Маєток Брінклі

- 11 -

Усе потрібне було акуратно викладене на столику, й найпершим моїм завданням було налити в келих пару сантиметрів міцного, а потім додати до нього щедрої дози содової. Завершивши це, я опустився в крісло та випростав ноги, безтурботно п'ючи коктейль, наче Цезар у наметі після перемоги над нервіями.

Думаючи про те, що мало наразі відбуватися в тихому садку, я відчував самовдоволення та духовний підйом. Ані на секунду не сумніваючись у тому, що Оґастес Фінк-Ноттл — останнє слово Природи стосовно створення дурнів, він мені подобався, я бажав йому найкращого, і я не міг би перейматися його залицянням сильніше навіть якщо б під чарами був я сам, а не він.

Мені була дуже приємна думка про те, що наразі він міг уже закінчити попередні формальності та бути по самі вуха в обговоренні планів на медовий місяць.

Авжеж, зважаючи на те, якою саме дівчиною була Меделін Бассет — це я про зірочки та кроликів — ви могли б сказати, що більш доречним був би тверезий смуток. Але в таких питаннях треба розуміти, що смаки бувають різні. У чоловіків, що мають здоровий глузд, самий лише вигляд Бассет може викликати бажання тікати, але глибину душі Ґассі вона якимось чином зачепила, ось і все.

Коли я дійшов у своїх роздумах до цієї точки, мене відволік звук відчинення дверей. Хтось зайшов і попрямував до бічного столика, наче леопард. Опустивши ноги на підлогу, я побачив, що це був Таппі Ґлоссоп.

Побачивши його, я відразу відчув докори сумління, бо зрадівши завершенню справи Ґассі я геть забув про свого другого клієнта. Так часто буває, коли намагаєшся займатися двома справами водночас. Втім, про Ґассі вже можна було забути, тож я був готовий присвятити всю свою увагу проблемі Ґлоссопа.

Я був дуже задоволений тим, як він виконав за столом те, що я йому доручив. Запевняю вас, це було непросто, бо всі напої та наїдки були найвищого ґатунку, а особливо одна зі страв, nonnettes de poulet Agnès Sorel, яка могла зламати навіть залізну волю. Але він пройшов цей іспит як професійний голодувальник, і я пишався ним.

— О, привіт, Таппі! — сказав я. — Радий тебе бачити.

Він обернувся, тримаючи в руці келих із бренді, і було видно, що втримання від їжі не пішло йому на користь. Він був схожий на голодного вовка з російських степів, який щойно побачив, як його потенційна здобич вдерлася на дерево.

— Радий? — не дуже ввічливо сказав він. — Що ж, дивись.

— То що?

— У якому сенсі «то що»?

— Кажи.

— Що тобі сказати?

— Тобі нічого сказати мені про Анджелу?

— Лише те, що вона поганка.

Я стривожився.

— То вона ще не почала витися навколо тебе?

— Ні, не почала.

— Дуже дивно.

— Чому дивно?

— Вона не могла не помітити, що ти втратив апетит.

Він хрипко гримнув, неначе мав проблеми з гландами душі:

— Втратив апетит?! Я пустий, як Великий Каньйон!

— Тримайся, Таппі! Подумай про Ганді.

— А що з Ганді?

— Він упродовж багатьох років майже не їв.

— Я теж. Принаймні, таке в мене відчуття. Ганді… теж мені, вигадав.

Я зрозумів, що тему Ганді краще облишити. Я повернувся до того, з чого почав:

— Вона, напевно, шукає тебе саме зараз.

— Хто? Анджела?

— Так. Вона не могла не помітити твою велику самопожертву.

— Думаю, ця тупиця взагалі нічого не помітила. Готовий битися об заклад, що вона анічогісінько не побачила.

— Ну ж бо, Таппі, — переконував я, — що за меланхолія? Не будь таким песимістом. Вона не могла не помітити, що ти відмовився від nonnettes de poulet Agnès Sorel. Це була просто сенсаційна заява, помітна як слон посеред хати. А ті cèpes à la Rossini…

Він хрипко закричав:

— Припини це, Берті! Ти думаєш, мене з мармуру зроблено? Мало мені було того, що я сидів і дивився, як одна з найкращих вечерь Анатоля минає мене, страва за стравою, так ти ще й нахвалюватимеш її? Не нагадуй мені про ті nonnettes! Я цього не витримаю.

