Метаморфози

¹ Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,

² Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський

³ Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:

⁴ «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями

⁵ Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.

⁶ Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.

⁷ Що переможець такий — це велика для мене розрада.

⁸ Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка

⁹ Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?

¹⁰ Навперебій домагались її женихів цілі юрми.

¹¹ З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.

¹² «Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!»

¹³ Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.

¹⁴ Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних

¹⁵ Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.

¹⁶ Я ж на те: «Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає

¹⁷ (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря

¹⁸ Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.

¹⁹ Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,—

²⁰ Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.

²¹ Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,

²² Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.

²³ Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:

²⁴ Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.

²⁵ Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду

²⁶ Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця».

²⁷ Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене

²⁸ Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.

²⁹ Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила.

³⁰ Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!»

³¹ І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.

³² Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.

³³ Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі,

³⁴ Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.

³⁵ Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —

³⁶ Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.

³⁷ То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.

³⁸ То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.

³⁹ Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.

⁴⁰ Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі

⁴¹ Б'ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда.

⁴² То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,

⁴³ Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові

⁴⁴ Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,

⁴⁵ Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.

⁴⁶ Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,

⁴⁷ Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,

⁴⁸ Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:

⁴⁹ Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати.

⁵⁰ Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався

⁵¹ Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий

⁵² Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.

⁵³ Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)

⁵⁴ Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,

⁵⁵ Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову,

⁵⁶ Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.

⁵⁷ Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу

⁵⁸ Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,

⁵⁹ Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись

⁶⁰ З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном

⁶¹ Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.

⁶² М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:

⁶³ Змієм роблюся в'юнким, висковзаю із рук йому спритно.

⁶⁴ Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,

⁶⁵ Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.

⁶⁶ Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:

⁶⁷ «Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски!

⁶⁸ Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській

⁶⁹ Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.

⁷⁰ Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —

⁷¹ Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці

⁷² Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.

⁷³ Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала

⁷⁴ Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.

⁷⁵ Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою

⁷⁶ Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».

⁷⁷ Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув

⁷⁸ Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.

⁷⁹ Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.

⁸⁰ Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє,

⁸¹ Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.

⁸² Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.

⁸³ Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю

⁸⁴ Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.

⁸⁵ Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,

⁸⁶ Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.

⁸⁷ Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,

⁸⁸ Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».

⁸⁹ Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,

⁹⁰ Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала

⁹¹ Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки

⁹² Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

⁹³ Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

⁹⁴ День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

⁹⁵ Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води

⁹⁶ Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

⁹⁷ І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

⁹⁸ Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,

⁹⁹ Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

¹⁰⁰ То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

¹⁰¹ Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!

¹⁰² Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

¹⁰³ Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

¹⁰⁴ В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,

¹⁰⁵ Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

¹⁰⁶ Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.

¹⁰⁷ Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),

¹⁰⁸ Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

¹⁰⁹ «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала.

¹¹⁰ Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

¹¹¹ Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

¹¹² Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.

¹¹³ Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру.

¹¹⁴ Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,—

¹¹⁵ «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.

¹¹⁶ І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

¹¹⁷ Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

¹¹⁸ Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

¹¹⁹ Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

¹²⁰ Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

¹²¹ Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,

¹²² Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

¹²³ Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,

¹²⁴ Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.

¹²⁵ І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

¹²⁶ Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом

¹²⁷ Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

¹²⁸ Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.

¹²⁹ Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками

¹³⁰ Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

¹³¹ Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,—

¹³² Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

¹³³ Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».

¹³⁴ Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

¹³⁵ Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

¹³⁶ Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

¹³⁷ Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

¹³⁸ Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

¹³⁹ Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

¹⁴⁰ Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

¹⁴¹ Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,

¹⁴² Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

¹⁴³ Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

¹⁴⁴ Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху.

¹⁴⁵ Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

¹⁴⁶ Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

¹⁴⁷ Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

¹⁴⁸ Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?

