Лютий шаленів хуртовинами

XIV

У Рудному відбувалися комсомольські збори. Висока, ставна дівчина, інструктор райкому комсомолу, виступала з доповіддю. Вона говорила про весняну сівбу, про завдання комсомольців по зміцненню колгоспу, а сама, зрідка поправляючи рукою товсту русу косу, намагалася не зустрічатися поглядом з Орленком, який дивився на неї закоханими очима.

Промовці говорили коротко. Час був гарячий, справ попереду — непочатий край. Як тільки збори закінчилися, всі вирушили на колгоспний двір, щоб оглянути реманент. Ішли вулицею, жваво розмовляючи. Орленко розповідав щось веселе. Над селом у яскравому весняному небі пропливали хмарки, часом закриваючи сонце, і тоді похмура тінь падала на дорогу, на дахи будинків. За околицею темнів ліс. Орленко, закінчивши свою розповідь, запропонував було заспівати пісню, але в цю мить його за руку шарпнув хлопець.

— Поглянь-но, що воно там?

Орленко різко повернувся і побачив, що на краю села, там, де був колгоспний двір, підіймається дим. Вітру не було, і дим, здавалося, стояв нерухомо, ніби стовп, намальований на фоні голубого неба.

— Пожежа! — одночасно пролунало кілька голосів.

— Біжімо! — гукнув Орленко, кидаючись уперед.

Із хат вискакували люди і приєднувалися до молоді. Орленко на ходу звелів кільком комсомольцям:

— Хлопці, додому, по автомати! Швидко. Може бути сутичка.

Не кажучи й слова, хлопці вмить зникли за рогом. Коли комсомольці підбігли до колгоспного двору, то побачили, що горить стайня. Двері були зачинені, всередині жалібно і злякано іржали коні. Вогонь лизав стіни, підбирався до даху. Дехто кинувся по відра й лопати, кілька чоловік метнулися до дверей, щоб врятувати коней, але з-за рогу різонула довга автоматна черга. Комсомольці повернули назад і сховалися за сусідньою клунею. Зброю мав з собою тільки Орленко та ще двоє хлопців. Вони й поповзли в обхід тих, що стріляли. А вогонь палахкотів дедалі дужче.

— Загинуть коні, чим землю оброблятимемо? — промовив схвильовано один з комсомольців і хотів побігти до стайні, але його спинив сусіда.

— Не роби дурниць, навіжений. Зараз Орленко віджене бандитів, тоді…

За стайнею пролунали постріли. На колгоспний двір уже бігли члени винищувального загону. Бандерівці, відстрілюючись, відступили до лісу.

Тільки-но комсомольці відчинили стайню і перелякані тварини з налитими кров’ю очима вирвалися на волю, як завалився дах, викинувши догори сніп полум’я.

Загасивши пожежу, хлопці, вимазані сажею, з обсмаленим волоссям, умивалися біля колодязя. Голова колгоспу Іван Щербань, який щойно повернувся з райцентру, задумливо ходив по подвір’ю.

Комсомольці оточили Орленка, що сидів на колоді біля згорілої стайні. Було тихо. Від поодиноких головешок ще вився сизий димок. Першою заговорила смуглява дівчина, яка була разом з Орленком у полі під час сутички з оунівцями.

— З Новоселиць два чоловіки в райцентрі працювали, в райвиконкомі. Всю війну були на фронті, смерть обійшла їх стороною. А недавно хтось прибіг і передав, буцімто їх спішно викликають у район. Вони пішли і не повернулись. Тільки через тиждень випадково знайшли їх у лісі. Лежали, зв’язані колючим дротом, очі виколоті, тіло порізане…

— Годі, — раптом схопився Орленко. — Пощади їм не буде. Ходімо зараз же.

Незабаром загін винищувачів вийшов з Рудного в ліс.

