Лютий шаленів хуртовинами

X

Після дводенного безрезультатного прочісування лісу капітан Ільїн вирішив дати солдатам відпочинок. Зупинилися на згарищі віддаленого хутора, спаленого торік бандитами. Від хутора уціліла тільки клуня. Тут можна було пересидіти негоду. Розмістивши солдатів і наказавши розпалити багаття, щоб обсушитись і зігрітися, капітан стомлено сів на купу зопрілого сіна і закурив. Нервове збудження, викликане подіями в Рудному, минуло, важка втома скувала тіло. Хотілося одного— лягти де-небудь і заснути міцним непробудним сном. Але тривога не давала спокою ні на хвилину. Ільїн турбувався про Ковальова, У сова і Луцеикжа, яких послав на складну, небезпечну і дуже рисковану справу.

Знаючи, що з львівської тюрми втекли кілька злочинців, він вирішив скористатися з цього і послати в банду Чапки своїх людей.

Потрапивши до оунівців, чекісти мали встановити місця схронів, склад банди, а потім повернутися сюди, на спалений хутір.

Спочатку все йшло так, як було задумано. Конвоїри доповіли Ільїну, що інсценізація вдалась. Затримані втекли, скориставшись непередбаченою зупинкою біля завалу. Один солдат, потираючи скроню, бурчав:

— Ковальов надто вже перестарався, мало не покалічив мене.

— Правильно зробив. У всякому ділі потрібна переконливість, — пояснив йому другий.

Здавалося, все було добре. Але, ще раз перебираючи в пам’яті деталі операції, Ільїн зрозумів, що поспішив і, можливо, наразив товаришів на смертельну небезпеку. Бандити можуть впізнати когось з них, а якщо й не впізнають, то навряд чи пощастить Ковальову зв’язатися з ротою: оунівці стежитимуть за кожним кроком новеньких, доки не впевняться в їхній відданості.

Ільїн відганяв ці думки, але тривога все владніше охоплювала його. На мить Андрій пригадав розумні, спокійні очі Ковальова, його добру відкриту посмішку і важко зітхнув. Поклавши планшет на коліна, капітан почав писати донесення командирові батальйону. Важко і неприємно доповідати про необачне рішення. Рука мимоволі намагається писати так, щоб хоч трохи пом’якшити провину. Перечитавши написане, він розірвав папір і жбурнув клаптики у вогонь. Потім швидко і чітко накидав кілька рядків, повідомляючи тільки факти.

Відіславши пакет, Ільїн погрівся біля багаття і потім оглянув хутір. Понад садибою простяглася сіро-біла стрічка дороги. Сніг, наметений хуртовинами, помітно осів. Зима вже минала. Вдень віяв по-весняному теплий вітер і тоді з пухнастих ялин дзвінко падали краплі, пробиваючись крізь наст до землі. Час від часу з дерев зривалася шапка мокрого снігу, і гілка, звільнена від тягаря, весело гойдалась у повітрі.

«Весна іде», — подумав Ільїн, глибоко вдихнувши свіже повітря з запахом хвої, кори дерев, і невиразний смуток ще дужче огорнув його. Біля воріт росла тоненька молода берізка. Дивлячись на неї, Андрій раптом згадав Ганку, і на серці у нього потеплішало.

На дорозі почувся тупіт, з-за повороту виїхала підвода. Вартові зупинили її. Ільїн підійшов ближче і здивувався, побачивши Христину Іванівну. Одягнута в кожух, вона сиділа на санях і щось пояснювала солдатам. Помітивши Андрія, жінка чомусь зніяковіла і надто голосно привіталася з ним. Капітан поцікавився, куди вона їде.

— На хутір, там у мене кум живе, дід Остап. Може, чували?

— Чував, чував, от тільки не знав, що він ваш кум, — посміхаючись відповів Ільїн. — Ну, то щасливої дороги, Христино Іванівно. Не страшно самій у лісі? Чи, може, провідника дати?

— Та ні, що ви. Кому я потрібна, стара, негарна, — пожартувала Христина Іванівна, але Іль'ін відчув у її словах якусь занепокоєність.

Сани рушили і незабаром зникли за поворотом. Ільїн повернувся у двір, покликав сержанта, наказав:

— Піднімайте людей, швидко!

Лишивши на хуторі кількох солдатів, він повів роту в ліс.

За довгим, посірілим од вологи столом сиділи бандити. Вони весело гомоніли, смакуючи наперед щедру пиятику і розправу над солдатами.

