Маєток Брінклі

- 10 -

Наскільки все могло би бути інакше, — не міг не міркувати я, — якби ця дівчина була однією з тих, з якою весело теревениш телефоном або катаєш її на своєму авто. Тоді б мені було достатньо просто сказати «Слухай», а вона б мені: «Що?», а я б їй: «Ти знаєш Ґассі Фінк-Ноттла?», і вона б відповіла: «Так», а я б сказав: «Він закохався в тебе», а вона б сказала або «Що, той бовдур? Боже, давно мене так не смішили!», або ж, більш пристрасним голосом: «Овва! Ти в цьому певний?» Тобто в будь-якому випадку все це закінчилося б менше, ніж за хвилину.

Але з цією Бассет очевидно передбачалося щось інше; не настільки енергійне, а радше більш тягуче. Через те, що ми жили за літнім часом, ми вийшли надвір тоді, коли сутінки ще не почали поступатися нічній темряві. Недопалок сонця досі жеврів. Починали визирати зорі, валяли дурня кажани, садок був сповнений пахощів тих білих квіток, що беруться до своєї роботи лише наприкінці дня. Отже, якщо коротко, присмерковий пейзаж тьмянів на очах, повітря завмерло в урочистій нерухомості, і не було жодного сумніву в тому, що на неї все це впливає якнайгірше. Її очі збільшилися, все її обличчя казало про те, що душа прокидається, шукаючи втіхи. Вона мала вигляд дівчини, яка чекала від Бертрама чогось казкового.

За таких обставин розмова неминуче сповільнилася. Коли обставини вимагали певної сентиментальності, я завжди почувався не в своїй тарілці; мені доводилося чути, як інші члени «Трутнів» казали про себе те саме. Понґо Твістелтон якось розповів мені, як він був колись із дівчиною в гондолі під місячним сяйвом, і єдине, що він тоді їй сказав — розповів старий анекдот про чоловіка, який так добре плавав, що його зробили інспектором дорожнього руху в Венеції. За його словами, її це не сильно розсмішило, а незабаром після того вона вирішила, що вже змерзла й час уже повертатися до готелю.

Ото ж і зараз розмова дещо гальмувала. Легко було пообіцяти Ґассі, що я натякну дівчині про серця, які болять, але ж для цього хотілося б мати якийсь привід. Тож уявіть, яку я відчув досаду, коли ми дійшли до краю ставка, вона заговорила, і я збагнув, що говорить вона про зорі.

Від цього мені жодної користі!

— О, подивіться, — сказала вона.

Казати «о, подивіться» — це в неї було хронічне. Я помітив це ще в Каннах, де вона таким чином багаторазово привертала мою увагу до таких різноманітних речей, як французька акторка, провансальська бензоколонка, захід сонця, Майкл Арлен, продавець кольорових окулярів, оксамитова блакить Середземного моря та покійний мер Нью Йорка в смугастому купальному костюмі.

— О, подивіться та ту милу зірочку на небі, вона там сама.

Я знайшов ту, яку вона мала на увазі — невеличку окрему цяточку над гайочком.

— Так, — сказав я.

— Цікаво, чи не самотньо їй там?

— О, я так не думаю.

— Напевно, фея плакала.

— Що?

— Ви забули? «Кожного разу, коли фея проливає сльозинку, в Чумацькому Шляху народжується маленька зірочка». Ви ніколи про це не замислювалися, містере Вустер?

Жодного разу. На мою думку це було малоймовірно, а до того ж суперечило її власним ствердженням, що зірки — Божий віночок. Себто, або одне, або інше.

Втім, я не мав настрою ні доводити щось, ні критикувати. Я зрозумів, що помилявся щодо недоречності зірок. Вони надали досить непоганий привід, і я відразу схопився за нього:

— До речі, щодо пролитих сліз…

Але вона вже почала говорити про кролів, декілька з яких вовтузилися в парку праворуч від нас.

— О, подивіться! Маленькі кролики!

— До речі, щодо пролитих сліз…

— Ви любите цю пору вечора, містере Вустер, коли сонце пішло вже спати, а кролики вилазять, щоб повечеряти? Коли я була дитиною, я думала, що кролі — це гноми, і що якщо я затримаю подих і стоятиму абсолютно нерухомо, то побачу королеву фей.

Вказавши стриманим жестом, що саме про такі дурощі, на мою думку, вона й мала міркувати в дитинстві, я повернувся до свого.

