Лютий шаленів хуртовинами

XII

Солдати капітана Ільїна ретельно оглядали хутори, простукували в хатах підлоги і стіни, рились у стодолах, але натрапити на слід оунівців їм не щастило. Тоді Ільїн вирішив податися ближче до гір, де майже не було людського житла, за винятком кількох будиночків, які загубилися в лісовій глушині.

Ліс зустрів їх тишею. Крізь голі віти беріз і побурілу глицю ялин лагідно просвічували сонячні промені. У лісовій тиші було виразно чути постукування щупів об каміння і коріння дерев. Раптом у ці приглушені звуки ввірвався дивний незрозумілий шум, ніби хтось біг навпростець через хащу, ламаючи гілки, падав, підводився і знову біг. Тріск швидко наближався, Ільїн скомандував:

— Лягай!

Солдати залягли, приготувавши до бою автомати. Між деревами замелькали неясні постаті. Важко було одразу визначити, багато їх чи мало. Нарешті перед враженими бійцями наче виросли два обірваних зарослих чоловіки. І раптом хтось радісно вигукнув:

— Ковальов! Усов! Це ви?

Після перших. обіймів Ільїн спитав у Ковальова:

— Де Луценюк? — І в цю ж мить, зустрівши погляд сержанта, все зрозумів.

Скупо, без зайвих подробиць, доповів Ковальов командирові роти про те, що трапилося з ними. Хтось із солдатів, здається, той самий, який був у конвої і ображався, що Ковальов його сильно вдарив, накинув на плечі сержанта свою шинель.

— Мені легше буде в тілогрійці, — сказав він Ковальову. Інші запропонували свої шинелі Усову.

Капітан Ільїн, дізнавшись від Ковальова, що схрон недалеко, рішуче і збуджено, як завжди, коли перед ним був ворог, сказав:

— Розкажіть точніше, як туди потрапити.

— Ми поведемо, товаришу капітан, — відповів Ковальов.

По тону Ільїна він зрозумів, що командир переслідуватиме банду доти, поки не знищить її.

— А дійдете?

— Дійдемо, товаришу капітан, — сказав сержант і надягнув шинель. Ковальов і Ільїн пішли попереду.

Години через півтори стомлені солдати оточили місце, де був схрон. Усі залягли на вкритий тонесенькою крижинкою сніг. У лісі панувала така тиша, що чутно було, як шуміли під весняним вітром верховіття дерев.

І ось цю тишу порушила неголосна, але чітка команда:

— Вперед!

Це Ільїн, оглянувши місцевість, наказав звужувати кільце навколо схрону.

Тримаючи зброю напоготові, повільно і обережно просувалися бійці.

Ковальов показав вхід у сховище бандерівців.

— Бандити пішли звідси ще до нашої втечі, — мовив він, — а от чи повернулися — не знаю.

Залишивши людей в засаді, Ільїн разом з Ковальовим, Усовим і ще трьома солдатами поповз до схрону. Молодий солдат нахилився, щоб відкрити ляду, але Ільїн відвів його руку і, прив’язавши до кільця ляди мотузку, наказав усім відійти. Потім сам сховався за деревом і смикнув за мотузку. Іржаві завіси заскрипіли, ляда трохи піднялась, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух, а вгору вирвалося сліпучо-яскраве полум’я. Гучна луна прокотилася лісом.

— Цього треба було чекати, — зауважив Ільїн, виходячи з укриття. — Бандити побували тут і побачили, що ви втекли, — звернувся він до Ковальова й Усова, — на проїдання приготували «подарунок». — Капітан глянув на солдата, що хотів було відкрити ляду.

— А подаруночок нічого собі. Без пересадки одразу на тім світі опинився б, — спробував пожартувати солдат, але було помітно, як тремтять у нього руки.

Оглянувши схрон і місцевість навколо, солдати побачили сліди, що вели в глиб лісу. Ільїн вирішив залишити біля схрону засаду на той випадок, коли хтось з бандитів повернеться, а самому переслідувати бандерівців. «Я від тебе, Чапко, все одно не відстану, доки не спіймаю», — думав Андрій.