Я спробував його підбадьорити та втішити.

— Будь хоробрим, Таппі. Зосередь думки на тому м'ясному пирозі, що чекає на тебе в коморі. Як написано в Біблії, «а радість на ранок!»

— Ото ж бо, що на ранок! А зараз лише пів на десяту вечора. Тобі обов'язково треба було згадати про пиріг? Саме тоді, коли я намагався про нього не думати!

Я зрозумів його точку зору. До того, як він матиме можливість скуштувати той пиріг, має минути кілька годин. Я облишив цю тему і досить довго ми сиділи мовчки. Потім він підвівся та почав збуджено ходити по кімнаті, як лев у зоопарку, який почув гонг до обіду та сподівається, що наглядач не обмине його під час рознесення їжі. Я тактовно відвів погляд, але все одно міг чути, як він розкидає стільці та інші речі. Було очевидно, що душа Таппі страждала, а кров'яний тиск підвищувався.

Згодом він знову сів і уважно подивився на мене. Щось у його манері змусило мене подумати, що йому є що сказати. І я не помилився. Він багатозначно поплескав мене по коліну та заговорив:

— Берті.

— Так?

— Можна я тобі дещо скажу?

— Авжеж, друже, — щиро сказав я. — Я саме почав був думати, що цій сцені не завадить якийсь діалог.

— Ця справа зі мною та Анджелою…

— Так?

— Я дуже багато думав про це.

— О, справді?

— Я суворо проаналізував цю ситуацію, і одне в ній ясно, як божий день. Мала місце брудна гра.

— Я тебе не розумію.

— Гаразд. Перегляньмо факти. До поїздки в Канни Анджела кохала мене. Вона була в захваті від мене. Я був її блакитнооким хлопчиком. Ти це визнаєш?

— Безперечно.

— А відразу після її повернення трапилася ця сварка.

— Точно.

— Безпричинна.

— Та яка вона, в біса, безпричинна?! Ти був дещо безтактовний щодо тієї акули.

— Щодо її акули я був відвертий і прямолінійний. І саме про це я й кажу. Невже ти серйозно віриш, що така дурниця, як незгода через акулу, змусить дівчину розірвати стосунки з тим, кому належить її серце?

— Авжеж.

Не знаю, чому він цього не розумів. Втім, бідолашний Таппі ніколи не вмів розрізняти тонкі відтінки. Він один з тих великих, міцних хлопців-футболістів, яким дещо бракує делікатності, як каже про них Дживс. Вони чудово вміють блокувати передачу м'яча та наступати шиповками на обличчя суперників, але щодо розуміння нервового жіночого темпераменту вони не такі вправні. Йому просто не спадала думка, що дівчина може бути готовою радше відмовитися від щасливого життя, ніж від своєї акули.

— Дурниці! То був лише привід.

— Ти про що?

— Про ту акулу. Вона хотіла позбутися мене, тож скористалася першою-ліпшою нагодою.

— Ні, ні.

— Кажу тобі, так і було.

— Але якого дідька їй позбуватися тебе?

— Ото ж бо! Саме над цим питанням я й думав. І ось тобі відповідь: тому що вона закохалася в когось іншого. Це за кілометр видно. Іншої відповіді немає. Їде в Канни обожнюючи мене, а повертається — ненавидячи. То ж очевидно, що впродовж тих двох місяців вона віддала своє серце якомусь гаспиду, з яким там познайомилася.

— Ні, ні.

— Досі вже казати «ні, ні». Бо саме так і було. Ось що я тобі скажу, сприймай це як офіційну заяву. Якщо мені вдасться знайти цього бридкого змія, що приховався в траві, йому слід негайно домовитися з улюбленою приватною лікарнею, бо я його не жалітиму. Якщо я його знайду, я візьмуся за його скотинячу шию та труситиму, доки з нього піна не піде, а тоді виверну його навиворіт і змушу з'їсти самого себе.

Сказавши це, він пішов геть. А я, давши йому хвилину або дві, щоб він зник, підвівся та пішов до вітальні. Схильність жінок гніздитися у вітальнях є загальновідомою, тож я сподівався знайти там Анджелу. Я мав намір поговорити з нею.

Теорія Таппі щодо того, буцімто якийсь вкрадливий хлопець завоював у Каннах її серце, у мене, як я вже сказав, не викликала довіри, я вважав це маячнею покинутого чоловіка. Авжеж, річ була в акулі; саме акула, а не щось інше, призвела до тимчасового охолодження молодого кохання, і я був певний, що коротенька бесіда з кузиною має все владнати.

