Маєток Брінклі

- 7 -

Їдучи опівдні в своєму двомісному автомобілі до Брінклі, я віддавався роздумам. Новина про чи то сварку, чи то розлучення Анджели та Таппі неабияк стривожила мене. Бо, розумієте, це була одна з тих пар, на які я завжди дивився зі схваленням. Надто часто, коли знайомий вам чоловік планує одружитися з дівчиною, яку ви знаєте, ви ловите себе на тому, що хмурите брови, із сумнівом покусуєте губу, вважаючи, що його, або її, або їх обох слід попередити, поки ще не пізно.

Але щодо Таппі та Анджели я ніколи нічого такого не відчував. Таппі, коли не робить із себе йолопа, добрий хлопець. А Анджела — добра дівчина. А щодо їхньої закоханості мені завжди здавалося, що не буде великим перебільшенням сказати, що вони — два серця, що б'ються як одне.

Так, іноді вони трохи сварилися, особливо того разу, коли Таппі стало чи то безстрашної чесності (як вважав він) чи то надзвичайної дурості (як вважав я) сказати Анджелі, що в новому капелюсі вона схожа на пекінеса. Але в кожному романі треба розраховувати на певні чвари, і після того інциденту я припустив, що він вивчив свій урок, і що відтоді їхнє життя стане прекрасною, солодкою піснею.

Аж раптом звідкись вигулькує цей непередбачуваний розрив дипломатичних відносин.

То так, то сяк я прикладав мозок Вустера до цього питання, але все одно не міг втямити, що могло призвести до спалаху ворожнечі. Тож я невтомно тиснув ногою на акселератор, щоб якомога швидше доїхати до тітки Делії та дізнатися про подробиці з першоджерела. Усі шість циліндрів працювали добре, тож я досить скоро був поруч зі своєю родичкою, навіть ще до вечірніх коктейлів.

Мені здалося, що вона була рада мене побачити. Взагалі-то, вона навіть сказала мені, що рада мене бачити, а на таку заяву не була спроможна жодна з решти моїх тіток; зазвичай ці дорогенькі родички реагували на прибуття Бертрама з похмурим жахом.

— Чемно з твого боку заїхати, Берті, — сказала вона.

— Моє місце біля тебе, тітонько Делія, — відповів я.

З першого ж погляду я побачив, що це лихо неабияк вразило її. Зазвичай життєрадісне обличчя було похмуре, в очі впадала відсутність добродушної посмішки. Я співчутливо взяв її за руку, щоб вона зрозуміла, що моє серце крає за нею.

— Яка кепська справа, моя люба родичко, — сказав я. — Боюсь, це та ще халепа. Ти, напевно, дуже турбуєшся?

Вона емоційно пирхнула, ніби вона щойно вкусила зіпсовану устрицю.

— «Турбуєшся» — не те слово. З того часу, як я повернулася з Канн, я не мала жодної спокійної хвилини. З тих пір, як я переступила цей триклятий поріг, — сказала тітка Делія, згадавши міцний жаргон мисливців, — усе йде шкереберть. Спочатку та плутанина з врученням нагород, — на цьому місці вона зупинилася та виразно подивилася на мене. — Я мала намір дуже відверто висловитися щодо твоєї поведінки в цій справі, Берті, — сказала вона. — У мене багато чого накопичилося. Але якщо ти приїхав, то я, мабуть, звільню тебе від цього. До того ж, напевно, навіть добре, що ти уникнув своїх обов'язків таким огидно малодушним способом. Мені здається, що цей твій Спінк-Боттл буде кращий. Якби ж він тільки міг не говорити про тритонів.

— А він уже розповідав про тритонів?

— Розповідав. Втупивши в мене палкі очі. Але якщо б це було найгіршою з моїх бід, я б не скаржилася. Мене турбує те, що каже Том, коли починає говорити.

— Дядечко Том?

— Називай його якось інакше, ніж «дядечко Том», — дещо роздратовано сказала тітка Делія. — Кожного разу, коли ти його так називаєш, мені здається, що він зараз почорніє та почне грати на банджо. Так, дядечко Том, якщо іншого не вигадати. Незабаром мені доведеться розповісти йому про гроші, які я програла в бакара, і коли я це зроблю, він вибухне, як феєрверк.