— До речі, щодо пролитих сліз, — жорстко сказав я, — вам може бути цікаво дізнатися, що в Брінклі Корт є серце, що болить.

Це на неї вплинуло. Тему кроликів вона облишила. Її обличчя, яке досі сяяло від захоплення, спохмурніло. Вона зітхнула — звук був такий, ніби з гумового каченяти повітря вийшло.

— Ах, так. Життя таке сумне.

— Так, для деяких людей. Приміром, для цього серця, що болить.

— Які тужливі в неї очі! Залиті сльозами. А колись вони танцювали від задоволення, наче ельфи. І все це через дурну незгоду щодо акули. Яке це трагічне непорозуміння. Такий чудовий роман розбився лише через те, що містер Ґлоссоп наполягає, що то була камбала.

Я зрозумів, що вона мене не зрозуміла.

— Я мав на увазі не Анджелу.

— Але ж її серце болить.

— Я знаю, що воно болить. Але також воно болить і в декого іншого.

Вона спантеличено подивилася на мене.

— У декого іншого? Ви маєте на увазі містера Ґлоссопа?

— Ні, не його.

— Місіс Треверс?

Кодекс витонченої чемності Вустерів не дозволив мені вдарити їй у вухо, але я багато віддав би за таку можливість. У тому, як наполегливо вона не розуміла суті, здавалося, була навмисна тупість.

— Ні, і не тітку Делію.

— Я впевнена, що вона жахливо засмучена.

— Так. Але серце, про яке йде мова, болить не через сварку Таппі та Анджели. Воно болить із зовсім іншої причини. Тобто… дідько, невже ви не знаєте, від чого болять серця?!

Вона наче злегка затремтіла. А коли заговорила, її голос був майже шепотом:

— Ви маєте на увазі… кохання?

— Правильно. В яблучко! Кохання.

— О, містере Вустер!

— Ви вірите в любов з першого погляду?

— Так, вірю.

— От саме це й трапилося з цим серцем, що болить. Воно закохалося з першого погляду і з того часу з'їдає себе — адже так, здається, кажуть?

Настала тиша. Бассет відвернулася та дивилася на качку на ставку. Та живилася водоростями — я ніколи не розумів, чому їм це подобається. Втім, якщо подумати, вони, мабуть, не гірші за шпинат. Кілька секунд дівчина дивилася, аж раптом птах став на голову та зник, і це наче пробудило Бассет від заціпеніння.

— О, містере Вустер! — знову сказала вона, і з тону її голосу я відчув, що зачепив її за живе.

— Я мав на увазі, воно закохалося в вас, — продовжив я, беручись за завершальні штрихи.

Ви, певно, звертали увагу, що найголовніша складність у таких випадках — сформулювати головну ідею, правильно висловити загальні риси. Далі залишається лише додати деталі. Не можу сказати, що в цей момент я став красномовним, але принаймні тепер я був більш балакучий, ніж досі.

— Воно живе наче в пеклі. Не їсть, не спить — і все через те, що покохало вас. А що робить усе це особливо нестерпним, так це те, що воно — серце, що болить — не може знайти сміливість, щоб розповісти вам про свої почуття, бо ваш профіль змушує його заклякати. Тільки-но воно пробує заговорити, аж випадково бачить вас збоку та забуває всі слова. Дурість, звісно, але що поробиш.

Я почув, що вона ковтнула, і побачив, що її очі стали вологими.

— Вам позичити хусточку?

— Ні, дякую. Зі мною все гаразд.

Про себе я такого сказати не міг. Докладені зусилля виснажили мене. Не знаю, чи маєте ви таку саму проблему, але в моєму випадку процес розмови на рожево-романтичні теми завжди викликає певне занепокоєння та жахливий сором у супроводі невпинної роботи потових залоз.

Пам'ятаю, як колись у палаці тітки Агати, що в Гартфордширі, мене виставили перед усіма та змусили виконувати роль Короля Едуарда ІІІ, який прощався зі своєю коханою; це було під час якогось доброчинного заходу на користь «бідних дочок духівництва». Там був досить теплий середньовічний діалог, пікантний (ще з тих часів, коли речі називали своїми іменами) і б'юсь об заклад, що на момент фінального свистка жодна з дочок духівництва не була такою бідолашною, як я. Я змокрів до останньої нитки.

