Мертві квіти

VIII

Вона була не те щоб вродливою, але як жiнка викликала симпатiю. Гарно складена, з правильними рисами обличчя… Проте щось не дозволяло дивитися на неї саме як на жiнку — надто офiцiйна, надто пiдкреслено охайна, надто «нiме» обличчя i струнка сильна постава з розгорнутими плечима. На додаток погляд, надiйно захищений затемненими окулярами.

Кiлька офiцiйних слiв для привiтання i знайомства, дещо вимушена посмiшка. Але нiякого вiдчуття зверхностi, яке буває у жiнок при посадах, котрi крiм того ще й вважають себе досконалими.

Розтин закiнчився, судмедексперт поїхав. Тiло забрали родичi. Iсторiя хвороби Галiмулiна Вiктора Володимировича з оформленими висновками судмедекспертизи, прочитана кiлька разiв, лежала на столi у завiдувачки.

— Ну що ж… Маємо те, що маємо. Укотре намагаюсь дивитися на неї з позицiй тих, хто «риє» папери, i серйозних ляпсусiв не бачу, — вона вiдсунула iсторiю хвороби.

— Це тому, що нашому братовi не дано ставати на їхнi позицiї, — скривився Гащак.

— А он Стас Iванович каже, що навiть якби без голови привезли, однаково хоч хтось i хоч у чомусь має бути винним, — додав Нагiрний.

— Хе… — посмiхнулася Павловська. — Дiйсно. Хоча… таких нам уже привозили, якщо пам'ятаєте. Прорвемось i тут. Берiть, Богдане Петровичу, iсторiю, здавайте куди належить. А анамнез усе-таки треба ширше писати. Особливо у таких потенцiйно смертних випадках. Прокуратура не раз усе це читатиме, вони ж люблять подробицi. А ви — «падiння з висоти» i крапка.

— А що я їм маю легенду про Дедала та Iкара переповiдати? — обурився Богдан.

— Та нi, але хоча б — з якої висоти, при яких обставинах…

— А хтось мiряв? — стояв на своєму Нагiрний.

— А що все-таки вiдбулося? — втрутився Стас, почувши, як розгоряються пристрастi. — Я, чесно кажучи, у тiй метушнi навiть i не спитав…

— Ну ти що, не читав грецькі мiфи? — долучився Гащак. — Хотiв чоловiк до сонечка пiднятися, а мотор перегрiвся, от тепер ми i маємо отримувати «на горiхи», а родичi — ховати.

— Вiн був керiвником дитячої туристичної секцiї, поведений на дельтапланеризмi, — пояснив Нагiрний. — Ну i… Щастя забракло у вiдповiдальний момент.

— У вас тут не засумуєш, — почухав потилицю Стас. — Скiльки працюю, у цiлiй Вiнницькiй областi нiхто жодного разу з небес не падав. З дахiв бувало, а от з небес…

— А у нас так є, — махнула рукою шефиня. — Любить нам планида свиню пiдсунути. Ще вiд сказу не очухалися, маєш новий «подарунок».

Стас лише запитливо подивився на колег.

— Пiвтора мiсяцi тому, — пояснив Гащак, — пес покусав мужика. Привезли до лiкарнi, а вiн категорично вiдмовився щепитися. Ну не хоче, як його змусиш? Вiн як дiзнався, що при цьому пити не можна, навiть i чути не схотiв. Ну i… Пес, на лихо, скаженим виявився. Перший випадок у районi за двадцять п'ять рокiв. Прогримiли ми на цiлу область. Добре, що «дєдушка» Ратушняк такий дотошний i в мужика розписку взяв про відмову.

— Та все ж… — зiтхнула Павловська. — Усiм по доганi, усiх на КЕК[1]… Категорiї знiмати…

— Не слабо, — згодився Стас. — I що, помер чолов'яга?

— А що, у Вiнницi вiд сказу одужують? У нас же ж, висловлюючись твоєю мовою, якщо пацiєнт сам собi голову вiдiтне, то однаково лiкар винен, бо не зумiв переконати, що це шкiдливо, — прокоментував Гащак.

Довелося тiльки з розумiнням зiтхнути.

Кава з шефинею не вийшла.

— Ще встигнемо, Станiславе Iвановичу, — миролюбно сказала вона. — Ви ж не звільнюєтеся завтра! I ще прошу вас, якщо цього мiсяця оперуватимете уночi, на асистенцiю викликати мене. Не ображайтеся i не думайте, що це недовiра. Просто я вiдповiдаю за службу i звикла страхуватися.

А вечiр був насичений вiзитами.

Першим прийшов добродiй виразно алкогольної зовнiшностi. З тих, хто ще не дiйшов до стану худоби, але «живої води» вже потребував не менше нiж звичайної.

