Мертві квіти

LVI

Дзвiнок у дверi тепер завжди примушував Оленку здригатися. За кiлька днiв пiсля виписки iз вiддiлення їх було зовсiм небагато, отих дзвiнкiв. Проте щоразу вона напружувалася i лякалася.

— Знаєш, — одного разу сказала вона, — весь час здається, що зараз увiйде хтось i щось скаже. I усе переграється укотре. I ми знову залишимось. I це тягтиметься вiчно.

— Не бiйся, — вiдповiв Стас. — Вирiшено остаточно i безповоротно. I повiр: немає такої людини, яка змусила б мене залишитися. Крiм тебе, звiсно.

Але цей вечiрнiй дзвiнок чомусь рiзонув i по його напружених нервах. Останнiй вечiр у Галичi. Остання нiч. Зранку у дорогу. Вони кидають усе як є — Оленчину квартиру, роботу. Паперовi клопоти вiдкладаються на потiм. Лише одна справа не могла чекати — вiд'їзд. Подалi з мiста, яке залишило стiльки неприємних вражень.

Нiчого не має перешкодити. Оленчинi речi вже у машинi. Машина пiд будинком. Навiть тих, кого належало називати не iнакше як партнерами, попередив, i вони не мали нiчого проти. Стас навiть запропонував ключi вiд будинку спочатку Берковичу, а потiм i прокурору. Обидва вiдмовилися, просили тiльки не забути про термiн переоформлення документiв i побажали щасливої дороги. Нарештi, Галич вiдпускав.

— Давай не вiдчиняти, — попросила Оленка.

— Ти що? Машина пiд вiкнами. Припини. Вiдзавтра працюватиму над твоїм психологiчним станом.

Гащак i Нагiрний стояли в отворi дверей, демонстративно тримаючи пляшку.

— Ти глянь, — здивувався Стас. — Диви, хто прийшов! Не згордували. А чого ж таку маленьку?

— Тобi їхати зранку. Знову плакатимеш, що обставини не дозволили.

— З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, — посмiхаючись, зауважила Оленка.

— Ви про пляшку? — не розгубився Нагiрний.

— Про вас! Роздягайтеся! Якраз на вечерю. Тiльки атмосфера у нас вже похiдна, вибачайте.

— Ось так… — невiдомо кому жалiвся Гащак. — Налетiв, пройшовся по мiсту наче буревiй, забрав найлiпше, i ну вас усiх. Киснiть далi у своєму болотi…

— Припинiть, — смiявся Стас. — Краще давайте на кухню. У господинi роль керуюча.

— Ну, звiсно! — пiдхопив Нагiрний. — А там лiкарняний листок закриємо, i вiчна посудомийка. Таке воно життя української жiнки.

— Дякую, Богдане Петровичу, за райдужнi перспективи! — обурилась Оленка.

— А чого без шефинi? — запитав Стас. — Не запрошували iз собою? Чи вiдмовилася?

— Ну, ти ж їй серце розбив! Тепер усе на нас нещасних знову виллється.

— А якщо серйозно?

— А якщо серйозно, то не казали, — пояснив Нагiрний. — Ви ж не спрацювалися. Видно було. То навiщо? А хотiлося на прощання душевної атмосфери.

— Щоб усi свої, — пiдказав Гащак.

— Дякую, що за свого маєте, — серйозно промовив Стас. — Я… вiрите, чесно, їдучи, у цьому мiстi нi за чим не шкодую. Окрiм вас. Можете не вiрити.

— Игим… — нiяково крякнув Нагiрний. — Усе у нас неправильно iде. Щоб такi розмови вести, там уже тiльки на днi має лишатись. А ми…

— Нiчого подiбного! — встрягла Оленка. — Усе правильно. Отже, думки від душi, а не з п'яної голови. Так, любий, за хлiбом. I то миттєво. А ми тут покуховаримо.

Пiдхопилися усi, але Стас одразу ж посадив їх назад i як був, у спортивному костюмi, вискочив за дверi. Душа спiвала: все-таки останнiй галицький акорд не звучатиме похмуро.

