Маєток Брінклі

- 2 -

— Здоров був, Ґассі! — сказав я.

З моїх манер цього не було помітно, але почувався я спантеличеним. Видовище, що було переді мною, могло спантеличити будь-кого. Тобто, той Фінкл-Ноттл, якого я пам'ятав, був сором'язливим, зіщуленим тюхтієм, від якого можна було чекати, що він затремтить як осикове листя, якщо його запросять хоча б на суботнє зібрання у вікарія. І тим не менш ось він був, якщо вірити моїм органам чуття, готовий брати участь у маскараді — у формі дозвілля, яка відома тим, що випробовує досвід найкрутіших.

І він зібрався йти на цей маскарад не в костюмі П'єро, як це роблять добропорядні англійці, а в костюмі Мефістофеля, який окрім червоного трико включав, мушу зауважити, ще й досить страхітливу фальшиву борідку.

Погодьтеся, дивно це. Втім, не можна виявляти свої почуття. Я не виказав ніякого вульгарного подиву, а натомість, як я вже сказав, привітався з чемною байдужістю.

З-проміж тієї гидоти на його обличчі з'явилася посмішка — сором'язлива, як мені здалося.

— О, привіт, Берті!

— Давно я вже тебе не бачив. Вип'ємо по чарочці?

— Ні, дякую. Я маю вже за хвилину йти. Я просто зайшов спитати Дживса про його думку щодо мого вигляду. А яка твоя думка, Берті?

Що ж, чесною відповіддю на це питання, звісно, мало бути «яка гидота». Але ми, Вустери, люди тактичні й маємо добре розуміння гостинності. Ми не кажемо своїм друзям у своєму домі, що на них страшно дивитися. Я ухилився від відповіді.

— Я чув, що ти зараз у Лондоні, — безтурботно сказав я.

— О, так.

— Ти тут, напевно, вже кілька років не бував?

— О, так.

— І зараз ідеш розважатися?

Він злегка здригнувся. Я помітив, що в нього дещо зацькований вигляд.

— Розважатися!

— Хіба ти не чекаєш з нетерпінням на цю вечірку?

— О, вона, напевно, буде непоганою, — сказав він без виразу. — То мені вже, мабуть, час іти. Цей захід почнеться приблизно об одинадцятій. Я велів таксі зачекати… Ти не сходиш перевірити його, Дживсе?

— Добре, сер.

Після того, як двері зачинилися, була невелика пауза. Певне напруження. Я робив собі коктейль, а Ґассі тим часом карав себе, дивлячись у дзеркало. Зрештою я вирішив, що буде краще повідомити йому, що я в курсі його справ. Можливо, це його розслабить, і він довірить свою проблему досвідченому співчутливому чоловікові. Згідно з моїми спостереженнями, тим, хто страждає, понад усе потрібне уважне вухо.

— Ну що, Ґассі, старий чортяко, — сказав я. — Я все про тебе чув.

— Що?

— Про цю твою проблемку. Дживс усе мені розповів.

Його це не дуже підбадьорило. Важко бути певним, коли хлопець ховається під бородою Мефістофеля, але мені здалося, що він злегка зашарівся.

— Було б краще, якби Дживс не патякав про це аби де. Ця справа мала бути конфіденційною.

Я не міг дозволити такий тон.

— Повідомити своєму хазяїну про скандальну подію навряд чи можна назвати патяканням аби де, — дещо ображено сказав я. — У будь-якому разі, це вже не змінити. Я все знаю. І спочатку я хотів би, — сказав я, у своєму бажанні підбадьорити його та придушуючи власну думку, що жінка, про яку йде мова, сентиментальна причепа, — хотів би сказати, що Меделін Бассет — чарівна дівчина. Просто знахідка; саме те, що тобі потрібно.

— Хіба ти її знаєш?

— Авжеж, я її знаю. Мене дивує радше те, як з нею перетнувся ти. Де ви познайомилися?

— Вона гостювала позаминулого тижня в Лінкольнширі, в будинку неподалік від мого.

— Так, але ж все одно… Я не знав, що ти відвідуєш сусідів.

— Не відвідую. Я зустрівся з нею на вулиці, коли вона вигулювала свого песика. У того цуцика в лапі застряг шип, і коли дівчина спробувала вийняти його, собака мало не вкусив її. Тож мені, звісно, довелося допомагати.

— Ти вийняв той шип?

— Так.

— І закохався з першого погляду?

— Так.

— Дідько, якщо все розпочалося так вдало, чому ти не скористався нагодою відразу?

— Я не наважився.

— То чим усе скінчилося?

— Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Про птахів.

— Птахів? Яких птахів?

— Птахів, що були навколо. І про краєвид, і про все таке інше. І вона сказала, що їде в Лондон і попросила мене знайти її, якщо я теж там буду.

— І навіть після цього ти навіть не спробував взяти її за руку?

— Авжеж, ні.

