Метаморфози

¹ Дух пориває мене: про нові починаю співати

² В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, —

³ Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

⁴ Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

⁵ Поки ще море й земля появилися, поки над ними

⁶ Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

⁷ Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна

⁸ Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

⁹ Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

¹⁰ Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

¹¹ Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

¹² Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

¹³ Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

¹⁴ Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

¹⁵ Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

¹⁶ Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,

¹⁷ Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

¹⁸ Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

¹⁹ Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

²⁰ Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме.

²¹ Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

²² Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,

²³ Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

²⁴ Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

²⁵ Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром:

²⁶ Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба

²⁷ Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.

²⁸ Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.

²⁹ Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

³⁰ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

³¹ Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

³² Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —

³³ Хто б він не був — сформував як належало світу частини:

³⁴ Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі

³⁵ Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

³⁶ Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

³⁷ Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

³⁸ Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

³⁹ З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

⁴⁰ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них

⁴¹ Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,

⁴² Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

⁴³ Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

⁴⁴ Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

⁴⁵ Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

⁴⁶ Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,

⁴⁷ Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

⁴⁸ Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

⁴⁹ На серединнім немає життя через жар непомірний;

⁵⁰ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними

⁵¹ В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

⁵² Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

⁵³ Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки.

⁵⁴ Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

⁵⁵ Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

⁵⁶ Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

⁵⁷ Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

⁵⁸ Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

⁵⁹ Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:

⁶⁰ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.

⁶¹ Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,

⁶² Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

⁶³ Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

⁶⁴ Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

⁶⁵ Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

⁶⁶ Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

⁶⁷ Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:

⁶⁸ В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

⁶⁹ Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,—

⁷⁰ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

⁷¹ Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

⁷² Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

⁷³ В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

⁷⁴ Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

⁷⁵ Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.

⁷⁶ Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

⁷⁷ Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

⁷⁸ Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

⁷⁹ Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

⁸⁰ Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще

⁸¹ З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

⁸² Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

⁸³ Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

⁸⁴ Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

⁸⁵ Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

⁸⁶ Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

⁸⁷ Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

⁸⁸ Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.

⁸⁹ Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

⁹⁰ Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

⁹¹ Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

⁹² Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

⁹³ Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.

⁹⁴ З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

⁹⁵ Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

⁹⁶ Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

⁹⁷ Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

⁹⁸ Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

⁹⁹ Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

¹⁰⁰ В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

¹⁰¹ Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

¹⁰² Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

¹⁰³ Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

¹⁰⁴ Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

¹⁰⁵ Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

¹⁰⁶ Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

¹⁰⁷ Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

¹⁰⁸ Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

¹⁰⁹ Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

¹¹⁰ Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.

¹¹¹ Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

¹¹² Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

¹¹³ Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

¹¹⁴ Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

¹¹⁵ Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

¹¹⁶ Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

¹¹⁷ Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

¹¹⁸ Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.

¹¹⁹ Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

¹²⁰ Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

¹²¹ Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

¹²² То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

¹²³ Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно

¹²⁴ В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

¹²⁵ Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.

¹²⁶ Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,

¹²⁷ Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.

¹²⁸ Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

¹²⁹ Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.

¹³⁰ Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —

¹³¹ Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

¹³² Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

¹³³ Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

¹³⁴ Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

¹³⁵ Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

¹³⁶ Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

¹³⁷ Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —

¹³⁸ Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

¹³⁹ Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

¹⁴⁰ Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.

¹⁴¹ Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же

¹⁴² Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

¹⁴³ Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.

¹⁴⁴ Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

¹⁴⁵ Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

¹⁴⁶ Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.

¹⁴⁷ Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

¹⁴⁸ Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

¹⁴⁹ Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

¹⁵⁰ Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея…

¹⁵¹ Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:

¹⁵² Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,

¹⁵³ Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,

¹⁵⁴ Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:

¹⁵⁵ Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей.

¹⁵⁶ Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,

¹⁵⁷ Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,

¹⁵⁸ Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.

¹⁵⁹ Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,

¹⁶⁰ Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління

¹⁶¹ Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,

¹⁶² Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

¹⁶³ Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній

¹⁶⁴ Тяжко зітхнув — спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,

¹⁶⁵ Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту,—

¹⁶⁶ Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же

¹⁶⁷ Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик.

¹⁶⁸ У високості є шлях, при погожому небі помітний:

¹⁶⁹ Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний.

¹⁷⁰ Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця

¹⁷¹ Та до престолу його. А направо й наліво — оселі

¹⁷² Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях.

¹⁷³ Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.

¹⁷⁴ Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.

¹⁷⁵ Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —

¹⁷⁶ Я без вагання б назвав Палатіном великого неба.

