Лютий шаленів хуртовинами

VIII

У просторій кімнаті повно озброєних людей. Більшість — у військовій формі, але є і в цивільному. Від тютюнового диму темнувато. Коптить — от-от погасне лампа. Хтось у кутку розповідає анекдот, дзвінкий молодий сміх сколихнув повітря. Раптом усі замовкають, хто сидів, швидко підводиться. Входить капітан Ільїн у супроводі командира взводу і сержанта Ковальова.

— Доповідайте, лейтенант Горін, що відбулося, — наказує Ільїн.

Горін хвацько цокає підборами. Плечима лейтенант майже дістає до стелі. Великі зеленкуваті очі дивляться весело. Він радісно рапортує:

— Засідку розташували так, як було наказано, товаришу капітан, на узліссі, біля великої ялини. Замаскувалися добре. Правда, трохи холоднувато було, але за весь час ніхто ні пари з вуст. Бачили, як один чоловік пройшов з села, його пропустили, йшов він, певно, по бандитів. Потім з’явилися двоє озброєних. Ми їх затримали. Решта не прийдуть: один бандит встиг вистрелити.

— Погано, дуже погано, — сердито сказав Ільїн, тарабанячи пальцями по столу.

— Товаришу капітан, — ображено відповів Горін, — ми ж затримали двох із зброєю, а ви кажете — погано.

Ільїн зняв шапку, кинув її на лаву і запустив пальці у густу чуприну, як це завжди робив, коли хвилювався.

— Ви, лейтенанте, були в засаді, щоб Чапку взяти, а не двох бандитів. А ви й двох не зуміли без шуму обеззброїти. Хтозна, коли ще трапиться така нагода. — Капітан сів. — Ну, тепер пізно про це говорити. Треба щось придумати, — ніби сам до себе сказав він.

Ільїн помацав пальцями скроні, і раптом в його очах загорівся пустотливий вогник. На обличчі промайнула хитрувата усмішка. Він покликав до себе Ковальова і худорлявого хлопчину з розумними очима на веснянкуватому обличчі, у цивільному одязі. Це був Степан Луценюк, боєць винищувального загону. Ільїн щось пошепки сказав їм, і сержант разом з Луценюком вийшли з кімнати, покликавши з собою рядового Мишка Усова, відомого в роті силача-штангіста.

Через кілька хвилин за наказом Ільїна в сусідню кімнату, куди перейшов капітан, ввели бандитів. Вони зацьковано озирались і боязко підійшли до столу, за яким сидів офіцер.

— З боївки Чапки? — різко спитав Ільїн.

Бандити мовчали.

— Я питаю: з боївки Чапки ви чи ні? — ледве стримуючись, голосно повторив Ільїн.

— Звідти, — неохоче промимрив сутулий довгорукий бандит, чухаючи квадратне обличчя, заросле густою щетиною. Другий непомітно штовхнув свого напарника, певно попереджаючи, щоб той мовчав. Після цього бандити не сказали жодного слова. Розлючений капітан вийшов з кімнати, щоб заспокоїтися. До нього звернувся Ковальов.

— Ну, як, товаришу капітан?

— Мовчать, наче язики проковтнули. Та все-таки один проговорився, — задоволено посміхнувся командир. — З боївки Чапки вони, що й треба було з’ясувати. А втім, це було зрозуміло й так.

Ільїн дістав цигарку, запалив, кілька разів глибоко затягнувся і промовив:

— А непогані кадри у Чапки, сержанте. Тільки одне, слово й вирвав у них за півтори години.

— Та їм же нема чого казати. Підпали та вбивства на совісті. Розповідати про це важкувато…

— Де ваші люди, Ковальов? — спитав капітан.

У кухні, біля палаючої грубки, сиділи рядовий Усов і Степан Луценюк, обидва з автоматами на колінах. Побачивши капітана, вони підвелися. Ільїн примостився на ослінчику і запросив усіх ближче до себе.

— Вам доручається відповідальне і складне завдання, — почав він, розгортаючи на колінах карту району.