¹⁴⁹ Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

¹⁵⁰ Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

¹⁵¹ Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

¹⁵² Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

¹⁵³ Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

¹⁵⁴ Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

¹⁵⁵ Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

¹⁵⁶ Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

¹⁵⁷ Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

¹⁵⁸ Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

¹⁵⁹ Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

¹⁶⁰ Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

¹⁶¹ Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

¹⁶² В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

¹⁶³ Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

¹⁶⁴ Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

¹⁶⁵ Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.

¹⁶⁶ Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —

¹⁶⁷ З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —

¹⁶⁸ То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,

¹⁶⁹ То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.

¹⁷⁰ Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну

¹⁷¹ Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.

¹⁷² Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

¹⁷³ Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю.

¹⁷⁴ Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

¹⁷⁵ В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.—

¹⁷⁶ «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!

¹⁷⁷ Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.

¹⁷⁸ Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене

¹⁷⁹ Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу

¹⁸⁰ Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

¹⁸¹ Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

¹⁸² Я Бусіріда зборов, що невинною кров'ю мандрівців

¹⁸³ Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

¹⁸⁴ Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський

¹⁸⁵ Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?

¹⁸⁶ Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?

¹⁸⁷ Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,

¹⁸⁸ І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,

¹⁸⁹ Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.

¹⁹⁰ Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.

¹⁹¹ Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

¹⁹² Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась

¹⁹³ Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

¹⁹⁴ Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі

¹⁹⁵ Кров'ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,—

¹⁹⁶ Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

¹⁹⁷ Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.

¹⁹⁸ Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази

¹⁹⁹ Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.

²⁰⁰ Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі

²⁰¹ Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

²⁰² Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

²⁰³ Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

²⁰⁴ В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети,

²⁰⁵ Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

²⁰⁶ Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі.

²⁰⁷ То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

²⁰⁸ То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

²⁰⁹ То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі

²¹⁰ Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

²¹¹ Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

²¹² Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,—

²¹³ «Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний

²¹⁴ Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

²¹⁵ Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

²¹⁶ Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

²¹⁷ Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

²¹⁸ Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

²¹⁹ Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

²²⁰ Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі

²²¹ Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

²²² Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.

²²³ Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,

²²⁴ Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

²²⁵ В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

²²⁶ Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

²²⁷ Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.

²²⁸ Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

²²⁹ Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

²³⁰ Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

²³¹ Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

²³² Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

²³³ Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває

²³⁴ Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

²³⁵ Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

²³⁶ Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

²³⁷ Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі

²³⁸ Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

²³⁹ Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

²⁴⁰ Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

²⁴¹ Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

²⁴² Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці

²⁴³ Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

²⁴⁴ Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

²⁴⁵ З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,

²⁴⁶ Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

²⁴⁷ Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

²⁴⁸ Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

²⁴⁹ Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:

²⁵⁰ Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає.

²⁵¹ Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

²⁵² Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті,

²⁵³ Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

²⁵⁴ Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі

²⁵⁵ Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

²⁵⁶ Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

²⁵⁷ Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,—

²⁵⁸ Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

²⁵⁹ Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

²⁶⁰ Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

²⁶¹ Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

²⁶² Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,—

²⁶³ В попіл Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі

²⁶⁴ До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши,

²⁶⁵ З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось.

²⁶⁶ Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

²⁶⁷ Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем,

²⁶⁸ Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.

²⁶⁹ Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

²⁷⁰ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

²⁷¹ Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

²⁷² На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

²⁷³ Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

²⁷⁴ Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

²⁷⁵ Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

²⁷⁶ Вірна Іола була, їй звіряла вона свою тугу,

²⁷⁷ Їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

²⁷⁸ Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

²⁷⁹ Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

²⁸⁰ Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена

²⁸¹ Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

²⁸² Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

²⁸³ Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

²⁸⁴ Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

²⁸⁵ День наставав, коли мав трудівник народитись великий —

²⁸⁶ Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

²⁸⁷ Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

²⁸⁸ Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

²⁸⁹ В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

²⁹⁰ Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

²⁹¹ Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

²⁹² Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

²⁹³ Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —

²⁹⁴ Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.

²⁹⁵ І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

²⁹⁶ Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

²⁹⁷ Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар

²⁹⁸ Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

²⁹⁹ Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

³⁰⁰ Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —

³⁰¹ Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

³⁰² Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

³⁰³ Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

³⁰⁴ Що й кам'яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські

³⁰⁵ Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.

