Маєток Брінклі

- 23 -

Пам'ятаю, Дживс якось сказав — я вже забув, як спливла ця тема; можливо, він просто висловив своє зауваження, як іноді буває — що пеклу не зрівнятися зі скривдженою жінкою. І до цієї ночі я завжди вважав, що в цій фразі є рація. Сам я ніколи жінок не кривдив, але Понґо Твістелтон якось образив свою тітку, просто відмовившись зустріти на вокзалі її сина Джеральда, погодувати його та відвезти до школи, і після цього в його житті не було спокою. Він казав мені, що отримував такі листи, в які неможливо було повірити, доки сам їх не побачиш. А ще — дві суворі телеграми та образлива листівка, на якій був Воєнний Меморіал у Малому Чілбері.

Тож до сьогоднішнього дня, як я вже сказав, я ніколи не сумнівався в правильності цього ствердження. Скривджені жінки на першому місці, а другого місця немає — так мені завжди здавалося.

Але цієї ночі я змінив свою думку. Якщо хочете дізнатися, що ще може прислати пекло окрім фурій, подивіться на хлопця, якого обманом змусили відправитися в довгу та непотрібну нічну поїздку на велосипеді без ліхтаря.

Зверніть увагу на слово «непотрібну». Саме ця особливість цієї подорожі вразила мою душу найсильніше. Тобто, якщо б це була поїздка за лікарем, щоб врятувати хвору дитину, або ж до місцевого пабу, щоб привезти «підкріплення», коли в підвалі вже пусто, ніхто не стрибнув би в сідло скоріше за мене. Але те, що я був змушений пережити таке випробування лише заради хворого почуття гумору свого власного слуги, було занадто, і я всю дорогу злився.

Тож я хочу сказати, що хоча провидіння, яке береже добрих чоловіків, подбало про те, щоб я зміг повернутися додому цілим, окрім сідниць; хоча воно й прибрало з мого шляху всіх кіз, слонів і навіть схожих на тітку Агату сов, все одно Бертрам, який зрештою став на якір біля дверей Брінклі Корт, був похмурий і розлючений. І коли я помітив темний силует, що рушив з ґанку мені назустріч, я приготувався відкоркувати все те, що накопичилося в моїх думках.

— Дживсе! — сказав я.

— Це я, Берті.

Голос, що звернувся до мене, струменів наче тепла патока, і хоча я й не відразу збагнув, що його видала Бассет, я зрозумів, що він не належав чоловікові, з яким я прагнув зустрітися віч-на-віч. Бо силует переді мною був одягнений у просту твідову сукню та назвав мене моїм іменем. А Дживс, попри всі його моральні дефекти, нізащо не надів би спідницю й не назвав би мене «Берті».

Хоча це й була, звісно, остання особа, яку я хотів зустріти після довгої ночі в сідлі, я все-таки вшанував її ввічливого вітання.

Настала пауза, під час якої я потирав литки. Свої, звісно.

— То ви зайшли? — сказав я, натякаючи на зміну вбрання.

— О, так. Приблизно через чверть години після того, як ви поїхали, Дживс знайшов ключ від задніх дверей на підвіконні кухні.

— Ха!

— Що?

— Нічого.

— Ви, начебто, щось сказали?

— Ні, нічого.

І я продовжив нічого не казати. Бо цієї миті, як дуже часто траплялося, коли я залишався з цією дівчиною наодинці, розмова знову припинилася. Шепотів нічний вітерець, але не Бассет. Защебетала пташка, але Бертрам навіть не цвірінькнув. Це просто дивовижно, як сама лише її присутність наче стирає з моїх губ слова, а моя присутність — з її. Усе виглядало так, ніби наше сумісне життя після одруження буде схожим на двадцять років серед ченців-трапістів.

— Ви не бачили Дживса? — зміг я нарешті спитати.

— Так, у їдальні.

— У їдальні?

— Він усіх обслуговує. На столі яєчня з беконом, шампанське… Що ви сказали?

Я нічого не сказав, лише пирхнув. Думка про те, що ці люди безтурботно розважаються в той час, як мене могли тягти по полях кози або зжерти слони, вразила мене як отруєна стріла. Це було схоже на те, що пишуть у книжках про події напередодні Французької Революції: чванлива шляхта в своїх замках безсердечно жерла та пила, тим часом як бідолахи на вулиці страждали від злиднів.

У мої похмурі думки втрутився голос Бассет:

— Берті.

— Агов?

Мовчання.

— Агов? — знову сказав я.

Жодної відповіді. Це було схоже на телефонну розмову, коли ти сидиш біля свого апарата та кажеш: «Алло! Алло!», не знаючи, що співрозмовник на іншому кінці вже пішов пити чай.