Після підпалу стайні у Рудному до діда Остапа прибігли двоє бандитів. Вони ледве врятувались од своїх переслідувачів-комсомольців і тепер вирішили пересидіти у хаті старого. Один з них хвалькувато розповідав, як вони підпалили стайню з кіньми, як розігнали селян, що кинулися гасити пожежу. Другий, на прізвисько «Береза», кілька разів похмуро обривав його:

— Перестань, Миколо, не бреши. Уколошкали двох наших, еце й усі успіхи. Стайню спалили, вихваляємося, ніби щось добре зробили. Тьху!

Оунівці засперечалися, почали сваритись і ладні вже були схопитися за зброю. Дід Остап з якоюсь незнаною раніше цікавістю стежив за ними. Та й оунівці вперше поводилися так. Раніше сутичок між бандитами не бувало. Старик мимоволі порівнював цих людей з Ковальовим, з Орленком, і порівнювання було не на користь бандерівців.

Невідомо, чим би закінчилася спірка, коли б не почулося несамовите гавкання Цезаря. Бандити одразу схопились, кинулися до ляди і швидко зникли в підземеллі.

У ту ж мить до хати влетів капітан Ільїн у супроводі солдатів і бійців винищувального загону.

— Здрастуйте, діду, — привітав він старогр. — Як ся маєте?

— Дякую, ладно, — стримано відповів Остап.

— Сюди ніхто не заходив?

— Та ні, ніхто…

— Що ж, оглянемо про всяк випадок.

Ільїн раптом помітив, що старий якось дивно підморгує йому, вказуючи на двері. Потім кивнув головою, мовляв, іди за мною. Ільїн вийшов у сіни. Слідом за ним почвалав Остап.

— У мене в льоху двоє сидять, — зашепотів старий. — Тільки їх не просто взяти, вихід є в ліс. Я вам покажу.

Ільїн поставив людей біля замаскованого виходу і знову повернувся до хати.

— Починайте обшук, хлопці, — голосно наказав капітан. — Та гарненько огляньте підвал.

Почувши це, бандити відкрили замаскований лаз у підземеллі і рушили до виходу в ліс. Але там на них уже чекали. За чверть години все було закінчено.

Затримані оунівці сиділи в хаті діда Остапа на тому самому ослоні, де недавно сперечалися. Тільки вигляд у них тепер був інший. Куди й поділися Миколина нахабність і удавана хоробрість! Бандит зацьковано озирався навколо. Береза був значно спокійніший. Він якось байдуже сприйняв те, що з ним трапилося, ніби давно вже чекав такого кінця.

Ільїн допитував бандитів. Дід Остап ще перед цим назвав їхні клички, але капітанові важливо було дізнатися, де ховається Чапка. Остап цього не знав.

— Що ж, гратимемо в мовчанку чи розмовлятимемо? — спокійно спитав Ільїн.

— А об чім нам балакати? — промимрив Береза.

— Де ховається Чапка?

— Як би вам точніше сказати… Учора в одному місці був, нині десь в іншому. Шукайте самі…

— Багато людей у боївці?

— Та не дуже…

Розмовляв з Ільїним лише Береза. Микола, похнюпившись, мовчав, а після останньої відповіді люто зиркнув на приятеля. Капітан наказав вивести його з хати і знову звернувся до Берези.

— Говори все. Так для тебе буде краще.

— Ні-і, — протягом сказав бандит, — знаємо ці штучки. Я вам усе розповім, а ви мене потім до стіни поставите?

— Це хто ж тебе так «просвітив», Чапка, чи що?

— А хоч би й він!

— Бреше твій Чапка. Боїться, що ви повтікаєте, от і залякує.

Бандит похнюпився.

— А ми чесно кажемо: покарати — покараємо, але коли людина зрозуміє свою провину перед народом, їй і покарання менше, а якщо ні — одержуй сповна. От і міркуй, що для тебе краще.

— Воно, бач, менше — ліпше. Та коли Чапка дізнається про мою повинну, то не зносити мені голови.

У голосі бандита Ільїн вловив панічний жах перед Чапкою. Він посміхнувся.

— Я й не знав, що у Чапки такі полохливі співучасники. Усього бояться.

— Не боюсь я, — похмуро відповів бандит. — Та тільки кому хочеться яму собі копати.

Капітан підвівся.