Далі розмова велася пошепки. Чотири чоловіки, схилившись над картою, були схожі на змовників. Довгі химерні тіні витанцьовували за їхніми спинами на білій стіні. Вогняні бліки скакали на воронованих стволах автоматів. Бесіда тривала недовго.

— Бажаю успіху, друзі, — тепло сказав на прощання Ільїн, міцно тиснучи руки Ковальову, Усову й Луцєнюку. — Головне, будьте обережними, але й рішучими. Я на вас покладаюсь.

Невдовзі Ковальов і його супутники вийшли з хати. Вартовий біля воріт спитав його:

— Куди це ви, сержанте?

— На весілля, друже, догулювати.

— Ех, от би мені з вами, — мрійливо сказав змерзлий вартовий.

Ковальов посміхнувся. Три постаті зникли в темряві.

Зв’язані бандити сиділи на підлозі в порожній кімнаті і тихо перемовлялись:

— Влипли ми з тобою, Чорний, — прошепотів бандит з квадратним обличчям, — тепер каюк.

— Замовкни, Сич, і без тебе добре, — відповів Чорний. — Міркуй краще, як шкуру вберегти.

— Вбережеш, аякже, — криво усміхнувся Сич.

— Треба повідомити Чапку, най він щось метикує. Через того зв’язкового, що приходив.

— Нічого Чапка не придумає, та й думати не стане, — похмуро заперечив Сич. — Йому своя голова дорожча. А зв’язковий повернувся, мабуть, у село, і хропе собі на печі…

— Та замовкни ж, — крикнув Чорний, злісно блимнувши очима.

У двері стукнули. Бандити принишкли. За стіною чути було голоси. До хати раз у раз заходили й виходили солдати, діставали від капітана накази. Потім усе стихло. Так минуло досить багато часу. Зненацька долинув якийсь гомін, коридором забігали, загупали чобітьми, і схвильований дзвінкий голос доповів:

— Товаришу капітан, затримали ще трьох.

Чорний і Сич перезирнулись. Притиснувшись до стіни, вони почали прислухатися, що говорять у хаті.

— Де? Коли? За яких обставин? — швидко кидав запитання капітан.

— У лісі, приблизно за два кілометри на північ од Рудного, годину тому.

— Чинили опір?

— Ні, в них, крім фінки, нічого не було. Намагалися втекти.

— Веди їх сюди!

Знову загупали чобітьми, загрюкали дверима, потім капітан спитав:

— Хто такі? Звідки?

— А ти не питай, капітане, не скажемо!

— Он як! Ну що ж, ваша воля. Тільки й так видно, що ви за пташки: Чапчині бандити.

— Думай, капітане, думай. Тобі видніше, ти чекіст.

Чорний і Сич, що через тонку перегородку чули цю розмову, перезирнулись. Чорний знизав плечима.

— Не наші, — прошепотів він.

Обидва бандити знову притиснулися до стіни.

— Доведеться вас познайомити з побратимами, — промовив капітан, — тут у нас двоє ваших уже сидять. Показати?

Після довгої мовчанки хрипкий і трохи невпевнений голос відповів:

— Ти нас з кимось плутаєш, капітане.

— Крім бандерівців, уночі ніхто в лісі не вештається.

— Бандерівців? — здивовано перепитав той самий голос. — Ну, ти, капітане, кинь ці штучки. І не пришивай нам контрреволюцію. Зрозумів?

— Тоді хто ж ви такі, дозвольте спитати?

— Товаришу капітан, — пролунав чийсь голос, — можливо, це ті карні злочинці, що із львівської в’язниці втекли на тому тижні?

— Солдат правду каже, капітане. Якщо вже на те пішло, ми відкриваємо карти: все одно програли. А з бандерівцями прошу нас не плутати! Дозвольте відрекомендуватись: Ігор Веселий, а це, з вашого дозволу, мої друзі—Великий Джек і Олег Смурий. Рецидивісти — майстри різних спеціальностей. На тому тижні знялися з Львівського централу. Там, знаєте, не дуже комфортабельне.

— Так, — сказав капітан, — зараз перевіримо.

Чорний і Сич одсунулися від стіни і вдали, що сплять.

Двері розчинились. Увійшов вартовий.

