Маєток Брінклі

- 5 -

Я багатозначно подивився на нього.

— Дживсе, — сказав я. — Від тебе я такого не очікував. Адже ти добре знаєш, що минулої ночі я ліг спати досить пізно. Ти знаєш, що я лише щойно допив свій чай. Ти не можеш не знати, який ефект справляє сильний голос тітки Делії на чоловіка, в якого болить голова. Але все одно несеш мені Фінк-Ноттлів. Хіба це слушний час для Фінка або для будь-яких інших Ноттлів?

— Але хіба ви не казали мені, сер, що хотіли побачитися з Фінк-Ноттлом, щоб порадити йому в його справах?

Мушу визнати, що його слова відкрили для мене ситуацію з іншого боку. Через стрес та емоції я геть забув про те, що вирішив дбати про інтереси Фінк-Ноттла. Це все міняло. Клієнта проганяти не можна. Адже Шерлок Холмс не відмовляв у побаченні клієнтам лише через те, що минулої ночі він гуляв до ранку на дні народження доктора Ватсона. Можна було бажати, щоб гість обрав для свого візиту більш слушну годину, але якщо він виявився жайворонком, що залишає своє гніздечко на сході сонця, напевно, краще його прийняти.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Гаразд. Заводь його.

— Добре, сер.

— Але перед цим принеси мені порцію свого оживляча.

— Добре, сер.

І ось він повернувся з цим життєвим еліксиром.

Здається, раніше я вже мав нагоду розповідати про це Дживсове зілля та про його вплив на хлопців, чиє життя ранком після вечірки висить на волосині. Який в нього рецепт, я сказати не можу. Дживс каже, що там є якийсь соус, жовток сирого яйця та трохи червоного перцю, але ніщо не переконає мене в тому, що цим усе й обмежується. Але що б там не було змішано, наслідки ковтання цієї речовини дивовижні.

Впродовж, можливо, якоїсь частини секунди не відбувається анічогісінько. Неначе Природа затамувала подих. А потім у вас з’являється враження, ніби пролунала Остання Сурма та з усією суворістю почався Судний День. По всьому тілу спалахує вогонь. Живіт наповнюється розтопленою лавою. Здається, що по всьому світу проноситься сильний вітер, і пацієнт відчуває, що по його потилиці б'є паровий молот. Під час цієї фази у вухах лунає гучний дзвін, очі обертаються, а навколо брів пощипує.

А потім, саме тоді, коли вам здається, що треба зателефонувати своєму адвокатові та запитати, чи все гаразд із вашим заповітом, усе навколо несподівано робиться ясним. Вітер вщухає. Дзвін у вухах припиняється. Цвірінькають птахи. Починає грати духовий оркестр. З-за обрію вигулькує сонце.

А ще секунду по тому ви відчуваєте лише великий спокій.

Зараз, після того, як я допив склянку, здавалося, що навколо мене розпускається нове життя. Дживс хоч і сходить іноді з рейок через питання щодо одягу або через поради щодо кохання, але завжди вміє вдало підібрати слово; якось він сказав про когось, що той підіймався по каменях мертвого себе до вищого світу. Саме так було зараз зі мною. Я відчував, що Бертрам Вустер, який лежав на високих подушках, став кращим, сильнішим, гарнішим Бертрамом.

— Дякую, Дживсе, — сказав я.

— Немає за що, сер.

— Саме це було мені зараз потрібно. Тепер я здатний дати ради нагальним проблемам.

— Я радий це чути, сер.

— Було просто божевіллям не випити цього перед зустріччю з тіткою Делією! Втім, про це вже запізно турбуватися. Розкажи мені про Ґассі. Що йому вдалося на маскараді?

— Він не був на маскараді, сер.

Я суворо подивився на нього.

— Дживсе, — сказав я, — я визнаю, що після твого оживляча я почуваюся значно краще, але не треба випробовувати моє терпіння. Не треба верзти хворому такі нісенітниці. Ми посадили Ґассі в таксі і він поїхав прямісінько до того маскараду. Він мусив туди потрапити.

— Ні, сер. За словами містера Фінк-Ноттла, він сів у таксі, будучи впевненим, що захід, на який він отримав запрошення, відбуватиметься на Площі Саффолк, 17, тим часом як насправді його було запрошено до Тераси Норфолк, 71. Такого роду порушення пам'яті досить звичайні для тих, хто подібно до містера Фінк-Ноттла належить до типу, так би мовити, мрійників.

— Або ж до типу дурників.

— Так, сер.

— Ну?

— Доїхавши до Площі Саффолк, 17, містер Фінк-Ноттл зробив спробу вийняти гроші та сплатити таксистові за проїзд.

— І що йому завадило?

— Те, що в нього не було грошей, сер. Він дізнався, що залишив їх, а з ними й запрошення, на камінній полиці в своїй спальні в будинку свого дядька, де він зупинився. Тому він наказав таксистові чекати, подзвонив у двері, і коли вийшов дворецький, наказав йому заплатити за таксі, додавши, що все гаразд, що він один з гостей, яких запрошено на танці. Тоді дворецький заявив, що про танці в цьому будинку йому нічого не відомо.