Бо, якщо чесно, мені здавалося неймовірним, що така мила та чутлива дівчина не була зворушена до самого серця тим, що вона бачила під час вечері. Навіть Сеппінгс, дворецький тітки Делії, холодний, безпристрасний чоловік, ахнув, коли Таппі відмахнувся від nonnettes de poulet Agnès Sorel, а лакей, що стояв поруч із картоплею, здригнувся, наче побачив привида. Я просто відмовився розглядати можливість того, що така хороша дівчина, як Анджела, не помітить цього. Я сподівався знайти її у вітальні з розбитим серцем, готову до негайного примирення.

Але єдиною, кого я побачив у вітальні, зайшовши туди, була тітка Делія. Коли я ввійшов у поле її зору, мені здалося, що вона подивилася на мене дещо обурено, але після розмови зі страждальником Таппі я пояснив собі це тим, що вона теж була сьогодні на дієті. Хіба можна очікувати, що пуста тітка буде такою ж усміхненою, як і повна?

— О, то це ти? — сказала вона.

Звісно, це був я.

— Де Анджела? — запитав я.

— Спати пішла.

— Уже?

— Сказала, що в неї голова болить.

— Гм.

Я не був певний, що мені це подобалося. Дівчина, в серці якої відновилася любов, не піде спати, жаліючись на головний біль, ставши свідком того, як самотній коханий сенсаційно відмовляється від їжі. Така дівчина нікуди не йде, а кидає на нього короткий, повний каяття погляд з-під опущених вій та взагалі намагається натякнути йому, що якщо він хоче сісти за стіл переговорів і спробувати знайти спільну мову, то вона згодна. Так, безумовно, це лягання спати дещо стурбувало мене.

— Спати пішла? — задумливо пробурмотів я.

— А навіщо вона тобі?

— Думав, що вона погодиться прогулятися та поговорити.

— Ти збираєшся гуляти? — з раптовою зацікавленістю запитала тітка Делія. — Де саме?

— Ну, то тут, то там.

— А чи не міг би ти в такому разі дещо зробити для мене?

— Так, авжеж.

— Це тебе не надовго затримає. Ти знаєш ту доріжку, що йде повз теплицю на город? Якщо йти нею далі, дійдеш до ставка.

— Так, я знаю.

— Будь ласкавий, візьми шматок міцної мотузки або шнура, дійди тією доріжкою до ставка…

— До ставка? Добре.

— Подивись там навколо, знайди великий важкий камінь. Або ж велику цеглину, її має вистачити.

— Зрозуміло, — сказав я, хоча нічого не розумів, а досі був спантеличений. — Камінь або цеглину. Так. І що далі?

— А далі, — сказала родичка, — будь слухняним хлопчиком, прив'яжи той камінь до мотузки, повісь собі на шию, стрибни в ставок і втопися. Через кілька днів я накажу, щоб тебе витягли та поховали, бо мені потрібно потанцювати на твоїй могилі.

Це спантеличило мене ще сильніше. І не тільки спантеличило, а ще й образило. Колись я читав книгу, в якій одна дівчина «раптово вибігла з кімнати, боячись залишатися, бо з її уст могли пролунати жахливі речі; вона вирішила, що більше не залишатиметься в цьому домі й не терпітиме образи та байдужість». Я почувався приблизно так само.

Але потім я нагадав собі, що до жінки, яка містить у собі лише півложки супу, треба ставитися з терпінням, тому стримав образливий дотеп, що вертівся в мене на язиці.

— Що це означає? — лагідно запитав я. — Таке враження, що ти незадоволена Бертрамом.

— Незадоволена?!

— Так, це помітно. Звідки ця погано прихована ворожість?

Раптовий спалах полум'я з її очей опалив мені волосся.

— Хто був цей йолоп, хто був той бовдур, той невимовний ідіот, який умовив мене відмовитися від вечері?! Я мала здогадатися…

Я зрозумів, що мої припущення щодо причини її дивного настрою були правильні.

— Все гаразд, тітонько Делія. Я розумію, що ти зараз відчуваєш. Трохи пусто всередині, так? Але ці страждання минуть. Я б на твоєму місці прокрався би після того, як слуги підуть спочивати, до комори. Мені сказали, що там є досить непоганий м'ясний пиріг, який варто відвідати. Не втрачай віру, тітонько Делія, — закликав я. — Незабаром дядько Том буде поруч, виявлятиме співчуття та цікавитиметься твоїми турботами.