— Ану, виходьте!

Жмурячись од світла, Чорний і Сич переступили поріг кімнати, де за столом сидів Ільїн і стояли троє хлопців у брудних ватянках.

Показуючи на них, капітан спитав:

— Ваші?

Чорний І Сич, уважно глянувши на затриманих, промовчали.

— Ну, а що скажете ви? — звернувся Ільїн до карних злочинців.

— Ми не маємо честі бути знайомими з цими поважними громадянами, — озвався один з них.

Капітан стомлено махнув рукою і наказав:

— Готуйте двоє саней. Одвеземо всіх до штабу, там розберуться.

Затриманих вивели, а капітан довго й ретельно інструктував конвоїрів.

Ніч минула. Вщухла сніговійниця, і в лісі настала така тиша, що хруст гілки під ногами здавався пострілом, а рипіння снігу під полоззям чутно було за кілометр. Понад лісовою дорогою вишикувалися занесені снігом ялини. Крізь верховіття вже пробивалися перші промені сонця.

По дорозі від Рудного до лісу мчать двоє саней. Дебелі коні йдуть швидкою риссю, розкидаючи копитами сніг. Солдати з роти Ільїна везуть у штаб затриманих. У перших санях на соломі лежать криміналісти — Смурий, Великий Джек — і два солдати. В других — Чорний, Сич і Веселий.

Ільїн, відправивши конвой, пішов у ліс з групою солдатів і комсомольців шукати боївку Чапки. Капітан не сумнівався, що банда десь тут поблизу. Боївка, безперечно, рухалась за своєю розвідкою, щоб захопити або знищити офіцерів і розігнати весілля, але, попереджена пострілом, повернула назад.

А в цей час невелика валка із затриманими посувалася в іншому напрямі і незабаром заглибилась у ліс, сполохавши вранішню тишу скрипом саней і форканням коней. Як тільки в’їхали в ліс, Чорний піднявся на лікоть і по-вовчому, не повертаючи голови, огледівся, хижо роздуваючи ніздрі. Він відчув себе у рідній стихії.

— Лягай! — наказав йому солдат, поводячи автоматом. Бандит ліг, кинувши на конвоїра лютий погляд. Але конвоїр тільки посміхнувся:

— Звикай, звикай до свого становища. Нічого вовком дивитися.

Скрипіли сани, морозний вітерець обпалював щоки. Обабіч дороги стояли похмурі ялини. За лісом визолочувався зимовий світанок. Конвоїри підняли коміри і майже не звертали уваги на затриманих.

Прикидаючись, ніби він спить, Чорний гарячково обдумував план втечі, але нічого путнього не спадало на думку. Десь жевріла надія на Чапку, та в душі бандит був згоден з Сичем: Чапка не виручить їх, а рятуватиме себе.

Раптом Чорний відчув, що його хтось штовхнув. Це був Веселий. Він закрив спиною Чорного і сунув йому під ніс свої зв’язані мотузкою руки.

Чорний миттю зметикував. З люттю вчепившись зубами у вузол, він намагався розв’язати його. За півгодини це йому вдалося. Веселий поворушив кистями занімілих рук і відсунувся од Чорного.

Раптом сани різко зупинились, затріщали голоблі, коні злякано здибилися. Солдати миттю скочили на землю і залягли. Але навколо було тихо. Попереду, на дорозі, височіло щось чорне і безформне, а над ним темніла людська постать з розкинутими руками.

Солдати знітилися від такого незвичайного видовища. Із саней почувся зловтішний смішок. Конвоїр рушив уперед, тримаючи напоготові автомат. Підійшовши ближче і пильно вдивившись в імлу, він полегшено зітхнув: на дорозі лежала корячкувата ялина з настовбурченим кривим гіллям.

— Хам йому чорт, — вилаявся конвоїр, — а я думав — людина висить.

— Схоже було, — згодився з ним інший солдат. — Що ж робити? Тут ми не проїдемо.

Але вони не встигли вирішити: трапилося несподіване.

Коли два конвоїри одійшли до завалу, залишивши біля саней одного, Веселий, вивільнивши руки, сильним ударом збив вартового і схопив його автомат. Потім щосили закричав:

— Утікайте, я вас прикрию!

