Мертві квіти

LIX

Салон «дев'яносто дев'ятої» насилу вмiстив усю компанiю. Мироненка посадили наперед, а до краю вимучену Оленку посадили мiж собою Гащак i Нагiрний. Здивований подiбним розкладом таксист порожнiй погнав уперед. У машинi запала тиша, тiльки м'яке гудiння мотора, адже тиснути на газ вже не було сенсу.

— А тепер ви, дядьку Тарасе, — пiдштовхнув Стас. — Сподiваюсь, дороги до дому вистачить.

— Чого тобi ще, небоже? — байдуже запитав Мироненко.

— Хочу знати, через що все це. Насамперед, що зберiгали ви у футлярi вiд баяна i куди воно подiлося? Звiдки воно взялося у будинку i як потрапило до вас? Чому про його iснування здогадуються прокурор Мамчур, телемайстер Беркович i угорський єврей Ейзентрахт? Чому один поперед одного пхають менi скаженi грошi, яких ваш будинок сам по собi не коштує? Чому ще й окрiм них є досить людей, зациклених на купiвлi вашого дому?

— I все? — здивувався дядько.

— Нi, не все, — з викликом заперечив Стас. — Ще хотiлося б знати, навiщо ви перед вдаваною смертю пiвдня грали з Ратушняком у шахи, як зумiли обдурити пiвмiста i що виколупали зi стiни у пiдвалi, адже те, що було у футлярi, навряд чи могло б там вмiститися. Ще багато чого. Але оте перше насамперед.

— Ну, воно й зрозумiло, — iронiчно кивнув Мироненко. — Молодь усе бiльше цiкавить багатство, яке можна хапнути одномоментно, i потiм усе життя…

— Та все ж, розкопав я у першу чергу те, що мало значення для вас i не вартувало взагалi нiчого. Задля цього й за ґратами довелося посидiти i смертi в обличчя подивитися. А багатство, як ви кажете, поки що за таємничою завiсою.

— А от якби ти менше про нього думав, то й пiдняв би цю завiсу. Давно вже пiдняв би. Але мислиш не тими категорiями. Ну та гаразд. Не менi тебе виховувати. Розповiм, не мучся. Я справдi уже давно, вiдколи музеєм почав керувати, вiв краєзнавчу роботу. I одного разу несподiвано натрапив на данi, якi безпосередньо стосувалися мого будинку. Довелося копнути глибше, в тому числi й у прямому розумiннi. Вам, напевно, доводилося чути про рух хасидiв — вiдгалуження староєврейської вiри, яка останнi двiстi рокiв набула значного поширення у свiтi.

— Не чув нiколи, що воно таке, — озвався позаду Нагiрний.

— Усi вiруючi євреї подiляються на ортодоксальних, тобто старовiрiв, i нових — хасидiв. Як для нас — важко розрiзнити, майже, одне й те саме. Проте є одна особливiсть хасидизму: значення так би мовити, свiжих цiнностей. Яскравий приклад — наша Умань. Це ж недалеко від тебе, до речi, — вiн кивнув головою убiк племiнника. — Маєш знати. Саме там хасиди влаштували свою святиню, тому що сто з лишнiм рокiв у тiй самiй Уманi поховали мудреця Нахмана Бешта, звiвши його до рангу святого. Тепер щороку там вiдбуваються багатотисячнi паломництва. Так ось, менi вдалося довiдатися, що на початку столiття у моєму будинку жив ребе Хамам Бен-Уїн, вiдомий серед хасидських угруповань Прикарпаття i Гуцульщини, украй популярна особа. Нi для кого не секрет, що за роки нiмецької окупацiї у нашому мiстi знищили багато євреїв. Ребе Хамам переховувався у пiдвалi власного будинку. Там робив записи, зверненi до одновiрцiв, ховаючи у шурф, який ти розколупав. Там i згорiв, коли знайшли. Саме цi записи й потрапили менi до рук.

— А навiщо ви замаскували схов пiсля того, як забрали записи? — не зрозумiв Стас.