¹⁷⁷ Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,

¹⁷⁸ Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,

¹⁷⁹ З трону високого всіх озирнув, а тоді головою

¹⁸⁰ Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,

¹⁸¹ Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

¹⁸² «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога

¹⁸³ Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці

¹⁸⁴ Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.

¹⁸⁵ Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням

¹⁸⁶ Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.

¹⁸⁷ Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,

¹⁸⁸ Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь,

¹⁸⁹ Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

¹⁹⁰ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

¹⁹¹ Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

¹⁹² Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,

¹⁹³ Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани.

¹⁹⁴ Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

¹⁹⁵ Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

¹⁹⁶ Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

¹⁹⁷ Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

¹⁹⁸ Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

¹⁹⁹ Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

²⁰⁰ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

²⁰¹ Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,

²⁰² Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

²⁰³ Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

²⁰⁴ Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

²⁰⁵ Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,

²⁰⁶ Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.

²⁰⁷ Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

²⁰⁸ Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:

²⁰⁹ «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

²¹⁰ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.

²¹¹ Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

²¹² Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу

²¹³ Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

²¹⁴ Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

²¹⁵ Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому!

²¹⁶ Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.

²¹⁷ Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,

²¹⁸ Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

²¹⁹ Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.

²²⁰ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен

²²¹ Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,—

²²² «Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм —

²²³ Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».

²²⁴ Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

²²⁵ Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

²²⁶ Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців

²²⁷ Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

²²⁸ Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

²²⁹ Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

²³⁰ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —

²³¹ Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

²³² Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

²³³ Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

²³⁴ Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає

²³⁵ Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —

²³⁶ Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

²³⁷ Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

²³⁸ Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

²³⁹ Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

²⁴⁰ Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі

²⁴¹ Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,

²⁴² Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше

²⁴³ Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили».

²⁴⁴ Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,

²⁴⁵ Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки.

²⁴⁶ Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському

²⁴⁷ Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,

²⁴⁸ Люду позбавлена? Хто нам — питають — запалить у свято

²⁴⁹ Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?

²⁵⁰ Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,

²⁵¹ Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок

²⁵² Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».

²⁵³ Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

²⁵⁴ Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний

²⁵⁵ Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

²⁵⁶ Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати

²⁵⁷ Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

²⁵⁸ Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.

²⁵⁹ Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,

²⁶⁰ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

²⁶¹ Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

²⁶² Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

²⁶³ З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

²⁶⁴ Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

²⁶⁵ Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,

²⁶⁶ В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

²⁶⁷ Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

²⁶⁸ Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —

²⁶⁹ Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

²⁷⁰ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

²⁷¹ Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.

²⁷² Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

²⁷³ Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

²⁷⁴ Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

²⁷⁵ Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,

²⁷⁶ Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали

²⁷⁷ В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,

²⁷⁸ На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.

²⁷⁹ Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

²⁸⁰ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

²⁸¹ Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —

²⁸² От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

²⁸³ Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,

²⁸⁴ Водам іще додала небувалої сили й розгону.

²⁸⁵ Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

²⁸⁶ Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

²⁸⁷ Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі.

²⁸⁸ Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,—

²⁸⁹ Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

²⁹⁰ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

²⁹¹ Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —

²⁹² Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

²⁹³ Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

²⁹⁴ Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

²⁹⁵ Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

²⁹⁶ Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.

²⁹⁷ То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

²⁹⁸ То виноградну лозу підминає закруглене днище.

²⁹⁹ Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,

³⁰⁰ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

³⁰¹ З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

³⁰² Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

³⁰³ Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

³⁰⁴ З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,

³⁰⁵ Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

³⁰⁶ Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.

³⁰⁷ Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

³⁰⁸ В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

³⁰⁹ Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;

³¹⁰ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.

³¹¹ Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —

³¹² Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.

³¹³ Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда,

³¹⁴ Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —

³¹⁵ Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

³¹⁶ Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

³¹⁷ Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.

³¹⁸ Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,—

³¹⁹ Девкаліон і дружина його на човні невеликім.

³²⁰ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

³²¹ Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.

³²² Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

³²³ Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.

³²⁴ Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;

³²⁵ 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

³²⁶ З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.

³²⁷ Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

³²⁸ От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

³²⁹ Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.

³³⁰ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

³³¹ Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—

³³² Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

³³³ Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

³³⁴ Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

³³⁵ З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

³³⁶ Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

³³⁷ Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—

³³⁸ Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.

³³⁹ Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —

³⁴⁰ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,—

³⁴¹ Голос той, хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

³⁴² Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

³⁴³ Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову

³⁴⁴ В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

³⁴⁵ Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.