Постать, що вiдокремилася вiд водостiчної труби, була кривою i згорбленою, а звук, з яким кiстлява рука ковзнула по iржавому залiзi, вилив порцiю холодної води поза шкiру. Темрява ховала його обличчя. Каптур аж закривав очі.

Вiн зробив крок назустрiч, щоправда, так i не вiдпустивши труби, наче без неї мiг упасти. Тодi нахилився до машини, яка стояла зовсiм поруч. А тремтячий та скриплявий голос промовив:

— Що, тiкаєш?

Цей тембр важко було не впiзнати. Проте слабкiсть продовжувала розливатися по ногах i лише за яку хвилину мало вiдбутися повернення до нормального стану.

— Чого менi втiкати, просто їду. Немає нiчого доброго у вашому мiстi, щоб тут висиджувати. Дiра дiрою. Гадюшник.

Не без зусиль рухаючись, Ратушняк наблизився упритул. На ньому була звичайна штормiвка, каптур якої у темрявi справив таке неприємне враження.

— А ви чого тут о такiй годинi?

— На тебе прийшов подивитися. Завтра ж буде пiзно.

— Чого ж, — вимушено посмiхнувся Стас. — Ще приїду. Папери у кадрах лишилися. Плюс бухгалтерiя. I вам до побачення зайшов би сказати.

— Дурню, не тому що їдеш! — прорипiв Ратушняк. — Узагалi пiзно.

Нове неприємне поповзло у грудях. Ого… Що верзе цей маразматик? Як — узагалi? Що мається на увазi?

— Ви говорите загадками, — якомога твердше вiдповiв Стас. — Пiзно для чого?

— Не для чого, а для кого! — пояснив старий. — Для тебе пiзно. У глобальному розумiннi. Жив чоловiк, чогось хотiв, на щось сподiвався… А потiм — уже пiзно.

— Ви верзете дурницi, — зауважив Стас, не упiзнаючи власного голосу.

— Якщо дурницi, то чого ж ти злякався?

Ратушняк заглядав знизу, з-пiд каптура, запалими надокучливими очима, але бачив його наскрiзь. I вiд цього неабияка злiсть починала забиратися не на жарт, витискаючи отi першi, ще бiльш недоречнi вiдчуття.

— Iване Павловичу, навiщо ви прийшли? — твердо запитав Стас. — Якщо прощатися, прошу в дім. До Гащака i Нагiрного. Якщо маєте що iнше, то кажiть тут. Мене чекають.

Старечий смiх у темрявi, ще й з-пiд каптура, звучав без перебiльшення зловiсно.

— Юначе, такому вiдпрацьованому матерiалу, який стоїть перед тобою, не личить пити горiлку у компанiї поважних лiкарiв. А прийшов я задовольнити твоє прохання.

— Яке? — не зрозумiв Стас.

— Ти ж хотiв грати у шахи. Я готовий.

— Ви… при своєму розумi? — у Стаса натурально перехопило подих. — Грати з вами у шахи?! В останню нiч перед вiд'їздом? Хоча… У вас же патологiчна тяга грати з людьми у шахи безпосередньо перед фатальними поворотами у їхньому життi.

От тепер справдi схотiлося зазирнути у жовтявi очi старого, шкода, що темрява.

Скриплячий смiх зазвучав ще єхиднiше.

— I це усе, до чого ти доглупав? Шмаркачу… На бiльше мiзкiв не стало. Отже, i грати нема з ким. А я вже намiрився.

— Чого ж так пiзно намiрилися? — запитав Стас.

— А менi нiчого не було вiд тебе потрiбно. Ти ж сам на бажання хотiв.

— А тепер, виходить, щось треба. Бажання з'явилося? За пiвдоби до мого вiд'їзду. Яке?

— Здогадайся.

— Тупий… — розвiв руками Стас. — Оголосiть умови. Може, й зацiкавить.

— А твоя умова без змiн. Виграєш — про дядька твого непутящого розповiм, бо так нiчого й не знатимеш.

— А програю?

— У Галичi залишишся, — прокашляв старий.