— Так от слухай. Як там тебе кличуть?

— Береза.

— Слухай мене, Березо, і думай. Чапку ми не сьогодні-завтра зловимо. Сам бачиш — справи його кепські. Вже небагато вас лишилося. У боївці йдуть чвари. Народ проти вас, ти бачив це в Рудному. Ватажок вам не довіряє, боїться зради. Я можу й тебе відпустити, але Чапка не повірить, що ти втік. Пам’ятаєш Юрка?

Бандит зіщулився, наче йому стало холодно.

— Тому краще допоможи нам швидше впіймати Чанну, і тоді нікого буде боятися.

Ільїн вийшов у двір і наказав солдатам готуватися в дорогу. Затриманих він вирішив відправити з конвоєм у штаб батальйону, якщо вони мовчатимуть. Повернувшись до хати, він спитав Березу:

— Ну то як, вирішив щось?

Бандит мовчав. До нього підійшли конвоїри. Береза важко піднявся і сказав, ледве вимовляючи слова:

— Я покажу, де ховається Чапка… Тільки нехай про це… ніхто не знає…

Капітан підійшов до Берези.

— Ніхто не знатиме, — сказав він тихб. — Обіцяю!

Незабаром група Ільїна заглибилась у ліс. Андрій відчував, що наближається розв’язка, і гарячково придумував деталі майбутньої операції. Він був певний, що Береза не обманює. Щоправда, доля боївки й без того була вирішена, але допомога бандерівця значно прискорювала справу. Ворог досвідчений і хитрий. Якщо випустити його з рук — немало шкоди завдасть людям.

Береза йшов поряд з капітаном і крутив головою, ніби винюхував небезпеку. Ільїн позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає бандит. Бій, що мав відбутися, хвилював капітана. Адже в ньому могло бути багато несподіванок.

За дві години швидкої ходи, коли Ільїн почав було думати, чи не заплутує їх Береза, той раптом зупинився.

— Метрів через сто буде галявина, — прошепотів він. — Там стоїть великий пень, а під ним хід у схрон. Є ще один — це метрів за триста вліво, біля обчухраної ялини.

Бандерівець назвав усі ознаки схрону, щоб не подумали бува на випадок невдачі, що він навмисно щось приховав. Ільїн пояснив завдання: відділення Ковальова мало блокувати лівий вихід, а сам капітан з рештою солдатів — головний, на галявині.

Обережно рушили вперед.

— Вартовий має бути на поверхні, — попередив Береза.

Йшли повільно, вдивляючись у кожний кущик, тамуючи подих при найменшому шарудінні. Нарешті, крізь дерева побачили галявину і майже в центрі її — великий пень, оброслий мохом. Ільїн полегшено зітхнув. Береза сказав правду.

Галявину оточили. Відділення Ковальова тим часом знайшло другий вхід у підземелля. Але ніяких вартових біля жодного з виходів не було. Ільїн пошепки спитав у Берези, чому немає варти. Той знизав плечима.

— Буває, що й не виставляють. А може, пішли. Хто знає…

Капітан нічого не сказав, тільки пильно глянув на Березу. Не сподобалась йому відповідь бандита.

Ільїн хотів було оглянути вхід, як раптом великий пень став повільно підніматись, наче якась невидима сила штовхала його з-під землі. Потім він зсунувся вбік і показалася голова в шапці. Солдати тісніше притулилися до землі. Бандит виліз і озирнувся. Слідом за ним виліз другий, третій, і незабаром на галявині вже було близько десяти бандерівців.

Ні, Береза не обманув капітана. Банда на місці. Тепер головне — схопити її. Бандити тримали зброю напоготові, чекали ще когось.

— Котрий Чапка? — пошепки спитав Ільїн у Берези.

— Он вилазить, вирячкуватий, — відповів той.

Справді, останнім із схрону вилазив бандит із совиними очима. Ільїн взяв Чапку на приціл, але раптом бандити метнулися вбік. Мабуть, вони помітили солдатів. У ту ж хвилину звідти, куди побігли бандерівці, пролунали постріли. Це оточуюча група відкрила вогонь. Ільїн, вилаявшись, випустив кілька куль по бандитах, але Чапку серед них вже відрізнити не міг.