Зараз моя реакція була дуже схожою. Тож уважно прислухаючись до своєї візаві, Бертрам був уже геть мокрий. Перш ніж почати говорити, вона двічі гикнула.

— Будь ласка, не кажіть більше ні слова, містере Вустер!

Ну, я, звісно, і не збирався.

— Я розумію.

Я був радий почути це.

— Так, я розумію. Я не буду дурною й не вдаватиму, ніби не розумію, що ви маєте на увазі. Я підозрювала це в Каннах, коли ви часто стояли та дивилися на мене, не вимовляючи жодного слова, але ваші очі казали самі.

Сильніше я здригнутися не зміг би навіть якщо б мене вкусила акула Анджели. Я так сильно зосередився на інтересах Ґассі, що мені жодного разу не спала думка про те, що з моїх слів можна зробити інші, зовсім не бажані висновки. Піт, який уже давно накопичувався на моїх бровах, перетворився на Ніагару.

Уся моя доля залежала від слова жінки. Бо я не міг відступити, якщо ви мене розумієте. Якщо дівчині здається, що чоловік робить їй пропозицію, і вона дає йому згоду, то він уже не може їй пояснити, що вона сіла не на той поїзд, що він не мав ніякого наміру натякати на щось подібне. Йому залишається лише просто плисти за течією. І сама думка про заручення з дівчиною, яка вголос говорила про народження фей через те, що зірочка висякала ніс, чи як воно там, відверто лякала мене.

Вона продовжувала говорити, а я, слухаючи її, так сильно стиснув кулаки, що, напевно, суглоби на пальцях побіліли. Здавалося, що вона ніколи не дійде до суті справи.

— Так, упродовж усіх тих днів у Каннах я бачила те, про що ви намагалися сказати. Дівчина завжди розуміє. А потім ви приїхали за мною сюди, і коли ми зустрілися ввечері, у ваших очах знову був той мовчазний тужливий погляд. А потім ви так наполягали, щоб я вийшла та прогулялася з вами в сутінках. А тепер ви намагаєтеся вичавити з себе ці важкі слова. Ні, для мене це зовсім не несподіванка. Але мені дуже шкода…

Ці слова справили на мене такий самий ефект, як Дживсів оживляч. Точнісінько, як після того, як усередину мене потрапляла склянка соусу, червоного перцю та яєчного жовтка — втім, як я вже казав, я певний, що це не єдині інгредієнти — я відчув себе чудовим бутоном, що розпускається в сонячних променях. Зрештою, все було гаразд. Мій ангел-охоронець пильнував.

— …але боюсь, що це неможливо.

Вона трохи помовчала.

— Неможливо, — повторила вона.

Я так захопився тим, що врятувався від шибениці, що не відразу збагнув, що від мене очікується якась реакція.

— О, зрозуміло, — квапливо сказав я.

— Мені шкода.

— Та все гаразд!

— Я не можу сказати, як мені шкода.

— Не переймайтеся цим.

— Але ми можемо залишитися друзями.

— Авжеж.

— Тоді не говорімо більш про це. Ми залишимо те, що трапилося, нашим секретом.

— Саме так.

— Залишимо в таємниці. Як щось чудове й духмяне, що зберегли в лаванді.

— В лаванді… атож.

Потім була довга пауза. Вона дивилася на мене з такою невимовною жалістю, наче на равлика, на якого випадково наступила своєю французькою туфлею, і мені кортіло сказати, що все гаразд, що Бертрам дуже далекий від відчаю та й узагалі ніколи за своє життя не почувався краще, ніж зараз. Але ж, звісно, таке не можна казати. Я просто стояв мовчки, вдаючи мужній вигляд.

— Якби ж то я могла… — прошепотіла вона.

— Могла? — перепитав я, бо відволікся.

— Відчути до вас те, що ви хотіли б, щоб я відчула.

— О… ага.

— Але я не можу. Мені шкода.

— Та все гаразд. Нема кого винити.

— Бо ви мені дуже подобаєтеся, містере… ні, думаю, мені треба звати вас Берті. Можна?

— Авжеж.

— Бо ми справжні друзі.

— Так.

— Ви мені подобаєтеся, Берті. І якщо б усе було інакше… Можливо…

— Що?

— Адже, врешті-решт, ми справжні друзі… Ми маємо цей спільний спогад… Ви маєте право знати… Я не хочу, щоб ви думали… Життя — така плутанина, чи не так?

