Мертві квіти

ХVIII

Лояльне ставлення в особi чергового на сьогоднiшню добу капiтана Чепурного мало вигляд строкатого вовняного пледу i зайвої подушки.

— Це мiй, особистий, — пояснив Чепурний. — Хоч виспитеся нормально. Уявляю собi попередню нiч. Напевно, зовсiм не спали.

— Спасибi, — приречено вимовив Стас, влаштовуючись на лавцi слiдчого iзолятора. — Нiколи б не подумав, що доведеться…

— А я також два роки тому, вирушаючи зранку на риболовлю, не мiг уявити, що увечерi мене вже розпанахають у вашому закладi, — посмiхнувся капiтан. — Таке життя. Не грузiться, лiкарю, усе з'ясується. Чогось прокуратура зi шкiри лiзе, сам не розумiю…

Минула шоста вечора i райвiддiл вгамувався. Стало тихо i порожньо, лише окремi звуки розмов долiтали з «дєжурки». О сьомiй сержант принiс кiлька пирiжкiв, шмат сала, пiцу i чай.

— Наше, — пояснив вiн. — Хлопцi беруть iз дому на вечерю. — Їжте, лiкарю. Все ж краще, анiж державне.

— Дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Стас. — Якщо мене не упечуть на п'ятнадцять рокiв, а ви потрапите до хiрургiї, обiцяю вiдповiсти вам тiєю ж монетою.

— Нi, — замахав руками той, — краще нехай вже вас… ой, що я дурне говорю. Не слухайте. Все буде гаразд. Кличте якби що.

Проковтнувши одним махом усе, що принесли, i вiдчувши задоволення, Стас влiгся на лавцi. Ковдра виявилася теплою. Сон почав пiдкрадатися здалека, незважаючи на незатишне оточення. Хоча… принаймні тут не ходили по горищу привиди. У такiй ситуацiї виспатися — половина справи. Принаймнi, щоб не звалитися завтра отак собi просто посеред дня. Скiльки вже ночей? А ця остання…

Проте чорнi думки не дозволяли. Його затиснули мiцно. Усе через клятий дiм. Навiть менти не розумiють, що вiдбувається. Пiдла iстота в особi Мамчура тепер навiть не подумає потрапляти на очi затриманому. Зробить усе опосередковано, через пiдлеглих. Не хотiв грошей? Вицикувався? На тобi! Отаким чином. Чого ж йому настiльки термiново хочеться влiзти до будинку?

Добираючись до свiдомостi, сон присипав набридливi думки, проте вони збирлися знову. Як та пiнка на поверхнi паруючої кави. Подуєш — вона розлетиться, а потiм знову затягує поверхню. Де зараз його машина? Що там з нею роблять? Чи так уже важко, маючи у розпорядженнi ще й труп, шкрябнути чимось по головi, а тодi по частинах «дев'яносто дев'ятої»? Особливо, якщо є зацiкавлення. Дуже просто. От вам i висновок експертизи, навiть якщо сам експерт i не у змовi. Тодi кiнець. От i засни з такими припущеннями.

Сплюнувши спересердя, вiн повернувся на iнший бiк. Нi, це занадто. I про лiкарiв плетуть багато усякого. Злочинцi у бiлих халатах — тепер улюблена тема. Може i на лiкарняному лiжку хтось зараз крутиться, не може заснути, думаючи щось подiбне. Проте за усi роки роботи Стасовi не доводилося бачити жодного, хто б зробив погано хворому задля власного блага. А плести — однаково плетуть. То чому тут має бути так? Такi ж самi люди працюють.

I вiн спробував надати думкам конструктивностi, адже зарадити собi можна завжди. Його звинувачували у наїздi на Мурашевич. Ту саму, з якою упродовж двох годин мав справу вже пiсля отримання нею травм. Двi години тiло постраждалої було у його розпорядженнi. Хiба ж це не давало пiдстав сподiватися допомогти собi? А розтин, який бачив сам вiд початку й до кiнця?