Капітан не знав, що Чапка, почувши стрілянину, вмить опустив ляду і зник у підземеллі. Інші бандити цього не могли зробити, бо щоб підняти важкий пень, треба було стати на весь зріст, а з усіх боків били автомати.

Члени боївки відбивалися з впертістю приречених, а в підземеллі гасав Чапка, втративши від страху розум. Він гарячково шукав у темряві лаз, якого ніхто, крім нього, не знав.

За чверть години усе скінчилось. Четверо бандитів, побачивши, що решта перебиті, підняли руки.

Боївку було знищено, але Ільїн не відчував задоволення. Ватажка банди ніде не було. Один полонений сказав, що бачив, як Чапка, не вилізши на поверхню, знову сховався у схроні.

Ільїн з кількома солдатами спустився у бандитський барліг. Довго нищпорили вони по всіх закутках, але Чапки не знайшли. І тільки, обшукуючи місцевість, вони побачили третій, добре замаскований вихід із схрону метрів за триста на північ од галявини.

— Ось де він вийшов, — промовив Ільїн з неприхованою досадою. — Прогавили вовка.

Од виходу тягнулися сліди величезних чобіт. Залишивши частину людей біля схрону, Ільїн повів решту по цих слідах.

Тепле весняне сонце пригріло ліс. Красуються мідними стовбурами сосни, біліють оновлені берізки. Земля парує на сонці, скидаючи з себе залишки снігової ковдри. Хороше весною в лісі! Бадьорить прозоре чисте повітря, сповнене запахами пробудженої землі, торішнього листя, смоли, милують око стрункі дерева.

Тільки чоловік, що йшов цього весняного дня лісом, не помічав навколишньої краси. Вона була не для нього. Він поспішав не зупиняючись, вибирав сухіші місця, щоб не залишати сліду. Це був Чапка. В руках у нього був автомат, у кишенях — гранати. Обличчя бандита палахкотіло такою люттю, що здавалось, дай йому волю — і він знищить усе живе.

Задихаючись од утоми, ватажок бандитів тікав, заплутуючи сліди. Він не знав, де і як йому заховатися од погоні. Його охопив жах. Уперше відчув він, що в нього немає ні помічників, ні підтримки на цій землі. На узліссі, недалеко від Рудного, його обстріляли «яструбки» із загону Орленка. У село шлях був закритий. Куди ж? Раптом Чапка згадав: дід Остап. У нього в схроні можна пересидіти.

Надвечір бандит дістався до хутора. День догоряв. У підсліпуватих віконцях хатини полум’яніли відблиски заходу. Пес кинувся на Чапку. Вилаявшись, бандит випустив по ньому коротку чергу з автомата. Коли дід Остап вийшов на ганок, Цезар звивався у передсмертних корчах. Бандит зустрівся з поглядом старого і прочитав у його очах таку відверту ненависть, що аж закляк на місці. Та виходу не було.

— Сховай мене! — прохрипів Чапка.

Він намагався говорити твердо і впевнено, але в голосі бринів жах.

— Чого прийшов? — з ненавистю спитав Остап.

— Веди у схрон. Відлежусь у тебе, віддячу. А якщо трапиться зі мною щось, з того світу прийду і тоді гляди.

— Приходь тільки з того світу. А зараз іди геть, — крикнув старий і грюкнув дверима. Важко стукнув засув. Ні вмовляння, ні погрози не допомогли Чапці. Остап не відчинив.

Тоді бандит зірвав з пояса гранату і, розмахнувшись, кинув її у невеличке віконце Остапової хати.

Здригнулася од вибуху хатина, кривавими скалками бризнули шибки, з вікон вихопився їдкий дим, почувся стогін. Не озираючись, Чапка зник у лісі.

Солдати і бійці винищувального загону оточили і прочісували район, де блукав Чапка. Кільце дедалі стискалося.

