Маєток Брінклі

- 21 -

Напевно, я й сам виглядав майже як щось із оповідання Едгара Аллана По, бо, як ви можете уявити, та новина, про яку я вам щойно розповів, вразила мене наповал. Якщо Бассет, вірячи в те, що серце Вустера давно належить їй і готове віддатися за першою вимогою, вирішила скористатися цією можливістю, то я, будучи чоловіком честі, не мав іншого вибору, крім як підкоритися. Ця справа була не з тих, які можна було владнати простою відмовою. Таким чином, усе вказувало на те, що фатум мене спіткав і більш того: вирішив залишитися.

Тим не менш, хоча й марно вдавати, ніби мій контроль над ситуацією був такий, який я хотів би мати, я не втрачав надію знайти вихід. Слабкіший чоловік, потрапивши в такі тенета, безсумнівно відразу кинув би рушник, припинивши опір; але вся суть Вустерів у тому, що ми не слабкіші.

Для початку я ще раз прочитав записку. Не тому, що мав якісь надії, ніби друге прочитання дозволить мені зробити зі змісту якісь інші висновки, просто це допомагало розім'яти мозок. Потім, щоб краще метикувалося, я взяв собі ще фруктового салату, а потім з'їв ще й скибочку бісквіту. А коли я перейшов до сиру, механізми почати рухатися. Я зрозумів, що треба робити. На питання, що напружувало мій мозок, а саме: чи до снаги Бертрамові подолати ці труднощі? — тепер я міг відповісти впевненим «Авжеж».

Головний фокус у таких інтригах — не занепадати духом, зберігати спокій і спробувати знайти призвідників. Знайди призвідників — і знатимеш, що до чого.

Тут призвідником була, безумовно, Бассет. Саме вона розпочала все це непорозуміння, відмовивши Ґассі, і було зрозуміло, що перш ніж намагатися щось вирішити чи прояснити, її треба схилити до зміни думки, щоб вона повернулася до нього. Це зробило б Анджелу знову вільною, Таппі трохи б заспокоївся, а звідти вже можна буде починати кудись рухатися.

Я вирішив, що доївши останній шматочок сиру відразу знайду цю Бассет і буду вельми красномовним.

І цієї миті вона зайшла. Я міг би передбачити, що вона незабаром з'явиться. Бо хоч як би серця не краяли, якщо вони знають, що в їдальні накрито фуршет, то рано чи пізно туди прийдуть.

Коли вона ввійшла в кімнату, її погляд був прикутий до лосося в майонезі, і вона без сумніву пішла би прямісінько до нього, щоб пригоститися, якби я, схвильований її появою, не впустив келих чудового напою, яким намагався заспокоїти свій розум. Вона обернулася на звук, і на мить ми зніяковіли. Її щоки злегка зашарілися, очі розширилися.

— О! — сказала вона.

Я завжди знаходив, що ніщо не допомагає полегшити такі моменти, як досвід виступу на сцені. Знайдіть, чим зайняти свої руки, і битву наполовину виграно. Я схопив тарілку та ринувся вперед:

— Трохи лососю?

— Дякую.

— У супроводі салату?

— Якщо вам не важко.

— А що питимете? Назвіть отруту.

— Я не проти випити трохи апельсинового соку.

Вона ковтнула. Не апельсиновий сік, бо його вона ще не отримала, а болісні асоціації, що були пов'язані з цими словами. Це якби хтось нагадав про спагеті вдові шарманщика-італійця. Її обличчя зашарілося трохи сильніше, на ньому стало видно страждання, і я зрозумів, що спроби звести тему нашої розмови до нейтральних речей на штиб холодного лосося вже виходили за межі практично реалізовних.

Вона, напевно, прийшла до схожого висновку, бо коли я, перш ніж звернутися до головної справи, сказав «Емм…», вона водночас теж сказала «Емм…», і наші «Емм…» зіткнулися в повітрі.