Усю ніч солдати йшли по сліду оунівців. Ніколи було навіть закурити. На світанку сліди привели до наїждженої польової дороги. По ній пройшло багато саней і людей, тому встановити, куди подалися бандити, не пощастило.

Після короткого перепочинку Ільїн розділив загін на дві групи. Одна рушила путівцем праворуч, а друга — в протилежний бік. З останньою пішов Ільїн, узявши з собою Ковальова.

Пройшли близько двох кілометрів, коли капітан побачив, що дорога стрімко повернула до груня, зарослого рідким лісом. На вершині його стояла стара ялина з великими вузлуватими гілками. Вони чітко виднілися на світлому тлі передранкового неба. Раптом Ковальов шарпнув Ільїна за руку.

— Дивіться, хрест якийсь на ялині.

Справді, на довгій, майже горизонтальній гілляці щось висіло. Зіркі очі Ільїна розгледіли, що то людина. Підійшли ближче. На гілляці висів труп молодого парубка. Його босі ноги майже торкалися снігу, а голова була закинута назад.

— Юрко! — скрикнув Ковальов. — Так… Це він… — Ковальов скинув шапку і тихо сказав: — Ну от ми й зустрілися з тобою, Юрку…

І знову солдати прямували вперед, але ще швидше, ніж досі. Ідучи поряд з капітаном, Ковальов розповів про все, що сталося з ними.

…Тільки-но зачинилися за бандитами двері, Усов, стискуючи свої пудові кулаки і намагаючись розірвати мотузку на руках, процідив крізь зуби:

— Пішли на Щербу полювати. Ех, попередити б, але як?

Він страждав од того, що нічого не може зробити, щоб попередити товаришів про небезпеку. Рвонувши ще раз мотузку, яка не піддавалась, Усов сердито сказав:

— Ух, гади! Тільки б вибратися звідси, я б їм показав!

Двері прочинились, і в прорізі з’явилася довга постать Чорного.

— Ну, гості дорогі, — явно копіюючи ватажка, сказав бандит, — не ображаєтесь?

— Мотай звідси, гад! — гукнув Усов, підводячись.

— Ну, ну, — позадкував бандит, хапаючись за автомат. — Сядь на місце.

Чорний сів за стіл, де ще стояли закуски і порожні кухлі, поклав автомат на коліна, запалив цигарку і, не зводячи очей з полонених, замугикав щось собі під ніс.

Хвилини тягнулися, наче години. Здавалося, що тут, під землею, взагалі спинився час. Притулившись один до одного, смертельно змучені Ковальов і Усов, не помітили, як задрімали. їх розбудила голосна розмова. Розплющивши очі, вони побачили в підземеллі ще одного чоловіка. Це був той самий хлопець, якого Чапка назвав бідарем і найвідданішим оунівцем.

«Юрко, — згадав Ковальов ім'я хлопця. — Про що ж вони сперечаються?»

— Ти п’яний, Юрку, — говорив Чорний, розмахуючи автоматом. — Іди, проспись. До полонених не можна: Чапка заборонив.

— А я волію поговорити з ними, — затято твердив Юрко. — І ти мені не забороняй, чуєш?

Ковальов і Усов затамували подих.

— Не пущу! — заволав Чорний і з силою відштовхнув Юрка. Той похитнувся і важко сів на ослін. — Якщо полізеш, уб’ю.

Хлопець з ненавистю подивився на Чорного і криво усміхнувся.

— Уб’єш? Вбивай! Стріляй! Це ти вмієш. Особливо з-за рогу. Ти й Наталю вбив, звірюко. — Юрко грізно підвівся і раптом голосом, в якому бриніли лють і невиплакані сльози, гукнув: — За що вбив? Відповідай!