— Але ж, безсумнівно, великий цілитель Час…

— Трясця тому Часові, великому цілителю! Я маю не пізніше ніж третього серпня отримати від нього чек на п'ятсот фунтів на «Будуар Міледі».

Я стривожився. За винятком природного інтересу племінника до витонченого щотижневика його тітки, я завжди був небайдужий до «Будуару Міледі», особливо після того, як написав для нього статтю «Що носять добре вдягнені чоловіки». Сентиментальність, напевно, але нам, старим журналістам, це притаманно.

— «Будуар» у скрутному становищі?

— Буде в ньому, якщо дядько Том не розстібне свій гаманець. Потрібна допомога, щоб здолати скруту.

— Але хіба він не був у скруті два роки тому?

— Був. І досі в ній. Доки ти не займешся виданням щотижневої газети для жінок, ти навіть не уявлятимеш, що таке скрута.

— І ти вважаєш, що шанси зворушити дядька жіночими методами невеликі?

— Я скажу тобі, Берті. Досі, коли були потрібні такі субсидії, я завжди могла підійти до Тома в веселому, впевненому настрої єдиної дитини, що просить у поблажливого батька цукерку. Але він щойно отримав вимоги податківців щодо подохідного податку в розмірі п'ятдесят вісім фунтів, і все, про що він каже після мого повернення — про руйнування та зловісні тенденції соціалістичних законів, а ще про те, що з нами всіма буде.

У це було легко повірити. Цей Том мав певну рису, яку я помічав у багатьох інших багатих чоловіках. Попросіть у нього хоч дрібненьку суму, і він так скрикне, що аж на краю землі почують. Грошей у нього хоч лопатою греби, але розлучатися з ними він не любить.

— Якби не їжа, яку готує Анатоль, навряд чи він взагалі став би жити далі. Тож слава Богові за Анатоля.

Я шанобливо схилив голову.

— Старий добрий Анатоль, — сказав я.

— Амінь, — сказала тітка Делія.

Але потім святий екстаз на її обличчі, який завжди відчуваєш, коли твої думки хоча б на мить торкнуться теми страв Анатоля, згаснув.

— Але не відволікатимемось від теми, — продовжила вона. — Я вже казала тобі, що навіть пекло тремтіло від того часу, як я повернулася додому. Спочатку вручення нагород, потім Том, а тепер, до всього іншого, ще й бісова сварка між Анджелою та Ґлоссопом.

Я похмуро кивнув:

— Мені було невимовно шкода дізнатися про це. Жахливе потрясіння. Що стало причиною сварки?

— Акули.

— Що?

— Акули. Точніше, одна акула. Та сама, що напала на бідолашну дитину, коли та каталася в Каннах на дошці за катером. Ти пам'ятаєш акулу Анджели?

Авжеж, я пам'ятав акулу Анджели. Чутливий чоловік не забуває про те, як його кузину мало не схрумало чудовисько з глибин. Той епізод я пам'ятав так, наче він був учора.

Якщо коротко, відбулося наступне. Ви, напевно, знаєте, що таке кататися на дошці. Моторний катер мчить уперед, а за ним тягнеться линва. Ви стоїте на дошці, тримаєтеся за линву, а катер тягне вас за собою. Час від часу ви впускаєте линву, плюхаєтеся в воду, а потім змушені плисти до своєї дошки.

Мені цей процес завжди здавався дещо дурним, попри те, що багато людей знаходять його забавним.

Так от, під час тієї пригоди Анджела щойно видряпалася на дошку після падіння, аж раптом підпливла величезна мерзенна акула та врізалася в неї, знову скинувши в солону воду. Анджела не відразу змогла знову залізти на дошку та пояснити чоловікові, що керував катером, що з нею щойно трапилося, і що треба негайно тягти її до безпечного місця, тож можете уявити собі її сум'яття в той проміжок часу.

За словами Анджели, мешканець глибин хапав її ротом за щиколотки майже без упину, тож на той час, коли прибула допомога, вона відчувала себе радше солоним горішком, ніж людиною. Для бідолахи це було великим потрясінням, і відтоді вона кілька тижнів майже ні про що інше не говорила.

— Я пам'ятаю той випадок дуже добре, — сказав я. — Але яким чином це могло призвести до проблем?

— Минулого вечора вона розповіла йому про це.

— То й що?

— Її очі сяяли, а ручки вона стиснула від дівочого захвату.

