Лютий шаленів хуртовинами

V

Чапка нетерпляче відігнув скріпки дзеркальця, яке поклав на стіл Юрко, і зняв скло. Пусто!

— Так… — зловісно прошипів бандит. — Листа немає. Отже, вчасно порішили дівку.

— Як порішили? — хрипко спитав Юрко, ступивши до столу. Він раптом згадав, що в Наталиній хаті, коли він зайшов по дзеркальце, панувало безладдя. Але, поспішаючи, хлопець якось не втямив цього, а тільки здивувався… Тепер він усе зрозумів, і в грудях щось обірвалось. Наче здалеку до нього долинули слова Чапки:

— Що, хіба не знаєш, як це робиться? — байдуже усміхнувся материй бандит і знехотя пояснив: — 3 москалями вона знюхалася! Зрозуміло? Лист у неї ж був, а де він тепер? — Чапка кинув дзеркальце на підлогу, воно, жалібно брязнувши, розлетілося блискотливими бризками. — А ви куди дивились?

— Ми її на вулиці пристукнули. В хату не встигли заскочити — комсомольці налетіли. Насилу відбились, — похмуро відповів бандит, який сидів ближче до Чапки. Його очі були схожі на щілинки, а великий рот безперервно гидливо кривився, ніби думка про неминучу розплату за вчинені звірства весь час не давала бандитові спокою.

— Комсомольці… — просичав Чапка. — Це молокосос Орленко там орудує, так? Він і Митька Безпалого взяв?

— Він… Сволота капосна.

— Знищити його, — важко видихнув Чапка.

На хвилину в кімнаті запала напружена тиша. Стало чутно, як десь у кутку точить дерево шашіль. Нарешті, другий бандит, який сидів за столом, підвів голову. На його лисині від слабкого світла каганця коливалися тіні. Вуха бандита були великі, мов у кажана, а голос писклявий.

— Орленка так просто не візьмеш, Чапко. Хлоп він міцний — кулаком бика може здолати. До того ж стріляє, як снайпер. З армії щойно повернувся, там насобачився.

— А я мовлю — прибрати! Зрозуміло? — видавив Чапка голосом, в якому відчувалася така звіряча ненависть, що навіть бувалі бандити знітились, а потім дружно закивали головами. Вони знали звичаї оунівського підпілля: того, хто насмілювався заперечувати, а тим більше уникав виконання наказів, нещадно знищували.

— Цю справу доручаю вам, — додав ватажок.

Бандити знову мовчки закивали головами.

— А ти, Юрку, їм допоможеш. Іди відпочинь, — ніби мимохідь промовив Чапка.

Юрко повернувся до дверей.

— Стій! — сказав, наче вистрілив, ватажок, недобрим поглядом окинувши Юрка з ніг до голови. Він відчув зміну в настрої і поведінці юнака. — Ти що такий невеселий, га?

Хлопець мовчав.

— Я питаю тебе!

— Стомився я, вимотався. Село далеко, а там ще повно солдатів. Насилу вибрався…

— Ну, добре, йди, — дозволив Чапка і підозріло дивився, поки той не вийшов. Потім повернувся до одного з своїх помічників: — Ти, Чорний, простеж за Юрком. Не до вподоби мені його настрій. Був хлопець вогонь і раптом скис…

Бандит запустив здоровенну п'ятірню у давно не чесану чуприну й сказав:

— Через Наталку, певне.

Юрко зайшов у кімнату, де стояли вартові, і стомлено ліг на купі кожухів у кутку. Заклавши руки за голову, він дивився в почорнілу стелю підземелля і думав важку думу. Молоде, кругловиде, чисто виголене обличчя бандерівця, на якому ще кілька хвилин тому не було жодної зморшки, ніби постаріло, на невисокому лобі залягли тіні глибокого смутку. Але того, хто знав Юрка, найбільше вразили б його очі. Завжди ясні, бездумні, здавалося навіть пусті, вони світилися тепер тугою пса, якого незаслужено побив господар. А головне— у них з’явилася розгубленість і якась думка. Навкруги панувала тиша, але, незважаючи на втому, сон не приходив.

Юрко народився в тому самому селі Рудному, куди він ходив сьогодні вночі по дзеркальце. їхня хата стояла недалеко від хати Винничуків. Хлопець добре знав Наталю. В дитинстві вони разом грались, дружили, а потім, коли Юрко лишився без батька, ця дружба зміцніла й переросла в кохання. Тільки, певно, не в добру годину зародилась вона. Спочатку все було гаразд. Наталя перед самою війною закінчила вчительські курси і почала працювати в рідному селі. Юрко тоді газдував на землі, яку дала Радянська влада. Вперше в його бідняцькій хатині з’явився достаток. Щоправда, дівчина повернулася з курсів якоюсь іншою і тому трохи чужою. Юрко зрозумів цю зміну по-своєму: Наталя стала вчителькою, а він лишився простим селянським хлопцем. Та Юрко помилявся.

Іншою стала Наталя тому, що її затягнули в свою організацію українські націоналісти. Багато наслухавшись про «самостійну» і «незалежну» Україну, дівчина не змогла правильно розібратися в обстановці, пояснити, чому в селах з’явилися колгоспи, чому в сільрадах працюють в основному бідняки і комуністи. Вона повірила націоналістам, які твердили, що все це потрібно тільки більшовикам. А тут спалахнула війна, прийшли німці. Під час сутички селян з німецьким загоном, який відбирав у населення продукти, загинули батьки Наталі.

