Людина без властивостей. Том II

121. Обмін думками

Коли Ульріх прийшов до Діотими, Рахель, відчиняючи йому, повідомила, що ласкавої пані нема вдома, але доктор Арнгайм, мовляв, тут і чекає на неї. Ульріх сказав, що залишиться, не завваживши, однак, як обличчя його сповненої покаяння маленької подруги, коли вона вздріла його, залилося рум’янцем.

На вулицях іще плавом пливли збунтовані натовпи, й Арнгайм, що саме стояв край вікна, рушив назустріч Ульріхові, щоб привітатися. Ця випадкова й несподівана зустріч, якої Арнгайм шукав так нерішуче й довго, змусила його обличчя пожвавішати, але він поклав бути обережним і не знав, із чого краще почати. Ульріх також не важився відразу повести мову про галицькі нафтові родовища, тож після перших привітальних слів обидва відразу змовкли, зрештою разом підійшли до вікна й німо задивилися на збуджену юрбу внизу.

По хвилі Арнгайм промовив:

— Я вас не розумію; хіба не стократ важливіше поринути в життя, ніж писати?!

— Та я нічого й не пишу, — коротко заперечив Ульріх.

— І добре робите! — догідливо сказав Арнгайм. — Писанина — це, як і захоплення перлами, хвороба. Ось погляньте… — Двома доглянутими пальцями він показав на вулицю, і цей жест, хоч і досить швидкий, трохи нагадував папське благословення. — Люди йдуть гуртами й поодинці, і час від часу щось усередині змушує одного з ротів роззявлятися й кричати! Іншим разом цей самий чоловік сів би, мабуть, писати; тут ви маєте рацію!

— Але ж ви й самі — знаменитий письменник?!

— О, це ще нічого не означає! — Та після цієї відповіді, якою Арнгайм за своєю люб’язною манерою лишив питання відкритим, він обернувся до Ульріха і, статечно поставши перед ним груди в груди на всю свою ширину й роблячи після кожного слова великі паузи, промовив: — Дозвольте у вас дещо спитати!

Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.

— Сподіваюся, — почав Арнгайм, — ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони — що, зрештою, нерідко трапляється — нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що — я хотів би це узагальнити — що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?

Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».

— Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?

— На мою думку, — обережно й неохоче мовив Ульріх, — це нагадує виробництво тканини — тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.

— Інакше кажучи, — підхопив Арнгайм, — я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!

— Я нічого, анічогісінько не вимагаю, — сказав Ульріх.

— О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! — Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. — Відповідальні вожді повинні вірити, що їхнє завдання — не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?

Нарешті Ульріх таки піддався спокусі слів, які втягують у розмову, мов ото сигарета в руці спонукає курити, й заперечив, що, мабуть, за все, щоб воно посувалося вперед, слід братися дуже серйозно, навіть коли знаєш, що жоден експеримент через п’ятдесят років після його завершення не вартий змарнованих на нього зусиль. Але ж загалом нічого незвичайного в цій «перфорованій серйозності» загалом, мовляв, нема; адже досить часто люди ризикують життям і ні за що. Психологічно, отже, життя у вигляді експерименту — цілком можлива, мовляв, річ; і якщо чогось і бракує, то лише волі взяти на себе необмежену, в певному сенсі, відповідальність.

— Саме в цьому й полягає головна відмінність, — завершив він. — Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, — премося навмання, мов мавпи!

— Чудово! — охоче визнав Арнгайм. — Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, — чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?

— Ні! — сказав Ульріх.

— Ні? Справді ні?! — несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.

— Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.

— Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, — замислено промовив Арнгайм. — Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!

Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:

— А чи звільнили б його ви?

— Ні, — відповів, усміхнувшись, Арнгайм. — Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. — І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: — Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя — виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. — Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. — Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, — додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. — Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?

Такого уявлення Ульріх не мав. Він мав лише невиразне загальне уявлення про фінансову систему з її службовцями, касовими віконцями, купонами й паперами, схожими на грамоти.

