління казна-чому вважало революційним; але з цим абстрактним завданням передати, не дбаючи про зовнішні деталі, безпосередньо «вітрину самої суті» духу й світу, цілком уживалося, однак, і завдання дуже конкретне й дуже обмежене, а саме завдання національного мистецтва, й служити йому, на думку цих молодих хлопців і дівчат, їх зобов’язувала їхня німецька душа й святоблива вірність їй; і в цій строкатій мішанині знайшлися б і інші, підібрані на дорогах часу вельми чудові стебельця й травинки, з яких можна звити духу гніздо, але серед яких саме розкішні уявлення про право, обов’язок і творчу силу молодих відіграють таку велику роль, що на них треба спинитися докладніше. Сьогодення, вважали там, не знає права молоді, бо до свого повноліття людина, по суті, безправна. Батько, мати, опікун можуть її годувати, одягати, давати їй дах над головою, як їм заманеться, можуть покарати, а то й, на думку Ганса Зепа, звести в могилу, аби лиш вони не переступили далекої межі якої-небудь кримінальної статті, котра захищає дитину в дусі захисту тварин, не краще. Дитина належить батькові й матері, як раб — господареві, і через свою матеріальну залежність становить власність, об’єкт капіталістичної системи. Ця теорія «дитини в капіталістичній системі», згадку про яку Ганс колись давно десь вичитав, а потім розвинув далі сам, було перше, чого він навчив свою зачудовану ученицю Ґерду, доти в батьківському домі цілком щасливу й безтурботну. Християнство, казав Ганс, послабило ярмо тільки жінки, але не доньки; донька нидіє, бо її силоміць відчужують, мовляв, від життя; після такої підготовки він заходився викладати їй право дитини будувати своє виховання за законами власної натури. Дитина, мовляв, — істота творча, тому що постійно зростає і творить саму себе. Вона — постать велична, позаяк диктує світу власні уявлення, почуття й фантазії. Про випадковий готовий світ вона не хоче нічого знати, а будує власний світ ідеалів. У неї, казав Ганс, власна сексуальність. Дорослі коять жорстокий гріх, руйнуючи творчу основу дитини тим, що крадуть у неї світ, душать цю основу застарілими мертвими знаннями й спрямовують її на певні, чужі дитині цілі. Дитині не властиво прагнути до будь-якої мети, її творчість — це гратись і в ласці зростати; якщо їй не чинити перешкод насиллям, вона не сприйме нічого, крім того, що просто-таки в себе вбере; кожна річ, якої вона торкається, живе; дитина — це світ, це всесвіт, вона бачить кінцеве, абсолютне, хоч висловити цього й не може; але дитину вбивають, навчаючи її розуміти цілі й приковуючи її до вульґарних обставин моменту, облудно називаючи їх реальністю!

Так казав Ганс Зеп. Коли хлопець почав насаджувати це вчення в домі Фішелів, він мав уже двадцять один рік, і Ґерда була теж не молодша. Крім того, Ганс уже давно втратив батька, а з матір’ю — та держала невеличку крамницю, з якої годувала його самого і його братів та сестер, — він завжди був розгнуздано грубий, отож безпосередніх підстав для такої філософії на захист пригнічених, нещасних дітей, власне, не було.

Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.

Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».

— Бо так не можна! — відповів Ганс.

Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це — лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», — пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це — лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, — це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття — це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання — це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження — те саме, що констатація, визначення. Людська вдача — це інертність, небажання змінюватись. Знати людину — це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути — просто поглянути. Істина — успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!

— І навіть саме кохання — хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! — спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.

Ульріх погодився з цими не зовсім бездоганними твердженнями обережно і з певними застереженнями. Це правда, мовив він, навіть від чогось відмовляючись і страждаючи, ми лишаємо собі щось про запас на чорний день; поки нема присудків без підмета, бліда, граматична, так би мовити, тінь егоїзму не сходить із жодної дії.