— На все свiй час, синку, — спокiйно промовив Мироненко. — Для мене це була лише дослiдницька робота, краєзнавство, iсторiя. Якби то знати, куди воно мене заведе i чим вилiзе! Працюючи над темою, я вишукував новi данi, знаходив живих свiдкiв, i крива вивела мене на директора музею друкарської справи у Будапештi. Ласло Ейзентрахт, згаданий тобою, угорський єврей сам виявився послiдовником хасидизму. Бiльше того, займав якусь високу позицiю у русi. I справа завернула у небажаний бiк. Невдовзi вiн запропонував продати будинок за таку суму, якої у Галичi ще нiхто нiкому не платив.

— Але чому? — знову не витримав Стас.

— Я вже казав, що особливiсть хасидизму — створення нових духовних цiнностей i поклонiння їм. Як тобi пояснити, небоже… У нас, християн, є Iсус, якому купа рокiв, йому ми молимося i бiльше нiкого нам не потрiбно. Це зрозумiло? У нас не з'являються новi святi щодвiстi рокiв. У них сто з лишнiм рокiв тому такий з'явився в Уманi. До нього вони їздять, йому поклоняються. Вочевидь, знайдене мною важило достатньо, аби бути доказом, необхiдним для зведення Хамама Бен-Уїна також до рангу святих i влаштування таким чином у Галичi нового святилища для хасидiв. Звiсно, Ейзентрахт посiв би у цiй структурi не останнє мiсце. Ти уявляєш, хлопче, якi грошi крутяться навколо таких речей?

Стас тiльки скрушно запустив пальцi у волосся. Машина давно вже стояла на узбiччi. Слухати i сприймати такi речi на ходу було неможливо. Власнi думки починали рухатися наперед дядькових розповiдей, кваплячись самостiйно злiпити докупи недоскладанi пазли… Ось що створювало справжню цiннiсть старого будинку. Спекульнути на його продажу угорцю, заробивши на цьому. Вочевидь, такий намiр мали усi потенцiйнi купцi, з якими Стасу довелося познайомитися. Окрiм хiба що отця Назарiя. «Кому ж як не менi з нечистою силою боротися…» Лише тепер ставав зрозумiлим справжнiй змiст його слiв.

— За якимись незрозумiлими їхнiми канонами чи розрахунками угорець не мiг придбати будинок сам, тому пiдставною особою для купiвлi мав стати наш Берко, ну, ти знаєш, про кого я. Звiсно, вони отримали від мене жирну дулю. Сподiваюся, це не дивує навiть тебе. Я старий i самотнiй чоловiк. Навiщо менi гроші? Що я куплятиму? Лiкiв продовжити життя ще не винайшли, а на звичайнi бiльш-менш вистачало. Того, що можна забрати iз собою, однаково не купиш. Натомiсть залишок життя дивитися, як у рiдному мiстi створиться мурашник. З'їжджатимуться тисячi зовсiм чужих людей, навколо буде глум i безлад. Навiщо це потрiбно? Спокiйно дожити у власному будинку. Все. Та вони не хотiли менi цього дозволити. Ейзентрахт не повернув знайдених листiв. Я замурував схов, знищивши iнше, що мав. Вони ж опустилися до того, що одного разу влiзли якимось чином на горище i лякали мене, iмiтуючи дух загиблого ребе.

— Це був домашнiй кiнотеатр, закопаний у шлакове перекриття, — промовив Стас. — Усього лише. А запускав його Беркович дистанцiйним пультом зi своєї хати. Напевно, система вже й не мала працювати, але почувши вiд мене, що хата не продається взагалi, вiн спробував отаким чином стимулювати й у мене бажання продати її.

Подив дядька Тараса виглядав бiльш нiж стриманим.

— Що ж, можливо, недооцiнив я тебе, хлопче. Ну та ти не в образi. А потiм… схоже, сама доля вирiшила, що я повинен-таки втратити iм. В одну зi своїх поїздок до Коломиї нам з Нiлою довелося натрапити на цих аферистiв. Ти щойно вже почув, як усе вiдбулося. Вони сказали правду: я не маю що додати або виправити. Передi мною постала перспектива — сiсти до в'язницi або вiдкупитися. Звiсно, щоб вiдкупитися, у мене не було iнакшого виходу як продати будинок. Невiдомо тiльки як на цi хасидськi стежки натрапив наш прокурор, з якого боку. Що вiн може до цього мати?