Очі в Юрка палали. Здавалося, що вогонь, який довго жеврів усередині, нарешті вирвався на волю. Чорний зайшов за стіл і, наставивши автомат, просичав:

— Я тобі відповім, щеня. Тебе теж давно вже пора рішити, як і твою Наталку. А вона у мене перед смертю потанцювала…

Далі сталося те, чого не ждали ні Ковальов з Усовим, ні сам Чорний. Мов божевільний кинувся хлопець до стола, схопив важку сулію і з силою вдарив Чорного по голові. Той глухо зойкнув і замертво повалився на підлогу. Юрко одразу витверезився, сів на лавку, налив великий кухоль самогону і одним духом випив. Потім оглянувся і, махнувши рукою, гукнув:

— Виходьте, хлопці!

Ковальов і Усов перезирнулись, підійшли до столу. Юрко двома помахами ножа перерізав мотузки на їхніх руках.

— А тепер давайте вип’ємо, та й валяйте до своїх, поки наші не повернулись. — Юрко потягнувся до пляшки. Ковальов підняв з підлоги автомат убитого і одразу відчув себе впевненіше. Хлопець, п’яно посміхаючись, дивився на нього.

— А де наш товариш? — спитав Ковальов.

Юрко показав рукою на двері.

— Там… Рішили вони його, замучили.

Ковальов і Усов кинулись у кімнату. Там на підлозі лежав Степан Луценюк.

— Ех, Стьопо… — зітхнув Ковальов, схилившись над убитим. Усов прикрив мертвого піджаком і промовив:

— Прощай, друже! Поплатяться бандити за твою смерть. Ой поплатяться…

Солдати, вийшли з кімнати. Треба було поспішати: кожної хвилини могли повернутися бандерівці.

Ковальов хотів було спитати у Юрка, де вихід, але він вказав його сам:

— Он у ті двері. Йдіть через поляну праворуч, туди, на Рудне, — і хлопець знову потягнувся до пляшки.

Сержант і солдат завагалися. Усов уже встиг озброїтись автоматом і гранатами, які він знайшов у схроні.

Ковальов поклав руку Юркові на плече:

— Ходімо з нами, — сказав він тихо. — Ми ще помстемося за Наталю.

— Ні, — п’яно хитнув головою Юрко.

— Тебе ж Чапка уб’є.

— А він не дізнається. Я піду звідси. Подумає, що ви Чорного порішили.

— Все одно тобі тут нічого робити, Юрку. Ходімо! Радянська влада зла не пам’ятає, якщо до неї з відкритим серцем. Повір мені!

— Вірю. — Юрко встав, очі його блиснули. — Тільки не піду я з вами, багато в мене гріхів перед Радянською владою.

Що було робити? Взяти Юрка силоміць? Але п’яного хлопця тягти лісом неможливо. Ковальов і Усов вирішили йти самі і вибралися з підземелля.

Солдати пішли, і в схроні стало тихо, як у склепі. Юрко сидів на лаві, наче неживий. Він не пам’ятає, скільки часу минуло, поки, нарешті, підвів голову, в якій аж гуло від сивухи. Противно рипнула лава. Юрко схопився, похитнувся і не озираючись виповз із схрону. Надвечір він був на хуторі. Тут його й наздогнав Чапка. Розмова була короткою.

— Ти вбив Чорного?

— Я, — швидко відповів Юрко.

— Продався москалям?

Замість відповіді Юрко, запинаючись не від страху перед катом, а від передчуття, що не встигне висловити всього до кінця, майже закричав:

— Ти сам продав душу чортові. Вбивця! Кат!.. Тобі ніколи не подарують…

Він не договорив. Од важкого удару прикладом в обличчя глухо зойкнув, а другий удар по голові звалив Юрка на землю. Все захиталося перед очима і зникло. Через кілька хвилин хлопець розплющив очі. З голови стікала холодна вода, його приводили до притомності.

— Повісити на ялині. Най усі бачать. І так буде з кожним, хто стане нам на путі, — почув, ніби крізь сон, Юрко. Тоді, зібравши всі сили, він крикнув Чапцї востаннє:

— У тебе на путі… вся Україна.

У рот йому всунули ганчірку.

— Коли, господи, буде кінець цим страхіттям, — шепотіла в кутку хазяйка хати, в якій схопили Юрка.

Хлопця штовхнули в спину:

— Виходь!