Маєток Брінклі

- 20 -

Настала довга тиша. Здається, таку тишу називають «гнітюча». Тітка дивилася на дворецького. Дворецький дивився на тітку. Я дивився на них обох. Потойбічна нерухомість огорнула кімнату наче припарка з льняного сім'я. Саме цієї миті я кусав шматочок яблука з мого фруктового салату, і звук був такий, неначе Карнера[17] зістрибнув з верхівки Ейфелевої Вежі на підпори для огірків.

Тітка Делія сперлася руками на край стола й тихим, хрипким голосом запитала:

— Гримаси?

— Так, мадам.

— У вікно?

— Так, мадам.

— Тобто, він сидить на даху?

— Так, мадам. Це дуже сильно засмутило мосьє Анатоля.

Гадаю, саме слово «засмутило» призвело до різкого старту тітки Делії. Вона знала з досвіду, що трапляється, коли Анатоль засмучується. Я завжди знав її як жінку, яка не боїться рухати ногами, але ніколи не підозрював, що вона здатна на такий розкішний спурт, який вона щойно продемонструвала. Затримавшись лише на мить для того, щоб видати смачну, властиву мисливцям лайку, вона чкурнула з кімнати, добігши до сходів раніше, ніж я встиг проковтнути шматочок… здається, банана. Відчуваючи (так само, як і після отримання її телеграми про Анджелу і Таппі), що моє місце зараз поруч із нею, я поставив тарілку та поспішив за родичкою, а за мною галопом вистрибував Сеппінгс.

Я кажу, що моє місце було поруч із нею, але туди було до дідька важко потрапити, бо тітка задавала чудову швидкість. На вершині першого прольоту сходів вона, напевно, випереджала мене на кілька кроків і продовжувала лідирувати, звертаючи на другий. Але на наступному майданчику втома почала даватися взнаки, тітка дещо сповільнилася й почала хрипіти, а на фінішній прямій ми вже бігли майже пліч-о-пліч. Найліпшою подобою фінішної лінії, на яку можна було сподіватись, була наша поява в кімнаті Анатоля.

Результати:

1 місце — Тітонька Делія.

2 місце — Бертрам.

3 місце — Сеппінгс.

Перше місце з маленьким відривом від другого, між другим та третім місцями половина сходів.

Першим, що впало мені в очі, коли ми забігли в кімнату, був Анатоль. Цей чарівник кухонної плити був товстеньким невисоким чоловіком із великими густими вусами, по яких зазвичай можна було визначити емоційний стан їхнього власника. Коли все було гаразд, їхні кінчики стирчали вгору як у сержанта. Коли ж справи були кепські, вони висіли вниз.

Зараз вони висіли загрозливо низько. А якби щодо його почуттів і були б хоч якісь сумніви, то його поведінка була недвозначною. Вдягнений у рожеву піжаму, він стояв біля ліжка та махав кулаками вбік вікна на даху. Крізь шибку вниз дивився Ґассі. Очі в нього були вирячені, рот розкритий, від чого він був настільки схожий на екзотичну рибу в акваріумі, що відразу захотілося погодувати його мурашиними яйцями.

Мушу визнати, що коли я дивився на кухаря, який махав кулаками, та на його витрішкуватого гостя, я був усім серцем на боці француза. Я вважав, що він має повне право махати усіма кулаками, які в нього є.

Розгляньмо факти. Він лежав у своєму ліжку, неквапливо думаючи про те, про що зазвичай думають у ліжку французькі кухарі, аж раптом побачив у вікні страхітливе обличчя. Це може вразити навіть найфлегматичніших. Я впевнений, що якби я лежав у ліжку, а до мене ось так зазирнув Ґассі, мені б це було не до вподоби. Спальня чоловіка — це його замок, і він має повне право виявляти незадоволення, якщо на нього витріщається якась ґорґулья.

Поки я стояв і думав про це, тітка Делія із властивою їй практичністю відразу взяла бика за роги:

— Що це все таке?

Анатоль виконав щось на кшталт фізкультурної вправи: рух почався з нижньої частини його спини, потім пішов між лопатками та завершився серед волосся на потилиці.