³⁰⁶ Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

³⁰⁷ Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

³⁰⁸ Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

³⁰⁹ Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

³¹⁰ Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

³¹¹ Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

³¹² «Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку:

³¹³ Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»

³¹⁴ Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками

³¹⁵ З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

³¹⁶ Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

³¹⁷ Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

³¹⁸ В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

³¹⁹ Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

³²⁰ Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

³²¹ Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.

³²² А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,—

³²³ Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

³²⁴ Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

³²⁵ Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

³²⁶ «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

³²⁷ Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

³²⁸ Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

³²⁹ Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —

³³⁰ Я народилась од другої — вродою перша Дріопа

³³¹ 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

³³² Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,

³³³ Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.

³³⁴ Озеро є, берегами своїми похилими схоже

³³⁵ На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.

³³⁶ Стала над озером тим-бо ж не відала долі — Дріопа,

³³⁷ Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

³³⁸ Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

³³⁹ Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.

³⁴⁰ Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

³⁴¹ Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

³⁴² Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

³⁴³ Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

³⁴⁴ Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

³⁴⁵ Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

³⁴⁶ Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

³⁴⁷ Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,

³⁴⁸ В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

³⁴⁹ Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

³⁵⁰ Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:

³⁵¹ В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,

³⁵² Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі

³⁵³ Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.

³⁵⁴ З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —

³⁵⁵ Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.

³⁵⁶ Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта

³⁵⁷ Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди

³⁵⁸ Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.

³⁵⁹ Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,

³⁶⁰ Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,

³⁶¹ Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити.

³⁶² Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.

³⁶³ Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько

³⁶⁴ Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,

³⁶⁵ Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,

³⁶⁶ Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.

³⁶⁷ Тільки обличчя одне, моя сестро — голубонько, в тебе

³⁶⁸ Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно

³⁶⁹ Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може

³⁷⁰ Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:

³⁷¹ «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —

³⁷² Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!

³⁷³ Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,

³⁷⁴ Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.

³⁷⁵ Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!

³⁷⁶ Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто

³⁷⁷ Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.

³⁷⁸ А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився

³⁷⁹ Й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».

³⁸⁰ Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває

³⁸¹ Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.

³⁸² Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!

³⁸³ Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,

³⁸⁴ Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.

³⁸⁵ А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,

³⁸⁶ Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,

³⁸⁷ Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!

³⁸⁸ Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну

³⁸⁹ Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.

³⁹⁰ Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки

³⁹¹ Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».

³⁹² Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;

³⁹³ Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

³⁹⁴ Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена

³⁹⁵ Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,

³⁹⁶ Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом

³⁹⁷ Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,

³⁹⁸ З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних,

³⁹⁹ Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.

⁴⁰⁰ Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,

⁴⁰¹ Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,

⁴⁰² Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.

⁴⁰³ Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах

⁴⁰⁴ Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька

⁴⁰⁵ Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,

⁴⁰⁶ Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,

⁴⁰⁷ Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,

⁴⁰⁸ Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька.

⁴⁰⁹ Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,

⁴¹⁰ Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,

⁴¹¹ Поки злочинного золота в нього жона не попросить,

⁴¹² Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.

⁴¹³ Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,

⁴¹⁴ Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям

⁴¹⁵ Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.

⁴¹⁶ Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку

⁴¹⁷ Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».

⁴¹⁸ Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,

⁴¹⁹ Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні:

⁴²⁰ Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись

⁴²¹ Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,

⁴²² Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,

⁴²³ Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий

⁴²⁴ Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,

⁴²⁵ Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.

⁴²⁶ Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті

⁴²⁷ Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,

⁴²⁸ Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,

⁴²⁹ Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі

⁴³⁰ Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула

⁴³¹ Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли

⁴³² Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.

⁴³³ Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —

⁴³⁴ То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,

⁴³⁵ Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,

⁴³⁶ Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався

⁴³⁷ З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,

⁴³⁸ Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».

