Мертві квіти

LVIII

Галицький таксист Володя, здiйснивши несподiваний нiчний рейс до Коломиї i налаштувавшись вiдпочити з двадцять хвилин перед дорогою назад, здивовано принишк за кермом, коли практично одразу слiдом за ним у двiр будинку, здiймаючи пилюку, влетiла «дев'яносто дев'ята», яка стояла у Галичi на подвiр'ї, куди вiн привiз лiкарiв. «Щось не те втнув…» — тiльки й встиг подумати вiн, спостерiгаючи, як увесь натовп вдирається до пiд'їзду, де щойно зник дебелий дядько у мокрiй сорочцi.

Штовхнувши дверi, Стас першим увалився до квартири, наперед знаючи, куди бiгти. Мироненко практично лежав на Кашировi, душачи його усiєю масою. Мати iнвалiда, не тямлячись вiд жаху, смикала його за сорочку та волосся, намагаючись вiдтягти вiд сина.

Вiдштовхнувши її, Стас навалився на дядька, та вiдтягти його вiд жертви виявилося не так просто. Мироненко гарчав, оскаженiвши. Гащак iз Нагiрним кинулися допомагати Стасу, але усi разом вони лише дужче тиснули на обох. Нелюдськими зусиллями Стас намагався пiдiпхати пальцi пiд руки дядька, якi тримали шию Каширова. Вiд цього шия здавалася тонкою i ніби взагалі зламаною. Зумiвши захопити один палець Мироненка, Стас гнув його назовнi, сподiваючись, що хоч бiль примусить послабити хватку. Усi у кутку кiмнати борсалися зi стогоном i хрипом, в якому годi було розiбрати хоч слово. Продершись повз Стаса, Гащак завiв лiкоть за шию Мироненка i замкнув намертво, намагаючись придушити його.

— С-сука, вiн шиї не має…

Нещасна жiнка, упавши на пiдлогу у конвульсiях, волала не своїм голосом.

Зрештою Стасовi вдалося захопити вказiвний палець iншої руки нещодавнього небіжчика i тепер вже спрацювати на розлом в iншому напрямку. Бiль мав бути нестерпний. «Клешнi» розiмкнулись, i усi троє разом з виснаженим дядьком завалилися до протилежного кута.

I одразу ж Стас опинився знову бiля лiжка. Каширова з посинiлим безжиттєвим обличчям вклали на мiсце. Розтирали, ляскаючи по щоках, а потiм почали робити штучне дихання. Нагiрний запропонував непрямий масаж. Гащак дременув донизу за аптечкою.

— Стiй! — схаменувся Стас. — Ребра проломиш. Є пульс на «соннiй». Дихати не хоче…

Та обличчя Каширова вже порожевiло. Тiльки вуха… Вдихнувши ще кiлька разiв, Стас побачив ефект. Пiшов кордiамiн. Нагiрний збоку давав поради. Ще двi порожнi ампулки дзенькнули по пiдлозi. А за якусь хвилину Каширов розплющив очi, дихаючи самостiйно.

Проте лiкарям клопотiв вистачало. Мати його сидiла на пiдлозi, вже нi на що не реагуючи. Їй розтерли щоки, зробили iн'єкцiї. Проте очi ще блукали, а губи нестямно ворушилися, повторюючи одне й те саме.

Гащак з Нагiрним пiдтягли її до лiжка, а Стас повернув обличчя, щоб вона побачила сина. Iгор був живий. Жiнка заридала у нього на грудях.

— Тепер з пiвгодини iстерики, — похмуро констатував Нагiрний. — Хоч би наново не придушила. Може «швидку» викликати?

— А заразом i мiлiцiю… — похитав головою Стас. — Зажди. Думаю, гiрше вже не буде.

— Не знаю… — скривився Гащак, киваючи головою на третього учасника драми.

Дядько Тарас сидiв на пiдлозi, притулившись спиною до стiнки, i тер груди злiва.

— Аптечка порожня, — констатував Нагiрний. — А ну, я до таксиста…

— Вам погано? — нахилився до нього Стас.