Арнгайм спробував допомогти ще раз.

— Ви коли-небудь обирали правління? Та ніколи ви його не обирали! — сам-таки одразу відповів він. — І немає сенсу про це й думати, бо ви ніколи не станете власником більшости акцій якого-небудь підприємства!

Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:

— Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це — майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!

Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це — речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.

— Цього ніхто не знає, — спокійно відповів Арнгайм. — Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили — з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, — само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту — це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, — не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється — щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду — давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.

Ульріх, у відповідь на Арнгаймове запитання, чи не викликає це в нього огиди, стенув плечима. Роздвоєність моральної свідомости, про яку казав Арнгайм, це найстрашніше явище в нинішньому житті, існувала завжди, але свого жахливого чистого сумління вона набула лише внаслідок загального поділу праці й тому позначена певними рисами його величної неминучости. Ульріхові гидко було навіть обурюватися з приводу цієї неминучости, внутрішній опір уперто породжував у ньому те смішне й приємне відчуття, яке дає стокілометрова швидкість, коли край дороги стоїть і свариться укритий курявою мораліст. Тому, коли Арнгайм змовк, він насамперед сказав:

— Розвинути можна будь-яку форму поділу праці. Запитання, яке ви маєте право мені поставити, полягає, отже, не в тому, чи «викликає це в мене огиду», а в тому, чи вірю я, що можна досягти не такого ганебного становища, не повертаючи вимушено назад!

— О, ця ваша Генеральна інвентаризація! — укинув Арнгайм. — Ми чудово розподілили види діяльности, лишень забули подбати про інстанції, які об’єднали б ті види в одну систему; ми постійно, за найновішими патентами руйнуємо мораль і душу й гадаємо, нібито їх можна зберегти, послуговуючись давніми домашніми засобами релігійних і філософських традицій! Я не люблю глузувати в такому тоні, — похопився він, — і взагалі дотепність вважаю річчю надто двозначною; але й пропозицію реорганізувати сумління, яку ви при нас зробили графові Ляйнсдорфу, я теж ніколи не вважав просто жартом.

— То був жарт, — різко кинув Ульріх. — Я в таку можливість не вірю. Скоріше вже я припущу, що європейський світ побудував диявол, а Бог дає змогу своєму конкурентові показати, на що той здатний!

— Гарна думка! — сказав Арнгайм. — Тоді чому ж ви на мене, однак, розгнівалися, коли я не схотів вам повірити?

Ульріх не відповів.

— Те, що ви оце сказали, суперечить також досить конструктивному висловлюванню про той шлях, який може наблизити нас до праведного життя, — висловлюванню, яке ви зробили трохи раніше, — провадив Арнгайм тихо й уперто. — А загалом цілком незалежно від того, погоджуюся я з вами в деталях чи ні, мені впадає в око, як глибоко у вас переплітаються схильність до активних дій і байдужість.

Коли Ульріх не визнав за потрібне відповідати й на це зауваження, Арнгайм промовив з тією ввічливістю, на яку й заслуговує нечемність:

— Я лише хотів звернути вашу увагу на те, наскільки серйозно сьогодні, ухвалюючи економічні рішення — а від них і так залежить майже все — потрібно уявляти собі й власну моральну відповідальність, а також на те, якої привабливости такі рішення через це набувають.

Навіть у цьому осудливо-скромному тоні вчувалися легенькі нотки догоджання.

— Даруйте, — відповів Ульріх, — я замислився над вашими словами. — І, немовби все ще в роздумах, додав: — Хотів би я знати ось що: коли в душу жінки вселяють містичні почуття, воднораз вважаючи, що найрозумніше буде полишити її тіло її рідному чоловікові, то це, на вашу думку, що — також опосередкованість і розподіл свідомости, притаманні нашому часу?

Арнгайм, почувши ці слова, трохи зблід, однак контроль над ситуацією не втратив.