І тоді він їй відповів.

Під час своїх розмов із цим диво-чоловіком я завжди вважав, що англійською він висловлюється вільно, але дещо сплутано. Якщо ви пам'ятаєте, перш ніж потрапити до Брінклі, він який час служив Бінґо Литлу, і безсумнівно багато запозичив у Бінґо. А ще раніше він був два роки в американській сім'ї в Ніцці та вчився в їхнього шофера, Мелоні з Брукліна. Тож після усіх цих Бінґо та Мелоні він, як я вже сказав, розмовляв вільно, але дещо сплутано.

Зокрема, він сказав наступне:

— Хот дог! Ви питати мене, що це? Слухайте. Зробіть трохи уваги. Моя, я лягати спочивати, але я не спати так добре і прокидатися та дивитися вверх, а там за бісовим вікном цей корчить обличчя. Хіба це чудова справа? Хіба це зручно? Якщо ви думаєте, що мені це подобається, ви дуже себе помиляєте. Я навіжений як мокра курка. І чом би й ні? Я є хтось, хіба ні? Це спальня чи будинок для мавп? Тоді для чого чортяки сидіти на моєму вікні та робити мармизи?

— Зрозуміло, — сказав я. Як на мене, він мав рацію.

Він ще раз подивився на Ґассі та виконав другу вправу: взявся за вус, потягнув його, а потім почав ніби ловити мух.

— Чекайте ще трохи. Я не скінчатися. Я кажу я бачити цього типа у вікні, корчить обличчя. Але що потім? Він тікає, коли я кричати? Він давати мене спокій? Нізащо. Він залишатися там, не звертати уваги, та дивитися на мене, як кіт на качку. Він корчити мені обличчя та знову корчити мені обличчя, і чим більше я командувати йому йти до дідька звідси, тим більше він не йти до дідька звідси. Він кричати щось мені, я вимагати, чого він хотіти, але він не пояснювати. О, ні, цього ніколи! Він лише знизати головою. Що за бісова дурість! Чи це мені весело? Ви думати, мені подобається? Я не терпіти такі дурості! Я думати, що бідолашний дурник — псих. Je me fiche de ce type infect. C'est idiot de faire comme ça l'oiseau… Allez-vous-en, louffier… Скажіть дурнику йти геть. Він божевільний, як якийсь березневий капелюшник.

Мушу сказати, що як на мене, то він чудово обґрунтував свої претензії, і тітка Делія, схоже, була такої ж думки. Вона поклала йому на плече руку, заспокоюючи.

— Скажу, мосьє Анатоль, скажу, — сказала вона, і я не міг повірити, що її грубий голос був здатний так воркувати. Майже як голубка до свого миленького. — Все буде добре.

Краще б вона цього не казала. Він виконав третю вправу.

— Добре? Nom d'un nom d'un nom! Дідька ви кажете все добре! На яку користь так робити? Зачекайте півмиті. Не так швидко, люди. Це анітрохи добре. Дивіться трохи ще. Це зовсім не таке. Мене задовольнити кілька білих смуг з однією чорною, але я не знаходити приємним, коли хтось глузувати мене в моєму вікні. Це не годитися. Не добра річ. Я серйозний чоловік. Я не бажаю веселощів на моїх вікнах. Веселощі на моїх вікнах — це найгірше. Це дуже мало добре. Якщо починатися такі витівки, я не залишатися цей будинок довше. Я геть звідси і не сидіти на місці!

Ці слова, безперечно, були жахливі, тож я не здивувався, що тітка Делія, почувши їх, видала клич, яким єгер сповіщає, що побачив лисицю. Анатоль знову почав махати кулаками на Ґассі, а вона приєдналася до нього. Сеппінгс шанобливо хекав позаду; кулаками він не махав, але дивився на Ґассі дуже суворо. Будь-якому розумному спостерігачеві мало бути очевидно, що видряпавшись на вікно цей Фінк-Ноттл припустився помилки. На меншу симпатію він не зміг би розраховувати навіть у сім’ї Дж. Дж. Сіммонса.

— Геть звідти, придурок! — кричала тітка Делія тим самим дзвінким голосом, від якого колись її нервові партнери по полюванню втрачали стремена та падали з сідел.

