Лютий шаленів хуртовинами

XI

Командир батальйону майор Грушевий, ледве доторкуючись кінцем олівця до високо підвішеної карти, доповідав командирам рот про обстановку, що склалася. Капітана Ільїна на нараді не було. Він вирушив на операцію і поки що від нього не одержали ніяких повідомлень. Це непокоїло комбата. Майор знав, що Ільїн — людина запальна; може захопитися, забути про небезпеку, а цим скористаються бандити.

Комбат говорив, а сам раз у раз поглядав у заплакане вікно, ніби сподіваючись побачити когось у дворі. На шибках гойдалися чудернацькі тіні від гілки тополі, яку хитав дужий вітер. Гілка іноді дряпала по склу, і комбат мимоволі подумав: «Треба підрізати гілку».

У Грушевого були міцні нерви, але сьогодні його дратувала кожна дрібниця. «Все Ільїн, — гніваючись на самого себе і на підлеглих, думав майор. — Зарветься ще».

На просторому, вимощеному камінням дворі ще темнів сніг. Весна йшла по галицькій землі. Грушевий любив весну з її вітрами, дзвінким гомоном ручаїв, грачиним гамором, почорнілою землею, що парує під теплими. сонячними променями. Повесні його душа потомственого хлібороба проймалась особливим настроєм, йому кортіло сісти за кермо трактора. «Так, незабаром вийдуть на поля колгоспники, загудуть машини, задзвенить могутня симфонія праці хлібороба», — думав він. Майор виразно уявив собі картину весняної оранки, сівби і ще гостріше відчув свою відповідальність за те, щоб ніхто не заважав цій мирній праці.

У ті дні вся околиця піднялася на боротьбу з ненависною бандою Чапки. З кожним днем націоналістам ставало важче діяти, але вони ще вилазили з своїх нір. Грушевий розумів, що тепер особливо багато залежало від правильних дій батальйону. Комбат вирішив блокувати район дій банди і почати ретельне прочісування лісів.

Коли Грушевий віддавав останні розпорядження командирам рот, у двері постукали. Зайшов зв'язковий і подав майорові пакет.

— Донесення від капітана Ільїна, — доповів він.

Комбат полегшено зітхнув і швидко розірвав конверт.

Чим далі читав майор, тим більше хмурнішало його обличчя. Прочитавши, він передав записку майорові Іванову.

— Так, — промовив Грушевий, — захопився Ільїн. — Він помовчав, а потім пояснив офіцерам: — Ільїн захопив двох бандитів з боївки Чапки, а потім влаштував спектакль. Під виглядом рецидивістів повіз двох солдатів разом з бандитами. По дорозі «карні злочинці» звільнили бандитів, пішли з ними в боївку і зникли. Оце й усе. Полонених випустили і своїх, можливо, втратили.

Комбат відпустив офіцерів і глянув на Іванова.

— Ну, що скажеш?

— Негайно підняти людей. Треба виручати своїх.

Комбат гукнув зв’язкового.

Голова колгоспу Іван Щерба, Орленко, Хмелько і ще дві дівчини-комсомолки простували по колгоспній ниві, мружачись від яскравого березневого сонця. На пагорках уже парувала земля. Обабіч дороги тоненькими ниточками пробивалися струмочки. Голубіло ніжне, безхмарне, ніби вмите небо.

Щерба широко ступав по дірчастому піддатливому снігу і міркував, як би краще розпорядитися колгоспною землею. Тішила серце старого хлібороба весна, широке колгоспне поле. Це був не жалюгідний клаптик землі, на якому доводилось раніше копирсатися поодинці. Голова думав і про те, що він відповідає вже не тільки за своє власне маленьке господарство, — від нього залежить тепер добробут багатьох людей.

Орленко йшов поряд з головою і, позираючи на його обличчя, яке то світліло під ласкавим сонячним промінням, то насуплювалося від турбот, посміхався. Він розумів хвилювання Щерби. Орленку було жарко. Хлопець розстебнув комір сорочки, поправив за спиною карабін і почав насвистувати веселу пісеньку.

Колгоспні поля простяглися від околиці села аж до лісу. На такому просторі було де розмахнутися і людині, і машині. «Чи вчасно дасть МТС трактори?» — заклопотано думав Щерба. Він згадав, що бандити намагалися спалити МТС, і замислився: «Заважають ці недобитки спокійно жити. Треба кінчати з ними». Щерба глянув на Орленка, який впевнено топтав чобітьми сніг, міцно тримаючись за ремінь карабіна. «Поговорити треба про це з комсомолією», — подумав Щерба.