— Я не певен, чи правильно вас зрозумів, — спокійно відповів він, — але якби ви вели мову про жінку, яку кохаєте, то цього не сказали б, тому що картина реальности завжди багатша, ніж обриси засад.

Арнгайм відійшов од вікна й запросив Ульріха сісти.

— Вас нелегко впіймати! — провадив він голосом, у якому відчувалось і схвалення, й жаль. — Але я знаю, що для вас я — радше ворожий принцип, ніж особистий супротивник. А ті, котрі вважають себе найзапеклішими супротивниками капіталізму, у своїх справах нерідко виявляються найкращими його слугами; я, мабуть, можу навіть зарахувати до таких певною мірою й себе, а то я б собі не дозволив вам про це сказати. Безкомпромісні й пристрасні люди, коли вже вони усвідомили необхідність якоїсь поступки, зазвичай виявляються найобдарованішими її захисниками. Тим-то я хочу будь-що здійснити свій намір і пропоную вам: ідіть на службу в одному з підприємств моєї фірми.

Арнгайм умисне зробив цю пропозицію немовби між іншим, ба більше, говорячи рівним голосом і швидко, він, здавалося, навіть хотів пом’якшити цілком зрозумілий подив, що його, він не сумнівався, мали викликати його слова; жодним чином не реаґуючи на вражений погляд Ульріха, він заходився немовби перелічувати деталі, що їх належало б залагодити в разі згоди, проте висловлювати особисту думку з цього приводу наразі аж ніяк не хотів.

— Спочатку вам, звісно, бракувало б досвіду, — м’яко промовив він, — щоб обійняти яку-небудь керівну посаду, та й бажання такого ви, мабуть, ще не мали б; тому я запропонував би вам місце поряд із собою — назвімо його секретар із загальних питань, — місце, яке я запровадив би спеціально для вас. Сподіваюся, своєю пропозицією я вас не ображаю, бо щодо платні зовсім не уявляю собі цю посаду аж такою привабливою; однак згодом ваша діяльність, звичайно, має дати вам можливість забезпечити собі будь-які доходи, яких ви забажаєте, і я певен, що через рік ви сприйматимете мене зовсім інакше, ніж оце тепер.

Завершивши цю промову, Арнгайм відчув, що все ж таки розхвилювався. Цієї хвилини він, власне, й сам був здивований, що справді зробив Ульріхові таку пропозицію, яка, коли б той від неї відмовився, його, Арнгайма, лише зганьбила б, а якби її прийняв — нічого приємного не обіцяла б. Бо уявлення, нібито цей чоловік перед ним здатний на щось таке, що не до снаги йому самому, Арнгаймові, протягом розмови розвіялось, а потреба цього чоловіка звабити й узяти під свою руку втратила сенс, щойно стала очевидною. Те, що він боявся отієї Ульріхової, як сам називав, «дотепности», Арнгаймові видалося чимось неприродним. Він, Арнгайм, великий чоловік, і для такого, як він, життя має бути простим! Він знаходить спільну мову з усім таким самим великим, наскільки це йому дозволено, він не повстає, як авантюрист, проти всього на світі й не бере все під сумнів, це суперечило б його натурі; але, з другого боку, трапляються, звичайно, чудові й сумнівні речі, й ти намагаєшся вхопити від них якомога більше. Ніколи ще, здавалося Арнгаймові, не відчував він так глибоко, як цієї хвилини, надійности західної культури, цієї чудовної сув’язі сил і перешкод! Якщо Ульріх цього не усвідомлював, то він — просто авантурник, і те, що через нього Арнгайм мало не схилився був до думки… Але в цьому місці слова, хоч Арнгайм і тримав їх у собі, його підвели, їх забракло; він не спроможний був досить чітко й виразно, хай навіть подумки, сказати, що мав намір наблизити до себе Ульріха, мов сина. Нічого аж такого не було б у тому, якби він це й висловив — думка, зрештою, як і безліч інших думок, за них не потрібно відповідати, і їх навіює, мабуть, звичайнісінька туга, що осідає на дні будь-якого діяльного життя, бо ніколи не знаходиш того, чим лишився б задоволений. Та, може, він і взагалі не мав цієї думки в такій вразливій формі, а просто відчув щось таке, чому можна було цієї форми надати. І все ж Арнгайм не мав бажання про це згадувати й лише до болю виразно відчував, що якщо від його віку відняти вік Ульріхів, то різниця вийде не така вже й велика; щоправда, за цим відчуттям стояла похмура тінь ще одного: що Ульріх має стати йому застереженням від Діотими! Він пригадав, що в своєму ставленні до Ульріха вже не раз помічав немовби певну подібність із сусіднім кратером, по якому можна передбачати ті жахливі процеси, що назрівають у головному кратері, і в нього викликало неабияку тривогу те, що тут уже дійшло до виверження, бо слова вилились і торували собі шлях у життя. «Що буде, — промайнуло в Арнгайма, — якщо він дасть згоду?!» Так добігали кінця ті напружені секунди, коли такий чоловік, як Арнгайм, мусив очікувати відповіді од чоловіка молодшого, якому він надав такої ваги лише через свою примху. З вороже розтуленими вустами Арнгайм укляк у кріслі, міркуючи: «Якось уже та викручусь, якщо уникнути лиха все ж таки не пощастить».