Ватажок неіснуючої більше боївки метався, як зацькований звір. На другу добу, стомлений і голодний, бандит вийшов на узлісся біля Яворова, де стояла рота Ільїна, і побачив, що з боку села заслону немає. Можна вийти з лісу. Але куди?.. Дорога тільки одна — в село, де повно солдатів, і кожний крок може бути останнім. Чапка довго дивився з-за стовбура сосни на село, що мальовничо розкинулося понад річкою. На городах працювали люди, десь зовсім близько високий дівочий голос виводив пісню. Людям не було ніякого діла до того, що в лісі, біля самого села, стоїть знесилений і жалюгідний ватажок банди. Ніхто не дасть йому шматка хліба, ніхто не запросить до хати. У Чапчиних очах знову спалахнула скажена лють. Ні! Знайдуться ще вірні люди й тут, у самому центрі, під боком у чекістів. Є такі люди у ватажка, вони його приймуть. і він ще помститься!..

І Чапка вирішив іти в село. Там його не шукатимуть. Сутеніло, коли бандит канавою добрався до околиці, вповз у чийсь садок і сховався в копиці торішнього сіна. Вночі він виліз, обережно оглянувся і, крадучись задвірками, рушив далі. Коло однієї хати зупинився. Довго лежав у кущах малинника біля самого тину і, не помітивши нічого підозрілого, ступнув до вікна.

Ганка лягла спати рано, щоб встати вдосвіта. Молодь їхала в Рудне допомогти колгоспникам збудувати нову стайню. Цей недільник оголосили комсомольці, але в ньому вирішила взяти участь і Ганка.

Накрившись ковдрою з головою, вона згадувала капітана Ільїна. Знову Андрій зник, і їй ні з ким порадитись. У нього все справи, справи. Певне, тому й не помічає її, Ганки. Добре, коли б він узяв відпустку і залишився у них. Та ні, не візьме Андрій відпустки, а якщо й візьме, то кудись поїде. А може, залишиться?..

Непомітно Ганка задрімала. Її розбудив стук у вікно. В сусідній кімнаті впав жерстяний кухоль. Дівчина прислухалась. Впізнала притишений голос матері, яка з кимось розмовляла. Спочатку Ганці здалося, що це повернувся Ільїн, і зраділа. Але голос був незнайомий.

«Може, прийшов хтось із сусідів?» — байдуже подумала дівчина і в цю мить почула грубий чоловічий голос.

— Ганка нічого не має знати, Христино.

— Чую. Не волай, розбудиш її.

Дівчина обережно підняла краєчок ковдри. З кімнати Ільїна доносилися голоси матері й незнайомця. Ганка напружено прислухалась.

— Погубиш ти нас, погубиш, — почула вона материн голос. — Чого ти прийшов, лихо моє? Чого?

— Помовч. Прийшов, бо треба. І ие журись — нічого не скоїться. Чи мо з москалями знюхалася?

— Не знюхалась. Мені жити треба, доню викохати.

— Ну й кохай, хто тобі не дає. Живи.

— Та хіба ж то життя? Спокою не маю, кожного дня…

— Досить. Я побуду в тебе кілька днів, а тоді піду. Але настане час, і ти згадаєш мене, Христино. Лікті кусатимеш, та буде пізно.

У кімнаті стихло. Потім чоловічий голос спитав:

— Ганка пам’ятає мене чи забула?

— Не знаю, Грицьку.

Ганка зіщулилася під ковдрою. У хаті був її батько — Грицько Бойко. Вона мало пам’ятала його. Наче у сні, згадувала, як він приходив п’яний, бив матір, а на неї дивився страшними очима. І все ж це був батько. Ганці захотілося подивитись на нього хоча б одним оком. Вона трохи не зіскочила з ліжка, та раптом згадала слова батька: «Ганка нічого не повинна знати». Це спинило дівчину. Знову прислухалась до розмови, стримуючи хвилювання. «Звідки прийшов батько? Чому він не хоче, щоб його бачили?» — схвильовано думала вона.

Почувся стук і скрипіння заржавілих завісів. Танка зрозуміла — в хаті підняли ляду погреба. Він був під ліжком, у кімнаті Ільїна. Там нічого не зберігали, і Ганка не знала, хто й навіщо його викопав.

