Маєток Брінклі

- 4 -

Про Бертрама Вустера дуже добре сказано, що хоча ніхто інший не ставиться до своєї родини так критично, як він, він тим не менш із задоволенням визнає наявність у родичів і добрих рис, якщо вони дійсно наявні. І якщо ви читаєте мої мемуари з належною увагою, то пам'ятаєте, що я часто користався нагодою наголосити на тому, що тітка Делія — непогана.

Саме вона, якщо ви пам'ятаєте, вийшла заміж за старого Тома Треверса в той рік, коли у Кембриджширському Гандикапі переміг Блюботл, і спонукала мене написати статтю «Що носять добре вдягнені чоловіки» для її газети «Будуар міледі». Вона весела та привітна, з нею добре мати приятельські стосунки. На відміну від, скажімо, моєї тітки Агати (прокляття Британських островів і загроза кожному), вона анітрохи не викликає того страхітливого благоговіння. Я дуже поважаю тітку Делію та щиро захоплююсь її людяністю, заповзятливістю та й взагалі «хорошістю».

Зважаючи на написане вище, ви можете уявити собі мій подив її появі біля мого ліжка о такій годині. Адже я гостював у неї багато разів, і вона знає мої звички. Їй добре відомо, що я не приймаю вранці, доки не вип'ю чашку чаю. Те, що вона вломилася, знаючи, що мені зараз потрібні самітність і відпочинок, дуже погано, як на мене, узгоджувалося з тим, якою вона була зазвичай.

До того ж, що вона взагалі робить у Лондоні? Ось про що я питав себе. Коли сумлінна хазяйка повертається додому після семитижневої відсутності, хіба можна очікувати, що вона залишить будинок наступного ж дня після повернення? Їй слід було б залишитися в маєтку, допомагати своєму чоловікові, радитися з кухарем, годувати котів, вичісувати свого шпіца — одним словом, сидіти на місці. Попри те, що тіло мене слухалося погано, я спробував, наскільки мені дозволили майже склеєні повіки, подивитися на неї суворо та осудливо.

Вона цього, схоже, не помітила.

— Прокидайся, Берті, йолопе! — крикнула вона голосом, який влучив мені між очей та проткнув голову наскрізь.

Якщо тітка Делія й мала якусь ваду, то це була її схильність звертатися до свого співрозмовника так, ніби вона побачила його десь у кілометрі від себе, скачучи верхи. Це, напевно, було відлуння тих часів, коли вона вважала втраченим кожний день, який не вдавалося провести, переслідуючи десь за містом бідолашну лисицю.

Я знову осудливо та суворо подивився на неї, і цього разу вона це помітила. Але єдине, до чого це призвело — вона опустилася до особистостей.

— Не блимай на мене таким неподобним чином! — сказала вона. — Цікаво, Берті, — продовжувала вона, дивлячись на мене так, як, напевно, Ґассі дивився б на тритона, що не відповідає загально прийнятим стандартам, — ти хоч трохи уявляєш, наскільки огидний ти маєш вигляд? Щось середнє між оргією в кінофільмі та якоюсь нижчою формою життя в ставку. Пиячив уночі, напевно?

— Так, я виходив у світ, — холодно сказав я. — Був на дні народження Понґо Твістелтона. Я не міг його проігнорувати. Це було б нешляхетно.

— Що ж, вставай і вдягайся.

Мені здалося, що я її неправильно розчув.

— Вставати та вдягатися?

— Так.

Злегка застогнавши, я повернувся на подушці, і саме цієї миті зайшов Дживс, несучи життєдайний улонг. Я вчепився в напій, як потопаючий у солом'яний капелюх. Один чи два глибокі ковтки, і я відчув себе… не те що б «відновленим», бо після такої вечірки як день народження Понґо Твістелтона неможливо відновитися простим ковтком чаю, але принаймні старий Бертрам тепер зміг трохи зосередити свої думки на жахливому неподобстві, що спіткало його.

І чим більше я думав, тим менше розумів, до чого це все веде.