— Вибачте.

— Мені дуже шкода.

— Ви казали…

— Ви казали…

— Ні, будь ласка, продовжуйте.

— О, ну гаразд,

Я поправив краватку, бо маю звичку завжди так робити за присутності цієї панни, і сказав:

— Щодо вашого листа, датованого сьогоднішнім…

Вона знову зашарілася та радше вимушено встромила виделку в лосося.

— Ви отримали мою записку?

— Так, я отримав записку.

— Я дала її Дживсові, щоб він передав її вам.

— Так, він передав її мені. Саме так я її й отримав.

Знову мовчання. І хоча вона вочевидь уникала розмови начистоту, я знехотя вирішив зробити саме це. Адже хтось мав це зробити. Ну що це за дурість: чоловік і жінка в нашій ситуації просто стоять один проти одного та мовчки їдять лосось і сир.

— Так, я її отримав.

— Зрозуміло. Ви її отримали.

— Так, отримав. Я щойно читав її. І саме хотів спитати, якщо раптом натраплю на вас… ну… що це таке?

— А що там таке?

— Саме це я й питаю: що це таке?

— Але ж там, начебто, все ясно.

— О, вельми ясно. Абсолютно ясно. Дуже добре висловлено та все таке інше. Але… Я маю на увазі… Ну, тобто, я дуже дякую за таку честь і все таке інше… але… Чорти забирай!

Вона доїла рибу та поставила тарілку.

— Фруктового салату?

— Ні, дякую.

— Трохи пирога?

— Ні, не треба.

— Може отієї речовини на грінці?

— Ні, дякую.

Вона взяла сирну паличку. Я знайшов холодне яйце, якого не помітив раніше. А потім я сказав «Я маю на увазі» саме тоді, коли вона сказала «Здається, я знаю», і знову відбулося зіткнення.

— Мені дуже шкода.

— Вибачте.

— Продовжуйте, будь ласка.

— Ні, ви продовжуйте.

Я елегантно змахнув яйцем, щоб показати, що право говорити першою належить їй, і вона почала знову:

— Здається, я зрозуміла, що ви намагаєтесь сказати. Ви здивовані.

— Так.

— Ви думаєте про…

— Саме так.

— …містера Фінк-Ноттла.

— Саме про нього.

— Ви не можете зрозуміти те, що я зробила.

— Саме так.

— Мене це не дивує.

— А мене дивує.

— Тим не менш, це досить просто.

Вона взяла ще одну сирну паличку. Схоже, вони були їй до вподоби.

— Насправді це просто. Я хочу, щоб ви були щасливі.

— Які ви ласкаві!

— Я присвячу своє життя тому, щоб зробити вас щасливим.

— Які дружні наміри.

— Я хочу зробити хоча б це. Але… можна мені бути з вами відвертою, Берті?

— О, будь ласка.

— Я мушу сказати вам ось що. Ви мені подобаєтесь. Я вийду за вас заміж. Я зроблю все, щоб бути вам хорошою дружиною. Але моя приязнь до вас ніколи не зможе бути тією вогненною пристрастю, що я відчувала до Оґастеса.

— Це саме те, про що я намагався сказати. Саме в цьому є суть. Чому б узагалі не забути про ідею життя зі мною? Закиньте її подалі. Якщо ви кохаєте старого Ґассі…

— Вже ні.

— Та годі!

— Ні. Те, що сьогодні трапилося, вбило моє кохання. На тій красі тепер пляма потворності, я вже ніколи не зможу відчувати до нього те, що відчувала раніше.

Я, звісно, розумів її. Ґассі кинув до її ніг своє серце; вона його підняла та майже відразу після цього дізналася, що він увесь цей час був п'яний в зюзю. Шок мав бути неабиякий. Жодній дівчині не сподобається дізнатися, що чоловікові треба ретельно напитися, щоб попросити її одружитися з ним. Це ранить гордість.