Поки емоції й думки текли собі цим руслом, ситуація, однак, на місці не стояла, запитання й відповіді змінювали, не затримуючись, одне одного.

— І якими ж такими властивостями я завдячую цю пропозицію, з погляду комерції, либонь, навряд чи виправдану? — сухо спитав Ульріх.

— Щодо цього ви весь час помиляєтесь, — відказав Арнгайм. — У моєму становищі не шукають виправдання комерційними інтересами, рахуючи кожен гріш; те, що я міг би на вас утратити, не грає жодної ролі проти того, що я сподіваюся надбати!

— О, я вже згоряю від цікавости, — промовив Ульріх. — Про те, що я — надбання, мені кажуть не вельми часто.

Невеличким надбанням я міг би стати, можливо, для своєї науки, але і її сподівань я, як ви знаєте, не виправдав.

— Про те, що ви надзвичайно розумні, — відповів Арнгайм (так само тоном зачаєної непохитности, якого зовні він дотримувався й далі), — ви добре знаєте й самі; казати вам про це немає потреби. Та можливо навіть, що на наших підприємствах знайдуться люди з розумом і гострішим, надійнішим. Але ваша натура, ваші людські властивості — ось те, на що я з певних причин хотів би завжди розраховувати.

— Мої властивості? — Ульріх мимоволі всміхнувся. — А чи знаєте ви, як мене називають друзі? Людиною, що не має властивостей!

Арнгайм не стримався й зробив ледве помітну нетерплячу міну, яка означала приблизно таке: «Не розповідайте мені про себе того, що я й сам знаю вже давно і краще від вас!» Усе обличчя аж до плеча в нього пересмикнулось, і в цьому далося взнаки його невдоволення, але слова ще не зраджували його наміру й плану. Ульріх ту міну помітив, а позаяк роздратуватися через Арнгайма йому було дуже легко, то він заговорив тепер цілком відверто, чого досі уникав. Тим часом обидва знов повставали, Ульріх, щоб краще бачити ефект, на кілька кроків відступив від співрозмовника й промовив:

— Ви поставили мені стільки важливих запитань, що я, перше ніж вирішувати, теж хотів би дещо довідатись. — І, коли Арнгайм жестом запросив його говорити далі, чітко, по-діловому повів: — Мені сказали, що ваша участь у всьому, що пов’язане з нинішньою «акцією» (а пані Туцці й ваш покірний слуга в цій акції — лише так, безплатний доважок!), продиктована наміром придбати велику частину галицьких нафтових родовищ!