³⁴⁶ Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

³⁴⁷ Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

³⁴⁸ Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

³⁴⁹ Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

³⁵⁰ В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

³⁵¹ «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

³⁵² Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,

³⁵³ Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,

³⁵⁴ Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця —

³⁵⁵ Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.

³⁵⁶ Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

³⁵⁷ Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

³⁵⁸ Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

³⁵⁹ Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,

³⁶⁰ Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

³⁶¹ Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря —

³⁶² Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

³⁶³ О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

³⁶⁴ Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

³⁶⁵ Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

³⁶⁶ Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».

³⁶⁷ Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

³⁶⁸ В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

³⁶⁹ От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,

³⁷⁰ Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

³⁷¹ Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

³⁷² Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

³⁷³ Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,

³⁷⁴ Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

³⁷⁵ Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,

³⁷⁶ Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

³⁷⁷ Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

³⁷⁸ Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

³⁷⁹ Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.

³⁸⁰ Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

³⁸¹ Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

³⁸² Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

³⁸³ Кості великої матері кидайте ген поза себе».

³⁸⁴ Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,

³⁸⁵ Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

³⁸⁶ «Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь

³⁸⁷ Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

³⁸⁸ Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

³⁸⁹ Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

³⁹⁰ Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

³⁹¹ Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

³⁹² Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво,—

³⁹³ Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,—

³⁹⁴ Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

³⁹⁵ Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,

³⁹⁶ Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

³⁹⁷ В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?

³⁹⁸ Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

³⁹⁹ Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

⁴⁰⁰ Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —

⁴⁰¹ Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

⁴⁰² М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

⁴⁰³ Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

⁴⁰⁴ Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

⁴⁰⁵ Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

⁴⁰⁶ Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба.

⁴⁰⁷ Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

⁴⁰⁸ Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.

⁴⁰⁹ Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.

⁴¹⁰ Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

⁴¹¹ Так добротою богів незабаром усе те каміння,

⁴¹² Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

⁴¹³ Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом.

⁴¹⁴ Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

⁴¹⁵ Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

⁴¹⁶ Інших іще різнорідних істот породила чимало

⁴¹⁷ З власної волі земля, як лише споконвічна волога

⁴¹⁸ З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

⁴¹⁹ Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

⁴²⁰ Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

⁴²¹ Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

⁴²² Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

⁴²³ Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,

⁴²⁴ Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

⁴²⁵ Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч

⁴²⁶ Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

⁴²⁷ Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

⁴²⁸ В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

⁴²⁹ Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.

⁴³⁰ Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,—

⁴³¹ Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

⁴³² Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

⁴³³ Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.

⁴³⁴ Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

⁴³⁵ Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

⁴³⁶ Видала безліч істот. Повторила при тому частково

⁴³⁷ Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

⁴³⁸ Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

⁴³⁹ Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;

⁴⁴⁰ Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

⁴⁴¹ Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

⁴⁴² Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

⁴⁴³ Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,

⁴⁴⁴ Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

⁴⁴⁵ Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

⁴⁴⁶ Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм,

⁴⁴⁷ Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

⁴⁴⁸ Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

⁴⁴⁹ Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

⁴⁵⁰ Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

⁴⁵¹ Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала.

⁴⁵² Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.

⁴⁵³ Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.

⁴⁵⁴ От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

⁴⁵⁵ Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

⁴⁵⁶ «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув

⁴⁵⁷ Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?

⁴⁵⁸ Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

⁴⁵⁹ Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

⁴⁶⁰ Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

⁴⁶¹ Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

⁴⁶² Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

⁴⁶³ Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

⁴⁶⁴ Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

⁴⁶⁵ Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

⁴⁶⁶ Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

⁴⁶⁷ Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

⁴⁶⁸ Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

⁴⁶⁹ Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.

⁴⁷⁰ Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,

⁴⁷¹ Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї.

⁴⁷² Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

⁴⁷³ Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.

⁴⁷⁴ Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього.

⁴⁷⁵ Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата

⁴⁷⁶ Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

⁴⁷⁷ Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

⁴⁷⁸ Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

⁴⁷⁹ В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

⁴⁸⁰ Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.

⁴⁸¹ Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

⁴⁸² Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

⁴⁸³ Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і

⁴⁸⁴ Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

⁴⁸⁵ Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

⁴⁸⁶ «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

⁴⁸⁷ Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

⁴⁸⁸ Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

⁴⁸⁹ Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

⁴⁹⁰ Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

⁴⁹¹ Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.