Втім, згодом вона знову спливла на поверхню:

— Берті, я маю вам дещо сказати.

— Що?

— Я маю вам дещо сказати.

— Я знаю. Я запитав «Що саме?»

— О, а я подумала, що ви не розчули, що я сказала.

— Я чудово почув, що ви сказали, але не почув те, що саме ви мали мені сказати.

— О, зрозуміло.

— Еге ж.

Отже, з цим ми розібралися. Тим не менш, замість того, щоб продовжити, вона знову зробила паузу. Вона стояла, вертіла пальцями та совала ногою по гравію. Коли ж вона з рештою заговорила, це було дивовижно:

— Берті, ви читаєте Теннісона?

— Ні, якщо мене не змушують.

— Ви мені нагадуєте одного з Лицарів Круглого Столу в «Королівських Ідиліях».

Я, звісно, чув про них — Ланцелота, Ґалахада та усіх інших — але не міг втямити, в чому була схожість. Я подумав, що вона, напевно, мала на увазі когось іншого.

— Що ви маєте на увазі?

— У вас таке велике серце, така чудова душа. Ви такий щедрий, такий безкорисливий, такий лицар. Я завжди вважала вас таким; вважала, що ви один з небагатьох справжніх лицарів, яких я зустрічала.

До біса важко зрозуміти, що можна відповісти, коли хтось лестить вам у таких масштабах. Я пробурмотів «О, справді?» або щось інше в такому ж дусі й сором'язливо потер натерті місця. І знову настало мовчання, яке переривали лише мої зойки, коли я тер себе надто сильно.

— Берті.

— Агов?

Я почув, як вона наче ковтнула.

— Берті, ви зможете бути лицарем зараз?

— Авжеж. Із задоволенням. Що саме потрібно?

— Я хочу попросити у вас найбільшого. Піддати вас такому випробуванню, якого мало хто зазнає. Я хочу…

Мені це не сподобалося.

— Ну, — із сумнівом сказав я, — я завжди радий догодити, але ж я щойно повернувся з пекельної поїздки на велосипеді, подекуди в мене заціпеніло та болить, особливо… Коротко кажучи, заціпеніло та болить. Якщо вам треба принести щось з другого поверху…

— Ні, ні, ви не розумієте.

— Ні, не розумію.

— О, це так важко… Як мені це сказати?.. Ви не можете вгадати?

— Ні. Щоб мене чорти забрали, якщо можу.

— Берті… Відпустіть мене!

— Але ж я вас не тримаю.

— Звільніть мене!

— Зві…

І тоді я раптом зрозумів. Напевно, це через втому я так довго не міг втелепати.

— Що?

Я похитнувся, і ліва педаль піднялася та вдарила мене по гомілці. Але моя душа була в такому екстазі, що я навіть не скрикнув.

— Звільнити вас?

— Так.

Я не хотів, щоб із цього приводу існувало хоч якесь непорозуміння.

— Тобто, ви хочете все скасувати? Ви все-таки вирішили побратися з Ґассі?

— Лише якщо ви будете настільки великодушним, що погодитеся.

— О, я згодний.

— Я пообіцяла вам.

— До дідька обіцянки!

— То ви справді…

— На сто відсотків.

— О, Берті!

Вона хиталася, наче тростинка. Адже це тростинки хитаються, я не переплутав?

— Який благородний лицар! — почув я її бурмотіння.

Оскільки після цього розмовляти вже не було про що, я попросив вибачити мене на підставі того, що трохи забрьохав спину й хотів би наказати своїй покоївці принести мені інший одяг.

— Повертайтеся до Ґассі, — сказав я, — та скажіть йому, що все гаразд.

Вона наче гикнула, кинулася вперед і поцілувала мене в чоло. Неприємно, звісно, але, як каже Анатоль, я погоджусь на чорну смугу серед кількох білих. Наступної миті вона вже прожогом бігла до їдальні, а я кинув велосипед у кущі та пішов до сходів.

Немає потреби описувати мій настрій. Його дуже легко уявити. Коли в когось на шиї висить зашморг і кат готовий зробити свою справу, аж раптом хтось прискакав галопом на вкритому піною коневі, розмахуючи документом про помилування — це не те. Це й близько не те. Я не знаю, як краще пояснити вам мої почуття, ніж сказати, що коли я почав перетинати залу, я відчував таку глибоку доброзичливість до всіх створінь, що думав досить лагідно навіть про Дживса.

Коли я почав був підійматися сходами, раптове «Агов!» змусило мене обернутися. У залі стояв Таппі. Схоже, його послали в погріб за «підкріпленням», бо під пахвою в нього були дві пляшки.