— І відмовився платити?

— Так, сер.

— І тоді…

— Містер Фінк-Ноттл велів таксистові відвезти його назад, до будинку дядька.

— І чому це не стало щасливим кінцем? Йому треба було лише зайти, взяти гроші та запрошення, і все було б як треба.

— Мені слід було сказати, сер, що свої ключі від зовнішніх дверей будинку містер Фінк-Ноттл також залишив на камінній полиці у своїй спальні.

— Він міг подзвонити.

— Так він і зробив, сер, дзвонив упродовж приблизно п'ятнадцяти хвилин. А по завершенню цього проміжку часу згадав, що дозволив сторожеві — офіційно цей будинок був зачинений і весь персонал мав вихідний — відвідати свого сина матроса, який зараз у Портсмуті.

— Овва, Дживсе!

— Так, сер.

— А ці мрійники вміють жити!

— Так, сер.

— Що було далі?

— У цей момент містер Фінк-Ноттл, очевидно, збагнув, що його відносини з таксистом стали дещо неоднозначні. Цифри на лічильнику дійшли вже до значної суми, а він не мав можливості сплатити те, що був винний.

— Він міг пояснити.

— Таксистам неможливо щось пояснити, сер. Намагаючись це зробити, він зіткнувся з тим, що роботяга засумнівався в його чесності.

— Я б на його місті дав би драла.

— Саме таке рішення спало на думку й містерові Фінк-Ноттлу. Він швидко чкурнув звідти, а таксист, намагаючись затримати, схопив його за пальто. Містер Фінк-Ноттл ухитрився визволитися з пальта, і маскарадний костюм, що відкрився, дещо шокував таксиста. Містер Фінк-Ноттл повідомив, що почув зойк із присвистом, а коли обернувся, то побачив, що таксист присів біля огорожі, затуливши руками обличчя. Містер Фінк-Ноттл вважає, що той молився. То, безсумнівно, був неосвічений, забобонний чоловік, сер. Можливо, п'яниця.

— Що ж, навіть якщо доти він п'яницею не був, б'юсь об заклад, що незабаром він ним стане. Думаю, він ледве дочекався відкриття пабів.

— Так, цілком можливо, що за таких обставин він міг відчути потребу в тонізуючих засобах, сер.

— І таку саму потребу, як на мене, міг відчути за таких обставин Ґассі. Що він, в дідька, робив після цього? Лондон вночі — та й вдень, взагалі-то, теж — не найкраще місце для чоловіка в червоному трико.

— Не найкраще, сер.

— На нього звертатимуть увагу.

— Так, сер.

— Я так і бачу, як цей бідолаха переховується в темних вулицях, крадеться провулками, залізає в сміттєві баки.

— Наскільки я зрозумів із зауважень містера Фінк-Ноттла, сер, усе було дуже схоже на те, як ви це описали. Врешті-решт, після виснажливої ночі він зміг дістатися до помешкання містера Сіпперлі, де зміг отримати кімнату та можливість переодягнутися вранці.

Насупивши лоба, я зручніше вмостився на подушках. Допомагати старим шкільним друзям дуже добре, але я не міг позбутися відчуття, що підтримуючи йолопа, який вміє потрапляти в халепу так, як це зробив Ґассі, я відкусив більше, ніж міг проковтнути. Мені здалося, що Ґассі була потрібна не стільки порада досвідченого чоловіка, скільки оббита м'яким матеріалом камера в жовтому домі та двоє чоловіків, що наглядатимуть, щоб він не зробив пожежу.

На якусь мить я навіть захотів відмовитися від цієї справи та знову доручити її Дживсові. Але мене зупинила Вустерська гордість. Коли ми, Вустери, беремося до діла, ми так швидко не здаємося. До того ж, після інциденту з білим піджаком будь-що схоже на слабість могло стати фатальним.

— Я сподіваюсь, ти розумієш, Дживсе, що це твоя провина? — сказав я.

Мені було неприємно казати це, але обминути це увагою було неможливо.

— Сер?

— І можеш не казати «Сер?». Ти знаєш, що винний. Якби ти не наполіг на тому, щоб він пішов на ті танці — божевільний проект, як я відразу сказав — цього б не трапилося.

— Так, сер, але я визнаю, що не передбачив…

— Завжди все передбачай, Дживсе, — сказав я злегка суворим голосом. — Інакше не можна. Якби ти хоча б дозволив йому вбратися в костюм П'єро, все могло скінчитися зовсім інакше. Бо костюм П'єро має кишені. Втім, — далі я казав уже добрішим голосом, — забудьмо поки що про це. Якщо тепер ти розумієш, що буває, коли ходиш у червоному трико, то це все не було марним. Кажеш, Ґассі чекає на запрошення?

— Так, сер.

— То давай його сюди, я подивлюся, чим можу йому допомогти.