Мертві квіти

XXXVIII

— Алла Сергiївна як завжди пише, — прокоментував Стас, заходячи до ординаторської неврологiчного вiддiлення. — Вiдпочиньте трохи.

— А що ж нам робити? — посмiхнулась завiдувачка. — Ми не оперуємо. Обiйшла хворих, а далi писанина-писанина. До речi, нiколи не розумiла — а ви от, хiрурги, якщо день «вiдстояли», то коли потiм пишете?

— Ось! — зрадiв Стас. — Хоч хтось зацiкавився нелегким життям хiрургiв. Я й сам не розумiю коли. Писанина та сама i стiльки ж. Якось крутимося. Хочу запитати одну рiч. Ви знали мого покiйного дядька, колишнього директора музею?

— Так щоб дуже добре, то нi, — похитала головою вона, — але… До речi, оглядала його не так давно. Вiн зi стенокардiєю у терапiї лежав. Вiра мене на консультацiю кликала.

— А Мурашевич Неонiлу Йосипiвну також знали? Ту, що недавно машина збила?

— Моя вчителька мови i лiтератури, ще зi школи, — скрушно хитаючи головою, промовила Алла Сергiївна. — Такi вчителi — рiдкiсть.

— I обоє вони, — вiв далi Стас, — нi вона, нi дядько, не вашi пацiєнти, так?

— Начебто… — розгублено вiдповiла лiкарка. — А чому ви питаєте?

— Знайшов купу лiкiв, — пояснив Стас. — Церебролiзин i ще крутiше. Усе дороге i свiже, нещодавно куплене.

— Та нi, — повторила завiдувачка. — Мироненко точно не хворiв, я ж дивилася його. А Неонiла Йосипiвна… Гадаю, якби що — звернулася б саме до мене.

— Алло Сергiївно, а може хтось iз них вiдвiдував хворого у вашому вiддiленнi? Нiхто не лежав iз паралiчем нiг пiсля травми хребта?

— Нi, — упевнено промовила вона. — За останнiй час таких не було.

— За останнi пiвроку, — уточнив Стас.

— Гарантовано — нi.

Ситуацiя ускладнювалася. Такий хворий мiг перебувати у будь-якому неврологiчному вiддiленнi будь-якої районної або обласної лiкарнi. А скiльки таких по країнi!

У бажаннi вчепитися хоч за щось, Стас набрав обох друзiв покiйного Мироненка. У їхнiх сiм'ях нiхто не мав подiбних проблем. Кому iще мiг допомагати дядько Тарас?

Оленка зателефонувала по обiдi. «Обшук» у помешканнi Мурашевички справдi затягся аж занадто, в основному через бiблiотеку. Книжок було багато. Тi, що не помiстились у кiмнатi господинi, стояли на стелажах в Оленчинiй, займаючи цiлу стiну. З ними вона й застрягла: все — означає все.

— Стасику, я папiрець знайшла дивний. — Схвильовано пояснювала вона. — Якiсь незрозумiлi позначки, нiби код. Не знаю, що це могло б означати. На чистому стандартному листку записано.

— I де воно лежало?

— У книжцi сонетiв Iвана Франка мiж сторiнками. Йосипiвна Франка полюбляла. I цю книжку я не так давно у неї бачила.

— Розберемось, не загуби тiльки, — попросив Стас. — Я приїду одразу пiсля роботи.

— Ой, найголовнiше забула, — згадала Оленка. — Там ще й дата стоїть. Знаєш яка?

Вiд цих слiв похололо у грудях i проковтнулося само.

— Не тягни, сонечко, i так усе суцiльна загадка.

— Шосте червня цього року.