⁴³⁹ Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді

⁴⁴⁰ Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,

⁴⁴¹ Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,

⁴⁴² Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,

⁴⁴³ Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,

⁴⁴⁴ Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,

⁴⁴⁵ Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.

⁴⁴⁶ Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

⁴⁴⁷ Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним

⁴⁴⁸ Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських

⁴⁴⁹ Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.

⁴⁵⁰ Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,

⁴⁵¹ Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,

⁴⁵² Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа.

⁴⁵³ Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.

⁴⁵⁴ Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.

⁴⁵⁵ Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь.

⁴⁵⁶ Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.

⁴⁵⁷ Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,

⁴⁵⁸ Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком

⁴⁵⁹ Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:

⁴⁶⁰ Все це сестринським чуттям називає вона помилково.

⁴⁶¹ Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,

⁴⁶² Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати.

⁴⁶³ Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.

⁴⁶⁴ Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання

⁴⁶⁵ Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.

⁴⁶⁶ Вже він для неї не брат: його милим волить називати,

⁴⁶⁷ Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».

⁴⁶⁸ Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє

⁴⁶⁹ В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно

⁴⁷⁰ Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму

⁴⁷¹ Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.

⁴⁷² Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще

⁴⁷³ Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:

⁴⁷⁴ «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?

⁴⁷⁵ Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!

⁴⁷⁶ Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого

⁴⁷⁷ Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.

⁴⁷⁸ Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!

⁴⁷⁹ Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,—

⁴⁸⁰ А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.

⁴⁸¹ В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.

⁴⁸² Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,

⁴⁸³ З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду

⁴⁸⁴ Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!

⁴⁸⁵ Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:

⁴⁸⁶ Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.

⁴⁸⁷ О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,—

⁴⁸⁸ Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,

⁴⁸⁹ Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.

⁴⁹⁰ О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш

⁴⁹¹ Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!

⁴⁹² Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,

⁴⁹³ Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,

⁴⁹⁴ Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!

⁴⁹⁵ Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось

⁴⁹⁶ Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?

⁴⁹⁷ Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:

⁴⁹⁸ Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;

⁴⁹⁹ Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.

⁵⁰⁰ В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти

⁵⁰¹ Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?

⁵⁰² Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний

⁵⁰³ Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне

⁵⁰⁴ Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.

⁵⁰⁵ Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:

⁵⁰⁶ Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.

⁵⁰⁷ Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?

⁵⁰⁸ Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?

⁵⁰⁹ Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!

⁵¹⁰ Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.

⁵¹¹ Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,

⁵¹² Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.

⁵¹³ Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,

⁵¹⁴ В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?

⁵¹⁵ Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою

⁵¹⁶ Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних».

⁵¹⁷ Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.

⁵¹⁸ Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,

⁵¹⁹ Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.

⁵²⁰ Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

⁵²¹ Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

⁵²² Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.

⁵²³ Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

⁵²⁴ То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

⁵²⁵ Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.

⁵²⁶ Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —

⁵²⁷ Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

⁵²⁸ Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

⁵²⁹ Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

⁵³⁰ «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

⁵³¹ Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

⁵³² Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.

⁵³³ Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

⁵³⁴ Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

⁵³⁵ Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

⁵³⁶ Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

⁵³⁷ Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

⁵³⁸ Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —

⁵³⁹ Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

⁵⁴⁰ Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

⁵⁴¹ Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —

⁵⁴² Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

⁵⁴³ Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній

⁵⁴⁴ Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

⁵⁴⁵ Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

⁵⁴⁶ Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;

⁵⁴⁷ Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

⁵⁴⁸ Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —

⁵⁴⁹ Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути

⁵⁵⁰ Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.

⁵⁵¹ Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,

⁵⁵² Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

⁵⁵³ Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні

⁵⁵⁴ Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —

⁵⁵⁵ Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

⁵⁵⁶ Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

⁵⁵⁷ Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —

⁵⁵⁸ Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

⁵⁵⁹ Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

⁵⁶⁰ Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

⁵⁶¹ Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

⁵⁶² Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

⁵⁶³ Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

⁵⁶⁴ Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

⁵⁶⁵ Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

⁵⁶⁶ Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня,

⁵⁶⁷ Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

⁵⁶⁸ Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала

⁵⁶⁹ Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—

⁵⁷⁰ І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула.