— Менi вже добре не буде. Нiколи.

Прихiд усіх до тями затягнувся. Зрештою, нещасна жiнка вiдлiпилася вiд лiжка сина i сiла на стiльчик. Каширов дихав рiвно, вивчаючи стелю над головою. Вочевидь, це було його звичним заняттям.

— Ти в нормi? — запитав його Стас.

— У нормi.

— Дихати нормально?

— Так. Усе гаразд.

— Думати i говорити можеш?

— Можу.

— А ви?

— Можу, — приречено вiдповiла його мати.

— I що, будемо викликати мiлiцiю? Чи самi все з'ясуємо? Як, Iгоре?

— Менi однаково, — махнув рукою той.

— Самi, — твердо промовила жiнка, дивлячись унiкуди.

Двадцять два роки тому, ще живучи у Сумах, Ганна Каширова розлучилася з Геннадiєм Коваленком. Розлучалися гучно, скандально, через суд, подiливши усе порiвну, у тому числi й дiтей. Iгор лишився з нею, а Вiктора батько забрав до iншого мiста. Навiть прiзвища близнюкiв тепер були рiзнi. Проте брати регулярно спiлкувалися. Жоден з батькiв не ставив перепон, аби дитина бувала у другiй сiм'ї. А потiм сталося нещастя. Iгор, вiсiмнадцятирiчний юнак, отримавши вже повiстку до армiї, на гулянцi вилiз на дерево, а впавши, пошкодив спину. Обiйшлося без перелому хребта, проте наслiдки травми виявилися жахливими — забiй спинного мозку, крововилив, нерухомiсть нiг. Усi лiкарi виносили однаковий вирок i вважали лiкування безперспективним. А наступного року помер їхнiй батько. Дев'ятнадцятирiчний Вiктор, навчаючись у ПТУ, не вiдхрещувався вiд проблем брата й матерi, допомагаючи усiм, чим можливо. Звiсно, сiм'я бiдувала.

— Гадаю, саме тодi, — крiзь сльози розповiдала жiнка, — Вiтя почав займатися чимось таким… через потребу в грошах… Якiсь пiдозрiлi друзi, темнi справи… Одного разу, коли Вiтя приїхав до нас, слiдом за ним з'явилася машина. З неї вилiзли люди. Вiктор говорив з ними, а потiм його кинули на землю i почали бити. Сильно. Я здiйняла галас i вискочила у двiр. Вони припинили i поїхали. А перед тим, я сама бачила, як один влупив його кийком по спинi. Якийсь час Вiтя не мiг пiдвестися. Мене охопив жах. Здалося, це якийсь рок, i тепер уже другий мiй син зляже. Проте обiйшлося. Вiтя встав. Сказав, щоб я не переживала, i що йому на якийсь час потрiбно сховатись.

Усi слухали, не перебиваючи, а вона продовжувала:

— Тi люди, точнiше двоє з них, з'явилися за два тижнi. Запитали, де Вiтя. Я сказала, що не знаю. Тодi бандюгани вдерлися до квартири i побачили Iгоря. Вони ж як двi краплi води… Я мовчала, аби врятувати Вiтю. Вони не вбивали iнвалiда б… Стягли його з лiжка, а там… вiн же ходив пiд себе. Словом, зрозумiли його стан. А я збрехала, що пiсля їхнього побиття син тепер такий, бо хребет пошкодили. Вони наказали мовчати, iнакше вб'ють усiх. А ще пообiцяли, що грошей привезуть, якщо сидiтимемо тихо. Сусiди ж бачили і машину, і хто бив. Навiть номер запам'ятали.

— I що? — не витримав Стас.

— Привезли грошi. Навiть багато. Дуже. Потiм з'явився Вiтя. Ми боялися, що обман розкриється i тодi вони… тому виїхали. Квартиру продали. I ту, батькову також. Поїхали… словом, зовсiм в iнше мiсто. А Вiтя… вiн зрозумiв, як можна заробляти грошi. Я не хотiла, я була проти!

