Метаморфози

¹ Море судном пагасейським уже борознили мінійці.

² Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній

³ Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона

⁴ Птиць — півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.

⁵ Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,

⁶ Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.

⁷ До владаря приступили відразу по Фріксове руно,

⁸ Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.

⁹ В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.

¹⁰ Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити

¹¹ Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —

¹² Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді

¹³ Дивно, якби це не був саме той, що керує любов'ю.

¹⁴ Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.

¹⁵ (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув

¹⁶ Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?

¹⁷ Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,

¹⁸ О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?

¹⁹ Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,

²⁰ Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,

²¹ Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,

²² Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?

²³ Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,

²⁴ Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх

²⁵ Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.

²⁶ Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,

²⁷ Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив

²⁸ Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.

²⁹ Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,

³⁰ Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,

³¹ Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.

³² Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —

³³ Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо.

³⁴ Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням

³⁵ Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,

³⁶ Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?

³⁷ Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —

³⁸ Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,

³⁹ Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,

⁴⁰ Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,

⁴¹ Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?

⁴² Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,—

⁴³ Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,

⁴⁴ Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась

⁴⁵ Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.

⁴⁶ Поки що хай присягається він, хай боги те почують —

⁴⁷ Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі

⁴⁸ Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.

⁴⁹ Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських

⁵⁰ Будуть тебе, — їх мужів рятівницю, жінки прославляти.

⁵¹ Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю

⁵² Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?

⁵³ Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.

⁵⁴ Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.

⁵⁵ Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —

⁵⁶ Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,

⁵⁷ Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула

⁵⁸ Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.

⁵⁹ Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі

⁶⁰ Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива

⁶¹ За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся.

⁶² Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть

⁶³ Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,

⁶⁴ То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами

⁶⁵ Скілла — напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,—

⁶⁶ Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,

⁶⁷ Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду

⁶⁸ В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.

⁶⁹ Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними

⁷⁰ Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя

⁷¹ Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».

⁷² Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,

⁷³ І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.

⁷⁴ Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.

⁷⁵ В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.

⁷⁶ Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.

⁷⁷ Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у грудях.

⁷⁸ Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову

⁷⁹ Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,

⁸⁰ Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла,

⁸¹ Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,

⁸² Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,—

⁸³ Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала.

⁸⁴ Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,

⁸⁵ Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.

⁸⁶ Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні

⁸⁷ Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —

⁸⁸ Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.

⁸⁹ Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво

⁹⁰ По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати

⁹¹ Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея:

⁹² «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,

⁹³ Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,

⁹⁴ Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому

⁹⁵ Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя

⁹⁶ Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,

⁹⁷ Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає.

⁹⁸ Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,

⁹⁹ Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

¹⁰⁰ Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,

¹⁰¹ Став напливати народ на священне Мавортове поле,

¹⁰² Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні

¹⁰³ Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.

¹⁰⁴ Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі

¹⁰⁵ Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави

¹⁰⁶ Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,

¹⁰⁷ Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим

¹⁰⁸ Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.

¹⁰⁹ Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані

¹¹⁰ Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона

¹¹¹ Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього

¹¹² Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.

¹¹³ Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку.

¹¹⁴ Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

¹¹⁵ Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно

¹¹⁶ До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).

¹¹⁷ Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло

¹¹⁸ Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого

¹¹⁹ Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.

¹²⁰ Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,

¹²¹ Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома

¹²² Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.

¹²³ М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться

¹²⁴ Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.

¹²⁵ Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає

¹²⁶ Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,

¹²⁷ Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря,

¹²⁸ Так і вони, коли в лоні земному засів поступово

¹²⁹ Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,

¹³⁰ Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!

¹³¹ Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі

¹³² В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,

¹³³ Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.

¹³⁴ Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:

¹³⁵ Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!

¹³⁶ Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.

¹³⁷ Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,

¹³⁸ Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.

¹³⁹ В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,

¹⁴⁰ Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.

¹⁴¹ Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,

¹⁴² Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,

¹⁴³ Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.

¹⁴⁴ Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,

¹⁴⁵ Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.

¹⁴⁶ Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.

¹⁴⁷ Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,

¹⁴⁸ Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.

¹⁴⁹ Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.

¹⁵⁰ Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,

¹⁵¹ Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож.