⁴⁹² Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

⁴⁹³ Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

⁴⁹⁴ Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

⁴⁹⁵ Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

⁴⁹⁶ Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

⁴⁹⁷ Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

⁴⁹⁸ Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі,

⁴⁹⁹ Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало

⁵⁰⁰ Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

⁵⁰¹ Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

⁵⁰² Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

⁵⁰³ Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

⁵⁰⁴ «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

⁵⁰⁵ Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,

⁵⁰⁶ Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

⁵⁰⁷ Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?

⁵⁰⁸ Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня

⁵⁰⁹ Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

⁵¹⁰ Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

⁵¹¹ Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.

⁵¹² Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

⁵¹³ За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

⁵¹⁴ Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

⁵¹⁵ Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —

⁵¹⁶ Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.

⁵¹⁷ Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

⁵¹⁸ Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

⁵¹⁹ Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —

⁵²⁰ Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

⁵²¹ Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

⁵²² Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

⁵²³ Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

⁵²⁴ Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

⁵²⁵ Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

⁵²⁶ Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.

⁵²⁷ Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

⁵²⁸ Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

⁵²⁹ Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима.

⁵³⁰ Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

⁵³¹ Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,

⁵³² Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

⁵³³ Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

⁵³⁴ Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,

⁵³⁵ Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати

⁵³⁶ Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

⁵³⁷ Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

⁵³⁸ Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

⁵³⁹ Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.

⁵⁴⁰ Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

⁵⁴¹ Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

⁵⁴² Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.

⁵⁴³ Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

⁵⁴⁴ Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

⁵⁴⁵ Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді

⁵⁴⁶ Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—

⁵⁴⁷ Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

⁵⁴⁸ Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,

⁵⁴⁹ Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

⁵⁵⁰ Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

⁵⁵¹ Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

⁵⁵² Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

⁵⁵³ В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

⁵⁵⁴ Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

⁵⁵⁵ Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

⁵⁵⁶ Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

⁵⁵⁷ Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

⁵⁵⁸ Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

⁵⁵⁹ Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

⁵⁶⁰ Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

⁵⁶¹ Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

⁵⁶² На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна,

⁵⁶³ Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

⁵⁶⁴ Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

⁵⁶⁵ Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

⁵⁶⁶ Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,

⁵⁶⁷ Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

⁵⁶⁸ Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —

⁵⁶⁹ Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї

⁵⁷⁰ Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.

⁵⁷¹ Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

⁵⁷² Води свої розпорошує він на ліси верховинні

⁵⁷³ Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

⁵⁷⁴ Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

⁵⁷⁵ Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

⁵⁷⁶ Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

⁵⁷⁷ Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,

⁵⁷⁸ Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:

⁵⁷⁹ Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

⁵⁸⁰ З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом.

⁵⁸¹ Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

⁵⁸² Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

⁵⁸³ Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

⁵⁸⁴ Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо

⁵⁸⁵ Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

⁵⁸⁶ Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.

⁵⁸⁷ От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

⁵⁸⁸ Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

⁵⁸⁹ Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,—

⁵⁹⁰ Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

⁵⁹¹ В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,—

⁵⁹² Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.

⁵⁹³ Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—

⁵⁹⁴ Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

⁵⁹⁵ І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

⁵⁹⁶ Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

⁵⁹⁷ О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

⁵⁹⁸ Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом

⁵⁹⁹ Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

⁶⁰⁰ Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

⁶⁰¹ З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

⁶⁰² Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

⁶⁰³ Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

⁶⁰⁴ Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі

⁶⁰⁵ За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

⁶⁰⁶ Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

⁶⁰⁷ Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,—

⁶⁰⁸ Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,

⁶⁰⁹ Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

⁶¹⁰ Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

⁶¹¹ Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

⁶¹² Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

⁶¹³ Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

⁶¹⁴ Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

⁶¹⁵ Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

⁶¹⁶ Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю».

⁶¹⁷ Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

⁶¹⁸ Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

⁶¹⁹ Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

⁶²⁰ Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

⁶²¹ Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…

⁶²² Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

⁶²³ Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички

⁶²⁴ Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним.

⁶²⁵ Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

⁶²⁶ Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

⁶²⁷ Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

⁶²⁸ Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:

⁶²⁹ Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.

⁶³⁰ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

⁶³¹ Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

⁶³² Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

⁶³³ Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,

⁶³⁴ Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.