Їхній ватажок був мастак влаштовувати спектаклі перед тим, як порішити полонених. Ковальова Чапка посадив спиною до дверей, з яких увійшов, а сам розсівся навпроти. Усова влаштували на другому кінці столу. Поряд з ним примостився Юрко. Хлопець був похмурий і нетерпляче позирав на пляшки, йому хотілось якнайшвидше хильнути вогняного первака, щоб очманіти і ні про що не думати.

Останнім часом Юрко багато і часто пив. Ватажок помітив це і заохочував: «Менше непотрібних думок у голові снуватиме».

Коли всі посідали, Чапка сам налив у великі кухлі самогону Ковальову й Усову.

— Дорогим гостям шана, — сказав він з усмішкою і, розправивши широкі плечі, випростався на весь зріст. — Вип’ємо, друзі, за самостійну Україну, — додав уже серйозно.

Бандити встали. Підвелись і Ковальов та Усов.

— За Радянську Україну! — дзвінко сказав Ковальов, і обидва воїни разом перехилили свої кухлі. Потім вони сіли і, наче й не було нічого, почали закушувати. Чапка якусь мить розгублено дивився на Ковальова, не знаючи, що відповісти. Ватажка вразила сміливість полоненого. Потім машинально випив і сів. Члени боївки зробили те саме. Кілька хвилин усі мовчали, зосереджено хрумкаючи огірками, розриваючи зубами холодне м’ясо. Чапка запалив люльку і, мружачись од диму, уважно подивився навколо. Ковальов і Усов їли квашені яблука і, здавалося, не звертали ніякої уваги на те, що тут діялося.

— Ну, досить жувати, шановне панство, — заговорив Чапка. — На тім світі все одно не знадобиться.

— Хто його знає, — спокійно відповів Ковальов, беручи з миски ще яблуко, — ми там ще не були.

— Хутко будете, — запевнив Чапка.

— Усі там будемо, одні — раніше, інші — пізніше, — філософськи байдуже відпарирував Ковальов, з хрускотом жуючи яблуко.

— Ну так от, перш ніж вирушите туди, — Чапка показав пальцем у землю, — давайте поговоримо. В бога ви не віруєте, гріхів не сповідаєте, попів не визнаєте, тому я вам буду за всіх святих.

Бандити засміялися, хтось знову потягнувся до пляшки. За столом ставало гомінко.

— Тихіше! — Чапка грюкнув кулаком по столу. — Скажіть, гості дорогі, — запопадливим голосом почав бандит, — хто вас на землю нашу запрошував? Що ви тут загубили? У вас же є Московія, ну то й сиділи б там. Чи мо Вкраїна більш ласа?

— Ні, чого ж, — відповів Ковальов, — у нас, у Сибіру, на моїй батьківщині, землі більше, а звіра і птаства не злічити, та й усього іншого доволі, живемо — не бідуємо. Питаєш, чого сюди прийшли? Та от погані всякої багато тут розвелося. То панів вимітали, то фашистів, а оце тепер їхніх найманців доводиться викорчовувати. Щоб легше було дихати. А запрошувати не треба. Країна у нас єдина. Українці Москву разом з нами захищали, а ми разом з ними Київ звільняли. Ділити на ваше-наше тут нічого.

— Виділи? Який вчений, — криво посміхнувся Чапка. — Знає, що справа його кепська, от і козириться…

Він хотів ще щось додати, але, мабуть, не зметикував що саме. На допомогу поспішив Чорний:

— Ти ліпше, хлопе, скажи, скільки платять тобі за роботу?

— На свій аршин міряєш? — кинув у відповідь Ковальов.

Чапка сердито глянув на Чорного, який знітився під його осудливим поглядом, і знову заговорив:

— Ми воліємо: най на Україні не буде ні панів, ні німців, ні москалів. Воліємо самі своєю українською землею володіти. Маємо ми на це право?

— Звичайно, — спокійно згодився Ковальов. — А хто ж тепер тут господарює, хто землею володіє? Українці. Хто в уряді? Українці.

— Хіба то українці! — несамовито загорлав Чапка, знову грюкнувши кулаком по столу. Вдаваного спокою головоріза як і не було. — То лайдаки. І землею володіємо не ми, а більшовицькі колгоспи. На дідька все це нам здалося?

— Вас, звичайно, це не влаштовує, — сказав Ковальов і знову взявся за яблуко. — Бо хто ви такі? Давай, отамане, з’ясуємо, і тоді все буде зрозуміло. Які ви українці?

— Як то «які»? Та звичайнісінькі, хлібороби.

— Ні, не звичайнісінькі.