— А я вам скажу, — знову устряг Нагiрний. — Усе тут зрозумiло. Беркович наш крупно погорiв на несплатi податкiв. «Хiмiчив» конкретно, податкова його й розкрутила. А Мамчур добре до нiгтя притиснув, за особливо великі розмiри. У мене швагро у податковiй. Казав, що сяде Берко стопудово.

— А той, очевидно, як хабар запропонував Мамчуру iнформацiю, — продовжив Гащак. — Так, мовляв, i так. Є конкретна людина, Ейзентрахт з Будапешта, який платить за будинок Мироненка припустимо, сто «штук», а коштує вiн лише п'ятдесят. Де ж ви на менi нещасному стiльки заробите?

— Двiстi, — виправивив Стас.

— Тим бiльше! — вигукнув Нагiрний. — Сто п'ятдесят «штук» чистого прибутку! Смiєшся?! А у прокурора, який щойно з Коломиї, в розпорядженнi якраз банда аферистiв, для яких така справа, можна сказати, фахова. Елементарно, Ватсоне!

— Схоже на те, — згодився Стас. — Обробивши непоступливого власника будинку, вони заробляють собi у Мамчура «вiдпущення грiхiв», таке саме прощення отримує й Беркович. А прокуроровi залишаються сто п'ятдесят «штук» Ейзентрахта. Щоправда, Берковича, щойно той викрутився з гiршого, i вже пiсля моєї появи тут, почала давити жаба за втрачене, i вiн спробував i вашим, i нашим. Ви погоджуєтеся, дядьку Тарасе?

— Все-таки двiстi, — поправив Нагiрний. — Двiстi в результатi мав отримати Мамчур, адже тi п'ятдесят, якими твiй дядько мав вiдкупитися вiд Каширових, однаково перейшли б до нього. Хiба нi?

— Менi вже однаково, аби ви згодилися, — без жодних емоцiй вiдповiв Мироненко. — А тодi не погоджувався аж нiяк. I наперекiр долi вирiшив не вiддавати будинок нiкому. Тому взяв i помер. А з мертвого який зиск?

— Як це, помер? — вигукнув Стас. — Як?! Сотнi людей бачили! Та вас, кажуть, пiвмiста ховало!

— Пiвмiста дурнiв, — не приховуючи єхидства, промовив «воскреслий», — закопували не мене, а якраз те, що так цiкавило тебе напочатку. Тож «скарб», який не дає вам усiм спати, лежить зараз у ямi на глибинi два з половиною метри на мiському цвинтарi пiд табличкою з написом «Мироненко». Можете уночi пiти вирити, бо потiм, як мiй люблячий небiж дорогий постамент з гранiту поставить, важче буде.

Це навiть не був смiх, якесь ритмiчне гикання, вiд якого ставало лячно.

— А тим, що до хати приходили, у лоба цiлували та вiком накривали, їм що, повилазило?!

— Повилазило, — згодився дядько. — Хоча у лоба в нас не цiлують, не принято. Не могло повилазити лише двом: Максиму Юрчу та Петру Халаничу, а їх Нiла не повiдомила.

— Ваших друзiв i справдi не було на похованнi, — розгублено промовив Стас. — А у чому ж фiшка?

— А у тому, хлопче, що Петро Халанич свого часу був здiбним скульптором. I мав iдею фiкс — вiдкрити ще у Союзi музей воскових фiгур. Як у Францiї. Вiн злiпив навiть погруддя Брежнєва, розфарбував як живого i через когось там передав до Кремля. Оцiнили. Халанич став керiвником вiддiлу культури та заслуженим дiячем. А от музею так i не вiдкрили. На п'ятдесятирiччя — ми ж усi однолiтки, Петро подарував нам iз Юрчем нас самих. Це було диво. Як двi краплi води. З мене особливо смiялися, з моїх богатирських грудей i маленької голови. От я i сховав у футлярi, щоб не потовклося. Гарна пам'ять про друга.