Ну, як на мене, до цього вже нічого додати. Якщо хлопець такий боягуз, що не може діяти навіть коли бажане лежить перед ним на тарілочці, його справи здаються досить безнадійними. Втім, я нагадав собі, що ми з цим тюхтієм були разом у школі. Заради старого шкільного друга треба щось зробити.

— Що ж, — сказав, — треба подумати, чим можна цьому зарадити. Можливо, це вдасться вирішити. У будь-якому разі, на твою радість, я тебе в цій справі підтримаю. Бертрам Вустер на твоєму боці, Ґассі!

— Дякую, друже. А також Дживс, а це вже дійсно важливо.

Мені не соромно зізнатися, що я скривився. Напевно, він не мав наміру образити, але я мушу сказати, що його безтактовні слова зачепили мене. Мене постійно хтось так ображає. Дають мені зрозуміти, що на їхню думку Бертрам Вустер — повний нуль, і що єдиний чоловік у цьому домі, хто має мозок та винахідливість, це Дживс.

Мене це дратує.

А цього вечора мені це дошкулило сильніше, ніж зазвичай, бо Дживс мені в печінки в'ївся. Я маю на увазі ту розмову про білий піджак. Так, я змусив його поступитися, приборкав його, як я вже казав, тихою силою свого авторитету, але досі був трохи роздратований тим, що він взагалі підняв цю тему. У мене склалося враження, що Дживсом треба керувати залізною рукою.

— І що він робить з цього приводу? — холодно поцікавився я.

— Він дуже багато міркував над моїм становищем.

— Міркував, кажеш?

— Саме він порадив мені піти на ці танці.

— Навіщо?

— Вона там буде. Взагалі-то, саме вона надіслала мені запрошення туди. І Дживс вирішив…

— А чому не костюм П'єро? — сказав я, піднімаючи питання, яке мене вразило від самого початку. — Навіщо ламати цю велику стару традицію?

— Він хотів, щоб я пішов саме як Мефістофель.

Я витріщив очі:

— Серйозно? Він порекомендував тобі саме цей костюм?

— Так.

— Ха!

— Що?

— Нічого. Просто «Ха».

А вам я розповім, чому я сказав «Ха!» Спочатку Дживс висловлює своє велике незадоволення тим, що я збираюсь надівати цілком звичайний білий піджак, який не тільки tout ce qu'il y a de chic, але ще й de rigueur, а потім спонукає Ґассі Фінк-Ноттла привернути до себе увагу всього Лондона, вбравшись у червоне трико. Іронічно, так? Така непослідовність не може не викликати докірливий погляд.

— Що він має проти П'єро?

— Я не думаю, що він щось має проти П'єро. Але він подумав, що в моєму випадку П'єро не відповідатиме вимогам.

— Я не розумію.

— Він сказав, що костюму П'єро, хоча він і має гарний вигляд, бракує тієї авторитетності, яку має костюм Мефістофеля.

— Все одно не розумію.

— Ну, він сказав, що річ у психології.

Були часи, коли такого роду зауваження могли мене спантеличити. Але довге спілкування з Дживсом значно розширило словниковий запас Вустера. Дживс завжди був фанатом психології особистості, то ж тепер йому не захопити мене зненацька, раптово вийнявши з капелюха цього кролика.

— О, в психології?

— Так. Дживс сильно переконаний у тому, що одяг має моральний вплив. Він вважає, що в такому разючому костюмі я можу стати сміливішим. Він сказав, що ватажок піратів теж був би хорошим вибором. Взагалі-то, він спочатку запропонував саме ватажка піратів, але я заперечив проти чобіт.

Його можна зрозуміти. У цьому світі багато смутку навіть без того, щоб такі, як Ґассі Фінк-Нотлл з'являлися в суспільстві в морських чоботах.

— То ти став сміливішим?

— Ну, якщо бути відвертим, Берті, то ні.

Мене охопило співчуття. Адже, врешті-решт, хоча ми й утратили зв'язок упродовж останніх років, колись ми з цим чоловіком кидалися один в одного вмоченими в чорнила паперовими літачками.

— Ґассі, — сказав я, — послухай старого друга, не підходь до цього карнавалу навіть на милю.

— Але ж це мій останній шанс побачити її! Завтра вона їде гостювати кудись за місто. До того ж, ти не можеш знати напевно.

— Що я не можу знати?

— Що ця Дживсова ідея не спрацює. Так, наразі я почуваюся найпереляканішим хлопцем у світі, але хіба можна знати напевно, що це не мине, коли я буду серед натовпу інших людей у маскарадних костюмах? Зі мною таке саме трапилося в дитинстві, під час різдвяних свят. Мене вдягли зайчиком, і неможливо описати той сором, що я тоді відчував. Але коли я прибув на свято та побачив навколо багато інших дітей, а в багатьох із них костюми були ще яскравішими, ніж мій, я неймовірно піднісся духом, брав участь у всіх святкуваннях, а потім так об'ївся під час вечері, що дорогою додому мене в таксі двічі вирвало. Я хочу сказати, що зараз важко все передбачити.