— Хмм…

Мироненко помер п'ятого. Сьомого його поховали. Шосте червня стояло посерединi. Шосте — нуль шосте…

У вiддiленнi панував спокiй. Гащак з Нагiрним, як i завiдувачка, працювали. Покрутившись, Стас рiшучою ходою попрямував порожнiми коридорами пiсляобiдньої полiклiнiки до виходу. Листок з «диявольською» датою… Сидiти на роботi й гадати що це таке, було нестерпно. Пiдстрахувавшись Нагiрним, нiчого не сказавши шефинi, Стас завiв машину. Це, можливо, якась фiгня, але… Навiть не привiтавшись по-людськи, Стас хапнув до рук складений удвоє бiлий листок.

На розворотi у першому рядку: «Мир — Рат». У наступному стояла дата, яка так схвилювала обох. А далi…

е4.д5.е4:д5.с3.д5:с3…

I так далi…

Ось який «код» знайшла Оленка.

— Данський гамбiт, — задумливо промовив Стас.

— Що?!

— Данський гамбiт, або як ще називають — скандинавський. Доволi давнiй дебют у шахах. Зараз його практично нiхто вже не грає. Дуже гострий початок iз жертвою двох пiшакiв буквально на перших ходах. За рахунок цього виграється позицiя i бiлi мають кращi шляхи для фiгур. Проте вважається доволi авантюрним. Починаючи так, можна «влетiти» конкретно.

— Нiчого не розумiю… Шахи? Це запис шахової партiї? Ти упевнений? А звiдки ти оце все знаєш?

— Я й сам нiчого не розумiю… — пробурмотiв Стас. — Хто ж це писав…

— Вона й писала, — упевнено промовила Оленка. — Йосипiвна.

— Мурашевичка?! Точно?

— А то я не знаю.

— Ну що ж… — Стасовi довелося тiльки пошкребти голову. — Тодi у нас вiдкриваються доволi цiкавi речi. Навiть неординарнi. Хоча усе тут неординарне вiд самого початку. Судячи з папiрця, який по сутi є протоколом, шостого червня вiдбулася шахова зустрiч мiж Мироненком i Ратушняком. Бачиш — «Мир — Рат». Мироненко починав бiлими i грав данський гамбiт. На сорок восьмому ходi зустрiч закiнчилася перемогою Ратушняка.

Оленка тiльки здивовано клiпала.

— Усе, — пiдвiв риску Стас. — Бiльше з цього папiрчика ми нiчого не витягнемо. А… ну, хiба ще те, що протокол зустрiчi вела твоя Йосипiвна, якщо її рукою написано. Отже, була при цьому.

Вона проковтнула i злякано посунулася до нього.

— Але ж… твiй дядько на той час вже помер!

— Згiдно з довiдкою про смерть, так. А за протоколом шахової зустрiчi — нi.

— Як це нi?!

— Ну… не знаю, — знизав плечима Стас. — Воскрес, щоб дати реванш своєму другу. Чи то ворогу. Чому нi? Диявольський день — шосте нуль шосте.

— Припини, будь ласка, — попросила Оленка, притискаючись до нього сильнiше. — Я не люблю подiбних жартiв. Давай серйозно.

— А якщо серйозно — два основнi варiанти. Перший — мiй дядько ще не був мертвий i довiдку на нього виписали заздалегiдь, знаючи, що це станеться. Шостого червня вiн дiйсно зiграв цю партiю, будучи, зрозумiло, живим. Пiсля неї помер, треба думати з чиєюсь допомогою, i наступного дня його поховали. I другий: дядько Тарас помер, згiдно з довiдкою, а запис цей створений фiктивно з якоюсь метою або ж просто твоя Нiла переплутала дату.

— Вона нiколи й нiчого не плутала, — категорично заявила Оленка. — Я могла плутати, а вона завжди виправляла. Вона мала дуже хорошу пам'ять.

— Гаразд, — згодився Стас. — Тодi навмисно. А тепер будемо думати, який з них бiльш iмовiрний. Невже могло отак… Стоп!

Схопившись несподiвано на ноги, Стас побiг у передпокiй взуватися.

— Куди ти? — Оленка кинулася за ним. — Я з тобою!