Справдi, її розiбрали вiд i до. Не сховалося нiчого. I грiх було не намагатися використати це для власного захисту, перебуваючи отут, у камерi, позбавлений iнших можливостей.

Капот його «дев'яносто дев'ятої» по висотi ледве сягав живота жiнки. Низу живота! Якщо ж брати до уваги захиснi дуги, удар мав прийтися ще нижче, i лiкарi б стикнулися насамперед iз переломами тазу, нiг, ну, нехай розривами кишкiвника. У загиблої ж постраждали органи верхньої частини живота i низу грудної клiтки. Отже, саме у цю дiлянку жiнка отримала перший, прямий удар. Потiм вже, коли котилася, травмувала i голову. Тож виходило, виступаюча передня частина машини, яка здiйснила наїзд, мала бути на тридцять сантиметрiв вище його «Лади». Як мiнiмум! А то й на усi сорок.

Суттєвий висновок. Непричетнiсть до злочину вдасться довести. Завтра приїде Олег. Усе пiде наче по маслу, адже звинувачення шите бiлими нитками. Сон скосив раптово, на половинi думки. А коли навколо почався рух, настрiй був геть-зовсiм iнший. На те вiн i ранок.

Олег з'явився аж пополуднi, щоправда, на цей момент приятель уже встиг зустрiтися зi слiдчим у справi.

— Гадаю, завтра вийдеш, — повiдомив Олег. — Можливо, навiть без застави. Схоже, у них нi хрена немає на тебе. Але насамперед… — вiн стишив голос. — Ти не збивав?

— Здурiв чи що? — несамохiть вигукнув Стас, вiд чого навiть здригнувся сержант за дверима. — Звiсно, нi!

Дiставши маленький термос, Олег розлив каву i коротко промовив:

— Розказуй.

I Стас несподiвано повiрив. Має викрутитися. Ну не може ж отак статися, щоб Бога духу не винний… Розповiдь умiстила все, починаючи вiд першої зустрiчi з Мамчуром i закiнчуючи подiями страшної ночi. Не забув нiчого.

— Телефон у чергового, разом iз рештою, — додав Стас. — Розмова з Мамчуром записана уся.

— Цiкаво, чи мiг туди хтось дiстатися? — тихо пробурмотiв Олег.

— Не думаю. Я встиг вимкнути, здаючи. Вмикається лише пiсля введення коду. Хiба б сам телефон заникали.

— Ну, це навряд чи, — припустив Олег. — Не думаю. Значить, сиди, не смикайся. До кiнця дня я зможу сказати щось конкретне i визначитись iз нашою тактикою. А ти зайве не парся.

Нахрапистий адвокат зробив свою справу. Експертиза не виявила на машинi нiчого пiдозрiлого, а травми, отриманi загиблою, не вiдповiдали габаритам транспортного засобу. Олеговi вдалося це довести.

Проте усе вiдбувалося з неабияким скрипом. Помпрокурора на повну ставив палицi в колеса i усiма можливими шляхами гальмував законний хiд, iгноруючи всiлякi адвокатськi штучки. Результату добулися аж по обiдi наступного дня. Утримання пiд вартою замiнили пiдпискою про невиїзд. Слiдство у справi продовжувалося.

— Вчепилися конкретно, — скрушно хитав головою Олег. — Не мають бiльше нiкого.

— А я гадаю, все-таки через дiм, — упевнено сказав Стас. — Хоче його Мамчур аж пищить. А тут такий шанс — узагалi надурняк отримати. Казав я, не буде усе так просто…

— А чого вухами хлопав? — обурився Олег. — Давали! Чому не брав?! Жадiбнiсть. Гадав, ще бiльше урвеш. Усi так. Ну, тепер доведеться ще помучитися. Хотiв би сказати тобi, що усе позаду, та, на жаль, ще не можу.

Це Стас розумiв i сам.