— Ти так вважаєш? А ти знаєш, де він зараз?

— Я його не бачив.

— Він у себе в кабінеті. Затулив обличчя руками й бурмотить щось про цивілізацію.

— Що? Чому?

— Тому що я була змушена поставити його до відома, що Анатоль звільняється.

Мушу визнати, це мене приголомшило.

— Що?!

— Він повідомив про звільнення. Це наслідок твого дурного плану. А чого іншого ти чекав від чутливого, темпераментного француза, якщо ти підмовив усіх відмовитися від його їжі? Напевно, коли перші дві страви повернулися на кухню майже недоторкані, його це так образило, що він плакав, як дитина. А коли те саме відбулося з рештою вечері, він прийшов до висновку, що це навмисна, прорахована образа, і вирішив звільнитися.

— Отакої!

— Так, тепер тільки «Отакої!» казати. Анатоль — дар Божий шлунковим сокам — пішов від нас, як росинка з пелюстки троянди, виключно через твою дурість. Тепер ти маєш розуміти, чому я хочу, щоб ти пішов і втопився в ставку. Мені слід було відразу зрозуміти, що після того, як ти проникнув у цей будинок і спробував бути розумним, на нас спіткає жахливе нещастя.

Боляче було, звісно, почути таке від рідної тітоньки, але я не образився. Бо не було сумніву, що з певної точки зору можна було подумати, що Бертрам припустився помилки.

— Мені шкода.

— І яка тепер користь від того, що тобі шкода?

— Я діяв так, як вважав за найкраще.

— Іншим разом спробуй діяти якнайгірше. Тоді нам, можливо, вдасться обійтися лише поверхневими пораненнями.

— То дядько Том з цього приводу не дуже радий?

— Він стогне, як загублена душа! І тепер у мене не залишилося жодного шансу отримати від нього гроші.

Я задумливо почухав підборіддя. Я мав визнати, що в її словах була певна рація. Ніхто не знав краще за мене, яким жахливим ударом стане для дядька Тома звільнення Анатоля.

На попередніх сторінках цього життєпису я вже відзначав, що цей дивний тип, з яким тітка Делія зв'язала свою долю, зазвичай був схожий на птеродактиля, який багато страждав, а причиною цього було те, що ті роки, які він витратив на заробіток своїх мільйонів на Далекому Сході, довели його травлення до ручки, і єдиним кухарем, який мав здатність нагодувати його так, щоб під третім ґудзиком жилетки не починалося щось на кшталт з'їзду колишніх москвичів, був цей унікально обдарований Анатоль. Без послуг Анатоля тітка Делія могла отримати від чоловіка хіба що сердитий погляд. Так, безумовно, життя ступило на нерівний шлях, і я мушу визнати, що цієї критичної миті я не міг похвалитися конструктивними ідеями.

Втім, я мав упевненість, що рано чи пізно ідеї з'являться, тож не занепадав духом.

— Погано, — визнав я. — Безсумнівно, дуже погано. Звісно, для нас усіх це прикре потрясіння. Але не бійся, тітонько Делія, я все виправлю.

Раніше я вже згадував про те, як важко похитнутися, коли сидиш у кріслі; принаймні, особисто я на такий трюк не здатний. Але тітка Делія, на мій подив, виконала його з легкістю. Сидячи глибоко в кріслі, вона похитнулася, наче його з-під неї прибрали. На її обличчі промайнув спазм жаху та усвідомлення.

— Якщо ти посмієш випробувати ще хоч один зі своїх тупих планів…

Я зрозумів, що марно намагатися переконати її. Було очевидно, що вона не в настрої. Тож, задовольнившись жестом співчуття та любові, я вийшов з кімнати. Чи дійсно вона жбурнула в мене красиво переплетеним томом творів Альфреда, лорда Теннісона, я не можу знати. Я бачив, що та книга лежала біля неї на столі, а коли зачинив двері, то почув, як по деревині гупнув якийсь тупий предмет, але я був надто стурбований, щоб зважити на це.

Я почувався винним у тому, що не взяв до уваги можливий вплив раптового голодування більшої частини компанії на палкий провансальський темперамент Анатоля. Не слід було забувати, що ці галли такого не терплять. Їхня схильність тікати світ за очі з найменшого приводу відома всім. Немає сумніву, що цей чоловік вклав у ті nonnettes de poulet всю свою душу, і побачити їх поверненими мало бути для нього як ніж у серце.

