Лютий шаленів хуртовинами

IV

Сержант Ковальов, командир відділення автоматників з роти капітана Ільїна, повернувся з своїми солдатами у гарнізон після огляду далекого хутора. Там вони знайшли схрон у льоху, але схованка була порожньою. Господар божився, що не знає, хто і коли спорудив її. Тоді Ковальов вирішив поговорити з ним наодинці. Сивоусий дід Остап довго і хитро уникав прямої відповіді, доки, нарешті, не признався, що схрон побудував він сам за наказом бандерівців.

— А що мав робити? — спитав він сержанта, допитливо позираючи спідлоба. — Не зробиш — уб’ють.

— Отже, бандитам допомагаєш, діду? В Рудному чув, мабуть, що трапилось? Можливо, бандюги у тебе ночували, перш ніж іти вбивати, га?

— Не було тут нікого, — понуро буркнув старий і сховав очі під бровами. — І я не вбивав нікого.

— Не вбивав, а вбивцям допомагав, — суворо промовив Ковальов. — Цього тобі люди не подарують.

Дід стомлено махнув рукою.

— Мені все їдно вмирати. Вам не скажеш — по голівці не погладите, тим не догодиш — на той світ відправлять. Так і дивись, щоб не вскочити з вогню та в полум’я. Пішов би світ за очі.

— Ех, діду, діду, старий ти, а погано розбираєшся житті. Догоджати нікому не слід. Треба бути завжди з народом, який чесно живе і працює. А купка бандитів намагається всіляко нашкодити йому. Чого вони хочуть? Та просто знову на шию народові панський хомут натягти. За що вони Степана Підлужного вбили? У нього дітки малі лишилися. Чим їх батько провинився, ану, лишень, скажи мені, діду!

Старик мовчав. Він добре знав Підлужного, пам'ятав його ще хлоп’ям. Хороший чоловік був Степан, усе село поважало його за розсудливість, працьовитість, скромність.

— Мовчиш? Так я скажу. Вбили його через те, що він за нове життя стояв, хотів, щоб народ краще жив. А бандитам саме це й не по нутру. Так от, діду, запам’ятай: народ знищить цю погань. Але, щоб скоріше це зробити, треба кожному боротися з бандерівцями.

А ти хочеш догодити і нашим і вашим. Не вийде так, діду. Недарма ж кажуть: на двох стільцях не всидиш.

— Ну, арештуйте мене, тільки марно не докоряйте, — не витримав дід.

Ковальов знизав плечима.

— А навіщо?

Вони довго мовчали. Сержант палив цигарку, поглядаючи у вікно, дід Остап стежив за ним. Нарешті, Ковальов підвівся.

— Ну, мені пора йти. Поміркуй, діду, добряче поміркуй над моїми словами. А відносно того, що тебе залякали, не вірю. Мені хлопці розповідали, що дід Остап замолоду першим парубком на селі був, ніякого дідька не боявся. Звичайно, постарів дід Остап, сили колишньої вже немає, але ж старість хоробрості не завада. Правду я кажу?

Не чекаючи на відповідь, він вийшов, а старик так і сидів за столом у глибокій задумі.

Сержант Ковальов був хорошим командиром відділення. Він уже мав досвід боротьби з бандитами, не раз потрапляв у небезпечні перипетії.

Якось відділення Ковальова натрапило на засідку і було оточене. Понад тридцять бандерівців кинулися на бійців, але до самого вечора вони так і не могли нічого вдіяти з жменькою солдатів. А коли стемніло, Ковальов підняв відділення в атаку, на що бандити аж ніяк не сподівалися. Розчистивши дорогу гранатами й автоматним вогнем, солдати вийшли з оточення.

Капітанові Ільїну подобався рішучий, сміливий сержант, і він завжди брав його з собою на складні операції. Ковальов був комсоргом роти, завзятим танцюристом, заспівувачем, його любили солдати і поважали місцеві жителі.

Комсорга так само, як і командира роти, непокоїла думка про те, що в лісах переховується банда, здатна на будь-яке звірство.