«Дев'яносто дев'ята» рулила кривими й вузькими вуличками так завзято, наче Стас дiйсно мiг туди не встигнути. Дерев'янi шахи, знайденi у квартирi Мурашевич, пiдскакували на задньому сидiннi.

— Почекай, — вiдмахнувся вiн на її десяте запитання. — Зараз усе побачиш сама.

Вiдiмкнувши дверi «будинку з привидами», Стас, не роззуваючись, полiз догори i намацав на шафi отой старий шаховий годинник. Обережно зняв його, подивився на циферблати.

У «бiлого» годинника стрiлки стояли на 09–57, у «чорного» заклякли на дванадцятiй i прапорець «упав» донизу.

— Ось, — промовив Стас, обережно ставлячи годинник на стiл. — Оце спецiальний шаховий годинник, за яким вони i грали. Навряд чи пiсля цього ним ще хтось користувався. Вочевидь, пiсля закiнчення партiї мiй дядько поставив його сюди, а Мурашевичка, забираючи усе пiсля його смертi, просто забула зазирнути нагору.

— I що? — не зрозумiла Оленка.

— А ось що. Перед початком партiї годинники виставляються однаково. Судячи з усього, суперники вiдвели собi на обдумування ходiв по три години кожному. Взагалi мiжнародний стандарт — двi години. Бiлими грав Мироненко. Стрiлки його годинника зупинилися без трьох хвилин десята. Отже, дядько Тарас грав швидко i зi своїх трьох годин використав лише одну неповну. А от Ратушняк, який грав чорними i дуже хотiв вiдiгратися, свiй час використав. Коли я уперше побачив цей годинник, стрiлки «чорного» показували за п'ять хвилин дванадцята. Це вже я сам, вiд нiчого робити i аби перевiрити чи годинник працює, натис кнопку. Годинник був заведений, тому стрiлка дiйшла оцих п'ять хвилин до дванадцятої i прапорець «упав». Ще й дзвiнок спрацював, налякавши мене. Тож до чого я веду… — Стас зiбрався з думками. — Уся партiя тривала практично чотири години. За свiдченнями Курилихи, Ратушняк з'явився тут ще зранку, о десятiй. А пiшов пiсля шостої. Чотири години вони грали у шахи. Нехай годину вiн бальзамував. Разом п'ять. Три з половиною години залишалося на те, щоб умертвити Мироненка, покласти до труни i дати тiлу охолонути. Прокурор прибув близько шостої, i на той час Ратушняк вже закiнчував бальзамування. Реально закiнчував. I Мамчур це бачив. Чорти… Невже воно дiйсно усе може так бути? Якщо ж урахувати, що прокуроровi не терпиться отримати будинок, то, ймовiрно, вiн i був замовником. А прийшов перевiрити, чи виконана робота. О, Господи…

Оленка тiльки сидiла й дивилася, як вiн розпачливо хитає головою. А пiдстави для розпачу були неабиякi. Прикрий маразматичний дiдуган, з яким мав честь i задоволення працювати Стас, залишався єдиним живим свiдком, а, можливо, й спiвучасником, якщо взагалi не усього, то чогось важливого, що могло б усунути усi його проблеми. Але Стас не бачив реальних механiзмiв змусити його заговорити.

Тому за кiлька хвилин на цьому ж столi стояла шахiвниця i на нiй вже точилися баталiї, поки Оленка готувала вечерю. Чорнi та бiлi фiгури рухалися по клiтинках у суворiй вiдповiдностi до записiв на паперi. I несамохiть уявлялися двоє людей поважного вiку, застиглих у незрозумiлiй для стороннього суперечцi. Своїй останній суперечці на цьому світі.

Мироненко грав швидко i гостро. Пожертвувавши, як i належить, двох пiшакiв у дебютi, бiлi захопили центр дошки, вивели з тилiв «важку артилерiю» i напирали не на жарт. Так, наче сам шахiст, розумiючи, що грає востаннє у життi, вирiшив влаштувати такий собi прощальний бенефiс майстра.