— Тут не шукатимуть, — знову почувся батьків голос. — Кинь сюди ще один кожух та дай самогону. І пам’ятай, Христино, — голос став погрозливим, — я жартувати ие люблю. Одне моє ім’я багато про що говорить. Як почують «Чапка» — тремтять од жаху. Затям!

Ледь чутний злий шепіт батька здався Ганці оглушливим вибухом. Вона вп’ялася зубами в подушку, щоб не закричати. її батько — той самий Чапка, якого вона так ненавиділа, бандит і вбивця, що знищив і замордував десятки невинних людей. Так от чому він ховається, от чому він прийшов до них у хату. Думки палили мозок. У свідомості ніяк не вкладалося, що Чапка і її батько — одне і те ж. Нехай батько був п’яницею, відлюдком, але вона ніколи не могла думати, що він убивця.

Що ж робити? Багато страшних справ на його совісті, та все ж він… батько. Що робити? Промовчати? Тоді він зникне, і знову поллються людські сльози, горітимуть хати, гинутимуть закатовані люди.

З підземелля долинуло:

— Твій квартирант мене в лісі шукає, а кулю мою тут дістане.

Глухо грюкнула ляда. Все стихло. Так от що він задумав! Треба негайно повідомити. Але зараз не можна. Мати побачить, зрозуміє, чого вийшла дочка, і хтозна, що вона зробить. Тепер Ганка не вірила матері. Треба почекати до ранку, вдавши, що спиш… до ранку ніхто з хати не вийде.

Ганка почула важкі човгаючі кроки матері. Христина Іванівна увійшла, постояла біля ліжка дочки й заплакала тихо, потайки. Серце Ганки сповнилося жалем до матері, до себе, до їхнього такого невдалого життя. Нарешті, мати лягла. У хаті запанувала напружена тиша.

Ця весняна ніч була для Ганки найважчою в її житті. Вона й на хвилину не стулила повік. Дівчина то ладна була в ту ж мить бігти шукати Ільїиа, то знову вагалась. Рано-вранці вона тихо одяглася, намагаючись не розбудити матері. Але мати вже встала, бо, певне, теж не опала всю ніч.

— Ти куди, Ганко? — спитала.

— Недільник у нас, мамцю, у Рудне їдемо, — пошепки відповіла дочка. — Я ж казала вчора.

— Добре, їдь вже, їдь, доню.

Ледве стримуючись, щоб не побігти, Ганка вийшла на безлюдну вулицю. Легкий туман плив над річкою. За лісом червоніло сонце. Повітря було чисте й прозоре. Дівчина, не помічаючи цієї краси, звернула за ріг і побігла.

Вулиця вивела її до військового містечка. Вартовий перетнув дорогу.

— Мені капітана Ільїна, скорше, — задихаючись од хвилювання, сказала вона.

— А я не можу його замінити? — пожартував вартовий.

— Бандит там… — сердито прошепотіла вона.

Вартовий враз посерйознішав, викликав чергового. Незабаром почувся тупіт чобіт, ї група солдатів вийшла з-за рогу вулиці. Попереду йшов капітан Ільїн.

Ганка кинулася до нього. Андрій не дослухавши до кінця її схвильованої розповіді, зрозумів усе.

— Чапка в наших руках. Не випустити!

За чверть години садибу Бойка оточили. Андрій зайшов у хату сам, щоб не викликати підозри у хазайки і не дати їй змоги попередити чоловіка. Глянувши на підлогу у своїй кімнаті, капітан одразу пересвідчився, що Ганка сказала правду: ляду нещодавно відкривали.

Христина Іванівна зблідла, побачивши постояльця, але той вдав, ніби нічого не помітив. Через кілька хвилин Андрій попросив хазяйку щось віднести сусідам. І коли вона вийшла з хати, подав знак. У хату зайшли Ковальов і троє автоматників. Капітан підняв ляду і сказав:

— Приїхали, Чапко! Вилазь!

У льоху було тихо. Втік чи причаївся? Але як це перевірити? Лізти туди небезпечно.