Але Ганс рішуче заперечив. Мовляв, він і його друзі сперечаються про те, як треба жити. Іноді вони доходять думки, що кожне має жити насамперед задля себе, а вже потім — задля всіх; іншим разом вони переконані, що коли зовсім по-справжньому, то кожне може мати лише одного товариша, але цьому потрібен, знову ж таки, ще один товариш, і тому оте дружнє єднання уявлялося їм круговою пов’язаністю душ, яка нагадує колірний спектр чи інші такі зчеплення окремих ланок; але найбільше подобалося їм вірити в існування психічного, лише затіненого себелюбством, закону духу дружнього єднання — величезного, внутрішнього, ще не використаного джерела життя, джерела, якому вони приписували надзвичайні можливості. Навіть дерево, що бореться в лісі і що його ліс оберігає, не почувається так непевно, як сприйнятливі люди відчувають нині темне тепло маси, її рушійну силу, невидимі молекулярні процеси її несвідомої згуртованости, котрі при кожному подиху нагадують цим людям, що й найбільший, і найменший на світі не самотній. Так було й з Ульріхом; він, певно, добре бачив, що приборканий егоїзм, з якого виростає життя, дає чітку структуру, тоді як подих спільности лишається тільки символом невиразних зв’язків, і сам Ульріх був схильний навіть до відокремлености, хоча його чомусь діймало до живого, коли юні Гердині друзі починали великорозумно розводитися про отой великий вал, через який належало перебратись.

Ганс, утупившись перед себе невидющим поглядом, то монотонно, то уривчастим голосом перелічував догмати своєї віри. Крізь усю світобудову, казав він, проходить неприродний вододіл, поділяючи її навпіл, ніби яблуко, обидві половинки якого через це засихають. Тому тепер доводиться штучним, протиприродним способом набувати того, з чим колись ти становив одне ціле. Але вододіл цей можна усунути, якось розкрившись, змінивши свою поведінку, бо що більшою мірою здатна людина себе забути, погасити, від себе відмежуватись, то більше снаги вивільняється в ній задля дружнього єднання, немовби позбуваючись хибного зв’язку; і водночас така людина, поступово наближаючись до дружнього єднання, чимраз більшою мірою стає сама собою; бо, як випливало з Гансових слів, ступінь справжньої своєрідности визначає не марнославна виокремленість, ні, він стає наслідком саморозкриття і через дедалі вищі ступені участи й самовіддачі веде, можливо, до того найвищого ступеня дружнього єднання цілком поглинених світом, остаточно позбавлених власного «я» людей, якого, ступеня, можна досягти таким способом!

Ці фрази, що їх наповнити, здавалося, нічим не можна було, спонукали Ульріха помріяти про те, як дати їм реальний зміст, але він лише холодно спитав у Ганса, як той практично уявляє собі оте саморозкриття й таке інше.

Для відповіді Ганс знайшов Грандіозні слова; трансцендентальне «я» замість чуттєвого, Готичне «я» замість натуралістичного, царство сутности замість явища, беззастережні враження й такі інші гучні словеса, в які він силкувався убгати свій нібито невимовно багатющий досвід, як це, до речі, звичайно роблять, намагаючись піднести авторитет справи, а насправді їй на шкоду. А оскільки стан, який йому іноді — чи, може, навіть досить часто — ввижався, ніколи не щастило втримати довше, ніж на коротку хвильку задумливости, то він пішов іще далі й заявив, що саме тепер потойбічне відкривається не виразніше, ніж різкими спалахами, надфізичними видивами, які, само собою зрозуміло, важко затримати зором і які лишають по собі слід у вигляді хіба лиш великих мистецьких творінь; потому він повів мову про символи (його улюблене слівце на означення цих та інших надприродно величезних виявів життя) й нарешті про давньогерманську, властиву тим, у кому тече давньогерманська кров, здатність творити й споглядати символи; так за допомогою величного варіанту формули «добрі давні часи» йому легко вдалося пояснити, що надійне володіння реальним, уникнувши сьогодення, лишилося в минулому, і саме після цього твердження й спалахнула суперечка.

Ульріхові ця марновірна балаканина діяла на нерви. Він уже давно не міг збагнути, чим Ганс, власне, приваблює Ґерду. Дівчина сиділи бліда, не беручи в розмові активної участи. Ганс Зеп мав велику теорію кохання, і в ній Ґерда, мабуть, знаходила глибокий сенс власного існування. Зрештою Ульріх надав дискусії нового повороту, він заявив — усіляко заперечуючи проти таких розмов узагалі! — що високе піднесення, яке відчуває людина, не виникає ні внаслідок звичайної егоїстичної поведінки, коли привласнюєш собі все, що трапляється на шляху, ні, як стверджують його друзі, від того, що можна назвати піднесенням власного «я» завдяки саморозкриттю й самовіддачі, а становить, по суті, спокійний, мов стояча вода, стан, в якому ніколи нічого не змінюється.

Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.

Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, — про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.

Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.

Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.

— У такому стані, — промовив він, — коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ — це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?

Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, — такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети — на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» — з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови — затертими, однак зрадницькими слідами! — щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це — неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха:

— Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!

Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне — немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.

Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», — міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилися нефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що — коли скористатись одним гордим висловом — на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її — як дівчина вона була старша з них двох — жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, — повчав він, — ми — мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.