Вони довго кружляли по засніженому полю і вже хотіли повернути до села, коли на узліссі побачили бандитів.

— Стій! — крикнув один з оунівців і застрочив з автомата.

Щерба за звичкою схопився за пояс, але пістолета не було. Він миттю озирнувся: до села далеко, бандити поруч, а зброя тільки в Орленка. Що робити? «Битися», — вирішив і наказав своїм:

— Лягайте!

Але всі вже й так лежали в неглибокій канаві. Орленко мовчки припасовував карабін, вибираючи зручнішу позицію. Дівчата дивилися на нього з надією.

— Шкода, зброї не маю, пістолет-бо якийсь… — вголос подумав Щерба і не одразу повірив своїм очам. Орленко витягнув з-за пазухи наган і подав йому.

Бандити були вже близько. Погрозливо виставивши наперед автомати, вони йшли на жменьку людей, що залягли в канаві.

— Беріть собі крайнього, Іване Онисимовичу, — кинув Орленко, — а я зніму оцього. Давай!

Два постріли злилися майже в один. Бандит, що йшов у центрі, похитнувся і якось боком звалився на сніг. В ту ж мить затріщали автомати. Кулі рили сніг перед канавою, дзижчали над головами колгоспників, які припали до землі. Іван Щерба раптом відчув, що земля не тепла, як здавалося йому, коли спостерігав за паром над пагорками, а холодна й промерзла.

Бандити, стріляючи; сунули вперед. Орленко і Щерба вистрелили ще два-три рази, але не влучили.

— Кепські справи, — гукнув Орленко, повернувши до Щерби заляпане землею обличчя.

Зненацька автоматна стрілянина вщухла. Потім пролунав ще один постріл і стало тихо. Обережно підвівши голову, Орленко побачив, що бандити тікають до лісу. Він оглянувся навкруги і тільки тоді помітив своїх «яструбків», що бігли навперейми бандитам. Хлопець швидко скочив на ноги і раптом, нагнувшись над принишклими дівчатами, весело і дзвінко поцілував одну з них у щічку.

— Це — за хоробрість.

— Йой, Васильку, милий, — не витримала дівчина і, обнявши хлопця за шию, заплакала крізь сміх, ховаючи у нього на грудях засоромлене обличчя.

Чапка був злий і похмурий. Сьогодні ясніше, ніж будь коли, усвідомив, що кінець його близький і неминучий. Тому ватажок лютував, як ніколи. Бандит поспішав помститися над полоненими солдатами. Вони ще помучаться в його руках! Недарма ж пройшов отаман гестапівську школу катувань. Він примусить чекістів вимолювати пощаду, а потім власними руками повісить їх на міцній гілляці.

Отак розпалюючись дедалі більше, Чапка привів свою ватагу до схрону. Бандити спустились у підземелля і опинилися в кімнаті, де нещодавно пиячили і залишили полонених солдатів. І раптом усі притиснулися до стіни, виставивши перед себе автомати. Біля столу лежав з розтрощеною головою Чорний. Його осклілі очі дивилися просто на бандитів.

Чапка кинувся в комірчину, де сиділи замкнені солдати, але там не було нікого. Оскаженіло вихопив пістолет. Усі інстинктивно відсахнулися до дверей.

— Куди? — хрипко видихнув Чапка. — Назад! — І підізвав до себе помічників. — Що скажете?

— Чорний недогледів, хильнув, мабуть, зайвого, — несміливо проказав один.

— Брехня! Чорний не з таких. Справа тут не чиста.

— Чистіше не може бути, — глянув скоса бандит на мерця.

Отаман сів, пильно зиркнувши навколо, потім підвівся і підняв з підлоги сулію з-під самогону.

— Де вона стояла? Хто пам’ятає?

Усі мовчали.

— Зрозуміло, сулією вони його трахнули, — невпевнено промовив хтось.

— Ні, — відрубав Чапка, — солдати не могли. Руки в них були зв’язані, а Чорний не дурень, щоб розв'язати їх. Це хтось із наших.

Ватажок свинцевим поглядом обвів підлеглих. Ті стояли похнюплені, боячись зустрітися з його лютими очима, очима матерого вбивці, що не знає ні жалю, ні пощади. Нарешті Чапка видавив, щось згадуючи:

— Хто, крім Чорного, не був з нами?..