— А ви лiкар, так? — швидко i без вступу запитав вiн. — Ну, я знаю… Племiнник… Андрiйович розповiдав про вас. Ну… ми ж з ним друзi були. Нi, я молодший, але… ну, ми з ним шахiсти, так, у будинку культури…

Розповiдь iз використанням спецiальної термiнологiї про те, що покiйний був ледь не гросмейстером, обiцяла затягтися, тому довелося напряму запитати, що йому потрiбно.

— Вам загрожує небезпека, — випалив гiсть. — С-серйозна. Я казав — ми з Андрiйовичем дружили. Прийшов вас попередити.

Вiн промовляв окремими фразами, якi наче спочатку мали скластися у нього в головi, а потiм вилiтали з рота кулеметними чергами.

Мета його візиту намалювалася одразу. І все ж таки неприємний холодок у животі не забарився з'явитися після цих слів.

— I в чому ж вона полягає?

— Хто?

— Ну, небезпека.

— А… — вiн зробив незграбний жест i, взявши Стаса за лiкоть, повiв кудись у кут подвiр'я, хоч поруч i так нiкого не було. — Значить, слухайте… Потрiбно… маленьку допомогу. Двадцять гривень… — голос його стишився ще бiльше, а очi набули надзвичайно серйозного виразу. — Не менi, — вiн щиросердечно поклав руку на серце. — Людинi. За iнформацiю.

— А я гадаю, вам просто немає за що випити, — припустив Стас.

Запевнення чолов'яги, що вiн легко може взагалi не пити, довершили справу. Проте відчуття смоктання попiд грудьми не зникло. Нове оточення продовжувало демонструвати свою таємничу непривітність.

— Коли хтось комусь хоче допомогти, — повчав його Стас, ведучи до ворiт, — то робить це безкорисно. А дам я вам двадцятку — за годину тут черга стоятиме, i всi з застереженнями про небезпеку.

Пообiцявши ще прийти на знак дружби з померлим, алкаш забрався, не покращивши своїм вiзитом враження, яке вiд початку навiював цей будинок, зовсiм навпаки. Щось зайве, неприємне все бiльше намотувалося клубком на оцi його «спадкоємнi» справи. I вкладаючись на фамiльному диванi, Стас вiдчув цiлком зрозумiлi роздратування i злiсть, а також бажання наперекiр усьому прожити тут рiк, показавши пiсля цього руку не те що по лiкоть, по саме плече всiм винним у його зiпсованому настрої.

За роки фiгура господаря так витиснула диван, що пружини вигнулися, сформувавши улоговину, лежати за межами якої просто неможливо. Погляд знову вперся у килим. «Iндiанець» вiдшукався одразу. Довелося ще раз здивуватися схожостi вiзерункiв з профiлем людського обличчя, такого специфiчного.

— Привiт, — сказав йому Стас. — I на добранiч.

Усi квiти поруч сховали те, що бачилося учора, проте очi нашукали новi зображення. Наприклад, двi квiтки так розкинули пелюстки, що у комбiнацiї з їхнiми кольорами створювали враження двох людських фiгур. Стасовi чомусь здалося — студентiв минулого столiття, а може ще й позаминулого. Саме тим часам вiдповiдали їхнi зачiски й одяг. Уявилося, що це новорiчна нiч i вони веселяться, бiжать кудись, взявшись за руки.

Сюжет малюнка був доволi веселим, тому саме на ньому хотiлося й скiнчити цей черговий вечiрнiй «телесеанс», але несподiвано очi вiдшукали вище профiль старечого обличчя, яке, безперечно, належало жiнцi. Постать її виглядала незакiнченою, адже нiг, поза всяке бажання, скласти iз тих кольорових завиткiв не вдавалося. З твердим наміром заснути Стас займався цим довго i безуспiшно. Бабуся закiнчувалася десь на межi грудної клiтки i живота — хоч плач. Зате поруч iз нею одна з пелюсток нагадувала шоколадне морозиво на паличцi. Воно не було у неї в руцi — просто валялося поруч.

Потiм десь нижче проступила знайома «вусата морда» у кошлатiй шапцi. А вiзерунок нижче неї, що мав би бути листочками вiд цiєї квiтки, здався схожим на вухатого собаку якоїсь мисливської породи. Пес наче пiдняв морду i заводив на повну. Лише зараз Стас зловив себе на думцi, що дiйсно чує як виє собака. Десь по сусiдству нiяк не мiг заспокоїтися пес. Довелося пiдвестися i вiдчинити вiкно. Не причулося. Напевно, його побили або забули нагодувати.

«Дурдом», — промовив вiн сам до себе, натягаючи ковдру на голову.