⁶³⁵ Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

⁶³⁶ Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

⁶³⁷ Іноді тугу свою намагається вилити в слові —

⁶³⁸ Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

⁶³⁹ Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,—

⁶⁴⁰ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

⁶⁴¹ Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

⁶⁴² Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає,

⁶⁴³ Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

⁶⁴⁴ Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

⁶⁴⁵ Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,

⁶⁴⁶ Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

⁶⁴⁷ Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

⁶⁴⁸ Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

⁶⁴⁹ Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

⁶⁵⁰ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

⁶⁵¹ «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій

⁶⁵² Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

⁶⁵³ «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я

⁶⁵⁴ Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

⁶⁵⁵ Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

⁶⁵⁶ Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

⁶⁵⁷ Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.

⁶⁵⁸ Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

⁶⁵⁹ Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

⁶⁶⁰ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

⁶⁶¹ Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

⁶⁶² Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —

⁶⁶³ В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

⁶⁶⁴ Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

⁶⁶⁵ З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

⁶⁶⁶ Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

⁶⁶⁷ Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

⁶⁶⁸ Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

⁶⁶⁹ Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

⁶⁷⁰ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

⁶⁷¹ От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

⁶⁷² Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

⁶⁷³ Так спорядившись, Юпітера син із високого неба

⁶⁷⁴ Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

⁶⁷⁵ Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

⁶⁷⁶ Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

⁶⁷⁷ Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

⁶⁷⁸ Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

⁶⁷⁹ «Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

⁶⁸⁰ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

⁶⁸¹ Вдосталь трави, та й пастух як — не — як прилягти може в тіні».

⁶⁸² Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

⁶⁸³ Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

⁶⁸⁴ Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

⁶⁸⁵ Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

⁶⁸⁶ В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,

⁶⁸⁷ Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —

⁶⁸⁸ Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

⁶⁸⁹ Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

⁶⁹⁰ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських

⁶⁹¹ Діва — наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

⁶⁹² Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала

⁶⁹³ Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

⁶⁹⁴ Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала

⁶⁹⁵ Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

⁶⁹⁶ Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

⁶⁹⁷ Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.

⁶⁹⁸ Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

⁶⁹⁹ Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,

⁷⁰⁰ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,

⁷⁰¹ Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

⁷⁰² Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,

⁷⁰³ Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

⁷⁰⁴ Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

⁷⁰⁵ Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

⁷⁰⁶ Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.

⁷⁰⁷ Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

⁷⁰⁸ Тонко заграв — забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

⁷⁰⁹ Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,—

⁷¹⁰ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».

⁷¹¹ Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

⁷¹² Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга.

⁷¹³ Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,

⁷¹⁴ Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

⁷¹⁵ Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,

⁷¹⁶ Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

⁷¹⁷ Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить

⁷¹⁸ Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —

⁷¹⁹ Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

⁷²⁰ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

⁷²¹ Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

⁷²² Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

⁷²³ Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

⁷²⁴ Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

⁷²⁵ Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,

⁷²⁶ Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

⁷²⁷ Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

⁷²⁸ Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

⁷²⁹ Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна

⁷³⁰ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —

⁷³¹ Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,

⁷³² Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,

⁷³³ Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.

⁷³⁴ Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,—

⁷³⁵ «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині

⁷³⁶ Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

⁷³⁷ Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.

⁷³⁸ Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо

⁷³⁹ Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,

⁷⁴⁰ Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,

⁷⁴¹ Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.

⁷⁴² Далі й копито, на п'ять розпадаючись нігтів, зникає.

⁷⁴³ Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.

⁷⁴⁴ Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

⁷⁴⁵ Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

⁷⁴⁶ Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

⁷⁴⁷ Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

⁷⁴⁸ Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

⁷⁴⁹ Син народився — Епаф і народ по містах його батька

⁷⁵⁰ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

⁷⁵¹ Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові

⁷⁵² Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

⁷⁵³ Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

⁷⁵⁴ Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

⁷⁵⁵ Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

⁷⁵⁶ Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

⁷⁵⁷ «Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,

⁷⁵⁸ Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

⁷⁵⁹ Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.

⁷⁶⁰ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,—

⁷⁶¹ Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

⁷⁶² Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —

⁷⁶³ Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,—

⁷⁶⁴ Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

⁷⁶⁵ Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,—

⁷⁶⁶ Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба

⁷⁶⁷ Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

⁷⁶⁸ «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

⁷⁶⁹ Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —

⁷⁷⁰ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,—

⁷⁷¹ Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене

⁷⁷² Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

⁷⁷³ Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

⁷⁷⁴ Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.

⁷⁷⁵ Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».

⁷⁷⁶ Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

⁷⁷⁷ Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.

⁷⁷⁸ Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

⁷⁷⁹ Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.