Мертві квіти

ХXII

Будинок похмуро мовчав, приймаючи того, з ким невдовзi мав розпрощатися назавжди. Стас швидко перевдягся i набрав номер.

— Так… Ти вже вдома?

— Навряд чи це варто так називати, — невесело посмiхнувся вiн. — Принаймнi, доїхав. Усе гаразд.

— Я… Пробач, я таки дзвонила дядьковi.

— Навiщо? — не витримав Стас. — Що вiн зможе? Для чого воно йому?

— Вiн приїде, — промовила Олена. — Я боюся за тебе. I… самiй також страшно.

— Гаразд, — перервав Стас. — Про це потiм. Набери мене зараз. За двi хвилини.

Знявши колодку, вiн пiднявся на горище, обдивився, а потiм спустився до середини сходiв i сiв, точнiсiнько так, як учора. Лице пашiло у передчуттi можливої розгадки. Що не кажи — розумна людина отець Назарiй. Той, хто ходить, не залишаючи слiдiв, — не завжди нечиста сила. Справдi, не завжди. Нечиста сила в нас самих. Це вже точно. Серце стукало, вiдраховуючи секунди до того моменту, коли вдасться хапнути її за хвоста.

Є!!! Воно.

Вiн слухав Оленчинi дзвiнки, тримаючи у руцi телефон. Треба вiдповiсти, нехай не переживає.

Заховавши трубку до кишенi, туристичною сокирою Стас почав навмання розгрiбати шлак на горищi, наштовхуючись незмiнно на застиглий розчин i дошки перекриття. Здiйнялася чорна пилюка, а вiн рив у рiзних мiсцях i напрямках, поки не натрапив на якусь щiлину. Гострий кутик сокири вишпортав тонкий дрiт в оболонцi. Обережно посмикуючи за нього, щоб не порвати, розгрiбаючи шлак за ходом знайденої проводки, Стас просувався у напрямку кута горища, за димохiд, коли дрiт пiшов у глибину. А далi з'явився полiетилен, грубий пакет. Ось куди ти ховаєшся, друже…

Розтявши його, Стас вiдчув на дотик пластмасову поверхню. Розгрiбши чорний шлак, похитуючи з боку в бiк, вiн звiльнив коробку завбiльшки зо три цеглини.

— Мудрецi, вашу мать…

Вiн повернувся до центру горища i почав тягти дрiт у протилежному напрямку. Обережно пiдкопував, розумiючи тепер, що на тiм кiнцi також знайдеться коробка, щоправда, значно бiльша. Не пошкодити б її! Друга коробка, запакована у полiетилен, знайшлася за кiлька хвилин. Вона була i справдi значно бiльша, зате плеската. Його охопила навiть не радiсть, а щось близьке до ейфорiї. У шлакове перекриття був закопаний домашнiй кiнотеатр! Зрозумiло, без телевiзора. Чого-чого, а його тут не знайдеш. Зате звукова установка була у повнiй комплектацiї.

За годину кропiткої працi вiн розкопав практично усе. Чотири стацiонарнi колонки встановленi по кутах горища. Сабвуфер iз низькочастотним динамiком був схований там, де починалися сходи, адже потребував бiльше простору, а центральна колонка… Це ж через неї «привид родича» стукався у дверi внизу! Так i сталося. Вона вiдшукалася за дошками, що оздоблювали стiну над сходами. Саме цей динамiк i зреагував на сигнал, який надходив на його мобiльний телефон пiд час прийому дзвiнка. Щасливий випадок. Не дарма вухо почуло щось знайоме — ритмiчнi коливання, якi доводилося не раз чути у динамiках звукової апаратури у момент надходження дзвiнкiв, якщо телефон був поруч.

Вiдкриття вражало. До такого трюку треба було додуматися! Дуже кмiтлива й розумна людина, висловлюючись термiнологiєю отця Назарiя, впустила у себе сатану, аби полякати його, Стаса, вiдвадивши вiд бажання жити у цьому будинку. Аудiосистема працювала бездоганно i п'ятиканальний звук, розповсюджуючись у товщi шлакового перекриття, давав живi враження ходiння по горищу i стукання у дверi. Винахiдливий жартiвник спромiгся записати на компакт i старечий кашель, не кажучи вже про стуки-грюки i решту. А гучний рип, який з'являвся при раптовому вiдключеннi працюючих динамiкiв, сприймався як закривання потаємних дверцят схованки, куди втiкав «привид».