Я зважив це. Це, звісно, було правдоподібно.

— І ти не можеш заперечувати, що по своїй суті Дживсова ідея слушна. У такому яскравому костюмі як Мефистофель є ймовірність, що я зможу зробити щось незвичайне. Колір має значення. Подивись на тритонів. Під час шлюбного періоду самець-тритон має яскраве забарвлення. Йому це дуже допомагає.

— Але ж ти не самець-тритон.

— На жаль, ні. Ти знаєш, як самець-тритон робить пропозицію, Берті? Він просто зупиняється навпроти самиці, вібрує своїм хвостом і вигинає тіло півколом. З цим би я впорався. Був би я самцем-тритоном, я б не скаржився.

— Але ж якби ти був самцем-тритоном, то Меделін Бассет навіть не подивилася б на тебе. Принаймні, в її погляді не було б любові.

— Подивилась б, якби вона була самицею-тритоном.

— Але вона не тритон.

— Ні, але якби була б.

— А якби була, ти б у неї не закохався.

— Закохався б, якби теж був тритоном.

Легка пульсація на моїх скронях казала мені, що ця суперечка зайшла в глухий кут.

— Що ж, як би там не було, — сказав я, — повертаючись до реальних фактів і відкидаючи всі ці уявні хвости, що вібрують, перш за все тебе змусили з'явитися на маскараді. А маючи великий маскарадний досвід я можу тебе запевнити, Ґассі, що тобі там не сподобається.

— Річ зовсім не в тому, щоб отримати задоволення.

— Я б не пішов.

— Я мушу піти. Я ж тобі вже казав, завтра вона їде звідси!

Я здався.

— Що ж, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. Так, Дживсе?

— Таксі містера Фінк-Ноттла, сер.

— Га? Таксі? Твоє таксі, Ґассі.

— О, таксі? Добре. Авжеж, так… Дякую, Дживсе… Що ж, бувай, Берті!

Слабко усміхнувшись мені, як римські гладіатори усміхалися Імператорові, коли виходили на арену, Ґассі пішов. А я повернувся до Дживса. Настав час поставити його на місце, і я був готовий до цього.

Звісно, було трохи важко вирішити, з чого почати. Хоча я й твердо вирішив зробити йому зауваження, я не хотів завдавати його почуттям надто глибокої рани. Навіть демонструючи залізну руку ми, Вустери, вважаємо за краще робити це дружньо.

Втім, подумавши, я зрозумів, що спроби зробити це лагідно ні до чого не призведуть. Тягнути сірка за хвіст ніколи не буває корисно.

— Дживсе, — сказав я, — можна мені говорити відверто?

— Авжеж, сер.

— Те, що я маю тобі сказати, може тебе образити.

— Не образить, сер.

— Гаразд… Я розмовляв з паном Фінк-Ноттлом, і він розповів мені про цей твій план з Мефістофелем.

— Так, сер?

— Я казатиму прямо. Якщо я правильно зрозумів твою логіку, ти вважаєш, що під впливом натягнутого на нього червоного трико містер Фінк-Ноттл, зустрівши предмет свого обожнювання, вібруватиме хвостом і ніщо його не стримуватиме?

— На мою думку, він утратить значну частину своєї нерішучості, сер.

— Я з тобою не згоден, Дживсе.

— Не згодні, сер?

— Ні. Взагалі-то, якщо бути відвертим, я вважаю, що серед усіх дурних ідей та нісенітниць, які я чув за своє життя, ця — одна з найбільш ідіотських і безглуздих. Нічого не вийде. Жодного шансу. Усе, чого ти досяг — марно наразив містера Фінк-Ноттла на невимовний жах маскараду. І таке трапляється вже не вперше. Правду кажучи, Дживсе, я й раніше неодноразово помічав тенденцію або прихильність з твого боку бути… як це називається?

— Не можу знати, сер.

— Нестриманим? Ні, не нестриманим. Невловимим? Ні, не невловимим. Крутиться в мене на язиці. Починається з «не» та означає бути занадто розумним.

— Неочевидним, сер?

— Це саме те, що я хотів сказати! Надто неочевидний, Дживсе — ось яким ти часто буваєш. Твої методи не прості, не прямолінійні. Ти затуманюєш справу багатьма деталями, які не стосуються справи. Все, що насправді потрібно Ґассі — порада досвідченого світського чоловіка. Отже, пропоную, щоб відтепер цією справою займався я.

— Добре, сер.

— А ти припини та зосередься на своїх домашніх обов'язках.

— Добре, сер.

— Я безсумнівно вигадаю незабаром щось просте та прямолінійне, але ефективне. Для цього я завтра зустрінусь з Ґассі.

— Добре, сер.

— Можеш іти, Дживсе.

Але наступного дня почали надходити телеграми, тож я мушу визнати, що впродовж цілої доби жодного разу не подумав про бідолаху, бо давав ладу власним проблемам.