— Не сумніваюсь.

— І що, на твою думку, зробив цей клятий Ґлоссоп замість того, щоб запропонувати їй розуміння та співчуття, на які вона заслуговувала? Сидів, слухаючи, наче купа тіста, ніби вона йому про погоду розповідала, а коли вона закінчила, він вийняв з рота мундштук і сказав: «Напевно, то просто колода плавала»!

— Не може бути!

— Так і сказав! А коли Анджела описала, як та істота стрибала та намагалася схопити її, він знову вийняв з рота мундштук і сказав: «А! Камбала, напевно. Досить нешкідлива. Мабуть, погратися захотіла». Ти уявляєш?! Що б ти зробив на місці Анджели? Адже вона має гордість, чутливість — усі природні почуття доброї жінки. Вона сказала, що він йолоп, дурень та ідіот, який не знає, що каже.

Мушу визнати, точка зору дівчини мені зрозуміла. Зазвичай лише раз у житті з людиною трапляється щось сенсаційне, і коли це трапляється, вам не сподобається, якщо хтось применшуватиме значущість цієї події. Колись у школі мені довелося читати про одного хлопця на ім'я Отелло, який розповідав дівчині про те, як важко було серед канібалів. Тож уявіть собі його почуття, якби після його чергового, особливо барвистого пасажу з вождем канібалів, коли він чекав на приголомшене «О-о! Та ти що?», вона б йому сказала, що все це, безсумнівно, дуже перебільшено, а той вождь, напевно, був місцевим вегетаріанцем.

Так, я розумів точку зору Анджели.

— От тільки не кажи мені, що побачивши, яка вона розлючена, він не забрав свої слова назад?

— Не забрав. Він наполягав. І поступово, одне за іншим, вони дійшли до того, що вона доводила до його відома, що якщо він не відмовиться від крохмалистої їжі та не почне робити кожного ранку зарядку, то стане жирний, як свиня, а він патякав про звичку сучасних жінок накладати на обличчя багато гриму, до якої він завжди відносився несхвально. Якийсь час це тривало, а потім щось гучно луснуло, і в повітрі замайоріли шматки їхнього заручення. Мене це непокоїть. Слава богові, що ти приїхав, Берті.

— Ніщо не могло мене затримати, — зворушено відповів я. — Я відчув, що я тобі потрібний.

— Так.

— Добре.

— Точніше, — сказала вона, — потрібний, звісно, не ти, а Дживс. Як тільки це трапилося — я відразу подумала про нього. У такому становищі може допомогти лише він. Якщо колись в історії людських відносин і був момент, коли в цьому домі потрібен цей неосяжний мозок, то це саме зараз.

Думаю, якби я тоді стояв, то похитнувся б. Взагалі-то, я в цьому певний. Але не так вже в біса легко похитнутися, коли сидиш у кріслі. Тому лише моє обличчя виявило, як сильно мене вразили її слова.

Доки вона їх не промовила, я був сама люб'язність — співчутливий племінник, готовий докласти всіх своїх сил. Але тепер я скам'янів, моє обличчя стало незворушним.

— Дживс! — скрикнув я крізь стиснуті зуби.

— Будь здоров! — сказала тітка Делія.

Я зрозумів, що вона побачила це не з того ракурсу.

— Я не чхав. Я сказав «Дживс!»

— І я з тобою згодна. Який чоловік! Я розповім йому все. З Дживсом ніхто не зрівняється.

Моя холодність стала більш підкресленою.

— Дозволь мені не погодитися з тобою, тітонько Делія.

— Що дозволити?

— Не погодитися.

— Що, серйозно?

— Дуже серйозно. Дживс — безнадійний.

— Що?

— Абсолютно безнадійний. Він геть утратив свою хватку. Лише два дні тому я був змушений заборонити йому займатися певною справою, бо він робив це дуже нерозумно. Та й взагалі, мене ображає це припущення — якщо це слово доречне — буцімто Дживс — єдиний власник мозку в домі. Я проти того, що всі звертаються за порадами до нього, не спитавши спочатку в мене, не дозволивши спершу спробувати мені.

Вона хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.