Арнгайм, наскільки його можна було розгледіти в уже примерклому світлі, зблід і повільно рушив до Ульріха. У того склалося враження, що саме пора поберегтися якого-небудь нечемного випаду, й він уже пошкодував, що своєю необачною відвертістю дав Арнгаймові нагоду відмовитися від розмови саме тієї хвилини, коли вона, мабуть, стала йому неприємною. Тож Ульріх якомога привітніше додав:

— Не хочу вас, певна річ, образити, але наш обмін думками не дав би бажаних результатів, якби ми не провадили його цілком відверто!

Цих небагатьох слів і часу, поки Арнгайм ступав кілька кроків до Ульріха, вистачило для того, щоб Арнгайм опанував себе; він став, усміхаючись, перед Ульріхом, поклав йому на плече долоню — ба навіть, по суті, півруки — й докірливо промовив:

— Як ви могли купитися на таку біржову плітку!

— Я почув це не як плітку, а від однієї добре поінформованої людини.

— Атож, я теж чув уже, що ходять такі розмови. Але як ви могли в це повірити?! Ну звісно, я тут не лише задля власного задоволення; на жаль, я ніколи не можу дозволити собі зовсім забути про справи. Не хочу заперечувати й того, що про ті нафтові родовища я де з ким розмовляв, хоча, прошу вас, нехай це зізнання лишається між нами. Але ж усе це суттєвого значення не має!

— Моя кузина, — провадив Ульріх, — про вашу нафту сном-духом не відає. Її чоловік доручив їй випитати у вас що-небудь про мету вашого приїзду, тому що вас мають тут за довірену людину царя; але цю дипломатичну місію, я певен, кузина виконує погано, бо не має сумніву, що мета вашої присутности тут — лише одна: вона сама, кузина!

— Усе ж таки вам бракує делікатности! — Арнгайм легенько, по-дружньому штовхнув рукою Ульріха в плече. — Побічні обставини виникають, мабуть, завжди й у всьому; але щойно ви, хоч намагалися висловлюватись нібито й сатирично, говорили про це з відвертістю нечемного школяра!

Через цю руку в себе на плечі Ульріх утратив упевненість. Було прикро й смішно відчувати, що тебе обіймають, це відчуття можна було назвати навіть принизливим; але Ульріх тривалий час не мав друзів, і, мабуть, саме тому вся ця ситуація трохи збивала його з пантелику. Йому кортіло ту руку скинути із себе, і він мимоволі й намагався так зробити, але Арнгайм завважив ці кволі ознаки того, що його жест небажаний, і напружився, щоб цього більш ніхто не помітив; Ульріх, перейнявшись складним становищем Арнгайма, з чемности завмер, мовчки терплячи доторк, який тепер справляв на нього чимдалі дивніший вплив, так наче ото в сипкому насипу грузнув, розтинаючи його надвоє, важкий камінь. Ульріх, сам того не бажаючи, вже давно звів довкола себе цей вал самотности, й тепер у проломину в ньому прорвалося життя, прорвався пульс ще однієї людини, й це було безглузде відчуття, смішне, та все ж таки трохи й хвилююче.

Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце — воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», — відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.

Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого — темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того — був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, — а втім, надто великого значення він цьому не надавав, — і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»

Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.

— Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! — сказав він. — Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам — наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости — пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники — чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! — І, нахилившись уперед: — Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! — Він хихикнув. — Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви — людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!

— Звідки це? — поцікався Ульріх.

— З вилученої передмови до «Розбійників».

«Ну звісно, з вилученої, — подумав Ульріх, — не з надрукованої ж!»

— «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», — процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:

— Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди — з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, — станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.

— На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?

Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку — цей жест, здається, вже себе виправдав — і промовив:

— Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!

— Навпаки! — запевнив його Ульріх. — Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!

Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.