— Що?!

Обурення, яке охопило Стаса, важко було передати. Як же хотiлося вiдвiсити цiй наглотi добропорядного шалобана! Нi, не вдарити, адже на стару людину аж нiяк не пiднялася б рука. Саме клацнути середнiм пальцем точнiсiнько у лоба, як оце «винагороджують» одне одного школярi на перервах.

— Здається, це прояви глибокого маразму, — похитав головою Стас.

— Отже, ти повинен легко виграти i отримати своє.

Голос Ратушняка тремтiв дедалi бiльше, а похитування голови розрiзнялося навiть у темрявi. Бракувало тiльки, щоб вiн i без шалобанiв тут рухнув.

— Я взагалi не гратиму, — крiзь вимушений смiх оголосив Стас. — Тому що таємницi покiйного дядька мене бiльше не цiкавлять, а залишатись я не можу за жодних обставин. Бувайте здоровi.

— Дурню, — прокректав старий вже у спину. — Однаково ж залишишся. Тiльки… краще б — програвши менi…

Смисл почутого доходив поступово. Вiн сповiльнював ходу, в'яжучи ноги, а одночасно розпалюючи неабияку лють. Ця стареча ворона, для якої вiн пошкодував стусана, вперто намагалася каркати до кiнця, бажаючи безглуздим залякуванням очорнити останнi години його перебування. Останнi де — у Галичi чи не тiльки?

— Чим по бабах лазити, краще б додому зайшов. Може б i надумав ще…

Остаточно зупинитись вдалося лише за рогом будинку. Крамниця свiтилася поруч. Ще вiдчинена. Хлiб… Але думки перебували вже геть зовсiм в iншому мiсцi. Ратушняк справдi щось знав. А можливо, взагалi усе. Нормальна людина на його мiсцi або мовчала б, або казала, що хоче. Цей, що, вочевидь, виживав iз розуму, вирiшив гратись. Але хай там що, а вiн натякав на небезпеку. Остання фраза свiдчила про те, що пiдказка зараз у будинку, якого для Стаса подумки вже не iснувало.

Проте будинок стояв на мiсцi. А ключi вiд нього досi залишалися у Стаса. Тiльки навiщо ж так складно? Пенсiонер хотiв погратися. То пограємось. Чомусь вiн хоче, щоб Стас залишився. Нехай. Вiн залишиться. В обмiн на важливу iнформацiю. Навiщо гаяти час, граючи у шахи i ризикувати, що хтось iз них залишиться без бажаного? Проста угода. Кожен задовольняє умови iншого. Просто зараз. I хто при цьому завадить Стасовi прокинутися зранку, завести машину i, забравши Оленку, виїхати-таки у потрiбному напрямку? Закони честi? Смiх та й годi.

Вiн кинувся назад, але бiля труби вже нiкого не було. Ратушняк зник. Стас пробiг двiр i вискочив на iншу вулицю. Немає. Коли?! Вiн же ледве ходив! Пробiгши вулицею в обидвох напрямках, Стас заскочив назад у двiр, а потiм знову до хлiбного. Дива. Стоп! Старого могло притиснути до вiтру i вiн просто у пiд'їздi…

Але й це припущення не справдилося. Вiдчинивши дверi Оленчиної квартири, Стас пройшов до кiмнати.

— Чого ти так довго?

— Немає вже хлiба. Пiзно. До вокзалу скочу. Ключi вiд машини тiльки взяти.

— Та треба тобi його! — кричав з кухнi Нагiрний. — Подивись, якi ми вареники лiпимо!

Оленка дивилася перелякано, щоб не сказати бiльше.

— А навiщо тобi це… Що ти замислив?!

— Нiчого! — Стас швидко сховав пістолет до кишені. — За хлiбом i назад. А без цiєї штуки я зарiкся ходити. Просто вискочив на радощах так швидко i забув удома. Ти чого? Момент.

Поцiлувавши її, Стас вискочив надвiр. Ще раз озирнувся. Нiкого. «Дев'яносто дев'ята» полетiла у напрямку найзловiснiшого у Галичi мiсця.