Ковальов підвівся. Бандити уважно й сторожко стежили за ним. Юрко, захмелівши од самогону, відчув себе бадьоріше і підсунувся ближче. Його зацікавила розмова. Була якась нездоланна віра у простих словах полоненого, який твердо знав, що його чекає страшна смерть, а поводиться так, наче це він виносить вирок бандитам. Навіть Чапка, завжди такий самовпевнений і говіркий, знітився. Чого б це?

— Коли вже ти почав цю розмову, — звернувся до нього Ковальов, — давай кінчати її. Бачиш, отамане, є на світі робітники, є селяни, а є й панн. З панами ми покінчили раз і назавжди, а заводи, фабрики й землю віддали робітникам та селянам. Але й селяни бувають різні. Є безкінні, а є й куркулі, тобто сільські глитаї. Так от ви, оунівці, саме й захищаєте куркулів, а ми — тих, хто все життя спину гнув на них. От у чому відмінність.

— Брехня! — відмахнувся Чапка. — У моїй боївці немає жодного куркуля.

Ватажок поглянув на своїх підручних. Юрко опустив очі. його здивувало, як нахабно брехав Чапка. Хлопець знав, що майже всі учасники банди — синки багатіїв. Були, звичайно, в банді й бідарі, як от він, Юрко, але…

— От ти, Юрку, — почув він голос Чапки, — скажи, хто ти такий? Справжнісінький бідняк. Мо’, не так я мовлю?

— Правильно, — хрипко відповів хлопець.

— Так от, цей бідар в мене найвідданіший член боївки, — вів далі ватажок і переможно подивився на Ковальова. — Ну, що скажеш на це?

А сержант уже пильно розглядав юнака. Ковальова здивував вираз Юркового обличчя. Старанно прихована мука відчувалась у погляді бандита. «Де я його бачив?»— думав сержант. На мить його очі зустрілися з очима Юрка, і Ковальов згадав фотографію, яку Наталка сховала біля грудей.

— Що ж, буває й таке, — повільно почав Ковальов. — Молодий, недосвідчений може потрапити в погане товариство, але куркульська суть оунівців від цього не змінюється. Та й той, хто збився з пуття, все одно рано чи пізно зрозуміє свою помилку. Кажеш, Юрко — бідняк? Якщо так, то йому Радянська влада дала землю. Дала, Юрку?

— Ну, дала…

— А воля де, свята воля? — заперечив Чапка.

— Жив би собі Юрко по-людськи, — не звертаючи уваги на ватажка, вів далі Ковальов, — хата в нього була, землю дали, вибрав би собі дівчину. Вчитись захотів — будь ласка, вчись. Якої ще волі забажалось? Щоб у схронах на пузі плазувати, грабувати й убивати своїх земляків?

Ковальов замовк. У підземеллі запала зловісна тиша.

— Раджу всім, хто випадково потрапив у цю зграю, — кінчати! Інакше на всіх вас чекає куля. Чекає тому, що народ проти вас, а він не любить, щоб йому заважали спокійно жити.

У цю мить до кімнати зайшов ще один бандит і щось шепнув Чапці. Ватажок підвівся і, повернувшись до сержанта, гаркнув:

— Цить, щенят, а то я тобі писок заткну!

Ковальов сів спокійно налив у кухоль самогону.

— За упокой твоєї бандитської душі, Чапка. — Він високо підняв кухоль.

Глухо пролунав пістолетний постріл. Куля вибила кухоль з рук сержанта.

— Влучно стріляєш, отамане, — кинув Ковальов, — тільки ж кулею своєї правоти не доведеш. Ти словом…

— Взяти їх! — люто крикнув Чапка.

Бандити кинулися на Ковальова та Усова, скрутили їм руки, виштовхнули в сусідню кімнату і замкнули на засув. За тонкими дощаними дверима ще деякий час гуділи п’яні голоси. Раптом усе стихло. Полонені почули, як Чапка скомандував:

— Беріть зброю й виходьте.

Бандити загаласували, але одразу ж замовкли. Чапка наказував:

— Ти, Чорний, залишаєшся тут стерегти солдатів, доки не повернусь. Та гляди — один лишаєшся, більше людей немає, усіх беру з собою. Біля Рудного Щерба і Орленко поля оглядають. Треба захопити їх. Зрозумів? Ох, і щастить же нам сьогодні. Голову й Орленка притягнемо і разом з чекістами відправимо на той світ — ото веремія зчиниться! Доки Ільїн нас шукатиме, ми в нього весь актив винищимо. — Чапка брудно вилаявся. Потім покликав Юрка і наказав: —Ти з нами не підеш. От записка, віднесеш її до обчухраної ялини. Покладеш у дупло. Ти знаєш те місце.

Бандерівці один за одним вийшли з підземелля.