Ґассі відповів на це інтенсивним рухом брів. Я зміг зрозуміти, про що він намагався нас повідомити.

— Я думаю, він хоче сказати, — сказав я (старий розумний Бертрам як завжди намагався всіх заспокоїти), — що якщо він злізе звідси, то впаде з даху та зламає собі шию.

— Чом би й ні? — сказала тітка Делія.

Я, звісно, розумів її точку зору, але мені здавалося, що має бути краще вирішення цієї проблеми. Це вікно в даху було єдиним вікном у всьому будинку, яке дядько Том не прикрасив клятими ґратами. Напевно, він вирішив, що якщо зломщик зуміє сюди долізти, то заслуговуватиме отримати бажане.

— Якщо відчинити вікно, він зможе зістрибнути сюди.

Мене зрозуміли.

— Степпінгсе, як відчиняється це вікно?

— Жердиною, мадам.

— То неси жердину. Неси дві жердини! Десять!

Зрештою Ґассі приєднався до нас. Подібно до тих людей, про яких пишуть у газетах, цей нещасний чоловік, схоже, був дуже вражений своєю пригодою.

Мушу зазначити, що манери тітки Делії анітрохи не сприяли відновленню його самовладання. Від тієї дружності, яку вона виявила під час розмови зі мною про діяльність цього невдахи, не залишилося жодного сліду, тож я не був здивований тим, що слова наче замерзли на губах Фінк-Ноттла. Тітка Делія — зазвичай найпривітніша з усіх жінок, яким доводилося нацьковувати собак — дуже рідко давала волю своєму гніву, але коли вона це робила, навіть сильні чоловіки тікали, залазячи на дерева.

— Ну? — сказала вона.

У відповідь на це Ґассі зміг лише вимушено гикнути.

— Ну?!

Обличчя тітки Делії потемнішало. Полювання, якщо їм займатися впродовж кількох років, рідко не надає шкірі на обличчі темнішого кольору, і найкращі друзі моєї родички не могли заперечити, що навіть за звичайних обставин її обличчя було за своїм забарвленням трохи схожим на полуницю. Але я ще ніколи не бачив, щоб цей колір досягав такої насиченості, як зараз. Вона була схожа на помідор, що намагався самовиразитися.

— Ну?!!

Ґассі напружив усі свої сили, й на мить здалося, що зараз щось пролунає. Але зрештою почулося лише щось на кшталт передсмертного хрипу.

— Ох, забери його звідси, Берті, та приклади йому лід до голови, — сказала тітка Делія, здаючись.

Тоді вона розвернулася, щоб взятися за нежіночий обсяг роботи — заспокоїти Анатоля, який наразі дуже швидко щось бурмотів сам до себе. Напевно, він вирішив, що його Бінґо-Мелоні-англо-американської мови недостатньо, і згадав свою рідну. Слова на кшталт «marmiton de Domange», «pignouf,» «hurluberlu» та «roustisseur» пурхали з його рота, як кажани з клуні. Я їх, звісно, не розумів, бо хоч і попотів над галльською мовою під час візиту до Каннів, досі був на стадії Esker-vous-avez. Прикро, бо його слова звучали досить непогано.

Я допомагав Ґассі спускатися сходами. Міркуючи спокійніше, ніж тітка Делія, я вже вгадав, які приховані мотиви привели його на дах. Там, де вона побачила лише гульвісу напідпитку, який розважався п'яними витівками, я побачив загнане оленятко.

— За тобою Таппі гнався? — співчутливо запитав я.

Він затремтів.

— Він мало не спіймав мене на верхньому майданчику. Я прослизнув у вікно коридору та поліз уздовж якогось виступу.

— Це його зупинило, так?

— Так. Але потім я виявив, що застряг. Навколо мене був лише крутий дах. Я не міг повернутися. Я мав лізти далі вздовж того виступу. Аж раптом натрапив на те вікно. Що то за чоловік?

— Анатоль, кухар тітки Делії.

— Француз?

— З голови до п'ят.