Втім, від розлитого молока користі вже не буде, тож не було сенсу довго цим перейматися. Наразі перед Бертрамом стояла задача дати всьому ладу, над чим я й міркував, бродячи по газону, аж раптом почув такий потойбічний стогін, що подумав був, що то дядько Том вирвався на волю, щоб понарікати в садку.

Втім, подивившись навколо, я не помітив жодного дядька. Здивувавшись цьому, я був повернувся до своїх роздумів, аж знову почувся той звук. Вдивившись у тіні, я розрізнив темний силует, що сидів на одній з грубих лавок, яких навколо було натикано вдосталь, а ще один темний силует стояв поруч. Кинувши ще один, більш проникливий погляд, я з'ясував усі факти.

Цими темними силуетами були — саме в такому порядку — Ґассі Фінк-Ноттл і Дживс. А ось чому Ґассі не сіло не впало вирішив постогнати на весь маєток — це було за межами мого розуміння.

Бо, розумієте, я не міг помилитися. Він точно не співав. Поки я наближався до нього, він виконав свій номер на біс, і це безсумнівно був стогін. Більш того, тепер я міг його роздивитися, і вигляд у нього був безумовно приголомшений.

— Добрий вечір, сер! — сказав Дживс. — Містер Фінк-Ноттл погано себе почуває.

Мені теж було недобре. Ґассі почав видавати тихе булькотіння, і я більше не міг себе обманювати: щось пішло геть не так, як планувалося. Тобто, одруження — це, звісно, досить серйозна подія, і усвідомлення того, що ти в нього вляпався, часто засмучує чоловіків, але я ще ніколи не бачив, щоб той, хто щойно заручився, сприймав це так близько до серця.

Ґассі подивився на мене. Його очі були пусті. Він схопився за волосся.

— Прощавай, Берті, — сказав він, підводячись.

Мені здалося, що він помилився.

— Ти, напевно, мав на увазі «Привіт»?

— Ні. Я мав на увазі «бувай». Я йду.

— Куди?

— На город. Втоплюся.

— Не будь дурнем!

— Я не дурень. Хіба я дурень, Дживсе?

— Можливо, ви трохи нерозсудливі, сер.

— Ти маєш на увазі мій намір втопитися?

— Так, сер.

— Ти вважаєш, що навіть беручи все до уваги, мені не слід топитися?

— Я б не рекомендував вам цього робити, сер.

— Добре, Дживсе. Я довірюся твоїй думці. Врешті-решт, місіс Треверс буде неприємно дізнатися, що в її ставку плаває роздутий труп.

— Так, сер.

— А вона була дуже ласкава до мене.

— Так, сер.

— І ти був дуже ласкавий до мене, Дживсе.

— Дякую, сер.

— І ти теж, Берті. Ти теж був дуже ласкавий. Усі були до мене дуже ласкаві. Усі були добрі. Дуже добрі. Мені нема на що скаржитись. Гаразд, піду натомість просто погуляю.

Витріщеними очима я дивився, як він нетвердою ходою пішов у темряву.

— Дживсе, — сказав я, і мені не соромно визнати, що під впливом почуттів мій голос був схожий на бекання ягняти, що хотіло привернути увагу матері-вівці, — що це в біса означає?

— Містер Фінк-Ноттл трохи не в собі, сер. Він пройшов через жахливе випробування.

Я спробував скласти стислий звіт про попередні події:

— Я залишив його тут разом із міс Бассет.

— Так, сер.

— Я дещо розм'якшив її.

— Так, сер.

— Він знав, що йому треба зробити. Я ретельно пояснив йому, що й коли казати.

— Так, сер. Містер Фінк-Ноттл розповів мені про це.

— Але ж, тоді…

— Мені дуже шкода про це казати, сер, але була певна перепона.

— Ти хочеш сказати, що щось пішло не за планом?

— Так, сер.

Я не міг втямити. Мій мозок, здавалося, похитнувся на своєму троні.

— Але як щось могло піти не так? Вона його любить, Дживсе.

— Справді, сер?

— Вона точно мені це сказала. Йому залишалося тільки зробити пропозицію.

— Так, сер.

— То він її зробив?

— Ні, сер.