— Що таке, тітко Делія? — запитав я.

— Як на мене, це схоже на чай, — відповіла вона. — Але тобі краще знати. Адже це ти його п'єш.

Якби я не боявся розлити своє життєдайне зілля, я би безсумнівно зробив нетерплячий жест. Мені хотілося його зробити.

— Я не про вміст чашки. Я про все це. Про те, що ти вдерлася до мене, вимагаєш встати та одягнутися, і все інше.

— Я «вдерлася до тебе», як ти це назвав, тому що телеграми не призвели до жодного ефекту. А встати та одягатися я тобі сказала тому, що хочу, щоб ти встав і одягнувся. Я приїхала, щоб забрати тебе з собою. Я оцінила твоє нахабство, коли ти написав, що приїдеш наступного року, абощо. Ти поїдеш негайно! Я маю для тебе роботу.

— Але я не хочу роботу.

— Що ти хочеш, хлопчику мій, і що ти отримаєш — дві зовсім різні речі. На тебе в Брінклі Корт чекає чоловіча робота. Через двадцять хвилин будь готовий до останнього ґудзика.

— Але через двадцять хвилин я не зможу бути готовий ні до якого ґудзика! Я почуваюся жахливо.

Вона замислилася над цим.

— Так, — сказала вона. — Напевно, не дати тобі день або два на відпочинок буде негуманно. Гаразд, тоді чекаю на тебе не пізніше як тридцятого.

— Але на біса це все? Що значить «робота»? Навіщо робота? Яка робота?

— Якщо ти хоч на хвилинку замовкнеш, я розповім тобі. Це досить проста, приємна робота. Тобі сподобається. Ти коли-небудь чув про середню школу Маркет Снодсбері?

— Ніколи.

— Це середня школа в Маркет Снодсбері.

Дещо холодним тоном я сказав їй, що це я і сам розумію.

— А звідки мені було знати, що чоловік із таким розумом, як у тебе, втелепає це так швидко? — виправдалася вона. — Ну, то продовжимо. Середня школа Маркет Снодсбері — це, як ти правильно здогадався, середня школа в Маркет Снодсбері. Я одна з її опікунів.

— Ти мала на увазі «гувернантка»?

— Я не мала на увазі «гувернантка». Слухай мене, йолопе. У вас в Ітоні була рада опікунів? Добре. У середній школі Маркет Снодсбері вона теж є, і я член цієї ради. І організацію літнього вручення нагород доручили мені. Це вручення відбудеться останнього дня цього місяця — тридцять першого. Тобі все зрозуміло?

Я зробив ще один ковток життєдайного та кивнув. Такі прості факти я був здатний розуміти навіть після дня народження Понґо Твістелтона.

— Так, я чую тебе. Я безсумнівно розумію те, що ти кажеш. Маркет… Снодсбері… Середня школа… Рада опікунів… Вручення нагород… Зрозуміло. Але яке це має відношення мене?

— Ти вручатимеш нагороди.

Я витріщив очі. Мені здавалося, що в її словах немає сенсу. Вони здавалися мені безцільним висловом тітки, яка надто довго сиділа на сонці без капелюха.

— Я?

— Ти.

Я знову витріщився:

— Ти маєш на увазі мене?

— Я маю на увазі саме тебе.

Я витріщився втретє:

— Ти, напевно, жартуєш?

— Анітрохи я не жартую. Чого б це я жартувала? Цей обов'язок мав виконати вікарій, але повернувшись додому, я знайшла листа від нього, в якому він пише, що розтягнув ногу і тому змушений відмовитися. Можеш собі уявити, в якому я була стані! Кому я тільки не телефонувала. Ніхто не погоджувався. А потім я згадала про тебе.

Я вирішив розібратися з цими дурницями від самого початку. Ніхто не хоче догоджати своїм любим тітонькам так, як Бертрам Вустер, але існує межа, чітко визначена межа.

— То ти вважаєш, що я розкидатиму нагороди в цьому вашому Дотбойз Голлі?[8]

— Так.