— Ось чому він не міг мене зрозуміти. Які ж ці французи бовдури! Не можуть втелепати найпростішого. Задавалося б, якщо хтось бачить іншого у вікні, цей хтось має збагнути, що інший хоче, щоб його впустили. Але ні, він лише стояв.

— І кулаками махав.

— Так. Дурний ідіот! Втім, тепер я в безпеці.

— В безпеці, так. Поки що.

— Що?

— Я подумав, що Таппі міг десь сховатися.

Він підстрибнув, наче ягня навесні.

— Що мені робити?!

Я замислився над цим.

— Прокрадись назад до своєї кімнати та забарикадуй двері. Це буде по-чоловічому.

— А якщо він саме там сховався?

— У такому разі забарикадуйся деінде.

Але прибувши до його кімнати ми виявили, що Таппі якщо й шукав свою жертву, то в якійсь іншій частині будинку. Ґассі ринувся за двері, і я почув, як повернувся ключ. Відчуваючи, що більше мені з цього приводу нічого не вдіяти, я повернувся до їдальні, щоб ще раз пригоститися салатом і подумати в тиші. І ледве я встиг наповнити тарілку, аж двері відчинилися й зайшла тітка Делія. Вона опустилася в крісло, маючи дещо заяложений вигляд.

— Дай мені випити, Берті.

— Чого саме?

— Будь чого, аби міцного.

Зверніться до Бертрама Вустера з таким проханням, і він покаже себе якнайкраще. Навіть собаки-сенбернари, які втішають таким чином мандрівників у Альпах, не змогли би впоратися краще за мене. Я налив їй келих, і кілька секунд по тому вже не було чутно нічого, крім булькання, з яким тітка відновлювала своє здоров'я.

— Заливай, тітонько, — співчутливо сказав я. — Адже це, напевно, так виснажує. Тобі, певно, важко було заспокоювати Анатоля, — казав я, намазуючи собі анчоусовий паштет на грінку. — Тепер, напевно, все улагоджено?

Вона кинула на мене довгий, тривалий погляд; її чоло нахмурилося, наче замислившись.

— Аттіла, — сказала вона врешті-решт. — Так його звали. Аттіла, гун.

— Що?

— Я намагалася зрозуміти, кого ти мені нагадуєш. Когось, хто сіяв усюди руїну та спустошення, хто ламав будинки, в яких до його появи все було тихо та мирно. Його звали Аттіла. Дивовижно, — сказала вона, оглядаючи мене ще раз. — Дивлячись на тебе, будь-хто подумає, що ти просто звичайний дружній ідіот, який, можливо, потребує лікування, але досить нешкідливий. Але насправді ти гірший бич, ніж бубонна чума. Знаєш, Берті, коли я думаю про тебе, я натикаюся на всі скорботи та жахи життя так різко, наче головою в стовп врізаюся.

Ображений і здивований, я хотів був відповісти на це, але та речовина, про яку я подумав, що то рибний паштет, виявилась чимось в'язким і липким. Вона наче огорнулася навколо мого язика та заткнула мені рот, як кляп. А тітка, поки я намагався прочистити ротову порожнину, продовжувала:

— Ти хоч розумієш, що ти розпочав, приславши сюди цього Спінк-Боттла? Про те, що він надрався та перетворив вручення нагород у середній школі Маркет Снодсбері на кінокомедію, я не скажу нічого, бо, чесно кажучи, отримала від цього задоволення. Але те, що він зазирнув у віконце до Анатоля після того, як я витратила стільки сил на те, щоб відмовити його від звільнення, і так його розлютив, що той не хоче залишатися тут жодного дня…

Паштет було здолано. Я зміг заговорити:

— Що?

— Так, завтра Анатоль поїде, а старий Том, напевно, страждатиме від розладу травлення аж до кінця свого життя. І це ще не все. Я щойно зустріла Анджелу, і вона мені сказала, що заручилася з цим Боттлом.

— Так, тимчасово, — мав визнати я.

— Ага, тимчасово. Вона заручилася з ним і з жахливою спокійністю каже про одруження в жовтні. От такі справи. Якщо б зараз до кімнати зайшов пророк Іов, я б з ним могла до самої ночі обмінюватися розповідями про невезіння. Втім, Іов був не в моїй лізі.

