Лютий шаленів хуртовинами

III

Через глухі лісові хащі продирався чоловік. Похмурий сіренький день хилився на вечір, в густому ялиннику темнішало, але чоловік ішов досить впевнено. Відчувалося, що ці місця він добре знає. Вибравшись на невеличку галявину, невідомий озирнувся й тихо свиснув.

У відповідь з-під широко розкинутих віт величезної ялини теж почувся свист, а потім з’явилася постать з автоматом в руках і неголосно спитала:

— Хто?

— Свої, Петре, — відповів прибулий.

— Чапка тут?

— Іди, чекає.

Чоловік з автоматом підійшов до великого гладкого пня, насилу зсунув його вбік. Під ним була ляда. Піднявши її, караульний велів подорожньому спуститися вниз, закрив ляду, насунувши на неї важкий пень, і зник під ялиною. Знову стало тихо і мертво у цьому похмурому куточку величезного лісу. Навіть досвідчене око не розгледіло б замаскованого входу в підземелля. Це був бандитський схрон. Такі лігвища оунівці викопувала в прикарпатських лісах, у селах, на хуторах, розкиданих понад гірськими річками, на полонинах і схилах гір. Входи робили в таких місцях, де цього зовсім не можна було сподіватися: в стінах глибоких колодязів, у печах, під копицями сіна, у лісі і в полі під пнями та кущами. У таких схронах бандити ховались від переслідування, зберігали боєприпаси і зброю.

Схрон, де зник подорожній, був великий і добре обладнаний, з кількома підземними приміщеннями. Вниз вели круті сходи. Зійшовши по них на невеличку площадку, чоловік засвітив ліхтарик і озирнувся. З площадки починалися два лази — низькі ходи, мов штреки шахти. Склепіння цих лазів підтримувалися дерев’яними стояками.

Прибулий нерішуче постояв якусь мить, потім швидко попрямував одним з ходів, пригинаючись, щоб не вдаритись об низьку вологу стелю. В штреку було тісно, задушно й вогко. Чоловік іноді оступався, впирався ліктями в земляні стіни, слизькі запліснявілі підпірки і при цьому стиха лаявся. Метрів через двадцять лаз упирався в глуху стіну. Далі йти було нікуди. Невідомий потупцяв трохи, намацав під ногами кільце і підняв ще одну ляду. З глибини пробилося тьмяне світло. Чоловік ще спустився вниз і опинився у великій прямокутній підземній кімнаті. Вона була досить висока, і прибулий з насолодою випростався, але в ту ж мить у груди йому вп’ялися два автоматні стволи.

Після того як він сказав пароль, йому буркнули:

— Проходь!

Чоловік спочатку оглянувся — в цьому схроні він бував рідко. Стіни і стеля кімнати були обшиті дошками, підлога теж була з дощок, у кутку валялись оберемки сіна і кілька брудних кошлатих кожушків. На ящику з-під консервів коптів каганець. Напроти виднілися прочинені двері в іншу кімнату. Чоловік підійшов до них і прислухався. З-за дверей було чути приглушені голоси. Тоді він без стуку ввалився в кімнату. Там за довгим столом сиділи двоє. Поряд стояв ще один чоловік з патлатою головою на короткій шиї, в накинутому на плечі кожусі, його постать відбивала напружене чекання і чимось нагадувала ватажка вовчої зграї. В руках він тримав карту. Очі ватажка, що частіше бачили пітьму, ніж денне світло, були великими й похмурими. Він насторожено зустрів прибулого, уважно розглядаючи його з-під кущистих брів. Ті, що сиділи за столом, теж дивилися насторожено-очікувальним поглядом.

— Слава Україні! — привітав їх прибулий.

— Слава! — буркнув у відповідь високий. Потім нетерпляче спитав: — Виконав, Юрку?

— Зробив, — неохоче відповів той. Він розстебнув кожушок і вийняв звідти якийсь предмет, що блиснув у тьмяному світлі каганця.

— Ось, приніс, — Юрко поставив на стіл невеличке настільне дзеркальце.