⁵⁷¹ Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

⁵⁷² «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.

⁵⁷³ Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

⁵⁷⁴ Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

⁵⁷⁵ Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

⁵⁷⁶ Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

⁵⁷⁷ «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!

⁵⁷⁸ Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

⁵⁷⁹ Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»

⁵⁸⁰ Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

⁵⁸¹ Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

⁵⁸² Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

⁵⁸³ Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,

⁵⁸⁴ Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

⁵⁸⁵ «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

⁵⁸⁶ Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

⁵⁸⁷ Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?

⁵⁸⁸ Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

⁵⁸⁹ Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

⁵⁹⁰ Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

⁵⁹¹ Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

⁵⁹² На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

⁵⁹³ Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє

⁵⁹⁴ Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

⁵⁹⁵ Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

⁵⁹⁶ Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила

⁵⁹⁷ Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.

⁵⁹⁸ Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

⁵⁹⁹ Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

⁶⁰⁰ Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

⁶⁰¹ Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,

⁶⁰² Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

⁶⁰³ Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

⁶⁰⁴ Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

⁶⁰⁵ Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно,

⁶⁰⁶ А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками,

⁶⁰⁷ Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

⁶⁰⁸ Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

⁶⁰⁹ Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.

⁶¹⁰ Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

⁶¹¹ Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

⁶¹² Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

⁶¹³ Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

⁶¹⁴ В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього —

⁶¹⁵ Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

⁶¹⁶ Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

⁶¹⁷ В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

⁶¹⁸ Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

⁶¹⁹ Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу!

⁶²⁰ Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,—

⁶²¹ Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

⁶²² Може подумати він, що сестра захопилася легко,

⁶²³ Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

⁶²⁴ Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

⁶²⁵ Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

⁶²⁶ Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —

⁶²⁷ Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги!

⁶²⁸ Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене;

⁶²⁹ Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить».

⁶³⁰ Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

⁶³¹ Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

⁶³² Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

⁶³³ Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу

⁶³⁴ Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

⁶³⁵ Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

⁶³⁶ На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

⁶³⁷ Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

⁶³⁸ Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

⁶³⁹ На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

⁶⁴⁰ Вогнище дому свого й подається за братом — вигнанцем.

⁶⁴¹ Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють

⁶⁴² Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

⁶⁴³ Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні

⁶⁴⁴ Чули бубаські жінки. Їх лишивши, вона до карійців,

⁶⁴⁵ І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

⁶⁴⁶ Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі,

⁶⁴⁷ Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —

⁶⁴⁸ З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

⁶⁴⁹ Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

⁶⁵⁰ Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

⁶⁵¹ Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.

⁶⁵² Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

⁶⁵³ Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

⁶⁵⁴ Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

⁶⁵⁵ Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,

⁶⁵⁶ Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

⁶⁵⁷ Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

⁶⁵⁸ Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

⁶⁵⁹ Зразу ж, неначе живиця — сльоза, що сочиться з надрізу,

⁶⁶⁰ Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

⁶⁶¹ Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону[28],

⁶⁶² Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

⁶⁶³ Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

⁶⁶⁴ Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

⁶⁶⁵ В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

⁶⁶⁶ Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,

⁶⁶⁷ Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно

⁶⁶⁸ Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.

⁶⁶⁹ Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,

⁶⁷⁰ Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

⁶⁷¹ Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

⁶⁷² Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —

⁶⁷³ Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

⁶⁷⁴ Мала родити, він якось звернувся такими словами:

⁶⁷⁵ «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

⁶⁷⁶ Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.