Багатьом чоловікам, безсумнівно, ці уривчасті фрази здалися б пустою дурницею, на яку можна не зважати. Але ми, Вустери, маємо розум гостріший за пересічний і вміємо читати поміж рядків. Я раптом збагнув, який саме тягар вона намагалася зняти зі свого серця.

— Тобто, є хтось інший?

Вона кивнула.

— Ви закохані в якогось іншого хлопця?

Вона кивнула.

— Заручені?

Цього разу вона похитала головою.

— Ні, не заручена.

Ну, це вже щось. Тим не менш, судячи з того, як вона говорила, усе виглядало так, що Ґассі може викреслити себе зі списку учасників перегонів, і мене анітрохи не вабила перспектива розповідати йому про це. Я його добре знав і був переконаний, що це може його доконати.

Бо Ґассі, розумієте, був не таким, як деякі з моїх приятелів — першим у пам'яті спливає ім'я Бінґо Литла — які, отримавши гарбуза, кажуть лише «Ну й дідько з нею!» та радісно йдуть шукати іншу. Він вочевидь був з тих, хто не забивши гол у першому таймі збере свої речі та решту свого життя сидітиме зі своїми тритонами, відростить довгі сиві бакенбарди, як один чувак, про якого я читав у романі, який жив у великому білому будинку, який було ледве видно поміж деревами — зачинився там від усього світу та завжди мав змучений вигляд.

— Боюсь, він байдужий до мене в цьому сенсі. Принаймні, він нічого не сказав. Ви ж розумієте, я вам про це розповідаю лише тому…

— Авжеж.

— Дивно, що ви запитали мене, чи вірю я в кохання з першого погляду, — вона примружила очі. — «Хіба було колись кохання не з першого погляду?» — сказала вона дивним голосом, через який я знов згадав — не знаю, чому — тітку Агату в ролі Боудіки[10], коли вона декламувала на тій благодійній виставі, про яку я казав. — Це така дурна історія. Я гостювала за містом у своїх друзів і пішла вигуляти свого собаку, і ця бідолашна тваринка загнала собі скалку в лапку, і я не знала, що робити. Аж раптом підійшов чоловік…

Повернімося ще раз до того заходу, де я виконував роль короля; описуючи вам свої емоції під час тих подій, я змалював лише темнішу сторону картини. Але тепер зауважу, що було тоді й щасливе завершення, коли я виліз з того кольчужного костюму, нишком пішов до місцевого пабу, підійшов до бару й попросив хазяїна налити. Вже за мить у моїй руці був кухоль їхнього фірмового пива, і екстаз того першого ковтка досі свіжий в моїй пам'яті. Спогади про страждання, яких я зазнав, були саме тим, що зробило цей ковток ідеальним.

І тепер відбувалося те саме. Коли я, слухаючи її слова, збагнув, що вона має мати на увазі Ґассі — бо ж не міг там бути цілий загін чоловіків, які виймали того дня скалки з лапи її песика?! Тварина вам не подушечка для голок — і зрозумів, що Ґассі, який лише за мить до цього за всіма ознаками настільки відставав від фаворитів, що не було вже сенсу про нього й згадувати, врешті-решт виявився переможцем, моє тіло затремтіло від захвату і з моїх уст вирвалося таке щире «Овва!», що Бассет аж підстрибнула на кілька сантиметрів.

— Перепрошую? — сказала вона.

Я безтурботно махнув рукою.

— Нічого, — сказав я. — Нічого. Просто згадав, що мені сьогодні треба обов'язково написати листа. Якщо ви не проти, я краще піду. Ось іде Ґассі Фінк-Ноттл. Він вас розважить.

І коли я це казав, з-за одного з дерев вийшов бочком Ґассі.

Я пішов, залишивши їх самих. Щодо цих двох усе було в повному порядку. Усе, що залишалося зробити Ґассі — не надто тиснути. Коли я крокував назад до будинку, я відчував, що щасливий кінець уже настає. Тобто, якщо взяти чоловіка та жінку, які обоє недвозначно визнали, що він любить її, а вона — його, та залишити їх у сутінках на самоті, то начебто нічого більше вже не треба робити, окрім як влаштовувати весілля.

Зробив спробу — досяг успіху; я вирішив, що заслужив на те, щоб хильнути келишок у курильні.

Саме туди я й попрямував.