Тим не менш, я не зупинявся.

— Але чи не думали ви, — сказав я, — що можете неправильно сприймати сьогоднішню поведінку Ґассі? Вирішили, що всі докази підтверджують найжахливіше припущення, тим часом як він, можливо, просто перегрівся на сонці? У хлопців, знаєте, бувають сонячні удари, особливо під час спеки.

Вона подивилася на мене, і я побачив, що вона знову ввімкнула мокрі очі.

— У цьому ви весь, Берті. Я поважаю вас за це.

— О, ні.

— Так. У вас велична, лицарська душа.

— Анітрохи.

— Саме так. Ви мені нагадуєте Сірано.

— Кого?

— Сірано де Бержерака.

— Того, з носом?

— Так.

Не можу сказати, що мені було приємно. Я боязко помацав свій дзьоб. Можливо, він трохи… помітний, але ж зовсім не в тому класі, як у Сірано. Було таке враження, що далі ця дівчина порівнюватиме мене з Нюхалом Дюранте[18].

— Він кохав, але діяв на благо іншого.

— О, тепер зрозуміло, про що ви.

— Ви мені подобаєтесь цим, Берті. Це було добре з вашого боку — добре та шляхетно. Але марно. Є такі речі, що вбивають любов. Я ніколи не забуду Оґастеса, але моя любов до нього померла. Я буду вашою дружиною.

Що ж, я не міг переступити межі пристойності.

— Зрозуміло, — сказав я. — Ґречно дякую.

Далі наш діалог знов вичахнув, і ми мовчки стояли та їли: вона — сирні палички, а я — яйця. Була певна незрозумілість відносно того, що робити далі.

На щастя, перш ніж зніяковілість встигла стати ще гіршою, зайшла Анджела, перервавши нашу зустріч. Тоді Бассет заявила про наше заручення, і Анджела поцілувала її та сказала, що сподівається, що вона буде дуже-дуже щаслива, а Бассет поцілувала її та сказала, що сподівається, що та буде дуже-дуже щаслива з Ґассі, а Анджела сказала, що авжеж буде, бо Оґастес такий любчик, і Бассет знову поцілувала її, потім Анджела знову поцілувала її… Одним словом, все це ставало таким жахливо жіночим, що я з радістю непомітно, боком пішов звідти.

Я, звісно, з радістю зробив би це в будь-якому разі, але якщо коли-небудь і був момент для того, щоб Бертрам напружив мозок, то він був саме зараз.

Я вважав, що це кінець. Навіть кілька років тому, коли я ненавмисно заручився зі страшною кузиною Таппі Гонорією, я не мав відчуття, що загруз по пояс у трясовині та маю зникнути без сліду. Я побрів надвір, у садок, запалив там сигарету, а на душі в мене був важкий тягар. Я впав у якийсь транс, намагався уявити собі, як воно буде — до кінця свого життя мати в своєму домі Бассет — і водночас, якщо ви мене розумієте, намагався не уявляти, як воно буде. Аж раптом я врізався в щось, що могло бути деревом, але виявилось чимось іншим. Це був Дживс.

— Прошу вибачити, сер, — сказав він. — мені слід було зрушити вбік.

Я не відповів. Я стояв і мовчки дивився на нього. Бо його поява спрямувала мої думки іншим шляхом.

Отже, Дживс — міркував я. Я прийшов до висновку, що він утратив хватку і вже не був таким могутнім, як раніше, але чи не було можливості — питав я себе — що я помилився? Що як відправити його на рекогносцировку? Що як йому вдасться знайти такий провулочок, яким я зможу вислизнути з небезпечного місця, нікого не образивши? І відповіддю, яку я сам собі дав, було «цілком можливо». Адже його потилиця випирала, як і раніше. В очах був досі помітний виблиск розуму.