⁶⁷⁷ Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)

⁶⁷⁸ Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі

⁶⁷⁹ Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

⁶⁸⁰ Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

⁶⁸¹ В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

⁶⁸² Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

⁶⁸³ Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

⁶⁸⁴ Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

⁶⁸⁵ Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

⁶⁸⁶ От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї

⁶⁸⁷ Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа

⁶⁸⁸ Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —

⁶⁸⁹ Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.

⁶⁹⁰ І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий,

⁶⁹¹ Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола

⁶⁹² Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.

⁶⁹³ Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс,

⁶⁹⁴ І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.

⁶⁹⁵ Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула

⁶⁹⁶ Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!

⁶⁹⁷ Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.

⁶⁹⁸ Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання,

⁶⁹⁹ Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,

⁷⁰⁰ Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,—

⁷⁰¹ Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.

⁷⁰² Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба

⁷⁰³ Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.

⁷⁰⁴ Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона

⁷⁰⁵ Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:

⁷⁰⁶ Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні,

⁷⁰⁷ Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.

⁷⁰⁸ Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:

⁷⁰⁹ Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення

⁷¹⁰ Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.

⁷¹¹ Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.

⁷¹² Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:

⁷¹³ Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.

⁷¹⁴ Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав

⁷¹⁵ Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.

⁷¹⁶ Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди

⁷¹⁷ Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.

⁷¹⁸ Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —

⁷¹⁹ Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.

⁷²⁰ Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану

⁷²¹ Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!

⁷²² Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,

⁷²³ Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.

⁷²⁴ Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?

⁷²⁵ Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне.

⁷²⁶ Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже,—

⁷²⁷ Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди

⁷²⁸ Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —

⁷²⁹ Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,—

⁷³⁰ Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!

⁷³¹ Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,

⁷³² Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.

⁷³³ Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,

⁷³⁴ Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.

⁷³⁵ Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда

⁷³⁶ Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,—

⁷³⁷ Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати,

⁷³⁸ Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати

⁷³⁹ Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,

⁷⁴⁰ Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!

⁷⁴¹ Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,

⁷⁴² Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється,—

⁷⁴³ Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви

⁷⁴⁴ Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

⁷⁴⁵ Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,

⁷⁴⁶ Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?

⁷⁴⁷ Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,

⁷⁴⁸ Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!

⁷⁴⁹ Тільки надія і живить любов, і її викликає,

⁷⁵⁰ В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,

⁷⁵¹ Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість

⁷⁵² Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама-вона рада —

⁷⁵³ Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий

⁷⁵⁴ Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе.

⁷⁵⁵ Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:

⁷⁵⁶ Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:

⁷⁵⁷ Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,

⁷⁵⁸ Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти.

⁷⁵⁹ На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:

⁷⁶⁰ Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,

⁷⁶¹ Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.

⁷⁶² Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,

⁷⁶³ Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?»

⁷⁶⁴ Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта

⁷⁶⁵ Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.

⁷⁶⁶ А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,—

⁷⁶⁷ Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне

⁷⁶⁸ Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:

⁷⁶⁹ Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін

⁷⁷⁰ Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,

⁷⁷¹ Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,

⁷⁷² Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,

⁷⁷³ Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла

⁷⁷⁴ Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

⁷⁷⁵ Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

⁷⁷⁶ В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,

⁷⁷⁷ По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

⁷⁷⁸ Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам'ять.

⁷⁷⁹ Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

⁷⁸⁰ Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада.

⁷⁸¹ Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.

⁷⁸² Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня

⁷⁸³ Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

⁷⁸⁴ Місяця роги, й зненацька озвалися систри[29] дзвенючі.

⁷⁸⁵ В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

⁷⁸⁶ Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.

⁷⁸⁷ Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

⁷⁸⁸ В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

⁷⁸⁹ Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

⁷⁹⁰ Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

⁷⁹¹ Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

⁷⁹² Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми,

⁷⁹³ Й напис ще додають, що в короткий рядок помістився:

⁷⁹⁴ «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».

⁷⁹⁵ Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

⁷⁹⁶ Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

⁷⁹⁷ Стали — й Іфіс — юнак пригорнувсь до своєї Іанти.