Втішаючи дівчину, Юрко вперше освідчився їй у коханні і запевнив, що вона завжди і в усьому може покластися на нього. Саме тоді й змінилася його власна доля.

— Хочеш бити фашистів? — дивлячись в очі, спитала його Наталя.

— Один у полі не воїн, — ухильно відповів Юрко.

— Чого ж один, нас багато. Хочеш?

— Хочу, — твердо сказав Юрко, зрозумівши, що зможе відомстити фашистам за смерть Наталиних батьків.

Дівчина познайомила його з керівниками місцевої організації. Багато чого з того, що говорив ватажок націоналістів, хлопець не зрозумів, але твердо запам’ятав одне: оунівці за «самостійну» Україну, вони б’ються з німецькими окупантами. Не знав він лише, що все це ошуканство, що оунівці не тільки не воюють з окупантами, а навпаки, співробітничають з ними.

І от він уже носить на шапці тризубець, вірою й правдою служить «самостійній» Україні, погано розуміючи, що це таке.

Давно закінчилась війна. Радянські війська розгромили бандерівські банди, рештки їх заховалися в підпілля. Сидів у лісових схронах і Юрко. Він уже хотів було плюнути на все, вийти з лісу і прийти з повинною, як це зробили інші, але тут з’явився Чапка. Зібрав групу з найбільш надійних бандитів, об’єднав їх у боївку і почав діяти. Енергія, хитрість і фанатична ненависть Чапки до нового ладу вплинули на Юрка, і він знайшов колишню твердість.

Боївка Чапки вбивала сільських активістів, намагаючись цим залякати населення. Чапка нещадно розправлявся і з членами своєї організації, коли запідозрював їх у чомусь. Щоб зберегти залишки своєї загнилої організації для боротьби проти Радянської України, ватажок банди не гребував нічим.

Усе це бачив Юрко, гасаючи з бандитами по району. Але про те, що Чапка наказав убити Наталю, яка не хотіла проводити відкритої націоналістичної пропаганди серед школярів і подружила з сержантом Ковальовим, Юрко не знав. Смертний вирок виконали помічники ватажка — Чорний, його напарник Куций і Митько Безпалий, якого спіймали винищувачі.

Тільки тепер Юрко дізнався про це. От чому такий відчай охопив його. Немало крові бачив він за час своєї служби у бандерівців, немало хат спалив, вважаючи, що бореться за «самостійну» Україну. Сліпо виконував будь-які накази Чапки, вірив йому беззаперечно, був готовий задля нього на все. І от вперше відчув, що, власне, вірити нема в що. «За яку ж Україну боремося, якщо вбиваємо, катуємо своїх же українців? — не давала спокою думка. — За що вбили Наталю, — яка була єдиним моїм щастям на землі? За що?» Чапка відповів просто і коротко. Але тепер Юрко усумнився, чи має право Чапка чинити розправу на власний розсуд. Перед хлопцем промайнуло його життя у підпіллі, і він уперше замислився над цим. Яка мета, який смисл такого життя? Поки жила Наталя, він не знав цих думок. Просто виконував те, що наказували, і був щасливий, коли при зустрічах десь у лісі Наталя цілувала його.

Тепер Наталі немає, і Юрко глибоко переживав втрату її.

В підземеллі було тихо, як у могилі. Тільки десь сумно, одноманітно падали каплі із стелі.

У глибині невеликого парку в центрі Яворова стоїть дерев’яний двоповерховий будинок з верандою. Колись тут жив власник лісозаводу пан Зелевинський. Тоді часто, майже щодня, допізна світилися вікна будинку, линула музика, відчинялись і зачинялися двері, пропускаючи гостей-багатіїв.

У вересні 1939 року, після визволення Західної України, до будинку прийшли робітники лісозаводу:

— Тут буде наш районний комітет партії, — сказав один з них.

А через тиждень цього робітника, — його звали Іван Михайлович Микуляк, — обрали секретарем Яворівського районного комітету партії. У дні Великої Вітчизняної війни Микуляк пішов на фронт. Після перемоги над фашистською Німеччиною демобілізувався і повернувся в свій район.

Довго не гасне світло у цьому великому будинку. Багато робітників і колгоспників приходить сюди. Навідується і начальник районного відділу МВС разом з командиром батальйону оперативних військ майором Грушевим та його заступником майором Івановим.

Ось вони всі сидять у секретаря райкому в просторій з голубими шпалерами кімнаті. Бюро розпочнеться за півгодини. Вітерець, залітаючи у відчинену кватирку, хитає бордову гардину, і вона ворушиться, наче жива. Глянувши на великий годинник з довгим маятником, Іван Михайлович сказав:

— Час починати.

В цю мить на сходах почулося тупотіння, двері відчинились, і в кімнату вбігла чорноока дівчина років п’ятнадцяти. Вона була закутана у велику хустку, що спускалась аж до п’ят. На порозі дівчина зупинилась і якось розгублено глянула на всіх. Потім рішуче підійшла до Микуляка і тихо сказала:

— Іване Михайловичу, в нас у Рудному людина з лісу.

Начальник районного відділу МВС і Грушевий швидко вийшли з кімнати. Незабаром вулицею рушила група солдатів.