Це, звісно, не означало, що після того, що було між нами через білий піджак з металевими ґудзиками, я був готовий повністю віддатися в його руки. Я усього лише був згодний залучити його до обговорення. Але пригадуючи деякі з його попередніх тріумфів — справу Сліпперлі, епізод з моєю тіткою Агатою та собакою Макінтошем, вдало влагоджену справу дядька Джорджа й племінниці барменши — я вирішив, що маю підстави принаймні надати йому можливість прийти на допомогу молодому хазяїнові в лиху годину.

Але перш ніж щось робити, між нами треба було прояснити одну річ, і прояснити дуже чітко.

— Дживсе, — сказав я, — я хочу поговорити з тобою.

— Сер?

— Я в скрутному становищі.

— Мені шкода чути про це, сер. Чи можу я чимось допомогти?

— Цілком можливо, що можеш, якщо ще не втратив свою хватку. Скажи мені відверто, Дживсе, з ментальної точки зору ти в гарній формі?

— Так, сер.

— Досі їси багато риби?

— Так, сер.

— Тоді, можливо, все гаразд. Але перш ніж я почну, треба з’ясувати один момент. У минулому, коли тобі вдавалося врятувати мене або когось із моїх приятелів з халепи, ти часто користався моєю вдячністю заради власної вигоди. Ті пурпурові шкарпетки, приміром. А ще короткі штани та Ітонські гетри. Ти з підступною хитрістю обрав момент, коли я був послаблений полегшенням від порятунку, і змусив мене позбутися них. Але зараз я тобі кажу: якщо ти досягнеш успіху в теперішній ситуації, з моїм білим піджаком нічого подібного не буде.

— Добре, сер.

— Ти не прийдеш до мене, коли все завершиться, просити викинути цей піджак?

— Ні в якому разі, сер.

— Тепер, коли ми домовилися, я продовжу. Дживсе, я заручився.

— Сподіваюся, що ви будете щасливі, сер.

— Не будь дурнем. Я заручився з міс Бассет.

— Невже, сер? Я не знав…

— Я теж не знав! Це була повна несподіванка. Тим не менш, це трапилося. Офіційне сповіщення було в тій записці, яку ти мені приніс.

— Дивно, сер.

— Що дивно?

— Дивно, що вміст тієї записки був таким, як ви кажете. Коли міс Бассет давала мені те повідомлення, у мене було враження, що вона мала не дуже щасливий настрій.

— Її настрій анітрохи не щасливий. Невже ти думаєш, що вона насправді хоче за мене заміж? Фу, Дживсе! Хіба ти не бачиш, що це всього лише ще один з тих бісових жестів, що швидко перетворюють Брінклі Корт на пекло для всього живого? До дідька всі ці жести, як на мене!

— Так, сер.

— То що мені тепер робити?

— Ви вважаєте, що міс Бассет, попри все, що відбулося, досі має почуття до містера Фінк-Ноттла, сер?

— Вона сумує за ним.

— У такому разі, сер, найкращим планом буде примирити їх.

— Як? От бачиш: ти мовчиш і крутиш великими пальцями. Ти в глухому куті.

— Ні, сер. Якщо я й крутив пальцями, то лише для того, щоб краще думалося.

— Тоді продовжуй крутити ними.

— У цьому вже немає потреби, сер.

— Хочеш сказати, що в тебе вже клює?

— Так, сер.

— Ти мене вражаєш, Дживсе. Розповідай.

— Я маю на увазі ту саму ідею, про яку вже казав вам, сер.

— Хіба ти мені колись казав про якісь ідеї?

— Якщо ви згадаєте той вечір, коли приїхали сюди, сер. Ви були ласкаві запитати в мене, чи не мав я плану щодо того, як помирити міс Анджелу та містера Ґлоссопа, і я насмілився запропонувати…

— Боже мій! Невже ти про той старий пожежний дзвін?

— Саме про нього, сер.

— Ти досі від нього не відмовився?

— Ні, сер.