— То про що він, в біса, тоді казав їй?

— Про тритонів, сер.

— Про тритонів?

— Так, сер.

— Про тритонів?!

— Так, сер.

— Але чому він вирішив розповісти їй про тритонів?

— Він не хотів розповідати їй про тритонів, сер. Якщо я правильно зрозумів містера Фінк-Ноттла, це було повною протилежністю його планів.

Я не міг нічого зрозуміти.

— Але ж неможливо змусити когось розповідати про тритонів!

— Містер Фінк-Ноттл став жертвою раптового нападу нерішучості, сер. За його власним зізнанням, залишившись наодинці з дівчиною, він утратив дух. За таких обставин джентльмени часто говорять абищо — перше, що спадає їм на думку. У випадку містера Фінк-Ноттла це були тритони, як їх утримувати та як за ними доглядати.

Істина розкрилася переді мною. Я зрозумів. Таке саме, бувало, траплялося в моменти кризи й зі мною. Колись я затримував дантиста, що зібрався був свердлити мій премоляр, близько десяти хвилин розповідаючи йому анекдот про шотландця, ірландця та єврея. Абсолютно мимоволі. Чим сильніше він намагався взятися до роботи, тим більше я базікав. Втрачаючи самовладання, ми верземо нісенітниці.

Я міг поставити себе на місце Ґассі. Я міг уявити собі цю сцену. Ось вони — він і Бассет — самі, удвох серед вечірньої тиші. Він безсумнівно, згідно з моїми порадами, промовив про заходи сонця, про казкових принцес, тощо, і настав момент, коли він мусив сказати, що він має дещо сказати. Вона в цю мить, напевно, потупила очі та сказала «О, справді?» А він тоді, мабуть, сказав, що це дещо дуже важливе; а її відповіддю на це могло бути щось на кшталт «Серйозно?» або ж вона просто мало не ахнула. А потім їхні погляди зустрілися, так само як у мене з дантистом, і раптом в нього щось наче стиснуло живіт, в очах почорніло, і він почув, як його голос верзе щось про тритонів. Так, мені була зрозуміла ця психологія.

Тим не менш, я не міг не звинуватити Ґассі. Виявивши, що його голос декламує про тритонів, він, звісно, мав припинити це, навіть якщо це означало сидіти мовчки. Хоч як би сильно він не був збентежений, йому мало стати розуму, щоб зрозуміти, що він устромляє собі палку в колесо. Жодній дівчині, яка очікує, що зараз чоловік із пломенистою пристрастю розкриє перед нею душу, не сподобається, якщо він відкладе цю тему до іншого разу, надавши натомість перевагу розповіді про членів родини Salamandridae.

— Погано, Дживсе.

— Так, сер.

— І як довго тривало це неподобство?

— Напевно, досить довго, сер. За словами містера Фінк-Ноттла, він розповів міс Бассет абсолютно все, що знав не тільки про звичайних тритонів, а ще й про гребінчастих та перетинчастих. Він розповів їй, як тритони під час шлюбного періоду живуть у воді, живлячись пуголовками, личинками комах і ракоподібними; як пізніше вони вилазять на сушу та їдять слимаків і черв'яків; і що новонароджений тритон має три пари довгих, схожих на пір'я зябер. А коли він зауважував, що тритони відрізняються від саламандр формою хвоста, і що у більшості видів домінує статевий диморфізм, панна підвелася та сказала, що воліє повернутися в будинок.

— І тоді…

— Вона пішла, сер.

Я стояв, замислившись. Чим далі, тим краще я розумів, як незвичайно важко допомагати такому хлопцеві, як Ґассі. Він був позбавлений рішучості, як ніхто інший. Невтомною працею ти приводиш його туди, де йому залишається лише зробити крок уперед, а він натомість робить крок убік, проходячи мимо своєї цілі.

— Складно, Дживсе.

— Так, сер.

За більш щасливих обставин я, звісно, поцікавився б його думкою щодо цієї справи. Але після всього того, що трапилося з моїм білим піджаком, я не сказав нічого.

— Що ж, мені слід поміркувати над цим.

— Так, сер.

— Прочистити мозок і спробувати знайти вихід.

— Так, сер.

— Що ж, на добраніч, Дживсе.

— На добраніч, сер.

Він пішов, залишивши сумного Бертрама Вустера нерухомо стояти в темряві. Мені здавалося, що буде важко вигадати спосіб змінити все на краще.