Стас мовчки слухав, не здатний охопити можливостi людської фантазiї, спрямованої на те, як прогодувати себе у цьому свiтi. Iгор мовчав, а жiнка вже не могла зупинитися.

Черговим кандидатом на «розводку» тут, у Коломиї, був багатий приватний пiдприємець. Над'їхавши пiд час пiкнiку, де той був iз жiнкою, Вiктор спровокував бiйку, отримавши при цьому по спинi. Одразу ж упав. Вивезли «швидкою». Сама ж мати хлопців, буцiм-то випадково гуляючи поруч, вiдзняла процес на вiдеокамеру. Вiктор, як i годиться, зник, а вона за два тижнi почала «розкручувати» товстосума. Благо, досвiд уже був.

— Абзац… — дивувався Нагiрний. — Подавати кiлькарiчного спінального хворого, наче свiжого! I що, невже нiхто не розiбрався?! Невропатологи хреновi… Їм що, повилазило?!

— А ми добре доглядаємо Iгоря, — пояснила вона. — Пролежнiв немає нiколи. А перед самим цим ставимо йому на спинi свiжi синцi…

— А переломiв хребта у нього i не було, — додав Гащак. — Тож нi на рентгенi, нi на «комп'ютерi» жодних ознак… Уявляєш?

— А пункцiя? — не вгавав Нагiрний. — Це ж видно буде по складу спинномозкової рiдини — свiжа травма чи нi.

— А пункцiя — справа добровольна, — нагадав Стас. — Якщо пацiєнт не хоче — примусово не зробить нiхто.

— Пропонували? — з-пiд лоба запитав Нагiрний.

— Аякже… — знизала плечима Ганна. — Тiльки ми вiдмовлялися. А вони лякали, що iнвалiдом залишиться. Нiби ми й так не знали…

— Сiчеш? — скрушно похитав головою Стас. — Генiально. Навряд чи в iсторiї аферистiв iснує подiбний приклад. Схоже, це перший. А далi?

— А далi не пощастило. Пiдприємця цього на той час уже слiдчi крутили. Десь з якогось приводу вiн у них там був пiд прицiлом. Ми цього не знали. Хотiли, щоб тихо. Ну, а слiдчий випадково пронюхав, що вiн ще когось там покалiчив, тобто Iгоря. Вирiшили скласти усе до купи. Почали до нас їздити, покази вибивати. Ми — нiчого. Вiн же нам уже заплатив, скiльки ми хотiли. Вiд усього вiдхрещувалися. А слідчий дуже вже намiрився бiзнесмена засадити. I так i сяк… Тому й бiля нас постiйно крутився. Словом, не догледiли ми. Розкопав цей усе, сам на те не сподiваючись. А тодi й заявив прямим текстом, що Вiктора запроторить до в'язницi, а ми без нього точно загнемось. Тому… Забаг стiльки, що у нас не було. Вiддали йому усе i ще виннi залишились. А слiдчий за той час до вашого району перейшов, на пiдвищення.

— Як прiзвище? — зриваючись з мiсця, вигукнув Стас.

— Мамчур.

— Шляк би його… — взявся за голову Нагiрний. — Нашої завiдувачки фаворит… Вiн же дiйсно у Коломиї до цього працював!

— Ну, ось. Ми думали, може забуде. Думали, як би то знову втекти. А куди без грошей! А тут приїхав несподiвано. Каже, що є справа. Як зробите, нiхто нiкому не винен. Розходимося i працюйте далi, країна велика. I фотографiю привiз… от, його.

Мироненко слухав мовчки, наче уже все зрозумiв. Склавши руки на грудях, опустивши голову i заплющивши очi, здавалося, думав про своє.