Однак Ульріх рідко розмовляв з нею так, як вона того очікувала; зазвичай він іронічно остуджував її запал, бо, хоч Ґерда через це й відмовляла йому в довірі, добре знав, що їй уже давно хочеться бути йому відданою і що ні Ганс, ні будь-хто інший не мали над її душею такої влади, яку міг би мати він, Ульріх. Виправдовував він себе тим, що після того непевного нечепури Ганса й будь-який інший справжній чоловік на його, Ульріха, місці подіяв би на Ґерду цілюще. Та поки він обмірковував ці обставини й раптом відчув усю їхню злободенність, Ганс отямився й спробував іще раз перейти в наступ.

— А загалом, — сказав він, — ви припустилися найбільшої помилки, якої можна припуститися взагалі; ви намагаєтесь висловити поняттями те, що іноді бодай трішки, та підносить думку над поняттями; але в цьому, либонь, і полягає різниця між добродіями від учености й нами. Спочатку треба навчитися цим жити, а вже потім, мабуть, учитися про це думати! — гордо додав він, і, коли Ульріх усміхнувся, з вуст його караючою блискавкою зірвалося: — Ісус виявився ясновидцем у дванадцять років, і йому не треба було спершу ставати доктором наук!

Ці слова спонукали Ульріха, всупереч його обов’язку мовчати, дати хлопцеві пораду, що виказувала обізнаність, якою він, Ульріх, міг завдячувати лише Ґерді. Він відказав Гансові:

— Не розумію, чому ви, коли хочете цим жити, спиняєтесь на півдорозі. Я б узяв Ґерду в обійми, відкинув би всі сумніви й побоювання свого здорового глузду й не випускав би її з обіймів доти, доки наші тіла не обернулися б або на попіл, або, вслід за метаморфозою свідомости, на самих себе, хоч ми цього й уявити собі не можемо!

Ганс, якого ревнощі вкололи в саме серце, звів погляд не на Ульріха, а на Ґерду. Дівчина розгубилася й зблідла. Слова «я б узяв Ґерду в обійми й не відпускав» вона сприйняла як таємну обіцянку. Цієї хвилини їй було цілком байдуже, як найпослідовніше можна уявити собі «інше життя», вона не мала сумніву: якби Ульріх схотів по-справжньому, то зробив би все як належить. А Ганс, здогадавшись про Ґердину зраду й через це розгнівавшись, заперечив — мовляв, із того, про що каже Ульріх, навряд чи що-небудь вийде, не ті тепер часи, й перші душі, так само, як і перші аероплани, мають пускатися в політ з вершини, а не з низинної доби. Спочатку, либонь, має прийти хтось такий, хто вивільнить решту людей з їхніх власних пут, а вже потім може вдатися щось дуже високе! Як на нього, Ганса, то ще хтозна, чи цим спасителем у жодному разі не може бути він сам, але то, мовляв, його справа, а загалом він, мовляв, не вірить, що такий спаситель може з’явитися в умовах нинішнього занепаду.

На це Ульріх щось сказав про те, скільки спасителів є вже тепер. Мовляв, таким вважають кожного більш-менш солідного голову об’єднання чи товариства! Ульріх був певний, що якби зараз повернувся сам Христос, то він застав би картину ще гіршу, ніж вона була колись; заклопотаним мораллю газетам та книжковим об’єднанням його тон видався б не досить щирим, і велика світова преса навряд чи надала б йому свої шпальти!… Відтак їхня розмова почалася спочатку, все повернулося на круги свої, і Ґерда занепала духом.

Але сталася й одна зміна, Ульріх, хоч і не давав узнаки, трохи заплутався. Думки його не трималися його слів. Він поглянув на Ґерду. Все тіло в неї ніби загострилося, шкіра здавалася стомленою й тьмяною. Несподівано він виразно побачив у ній риси старої діви, хоч вони, мабуть, завжди були тією головною перешкодою, що не давала йому зійтися з цією юною, закоханою в нього дівчиною. Свою роль тут вочевидь відіграв і вплив Ганса з отим напівфізичним походженням його уявлень про дружнє єднання, в яких, мабуть, теж було щось не зовсім далеке від настроїв старої діви. Ґерда Ульріхові не сподобалась, і все ж йому хотілося цю розмову з нею продовжити. У зв’язку з цим він пригадав, що запрошував її до себе. Дівчина нічим не давала зрозуміти — пам’ятає вона ще про це запрошення чи вже забула, а він не знаходив нагоди нишком її про це спитати. Тож у ньому лишалося відчуття тривожного жалю й воднораз полегкости; так буває, коли бачиш, що небезпека, яку ти розгледів надто пізно, минає.