— Твоя правда, в минулому я іноді вважав доречним питати в Дживса поради. Можливо, в майбутньому я ще так робитиму. Але я маю право пробувати вирішувати такі проблеми особисто, без того, щоб усі поводилися так, ніби Дживс — єдиний, хто сповна розуму. У мене іноді буває підозра, що Дживс, хоч і мав успіх у минулому, здобував його радше завдяки удачі, ніж обдарованості.

— Ти що, посварився з Дживсом?

— Нічого подібного.

— Таке враження, ніби ти маєш зуб на нього.

— Анітрохи.

Втім, я мушу визнати, що була в її словах дещиця правди. Весь день мої думки про нього були досить суворі, і зараз я розповім вам, чому.

Ви маєте пам'ятати, що він поїхав із багажем поїздом о 12:45, а я затримався, бо мав домовленість щодо обіду. Так от, перед тим, як вирушати на цю зустріч, я вештався квартирою, аж раптом — не знаю, чому мені спала така підозра, можливо, його поведінка здалася мені хитрою — щось наче прошепотіло мені: піди-но, заглянь у шафу.

І мої підозри виправдалися. Там висів мій білий піджак. Цей сучий син не впакував його!

Що ж, як вам скаже будь-хто в «Трутнях», Бертрам Вустер не з тих, кого легко обдурити. Я загорнув піджак у коричневий папір і поклав його в машину, а зараз він був уже на кріслі в залі. Але факт залишався фактом: Дживс намагався обдурити мене, тож, мабуть, в інтонацію моїх попередніх реплік могло просочитися певне… як там воно зветься.

— Не було ніякої свари, — сказав я. — Це можна назвати минущою холодністю, не більше. У нас не збіглися думки щодо того білого піджака з латунними ґудзиками, і я був змушений відстоювати свій вибір. Але…

— Що ж, це все одно неважливо. Важливо те, що ти верзеш дурниці, любчику. Дживс утратив хватку? Дурниці. Я бачила його лише секунду, коли він прибув, і його очі просто виблискували інтелектом. Я сказала собі: «Вір Дживсові», і маю намір вірити.

— Буде набагато краще, якщо ти дозволиш спробувати щось зробити мені, тітонько Делія.

— Заради бога, не смій втручатися! Ти лише гірше зробиш.

— Навпаки, тобі може бути цікаво, що по дорозі сюди я зосередився на проблемі Анджели та успішно склав план, заснований на психології, виконання якого я маю намір розпочати якнайскоріше.

— О боже мій!

— Мої знання про людську природу кажуть мені, що це спрацює.

— Берті, — сказала тітка Делія, і її голос здався мені гарячковим, — зупинись, зупинись! Вияв милість, зупинись. Знаю я твої плани. Напевно, хочеш штовхнути Анджелу в ставок, а Ґлоссопа слід за нею, щоб він врятував її життя, абощо.

— Нічого подібного.

— Це було б саме в твоєму дусі.

— Мій план не настільки відвертий. Зараз я тобі розповім.

— Ні, дякую.

— Я сказав собі…

— Але не мені!

— Послухай хоч секунду.

— Не слухатиму!

— Ну то гаразд. Я дурень.

— І був ним з дитинства!

Я відчув, що продовження цієї дискусії ні до чого не призведе. Я махнув рукою та знизав плечима.

— Як скажеш, тітонько Делія, — з почуттям гідності сказав я, — якщо не хочеш усе знати від самого початку — як хочеш. Але ти відмовляєш собі в інтелектуальному задоволенні. І взагалі, попри те, що ти поводишся як глуха гадюка з Біблії, яка, як ти маєш знати, чим більше дуділи, ти менше танцювала… чи як там… я діятиму згідно зі своїм планом. Я дуже люблю Анджелу й не жалітиму зусиль, доки не поверну сонце до її серця.

— Берті, телепню, благаю тебе ще раз. Облиш це, будь ласка. Ти лише зробиш усе вдесятеро гірше, ніж зараз.

Колись я читав у одному історичному романі про хлопця — він, безсумнівно, був якийсь франт і чепурун — який, коли хтось казав йому не те, лише ліниво сміявся та збивав пилинку зі своїх бездоганних брабантських мережив на зап'ясті. І я зараз зробив майже те саме. Принаймні, я поправив краватку та посміхнувся із властивою мені загадковістю. А потім залишив тітку та пішов гуляти в садок.

І першим, на кого я натрапив, був Таппі. Насупивши брови, він похмуро кидав камінчиками по квітковому горщику.