Мертві квіти

ХХIX

Наступного дня по обiдi, госпiталiзувавши до вiддiлення хворого з апендицитом, Стас навмисне нiчого не сказав Нагiрному, який вже з годину тинявся без роботи, бажаючи чкурнути додому. Гащак зробив це ще годину тому ранiше. Завiдувачка цього дня взагалi працювала у складi призовної комiсiї районного вiйськкомату. Хворого готували до операцiї.

Постукавши у дверi хiрургiчного кабiнету полiклiнiки, де на табличцi було прiзвище «Ратушняк», Стас увiйшов.

— Свої можуть не стукати, — не надто привiтно замiсть вiтання промовив колишнiй зав.

— Дякую, що за свого маєте, — посмiхнувся Стас.

— Я-то маю, на мене не зважають, — промимрив пенсiонер.

— Може, хтось i не зважає, але я не серед них, — вiдпарирував Стас. — Тому i прийшов. Хочу просити вас «помитися» на апендицит.

— А де оперуючi хiрурги подiлися? — слово «оперуючi» було пiдкреслено з неабиякою iронiєю. — Тi, що молодi, перспективнi?

— Усi на городах, — не зморгнув оком Стас. — Я вiдпустив, у мене ж городу ще немає. А шефиня у вiйськкоматi.

— Ну так, у тебе городу немає, ти ж городський. I замашки як у покiйного Тараса. Успадкував разом iз хатою…

Останню фразу довелося пропустити повз вуха — ще не час.

Оперуючи зi старим Ратушняком, Стас починав розумiти, чого його недолюблюють. Колишнiй зав лив жовч на всiх i вся, як з приводу, так i без. Руки його вже помiтно тремтiли, як i голова, проте миритися зi «списанням» старий не хотiв i повчав молодшого i що вже казати — досвiдченiшого колегу при найменшiй нагодi. Анестезiологи лише дивувалися Стасовому терпiнню. Операцiя вийшла зразковою.

— Ну що, — несмiливо запропонував у роздягальнi Стас, — логiчно було б з мого боку напроситися до вас на каву.

— У вас, молодi, чим далi, тим дивнiша логiка, — буркотiв старий, намагаючись кiстлявими плеснами втрапити у штанки. — Я не п'ю кави.

— Ну, на коньяк…

— Так це, юначе, рiзнi речi. Гаразд. Приходь, якщо заробив.

Вiдкривши «пiдробну», як висловився Ратушняк, шинку та ковбасу з полiетиленових упаковок, Стас налив. Просити колишнього зава не довелося. Випивав i жував Ратушняк швидко, але з кожним келишком тремор його рук не зникав, що свiдчило все-таки не про алкоголiзм, а старечий паркiнсонiзм, який мучив пенсiонера.

— А чого ви так про дядька Тараса висловилися? Ну, не те, щоб зневажливо, але якось так… Кажуть, ви приятелювали.

— Хто, ми? — пенсiонер мало не вдавився. — У шахи грали. Крiм нього у мiстi особливо не було з ким. Який вiн менi приятель? Навiть сто грамiв не пив. Iнт-телiгент-iсторик. Хотiв довше жити. Так i вмер здоровий.

Ратушняк виявився дуже зручним спiврозмовником. Стас лише наливав i в основному мовчав, спрямовуючи окремими зауваженнями розмову у потрiбне русло. А старий лив жовч уже на голову покiйного, спростовуючи вiдомий вираз древнiх про те, що про мертвих або добре, або нiчого.

Вiддаючи належне припущенню, що ветеран мiсцевої хiрургiї може згустити фарби, Стас почув багато цiкавого. Наприклад, що його покiйний дядько був непростою i навiть пiдступною людиною, хоч i не скидався на такого. А у життєвих ситуацiях часто знаходив, як, до речi, i на шаховiй дошцi, нестандартнi рiшення, якi давали бажаний результат.

Коли трохи залишалось на днi пляшки, Ратушняк остаточно з'їхав на шахову тематику. Те, що розповiв старий, вочевидь досi не давало йому спати. Рокiв так зо сiм тому вони волею долi зустрiлися у фiналi обласної спартакiади. Двоє галичан по сутi переграли область. Ратушняк нiколи не гримiв офiцiйними успiхами, хоча, судячи з усього, грав непогано. Аж тут йому посмiхнулася фортуна. I пенсiонер вирiшив лягти кiстьми, а взяти гору над успiшнiшим директором музею. Напевно, колишнiй завiдувач, що грав бiлими, був того дня в ударi, тому що тiснив суперника по усiй дошцi, партiя мала ось-ось скiнчитися розгромом господаря «будинку з привидами». Але у найвирiшальнiшу мить, коли оборона чорних загрожувала остаточно розвалитися, Мироненко вдався до не зрозумiлої жертви слона, на якому трималося геть усе. I Ратушняк замислився надовго. Було вiд чого. Жертвувати фiгурами було коронним в арсеналi директора музею. За всю iсторiю їхнiх зустрiчей вiн разiв чотири вдавався до цих пiдступних комбiнацiй, якi дуже довго обмірковував, прораховуючи багато ходiв наперед. I щоразу, коли хiрург, так i не збагнувши доцiльностi жертви, забирав фiгуру, Мироненко робив подальшi ходи наче по нотах, розбиваючи супротивника, якому боком вилазила ця нерозважливість. I жодного разу iсторик не помилився у подiбнiй ситуацiї, жодного разу така жертва не була марною, а «музейний щур», як висловлювався старий хiрург, ще й дозволяв собi згодом смiятися i глузувати з нього. Тому i сидiв вiдставний завiдувач хiрургiєю добру годину, витрiщаючись на слона, виставленого майже переможеним суперником на безглузду загибель.

Ратушняк так i не наважився прийняти жертву, але використав практично усi хвилини, вiдпущенi на роздуми. А тим часом цей хiд слоном був потрiбен, наче повiтря, iсторику, щоб викрутитися з надважкої ситуацiї. Нiхто з численних уболiвальникiв так i не зрозумiв, що ж вiдбулося на шахiвницi i чому лiкар не добив свого земляка. Мироненко викрутився з матової ситуацiї i виграв партiю.

— Жодного разу я бiльше не подав йому руки, — весь на нервах трусив губами Ратушняк. — Жодного. Це у картах блефують. Шахи — гра чесна.

Стас розумiв його. Тодi, у фiналi, його дядько бачив безвихiдь ситуацiї. Будь-хто на його мiсцi здався би. Вiн вирiшив блефувати, усвiдомлюючи, чому упродовж попереднiх рокiв знайомства навчив приятеля i суперника, розумiючи, що цей блеф має усi шанси спрацювати.

Уже сутенiло, коли машина зупинилася бiля хати Ратушняка. Старий зовсiм розклеївся, i Стасовi довелося вести його попiд руки, добре, що не трапилося жодного перехожого. А от що скажуть дружина чи дiти?

— Iване Павловичу, — попросив Стас пiд час перепочинку бiля яблунi, — а може у вас хоч фотка мого дядька є? Ну, хоча б побачити, яким вiн був…

— У-ус-с-сi пов-викидаввв!!! — просичав старий хiрург. — Юдиних фоток не тримаємо. I на поховання не ходив! С-станiс- слав-в-в… Ти ще пацан проти мене… Я тобi с-скаж-ж-жу… Є така пiдлiсть, яка не про-о…

Пiсля блювання старому стало легше, але бажання говорити пропало.