— Мамчур ваш знав, коли вони, — жiнка кивнула убiк дядька Тараса, — з'являться у Коломиї. Там, бiля музею тихе мiсце. Вiн iз жiночкою тiєю у музеї довгенько сидiли. А потiм… Вiтя як завжди. А Тарас Андрiйович валізу нiс, ну, таку, як музиканти баян тримають. Ним i вдарив. Далi все як зазвичай. Тiльки… грошей вони не мали. Або давати не хотiли, не знаю. Вам краще вiдомо. А Мамчур каже: нiчого, крутити далi. А я бачила, що не з тих вони. Вiн i лiки привозив, i з лiкарями говорив. Я б сказала — швидше дiйсно допомогти хотiв, а не вiдкупитися. Ну, ми на своєму стояли, а потiм…

Ганна мусiла випити води i лише тодi продовжила:

— А потiм несподiвано зателефонував Мамчур i сказав, що усе скасовується, але щоб ми нiкуди не подiлися. Чоловiк цей, вiн казав, помер вiд серцевого нападу i у разi чого вiн «повiсить» його на нас, нiби це ми своїми домаганнями зробили. Нам залишалося тiльки сидiти i чекати. От i все. А потiм… вдерся вiн… той, хто наче як помер…

— Нi, не все. Помиляєтеся, — промовив Стас, дивлячись їй прямiсiнько у вiчi. — Це ще далеко не все, i цiкавить мене бiльше, анiж усi вашi попереднi афери. Я хочу знати, навiщо ваш другий син, Вiктор, умисно машиною збив насмерть Неонiлу Мурашевич — ту саму, з якою дядько Тарас приїздив до музею.

Обличчя жiнки посiв переляк. Справжнiй. Вона вже вiдкрила рота, але Стас так i не дав сказати:

— Тiльки не заперечуйте цього, адже я знаю точно. Iнакше ми просто пiдемо i ви залишитеся наодинцi з ним. I нiкого покликати на допомогу просто не встигнете. Я хочу знати, чому…

— Вона якимось чином розкрила нас, — озвався на своєму лiжку Каширов. — Вiктор прибрав її як свiдка.

— Звiдки ви взяли? — не зрозумiв Стас. — Можливо, цю iдею пiдкинув вам той самий Мамчур?

— Нi, — гiрко зiтхнула жiнка. — Не вiн. Мамчур бiльше не з'являвся. Вона сама знайшла якимось чином. Одного разу по обiдi пригнав Вiтя i сказав, що увечерi, коли вiн дасть знати, я повинна зателефонувати до неї i, повiдомивши, що маю щось важливе, попросити вийти надвiр. Я так i зробила. Я… не знала…

— Вiктор у той день несподiвано побачив її у себе у Франкiвську на територiї підприємства, де працював, — додав зi свого мiсця Каширов. — Ця жiнка якось вичислила його i ходила шукати.

— I ви їй дзвонили? Ви упевненi, що саме ви дзвонили їй того вечора, щоб викликати надвiр?

— Так, — тихо промовила Ганна, опускаючи очi.

Усе ставало зрозумiлим. Залишаючись важливим учасником подiй взагалi, Беркович ставав непричетним до убивства Мурашевич, а хибний слiд, який вiв до нього, тепер пояснювався дуже просто. Проводячи iнтернет Коцелкам, майстер мав вiд'єднати телефон, а закiнчивши о восьмiй, мав перевiрити чи апарат працює. Тому й натис машинально кнопку повторення останнього дзвiнка, адже апарат був обладнаний цiєю функцiєю. Тому й вiдбувся дзвiнок на телефон Мурашевички, дезорiєнтувавши таким чином усе Стасове слiдство. Восьми секунд Берковичу було достатньо, аби почувши незнайомий голос у трубцi, оцiнити роботу телефона. I ще уявилось, як вдершись у масцi до будинку майстра, вiн приставляє пiстолет до його голови, змушуючи зiзнатися у посiбництвi убивству. Отже, вину людини слiд доводити все-таки фактами i логiкою, а не силовими методами.

Стас раптово пiдвiвся. Мироненко лише мляво повернув до нього обличчя.

— Ходiмо, дядьку Тарасе. Чинити самосуд я вам однаково не дам. Вiктора тут немає, а з цих карати вже нiкого.

Його пiдвели пiд руки й потягли до машини. Лише у дверях Стас обернувся i кинув на прощання:

— А шукала Йосипiвна на територiї «Молочної країни» зовсiм не вашого сина.