— І виголошу промову?

— Саме так.

Я глузливо засміявся.

— Ради бога, припини це булькотіння! Це серйозна справа.

— Це я сміявся.

— О, справді? Що ж, я рада, що ти сприймаєш це так весело.

— Глузливо, — пояснив я. — Я не робитиму цього. Це остаточно. Я просто не робитиму цього.

— Ти зробиш це, Берті, або більше не перетнеш мій поріг. І ти знаєш, що це означає. Ти більше не їстимеш їжу від Анатоля!

Я сильно здригнувся. Вона мала на увазі свого кухаря, чудового митця. Короля свого фаху, неперевершеного у своєму вмінні приготувати страву так, що вона танула в роті споживача. Анатоль завжди був магнітом, що тягнув мене до Брінклі Корт із висунутим язиком. Одними з найщасливіших моментів мого життя були ті, коли я жував смаженю або рагу цього великого чоловіка, і перспектива відмови в цьому задоволенні лякала мене.

— Ні, що ти таке кажеш!

— Я так і думала, що до цього ти прислухаєшся, порося ненажерливе!

— Ненажерливі поросята тут абсолютно ні до чого, — гордо сказав я. — Якщо хтось високо цінує приготовані генієм страви, це ще не робить його ненажерливим поросям.

— Що ж, мені його страви теж подобаються, — визнала родичка. — Але ти не отримаєш більше ніяких ласощів, якщо відмовишся виконати цю легку, просту, приємну роботу. Навіть понюхати не дозволю. То ж можеш смоктати свій тридцятисантиметровий мундштук.

Я почав почуватися наче дика тварина в пастці.

— Але навіщо тобі саме я? Ну хто я такий? Постав собі це питання.

— Я часто над цим думаю.

— Я мав на увазі: я не той, хто тобі потрібний. Для вручення нагород тобі потрібне якесь велике цабе. Якщо я не помиляюсь, коли я був у школі, це зазвичай був прем'єр-міністр, або ще хтось.

— Але ж то був Ітон! А ми в Маркет Снодcбері не такі перебірливі. Нас вразить будь-хто, хто носить гетри.

— Чому б тобі не попросити дядька Тома?

— Дядька Тома!

— Так, чому не його? Він носить гетри.

— Берті, — сказала вона, — я скажу тобі, чому не дядька Тома. Ти пам'ятаєш, як багато грошей я програла в бакара в Каннах? Незабаром мені доведеться обережно наблизитися до Тома та повідомити йому цю новину. Якщо відразу після цього я попрошу його ще й вбратися в циліндр і лілові рукавички та вручити нагороди в середній школі Маркет Снодсбері, нашому шлюбові кінець. Він залишить записку та втече, як кролик. Ні, хлопчику мій, це твоя робота, тож змирись.

— Але ж… Тітонько Делія, прислухайся до голосу розуму. Запевняю тебе, ти обрала не того чоловіка. Я в таких речах безпорадний. Запитай у Дживса про те, як мені довелося виголошувати промову в школі для дівчат. Я неймовірного дурня зробив там з себе.

— І я впевнено очікую, що тридцять першого числа цього місяця ти зробиш з себе не меншого дурня. Ось чому мені потрібен саме ти. З моєї точки зору, якщо на цю подію в будь-якому разі чекає фіаско, буде за краще хоча б добре посміятися. Я із задоволенням подивлюся на те, як ти вручатимеш ті нагороди, Берті. Що ж, більше я тебе не затримуватиму, бо тобі вже час робити зарядку. Чекаю на тебе через день або два.

Сказавши ці безсердечні слова, вона залишила мене на поживу похмурим думкам. Зважаючи на природні наслідки вечірки Понґо, не буде перебільшенням сказати, що після цього приголомшливого удару моя душа страждала.

І коли я досі терзався, двері відчинилися й зайшов Дживс.

— До вас прийшов містер Фінк-Ноттл, сер, — заявив він.