— Привіт, Берті! — сказав він. — Повернувся? — він весело сміявся. — У тебе такий вигляд, ніби ти зазнав аварії. На тебе що, паровий каток наїхав?

У будь-який інший час я міг би знайти його грубий жарт нестерпним. Але зараз мій настрій був такий піднесений, що я лише махнув рукою та повідомив йому добру новину:

— Таппі, друже, Бассет вийде заміж за Фінк-Ноттла!

— Не пощастило їм обом, скажи?

— Але хіба ти не розумієш? Ти не бачиш, що це означає? Це означає, що Анджела знову вільна, і тобі лише треба правильно зіграти своїми картами…

Він безтурботно зареготав. Я звернув увагу, що колір його шкіри став наче здоровішим. Взагалі-то, я щось таке помітив одразу, коли зустрів його, але приписав це впливу алкогольних стимуляторів.

— О, божечко! Ти зовсім відстав від часу, Берті. Втім, у цьому нічого дивного, звісно, зважаючи на те, що ти півночі на велосипеді катався. Ми з Анджелою помирилися ще кілька годин тому.

— Що?

— Авжеж. То була лише тимчасова сварка. Усе, що потрібно в таких справах — невеличкі компроміси, трохи розуміння з обох сторін. Ми обговорили все це. Вона забрала назад свої слова про подвійне підборіддя. Я погодився на її акулу. Дуже просто. Все було владнано за дві хвилини.

— Але ж…

— Вибач, Берті. Я не можу тут затримуватися та всю ніч балакати з тобою. У їдальні відбувається вельми непогана гулянка, і вони чекають на випивку.

Його заяву підтвердив раптовий крик з названого ним приміщення. Я впізнав (як його не впізнати) голос тітки Делії:

— Ґлоссопе!

— Агов?

— Мерщій неси вже сюди!

— Вже йду!

— То йди швидше! Йойкс! Усі впер-ред!

— «Ату їх», не кажучи вже про «галопом!» — сказав Таппі. — Твоя тітка дещо задерла носа. Я не знаю всіх подробиць цього діла, але Анатоль начебто звільнявся, але зараз погодився залишитися, а ще твій дядько дав їй чек на її газету. Я не розчув деталі, але її це дуже підбадьорило. Ну, то бувай! Мушу бігти.

Зайве казати, що Бертрам тепер був збитий з пантелику, як ніколи. Я не розумів анічогісінько. Коли я виїжджав з Брінклі Корт, це був уражений горем будинок, повний страждальців, а повернувся я до якогось раю на землі. Це мене бентежило.

Купався я в повній розгубленості. Іграшкове каченя досі було в мильниці, але моїм думкам було не до нього. Так нічого й не второпавши, я повернувся до своєї кімнати, а там був Дживс. І доказом мого замішання є те, що моїми першими словами до нього були не докір, не сувора догана, а розпитування:

— О, Дживсе!

— Добрий вечір, сер. Мене повідомили про ваше повернення. Сподіваюсь, ваша поїздка була приємною?

За будь-яких інших обставин така фраза могла б розбудити в Бертрамі Вустері звіра, але наразі я майже не звернув на неї увагу. Я був рішуче налаштований дізнатися всю правду.

— Але ж, Дживсе, що?

— Сер?

— Що це все означає?

— Ви маєте на увазі, сер…

— Авжеж, я маю щось на увазі! Ти знаєш, про що я говорю. Що тут відбувалося після того, як я поїхав? Тут повний будинок хепіендів!

— Так, сер. Я радий, що мої зусилля не були марними.

— Що значить «твої зусилля»? Невже ти тепер удаватимеш, ніби твій дурний план із пожежним дзвоном має до цього якесь відношення?

— Так, сер.

— Не будь дурнем, Дживсе! То було фіаско.

— Не зовсім, сер. Боюсь, сер, що я був з вами не повністю відвертим, коли пропонував подзвонити в пожежний дзвін. Насправді я не сподівався, що дзвін сам по собі призведе до бажаних наслідків. За моїм планом він мав бути лише, так би мовити, аперитивом до головної страви.

— Ти верзеш нісенітниці, Дживсе.

— Ні, сер. Було важливо, щоб леді та джентльмени вийшли з будинку, а потім залишалися за його межами впродовж достатнього проміжку часу.

— Що ти маєш на увазі?

— Мій план був заснований на психології, сер.

— Яким чином?