Чорний і Сич із зв’язаними руками вмить злетіли з саней і побігли. Майже поряд бігли Смурий і Великий Джек. Вони мчали навпростець через хащі, обдираючи до крові обличчя. Позаду лунали глухі автоматні черги.

Зупинились тоді, коли вже можна було не боятися погоні. Важко дихаючи, сіли на повалену стару клину. Щохвилини озираючись, почали розв’язувати один у одного мотузки на руках.

— Ну, здається, пощастило. Шкода Веселого, певне, прикінчили його.

— Облиш, — заперечив Великий Джек, — Веселий втече, не вперше!

І ніби стверджуючи його слова, пролунав посвист. Бандити схопилися на ноги, але Великий Джек застережливо підняв руку:

— Спокійно, це Ігорок.

Він засунув два пальці в рот і заливисто, по-розбійницьки, свиснув. Незабаром на галявину вийшов Веселий, збуджений і задоволений, хоч і хитався від утоми.

Кинувши у сніг автомат з пустим магазином, він важко сів поряд з іншими й сказав:

— Ледве втік, браття. Оця штуковина врятувала, інакше б амба, — і кивнув головою на автомат.

— Перестріляв чекістів? — поцікавився Чорний.

— Ніби так, а втім, брехати не буду. Не бачив їх мертвими. Відчепилися — то й добре!

Кілька хвилин мовчали, відпочиваючи. Нарешті, стомлено підвівся Ігор Веселий. У карних злочинців він був наче за головного.

— Ну, хлопчики, пора. Бувайте здоровенькі, громадяни. Не згадуйте лихом.

— Заждіть! — спинив його Чорний і швидко перезирнувся з Сичем: — Ви вважаєте, що ми невдячні люди? Ми вас так не відпустимо. Відпочинете в цьому лісі, з життям нашим ознайомитеся. Сподобається — залишитесь назавжди. Життя в нас розкішне — їж, пий, гуляй.

— Е ні, це не для нас, — заперечив Веселий. Мн в політику носа не сунемо. Справа дуже небезпечна. Ваше заняття, хлопці, п’ятдесят восьмою статтею пахне, а це иам не до вподоби. «Вишку» дістати — приємного мало.

— Усі будемо на тім світі, — понуро усміхнувся Чорний.

— Воно так, але я вважаю за краще потрапити туди якнайпізніше.

— Ну, а що ж ви робитимете? — спитав Чорний. — Куди подастеся? По лісу, певно, чекісти нишпорять, знову схоплять.

— Таке може статися, — згодився Веселий, — якщо не поталанить.

— Я ж і кажу: ходімо з нами, пересильте лиху годину, перечекайте день-два, а там видно буде. Схочете піти — ми вас виведемо з лісу, до самого Львова проведемо. Ну?

Веселий, Джек і Смурий переглянулись.

— Він діло каже, — промурмотів Великий Джек. — Пересидіти треба.

— Як ти, Смурий? — спитав Веселий.

Той кивнув на знак згоди.

— Ну що ж, підемо, мабуть. Веди до своїх.

Ішли лісом довго, петляли, натрапляли на власні сліди і, нарешті, вибравшись на невеличку круглу, як п’ятак, галявину, зупинились.

— Почекайте трохи, — сказав Чорний, — ми зараз.

Ганка сумувала. Ільїн не приходив додому вже тиждень, а їй дуже хотілося побачити його. Дівчині весь час здавалося, що Андрій от-от має зайти в хату, але його все не було. Дні минали неспокійні й довгі. А надворі, як на зло, хуртовина, носа на вулицю не покажеш. Сьогодні, швиденько покінчивши з нехитрою хатньою роботою, Танка весь день тинялася без діла, доки не зайшла в кімнату Ільїна. Сіла на ліжко, замислилась. Очі дивляться у віконце і нічого не бачать, серце чогось жде. Двері кімнати розчинила мати і, глянувши на Ганку, спитала просто:

— Чекаєш?

— Та що ви, ненцю, — засоромлено опустивши очі, відповіла Ганка.