Ратушняк захищався обережно, довго обмiрковуючи кожний хiд, страхуючись вiд найменшої помилки. Здавалося, i вiн розумiв, що у разi повторної поразки, суперник забере iз собою назавжди можливiсть вiдiгратися. Уявлялося, як цей старий зi щурячими рисами зовнiшностi тремтячими пальцями пересуває фiгури, похитуючи при цьому головою з боку в бiк i боязко зиркаючи на годинник.

Партiя без перебiльшення була цiкава. Ближче до тридцятого ходу атака бiлих сповiльнилася. Ратушняк зумiв-таки вибудувати в'язку оборону, у якiй загрузли атаки Мироненка, i той побачив, що нахрапом суперника не вiзьмеш. Але час Ратушняка невблаганно спливав — надто довго старий обмiрковував ходи, що зупинили-таки невгамовного дядька Тараса. Стрiлка Ратушнякового циферблату невблаганно пiдповзала до червоного прапорця.

Вечеря уже давно готова, проте жiнка, якiй цього вечора довелося господарювати на кухнi «будинку з привидами», не наважувалася нагадати про неї. Вiдволiкли запахи.

— Смачно пахне, — зауважив Стас, вiдриваючись вiд дошки. — Зараз. Пробач.

— Нiчого. Бачу, ти сподiваєшся витягти з цього папiрця ще щось?

— Хотiлося б… — вiн зосереджено потер пiдборiддя.

— Розумiєшся на цьому?

— Бiльше нiж… — лише тепер Стас остаточно вiдiрвався вiд дошки. — Колись, ще у дитинствi, батько привiв мене на секцiю боксу. А мене тягло до шахiв. Майже рiк тато навiть не уявляв, що я бiгаю в iнший зал поверхом вище. Спробував мені пояснити, що чоловiк зобов'язаний умiти добре махати кулаками, аби захистити себе. Тодi я спитав, як вiн здогадався. «Бачу, ти нiколи синцiв не приносиш», — вiдповiв тато. «Отже, розум важливiший, — пожартував я, — адже допомiг менi уникнути синцiв, а тобi викрити мене».

— I чим скiнчилося? — запитала Оленка.

— Довелося на два фронти, — засмiявся Стас. — Тато у мене був упертий. I що цiкаво — бокс шахам нiяк не допомiг. Ото настукають тобi по головi на другому поверсi, а на третьому пiсля цього вже не думається. А от на ринзi, завдяки вмiнню прорахувати наперед, часом непогано вдавалося.

А ситуацiя до сорокового ходу докорiнно змiнилася. Атаки Мироненка виснажилися, i почала даватися взнаки численна перевага чорних. Вибудуванi дядьком позицiї трiщали по швах i загрожували розвалитися, пiсля чого партiя мала перетворитися на добивання невдахи-полководця. I тепер Мироненко просто затягував гру, розраховуючи, що Ратушняк не встигне цього зробити.

Скоро стрiлка зачепить i почне пiдносити прапорець догори, що має у шахах назву цейтнот. Реально у пенсiонера-хiрурга залишалося на все про все близько шести-семи хвилин. Потiм прапорець впаде, автоматично оголошуючи його поразку, хоч якою була б ситуацiя на шахiвницi. Уявлялося, як старий Ратушняк бачить, що реальна i заслужена перемога знову вислизає з рук. Його охоплює вiдчай. Напевно, колишнiй завiдувач хiрургiєю надавав цiй партiї дуже великого значення.

А що далi? Анекдотична ситуацiя? Так звана китайська нiчия? Як у «Дванадцяти стiльцях» або «Джентльменах удачi». Тiльки iз серйознiшими наслiдками. Маячня…

Боже, яка маячня!!!