— Добре відомим фактом, сер, є те, що ніщо так не зближує людей, які мали нещастя посваритися одне з одним, як сильна спільна неприязнь до когось. У моїй родині, якщо ви мені вибачите таку ілюстрацію, всі сходилися на тому, що під час сварок між родичами достатньо було лише запросити в гості тітку Анні, і всі незгоди між іншими членами родини загоювалися. У взаємній ворожнечі до тітки Анні всі, хто віддалився, майже миттєво відновлювали стосунки. Пам'ятаючи про це, я вирішив, що якщо ви, сер, станете особою, винною в тому, що леді та джентльмени будуть змушені провести ніч у садку, всі вони відчуватимуть до вас таку сильну неприязнь, що це спільне почуття рано чи пізно об'єднає їх.

Я хотів був заговорити, але він продовжив:

— І саме так усе й сталося. Тепер, як ви бачите, сер, усе добре. Після вашого від'їзду на велосипеді всі ворожі особи так щиро погодилися в своєму ставленні до вас, що крига, так би мовити, розтанула, і незабаром містер Ґлоссоп ходив під деревами разом із міс Анджелою, розповідав їх анекдоти про ваше навчання в університеті, а вона йому — про ваше дитинство; а тим часом містер Фінк-Ноттл, спираючись на сонячний годинник, зачаровував міс Бассет розповідями про ваші шкільні роки. А місіс Треверс розповідала мосьє Анатолю…

Я згадав, як розмовляти:

— О? — сказав я. — Зрозуміло. І тепер, якщо я не помиляюсь, внаслідок твоєї бісової психології тітка Делія така зла на мене, що мине кілька років, перш ніж я наважусь знову сунути сюди свій ніс. І впродовж цих років, Дживсе, Анатоль кожного вечора готуватиме свої страви…

— Ні, сер. Саме заради того, щоб цього не трапилося, я запропонував, що вам слід поїхати та велосипеді до Кінгхем Менор. Коли я повідомив леді та джентльменам, що знайшов ключ, і вони збагнули, що ви марно поїхали так далеко, їхня ворожість миттєво зникла, її змінила щира веселість. Було дуже багато сміху.

— Сміху, кажеш?

— Так, сер. Боюсь, є можливість, що ви станете об'єктом певної кількості жартів, але не більше. Усе, так би мовити, пробачено.

— О?

— Так, сер.

Я на хвилину замислився.

— Схоже, ти дійсно все виправив.

— Так, сер.

— Таппі та Анджела знову заручені. І Ґассі з Бассет. Дядько Том дав гроші на «Будуар міледі». І Анатоль залишається.

— Так, сер.

— Напевно, можна сказати, що добре все, що добре закінчується.

— Дуже доречно, сер.

Я знов замислився.

— Тим не менш, твої методи дещо грубі, Дживсе.

— Неможливо зробити омлет, не розбивши яйця, сер.

Я здригнувся.

— Омлет! А ти, бува, не можеш мені його приготувати?

— Авжеж, сер.

— А до нього ще пів пляшечки чого-небудь?

— Неодмінно, сер.

— То берись до діла, Дживсе, і мерщій!

Я ліг у ліжко та вмостився на подушках. Мушу визнати, що мій справедливий гнів дещо вщухнув. У мене боліло все тіло, від голови до п'ят, а надто посередині, але проти цього було те, що я вже не був заручений з Меделін Бассет. Заради такого блага можна й постраждати. Так, з якого б боку я не подивився на справи, я бачив, що Дживс вчинив добре, і коли він приніс мені замовлене, я зустрів його зі схвальною посмішкою.

На нього моя посмішка не вплинула. Мені його вигляд здався дещо похмурим, і я вирішив обережно запитати:

— Тебе щось турбує, Дживсе?

— Так, сер. Треба було сказати про це раніше, але через сум'яття цього вечора я забув. Боюсь, я виявив недбалість, сер.

— Так, Дживсе? — сказав я, задоволено чавкаючи.

— Це стосовно вашого білого піджака, сер.

Мене пронизав невимовний жах, і я мало не подавився омлетом.

— Мені дуже шкода, сер, але коли я прасував сьогодні, я був необачним і залишив розігрітий прилад на вашому одязі. Боюсь, ви вже не зможете його надіти, сер.

Кімнату заповнила гнітюча тиша.

— Мені дуже шкода, сер.

Визнаю, що на якусь мить мій справедливий гнів знову прокинувся, він розминав свої м'язи та пирхав, але, як ми кажемо на Рив’єрі, à quoi sert-il?[21] Що тепер той справедливий гнів міг змінити?

Ми, Вустери, вміємо визнавати програш. Я засмучено кивнув і наколов ще один шматок омлету.

— Кат із ним, Дживсе.

— Добре, сер.