Уявіть, як сильно вразила мене жахлива примха долі, якщо замість того, щоб зневажливо відмахнутися від цієї пропозиції, я почав міркувати, чи не може в ній все-таки бути доля рації.

Як ви маєте пам'ятати, коли він вперше згадав про цей свій план з пожежним дзвоном, я реагував швидко та рішуче. Тоді я назвав це дурницею, і ви маєте пам'ятати, як я зажурився, вважаючи цей план остаточним доказом повного занепаду колись великого розуму. Але тепер мені почало здаватися, що в цьому може бути певний шанс. Річ у тому, що я вже дійшов тієї стадії, коли був готовий спробувати будь-що, яким би воно не було тупим.

— Повтори-но мені цей твій план, Дживсе, — задумливо сказав я. — Я пам'ятаю, що він мені здався придуркуватим, але я міг пропустити якусь дрібну деталь.

— Тоді ви критикували його, сер, за те, що він надто складний, але мені здається, що насправді він досить прямолінійний. На мою думку, сер, мешканці цього будинку, почувши пожежний дзвін, припустять, що почалася велика пожежа.

Я кивнув. Цей ланцюжок думок був мені зрозумілий.

— Так, це здається логічним.

— За цих обставин містер Ґлоссоп поквапиться рятувати міс Анджелу, а Ґассі тим часом зробить таку саму послугу міс Бассет.

— Це що, базується на психології?

— Так, сер. Можливо, ви згадаєте, що Шерлок Холмс — детектив, якого вигадав покійний сер Артур Конан Дойл — стверджував, що при сигналі пожежної тривоги першим інстинктом будь-кого є рятувати те, що має для нього найвищу цінність.

— Мені здається, що є велика небезпека побачити Таппі з урятованим м'ясним пирогом, але продовжуй, Дживсе, продовжуй. Ти гадаєш, що це може все налагодити?

— Після такої події стосунки в цих двох парах навряд чи залишаться поганими, сер.

— Можливо, ти маєш рацію. Але ж, трясця, якщо ми почнемо дзвонити посеред ночі, чи не налякаємо ми до смерті половину слуг? Є одна покоївка — Джейн її звати, здається — яка стрибає мало не до стелі, якщо хтось несподівано з-за рогу виходить.

— Згоден, сер, це дуже нервова дівчина. Я звернув на неї увагу. Але якщо ми діятимемо негайно, ми запобіжимо таких випадковостей. Усі слуги, за винятком мосьє Анатоля, вночі будуть на танцях у Кінгхем Менор.

— Авжеж! Це зайвий раз демонструє, як сильно я занепав духом. Незабаром я забуду, як мене звати. Що ж, тоді спробуймо уявити собі це. Бумкає дзвін. Ґассі мчить і хапає Бассет… Стоп. А чому їй просто не спуститися сходами?

— Ви не берете до уваги вплив раптової тривоги на жіночий темперамент, сер.

— Це точно.

— Першим поривом міс Бассет, на мою думку, буде вистрибнути у вікно.

— Ну, це ще гірше. Не вистачало нам лише розмазати її по газону як пюре. Здається мені, Дживсе, що недоліком твого плану є те, що ми весь садок трупами засмітимо.

— Ні, сер. Ви, напевно, забули, що містер Треверс через боязнь грабіжників наказав закрити всі вікна міцними ґратами.

— Так, авжеж! Що ж, тоді все гаразд, — сказав я, хоча й досі мав сумніви. — Цілком можливо, що це спрацює. Але я маю таке відчуття, що десь щось піде не так. Втім, я не в тому становищі, щоб вередувати, навіть якщо шанси один проти ста. Я погоджуюсь із твоїм планом, Дживсе, хоча й побоююсь. О котрій годині ти пропонуєш дзвонити?

— Не раніше півночі, сер.

— Тобто, трохи пізніше півночі?

— Так, сер.

— Що ж, гаразд. Рівно о пів на першу я задзвоню.

— Дуже добре, сер.