Ну, хоча б тому, що старий хiрург iз тремтячими руками фiзично не мiг цього зробити. Уявилася кремезна фiгура дядька Тараса поруч iз згорбленим пенсiонером, що нагадував маленького щурика. Справдi маячня, навiть якщо б у Ратушняка на ґрунтi втраченої перемоги й стався нервовий зрив. Не убив би вiн Мироненка, гепнувши дошкою по головi. А якщо не дошкою i не по головi? Якщо збiг обставин виявився iншим?

Оленка слухала його невиразнi припущення, якi важко було назвати версiями, i заперечливо хитала головою.

— Навiть якби уявити, що таке сталося, навiщо б Йосипiвна допомагала йому? Нi… Маячня!

— Маячня… — згодився Стас. — Тим паче… Якщо партiя дiйсно вiдбувалася шостого, то вона знала, що дядько помре, адже довiдку про смерть оформила напередоднi, а труна вже була у коридорi. Як злiпити усе це до купи?

— Ти би бачив їх разом! — стояла на своєму Оленка. — Це були такi… я б сказала, добрi i теплi стосунки. Не раз вiн приходив до Йосипiвни. Я спостерiгала i навiть заздрила.

— А де була ти? — несподiвано запитав Стас. — Узагалi цiкаво. Де ти була?

— Коли? — не зрозумiла Оленка.

— От тодi. Як вiдбувалася гра. I, виходить, як помер мiй дядько. Ти ж мусиш щось пам'ятати! Як повiдомила тобi про це Мурашевичка? Як змiнилася вона? Людина ж змiнюється, коли помирає хтось близький.

Здалося, вiд цього запитання Оленка знiтилася. Погляд дiвчини несподiвано здригнувся i пiшов кудись убiк. А Стас марно намагався перехопити його i не розумiв, що вiдбувається. В одну мить усе пiшло не так. Невже i їй вiдомо щось таке, чого не можна говорити? Невже взагалi усi навколо…

— Напевно, я була вдома, — зрештою промовила Оленка. — Тому що пам'ятаю, як Йосипiвна увiйшла i з порога заявила, що помер Тарас Андрiйович. А потiм зразу пiшла до своєї кiмнати. Я переживала, запитала чи не треба їй чогось. А вона сказала, що хоче побути на самотi. А за кiлька годин уже пiшла займатися похороном. Отодi я її вже не бачила. Бiльше доби. Чому ти так дивишся? Стасику!

Тепер вiдвернувся вiн. А Оленка сидiла навколiшки i намагалася дiстатися очей коханого, не замовкаючи нi на секунду.

— Ти також щось знаєш, — чужим голосом промовив Стас. — Я бачив. Щось таке вiдомо i тобi. Може ти i не належиш до моїх ворогiв, але знаєш щось таке, чого не можна менi. Принаймнi, позбавитися цього враження менi буде нелегко.

Фiгури застигли на дошцi у повнiй невизначеностi. З боку Мироненка практично матова ситуацiя — до програшу йому залишилося зробити лише кiлька ходiв. Та зовсiм не факт, що за тих кiлька хвилин суперник встигне його добити. З боку Ратушняка жорстокий цейтнот, прапорець готовий впасти. З огляду на це йому також залишилося зробити лише кiлька ходiв. I знову ж таки не факт, що їх вистачить, аби поставити мат хитрому супернику.

Запис на паперi свiдчить про те, що Мироненко здався. У ситуацiї бiльш нiж невизначенiй. Чому? Тому що Ратушняк, якщо не зважати на годинник, фактично зумiв перемогти, i це було б справедливо? Чи може сам дядько Тарас був у цейтнотi, не пов'язаному з шахами? Бачив, що ось-ось йому самому забракне часу, щоб втiлити у життя задумане?

Голова починала болiти. Ще одна загадка. Або ж просто людський фактор, адже сам у подiбнiй ситуацiї Стас не здався б нiколи. Напевно, i батько мав-таки рацiю, стверджуючи, що кулаками потрiбно махати до кiнця.