— Чого вже там, бачу, — лагідно промовила Христина Іванівна і, сівши поряд з дочкою, обняла її за плечі.

— Файний він, доню, та, либонь, не для тебе. Молода ти ще дуже, та й у нього, мабуть, своя любка є.

— Нема в нього, ненцю, нікого.

— То він казав тобі?

— Сама знаю. Один-однісінький він. Усіх його рідних фашисти повбивали.

— Все одно він не для тебе, — затято твердила мати і, озирнувшись, пошепки додала: — Погрожують нам, Ганко, з лісу — тобі й мені… — Вона судорожно притиснула дочку до грудей. — Боюсь я, доню.

Ганка здивовано глянула на неї. Видно було, що мати чимось стривожена. Такою вона стала зовсім недавно. «Погрожують з лісу», — в думці повторила дівчина й одразу ж вирішила: «Треба негайно сказати про це Ільїну». Так подумала Ганка, але промовила інше:

— Хай погрожують. Я нікого не боюсь.

— Нерозумна ти ще…

Мати взяла її голову в руки і поцілувала в лоб, як цілують уже дорослих дітей.

У двері тихо постукали. Христина Іванівна зблідла, а Ганка радісно підскочила, думаючи, що нарешті прийшов Ільїн, і побігла відчиняти. Одсунувши засув, вона широко розчинила двері і побачила на порозі свою подружку Марійку.

Кругловиденьке, чорноброве Марійчине обличчя так і світилося бажанням поділитися з подругою якоюсь новиною. Щоки дівчини палали, груди високо підіймались, було видно, що вона бігла здалеку. © http://kompas.co.ua

— Христина Іванівна вдома? — передихнувши, спитала Марійка.

— А де ж їй бути? Ти чого так біжиш, спішна справа?

— Ой, знаєш, Ганко, іду я з Рудного, а на дорозі парубок стоїть, такий файний, високий. Я його наче десь бачила, та не згадаю ніяк. Він мені каже: «Добрий день, Марійко». Я відповідаю: «Добрий день». А він мені: «Ти знаєш тітку Христину?» — «Знаю», — кажу. Тоді він подає мені листа і наказує: «Передай його в руки тітці Христині». Подивилась я на лист, а потім на дорогу, а парубок уже й зник.

Марійка витягла з-за пазухи паперовий трикутник.

— Віддай нені. А знаєш, що я ще чула, — раптом згадала дівчина і таємниче зашепотіла, злякано округливши очі: — У лісі біля Рудного солдатів побили багато і навіть одного офіцера.

Ганка схопилася за одвірок і завмерла, вражена страшною звісткою. Не відчуваючи холоду, дівчина стояла на ганку, дивлячись невидющими очима вдалину. Марійка, сунувши листа в руки подрузі, побігла.

Із заціпеніння Ганку вивів голос матері.

— Що з тобою, доню? — злякано спитала Христина Іванівна. — Хто це приходив?

— Марійка прибігала, ненцю, — стомлено відповіла Танка. — Тобі листа принесла.

Мати знову, як і тоді, коли постукали у двері, зблідла.

— Це що ж за лист?

— Не знаю. Марійка сказала, парубок якийсь велів передати.

Христина Іванівна обережно, ніби папірець міг обпекти руки, взяла його, але не розірвала, а пішла до хати. Танка не помітила материної тривоги, бо й сама була схвильована: з думки не йшов убитий офіцер. Поміркувавши трохи, вона заспокоїлась. Адже вбитий офіцер міг бути й не Ільїн. За якусь хвилину Танка вже була певна, що з Ільїним нічого не могло статися страшного, і аж тоді згадала про лист.

Вона пішла на кухню і спитала в матері, від кого звістка. Мати стомлено махнула рукою і нічого не відповіла.

На другий день, коли Христини Іванівни не було вдома. Танка відшукала листа на покуті і, поспіхом розгорнувши його, прочитала: «Завтра о 12 годині на тому ж місці».

Ганка глянула на годинник. Стрілки показували дванадцяту.

«Виходить, мати пішла на якесь умовлене місце», — подумала дівчина. Вона здивовано знизала плечима й зітхнула.