— Вилазь, Чапко! Нема чого дурня валяти!

Знову мовчанка. Ільїн витягнув гранату.

— Лічу до трьох. Якщо не буде відповіді — кину гранату. Раз…

З льоху пролунав постріл, потім другий, третій. Кулі пробивали підлогу, впивалися в стелю. Летіли скалки. Солдати відскочили од ляди. Озвірілий бандит вів безладну стрілянину.

— Нічого, нехай показиться, — спокійно мовив Ковальов.

Коли постріли стихли, Ільїн голосно сказав:

— Два!

Він почекав трохи, заніс гранату над головою, але «три» сказати не встиг, у погребі пролунав ще один постріл, глухий і невиразний.

Ковальов кинувся вниз. Двоє солдатів поспішили за ним. За кілька хвилин вони вилізли. Чапка застрелився.

Весняне сонце швидко підсушило землю. На колгоспні поля вийшли перші трактори. На їхніх радіаторах пломеніли червоні прапорці.

Голова колгоспу Іван Щерба разом з веселою ватагою комсомольців ішов за трактором. Він трохи лукаво глянув на свого друга, якого колись жартома називав охоронцем.

— Ну, як, Петре, вийшли в нас дві справи чи ні? От бачиш і банду перебили, і колгосп наш росте. А ти казав колись: почекати треба.

— Та бачу вже, бачу, — ніяково відповів Петро, — твоя правда. Ти в нас, Іване Онисимовичу, розумна голова, тобі б міністром бути, їй-бо.

— А що ж, почекай-но, і в міністри вийдемо. Влада наша, земля наша, держава теж наша, самі господарі.

Щерба повернувся до Орленка.

— А де твій нерозлучний друг — карабін?

— Досить вже! Відносив. Нехай відпочине.

— Отже, у відставку?

— Авжеж.

— Добре, хлопці, коли зброя мирно стоїть у кутку, — погодився Щерба. — Не мої — секретаря райкому Мікуляка то слова, — додав він.

На другому кінці поля з’явилися якісь люди.

— Зустрічай помічників, Іване Онисимовичу, — гукнув один з них ще здалеку. Орленко впізнав сержанта Ковальова. — Руки за роботою скучили, наряд давай, голово!

— Оце файно! — радісно посміхнувся Щерба. — Буде вам наряд.

…Увечері, після напруженого робочого дня, над селом ще довго лунали пісні. Місячне сяйво посріблило стіни хат, відбивалося холодним блискотом в синіх дністровських водах, ласкаво заглядало в щасливі обличчя закоханих. Чудова українська ніч спускалася на мирну землю.

Того вечора капітан Ільїн виїжджав до іншої частини. Небажаний це був переїзд, та служба вимагала.

Ганка проводжала його до околиці. Йшли мовчки, Андрій тримав дівчину за руку і відчував, як тремтять її тонкі чутливі пальці. Тепер він знав, що кохає Ганку по-справжньому. Розумів, що й вона кохає його. А треба було розлучатись.

Вони зупинилися біля високої тополі. Шлях од села простягнувся вдалину, широкий і прямий. Капітан, глянувши на дівчину і зустрівши запитливий, ласкавий погляд, пригорнув її і поцілував.

— Ми обов’язково зустрінемося, Ганнусю. Я тебе ніколи не забуду.

— Я тебе теж, Андрію. — І дівчина зненацька схлипнула.

Ну що ти, Ганнусю, — Ільїн зазирнув у її мокре від сліз обличчя і поцілував у заплакані очі. — Ти бачиш цей шлях, Ганю? — спитав він, вказуючи на дорогу. — Отаке в нас і життя — широке, світле. І ніхто більше нам не заважатиме. А якщо спробує…

— Ільїн не доказав, тільки насупив брови, і очі його стали раптом холодні і колючі, як осіння дністровська вода. Але вони одразу потепліли, коли він глянув на світле обличчя дівчини.

Весняний вітер співав свою задумливу пісню, куйовдив м’яке волосся Ганки, обнімав широкі плечі Андрія.