Усi мовчали, роззявивши роти, не вiрячи у можливiсть такої фантастики.

— Пiвмiста, кажеш, закопувало, прощалося… Значить, таки повилазило. Щоправда, i менi довелося потрудитися. Замалювати блiдим очi, зняти вiї верхнiх повiк зверху i прилiпити їх донизу, адже з розплющеними очима у нас не ховають. Усе знала i допомагала Нiлочка. Проте сама б вона не змогла…

— Справдi. Усiм досi не дає спати, як змогла вона самотужки покласти вас до труни. Довелося вам перепросити старого приятеля, з яким свого часу вчинили так пiдло i навiть «програти» йому перед смертю у шахи, аби не начинив вас формалiном по-справжньому.

— Усе вiрно, розумний мiй небоже, окрiм одного. Я не пiддавався, а грав цього разу чесно. Ратушняк перемiг сам. Просто моя голова виявилася на той момент надто перевантаженою, щоб зiграти на повну силу. Проте я з легкою душею повернув Iвановi кубок спартакiади, який цей «гросмейстер» i винiс пiд виглядом пляшки за труди. Вiн же i заховав мене потiм у пiдвалi на дачi, де я сидiв наче крiт, не знаючи навiть, що Нiла…

Мовчанка запала надовго.

— Ось i все, напевно, — зрештою вимовив Мироненко. — Гадаю, для тебе не є дивним нi те, що заповiт оформлений на тебе, нi те, як вiн складений. Я ж планував повернутися. На жiночi плечi не можна вантажити такого. Вони й меншого не витримали.

— А скажiть, пане Тарасе, чому Неоніла Йосипiвна заповiт склала точно як i ви? Я ночами потiм спати не могла, усе марилося… Що ви з того світу слiдкувати за виконанням прийдете…

— Склала, бо також бiльше не мала кому, — без найменшого подиву пояснив той. — А у Ковелi — тому що хотiв я перед «смертю» друзiв вiдвiдати. Хтозна як усе могло повернутися, таку кашу ми заварили. Хотiв пiдстрахуватися, аби вони у найвiдповiдальнiший момент не нагрянули i «мерця» не упiзнали. З рiк ми уже домовлялися хто до кого приїде, а все не виходило. Халанич на таке мастак — без попередження, раптово. А у Юрча син в нотаріальній конторі працює. Грошей не взяв, чого ж не скористатися? Та й до «Мамчурiв» та «Шевчикiв» таким чином не дiйшло. Ну а форма заповіту… Мiй власний був пiд рукою, а Нiлi схотiлося, щоб як у мене. Щоб однаково. Приємно їй було. А менi потрiбний був перепочинок. Тайм-аут. На рiк. Зникнути, байдуже куди. Краще туди, де нiхто не шукатиме. На той свiт. Потiм усе б вляглося, багато що змiнюється… Та й прокурори у нас бiльш нiж рiк на одному мiсцi не сидять. За пiвроку вибори, новi претенденти на хлiбнi мiсця прийдуть. От на що розраховував. Але ти виявився надто упертим. Весь у свого батька.

— Заводь, — сказав Нагiрний. — Ранок на носi. Ще шмат дороги.

— А там, до речi, усе так i стоїть, — несподiвано згадав Гащак. — Пляшка не розкоркована. А вареники, напевно, так позлипалися, що не роздереш.

— Не хвилюйтеся, я розлiплю, — сказала Оленка. — Все зроблю. Ви мене так зiгрiли з бокiв, що я наче як i виспалася. Але чула все. I ви з нами, дядьку Тарасе. Ми вас бiльше нiкуди не вiдпустимо, навiть не думайте. А вже зранку на свiжу голову будемо вирiшувати, як далi.

— Вирiшувати будете ви, — байдуже промовив Мироненко. — А менi вже однаково. Немає стимулу до життя. Горiлки б випив. I ноги б простягти десь у теплому, бо зараз вже не триматимуть. А решта мене бiльше не цiкавить.

У темрявi знову спалахнуло свiтло фар. Машина рушила у напрямку Галича.