Вражено розгорнувши полiетилен, Стас побачив i пусковий пристрiй. DVD-програвач був вбраний у металеву раму, кострубато зварену звичайним методом, зате чiтко пiдiгнану пiд його розмiри. Корпус плеєра мiцно сидiв у рамi, до неї намертво крiпилася металева трубка, в якiй фiксувалася ще одна знайома з вигляду рiч. Господи… Привiд автомобiльної сигналiзацiї! Щось подiбне було пiд капотом його «дев'яносто дев'ятої». Точнiше, пiд капотом була чорна пластмасова коробочка, яка мiстила блок управлiння усiєю сигналiзацiєю, а те, що тут у трубi, на його машинi монтувалося у дверцятах i вiдсувало засувку фiксатора, щоб вiдчинити дверцята. Те, що називається центральним замком. У даному ж випадку цей штир тиснув на кнопку, вмикаючи звуковий пристрiй дiвiдiшки. I уся ця система, так виходило, повинна керуватися маленьким пультом, таким самим, який мала його «дев'яносто дев'ята», i який лежав зараз у кишенi штанiв!

Стас витяг пульт, на якому було лише три кнопки. Велика штовхала штир уперед, блокуючи дверцята машини. Отак само хтось за межами будинку натискав велику кнопку на своєму пультi i вже оцей штир, що монтувався у трубцi, тиснув на кнопку DVD-плеєра, вмикаючи його. Схоже, увесь компакт-диск був записаний оцими грюками та зiтханнями i щовечора їх вмикали з того мiсця, на якому закiнчувалося минулого разу. Напевно, зловмисник мав змогу стежити за вiкном горища, щоб натиснути маленьку кнопку, одразу вимикаючи плеєр, щойно хтось пiднiмався на горище. Он воно як. Та й радiус дiї автомобiльної сигналiзацiї свiдчив про те, що той, хто вдавався до таких хитрих жартiв, мав завжди бути неподалiк. Практично поруч.

Стас курив, стоячи на ґанку i оглядаючи непомiтно сусiдськi будинки. Де сховався вiн? Той, хто виконував чиєсь диявольське замовлення. Як i все на його викоханiй машинi, сигналiзацiя стояла найвищого ґатунку i радiус її дiї становив майже сто п'ятдесят метрiв. Якщо той, хто це робив, мав не гiршу, то саме в такому радiусi слiд шукати i його самого. От тiльки як?

Думки навалилися з новою силою. Як використати це вiдкриття для власного захисту? Якщо прокурор цiлеспрямовано риє йому яму, то, можливо, знає i про цю «iграшку». Отже, вiдкривати карти ще рано. Тодi коли? Як його посадять на лаву пiдсудних? Що тодi це доводитиме? Мало. Вiдкриття давало надiю, але як мало його було для перемоги!

Телефон завiбрував у кишенi i на табло висвiтився знайомий номер.

— Станiславе Iвановичу? Доброго дня. Можете пiдходити до пана Шевчика. Ви ж бували у його конторi?

Прокурор. Стас помовчав, потираючи у пальцях трубку.

— Алло? Ви мене чуєте?

— Я-то чую, — вiдповiв Стас. — Але навряд чи менi варто туди iти. Принаймнi тепер.

— Н-не розумiю… Ви передумали?

— Здається, так, — старанно добираючи слова, Стас ще не знав, як сказати те, що могло б посiяти панiку у ворожих лавах, одночасно не вiдкривши карт. — Щастя, що усе так склалося і я не встиг наробити дурниць.

— Як бажаєте, — не розгубився спiврозмовник. — Але… словом, на цьому мої спроби допомогти вам закiнчуються.

Кладучи трубку до кишенi, Стас розумiв, що кiлька секунд назад вiдрiзав собi шлях до вiдступу, якщо, звiсно, такий iснував. Тепер доведеться проходити цiлу дистанцiю i або перемогти, або…