— Він мав виразки.

— Що воно таке, ті виразки?

— Думаю, це дуже боляче.

— Дурниці. Я поміняла б свої проблеми на всі виразки світу. Ти що, не розумієш ситуацію? Я втратила найкращого в Англії кухаря. Мій чоловік, бідолаха, тепер може померти від диспепсії. А моя єдина донька, про яку я мріяла, що на неї чекає чудове майбутнє, збирається вийти заміж за безхребетного обожнювача тритонів. А ти мені про виразки кажеш!

Я виправив її невеличку неточність:

— Я не кажу про виразки взагалі. Я лише зауважив, що Іов мав їх. Так, я згоден з тобою, тітонько, що наразі все здається не надто чудовим, але не втрачай оптимізму! Вустерів важко спантеличити сильніше, ніж на мить.

— То ти очікуєш, що незабаром вигадаєш ще якійсь план?

— З хвилини на хвилину.

Вона покірно зітхнула.

— Я так і думала. Що ж, тільки цього нам не вистачало. Я не уявляю, яким чином усе може стати ще гірше, але не маю жодного сумніву, що тобі це вдасться. Твої геніальність та інтуїція знайдуть спосіб. Продовжуй, Берті. Так, продовжуй. Мене це вже не турбує. Мені вже навіть трохи цікаво, до яких ще темніших глибин пекла ти зможеш скинути цей дім. Продовжуй, хлопче… А що це ти їси?

— Я навіть не знаю, що це таке. Щось на кшталт паштету на грінці. Трохи схоже на клей, в який для смаку додали екстракт яловичини.

— Дай мені, — апатично сказала тітка Делія.

— Але жуй це обережно, — порадив я. — Бо воно липне, як смола. Так, Дживсе?

Слуга просто матеріалізувався на килимі. Як завжди, абсолютно беззвучно.

— Вам записка, сер.

— Мені записка, Дживсе?

— Вам записка, сер.

— Від кого, Дживсе?

— Від міс Бассет, сер.

— Від кого, Дживсе?

— Від міс Бассет, сер.

— Від міс Бассет, Дживсе?

— Від міс Бассет, сер.

Цієї миті тітка Делія, яка вже встигла надкусити те, що було на грінці, відклала закуску та попросила нас (дещо роздратовано, як мені здалося), щоб ми заради бога припинили цей номер з водевілю, бо вона сьогодні вже й так забагато натерпілася, щоб іще й двох коміків вислуховувати. Завжди готовий зробити ласку, я кивком голови звільнив Дживса; він трохи замерехтів і зник. Не кожний привид зміг би зробити це так вправно.

— Але про що, — розмірковував я, — мені може писати ця жінка?

— Чому б тобі не відкрити конверт і не прочитати?

— Яка чудова ідея, — сказав я і саме так і зробив.

— І якщо тебе цікавить моя доля, — сказала тітка Делія, прямуючи до дверей, — то я йду до своєї кімнати, виконаю там вправи дихання йогів і спробую все забути.

— Гаразд, — відсутнім голосом сказав я, оглядаючи лист.

А потім з моїх уст злетіло несподіване виття, від якого тітка Делія сіпнулася, наче переляканий мустанг.

— Не роби так! — скрикнула вона, тремтячи кожною частиною тіла.

— Гаразд, але ж…

— Ти просто кара небесна, жалюгідне ти створіння! — зітхнула вона. — Я пам'ятаю, як багато років тому, коли ти ще був у колисці, мене одного разу залишили з тобою саму, і ти тоді мало не проковтнув свою гумову соску й почав ставати пурпуровим. А я, дурепа, вийняла ту соску та врятувала тобі життя. Попереджаю тебе, Берті, якщо ти коли-небудь знову подавишся соскою, а поруч буду лише я, тобі буде дуже погано!

— Але ж… Це ж треба! — скрикнув я. — Ти знаєш, що трапилося? Меделін Бассет пише, що виходить за мене заміж!

— Бажаю тобі щастя, — сказала родичка та пішла з кімнати, дуже схожа на персонажа з оповідання Едгара Аллана По.