¹⁵² Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,

¹⁵³ Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,

¹⁵⁴ Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі

¹⁵⁵ Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом

¹⁵⁶ Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,

¹⁵⁷ Ще одну здобич, — призвідницю першої,— взяв і невдовзі

¹⁵⁸ В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

¹⁵⁹ Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі

¹⁶⁰ Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся

¹⁶¹ Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву

¹⁶² Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:

¹⁶³ Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.

¹⁶⁴ Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку

¹⁶⁵ Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе,

¹⁶⁶ Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,

¹⁶⁷ Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)

¹⁶⁸ Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»

¹⁶⁹ Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —

¹⁷⁰ Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.

¹⁷¹ Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась,—

¹⁷² Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку

¹⁷³ Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката

¹⁷⁴ Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе,

¹⁷⁵ Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.

¹⁷⁶ Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років

¹⁷⁷ Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика

¹⁷⁸ Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

¹⁷⁹ Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,

¹⁸⁰ Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі

¹⁸¹ Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,—

¹⁸² З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах

¹⁸³ Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці

¹⁸⁴ Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну

¹⁸⁵ Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів

¹⁸⁶ Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,

¹⁸⁷ Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.

¹⁸⁸ Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,

¹⁸⁹ Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,

¹⁹⁰ Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув

¹⁹¹ Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,

¹⁹² Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним

¹⁹³ Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,

¹⁹⁴ Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш

¹⁹⁵ На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!

¹⁹⁶ Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!

¹⁹⁷ Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!

¹⁹⁸ Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.

¹⁹⁹ З вашої ласки до витоків можу річки повертати,

²⁰⁰ Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,

²⁰¹ В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу,

²⁰² Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.

²⁰³ Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.

²⁰⁴ Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу

²⁰⁵ З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,

²⁰⁶ Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.

²⁰⁷ Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю

²⁰⁸ Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця

²⁰⁹ Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.

²¹⁰ Ви полум'яних биків усмирили і зігнутим плугом

²¹¹ Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.

²¹² З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.

²¹³ Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,

²¹⁴ Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.

²¹⁵ Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість

²¹⁶ Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.

²¹⁷ Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я

²¹⁸ І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони

²¹⁹ Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.

²²⁰ Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою

²²¹ Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши,

²²² Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,

²²³ Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.

²²⁴ Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,

²²⁵ Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає

²²⁶ Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,

²²⁷ Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.

²²⁸ Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,

²²⁹ Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.

²³⁰ Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо

²³¹ Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.

²³² На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —

²³³ Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.

²³⁴ Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,

²³⁵ Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки

²³⁶ Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,—

²³⁷ Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.

²³⁸ Після повернення — все за порогом вона й за дверима;

²³⁹ Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,

²⁴⁰ З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —

²⁴¹ Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.

²⁴² Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо

²⁴³ Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий

²⁴⁴ Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє

²⁴⁵ Ніж і гарячою кров'ю широкі заповнює ями.

²⁴⁶ Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,

²⁴⁷ Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.

²⁴⁸ Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:

²⁴⁹ Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,—

²⁵⁰ Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.

²⁵¹ Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,

²⁵² Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього

²⁵³ Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу,

²⁵⁴ Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

²⁵⁵ Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,

²⁵⁶ Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.

²⁵⁷ Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея,

²⁵⁸ Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;

²⁵⁹ В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,

²⁶⁰ В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,

²⁶¹ Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.

²⁶² В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,

²⁶³ Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.

²⁶⁴ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,

²⁶⁵ Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.

²⁶⁶ Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,

²⁶⁷ Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.

²⁶⁸ Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала.

²⁶⁹ Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,

²⁷⁰ Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини

²⁷¹ Може змінити. Змії кініфійської[14] шкіру тоненьку

²⁷² Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка

²⁷³ Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею

²⁷⁴ Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.

²⁷⁵ Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,

²⁷⁶ Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,

²⁷⁷ Все це від самого дна заколочує аж до блідої

²⁷⁸ Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.

²⁷⁹ Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,

²⁸⁰ Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася

²⁸¹ Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.

²⁸² Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну

²⁸³ Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,

²⁸⁴ Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.

²⁸⁵ Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає

²⁸⁶ Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові

²⁸⁷ Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе

²⁸⁸ Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна

²⁸⁹ Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;

²⁹⁰ Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,

²⁹¹ Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.

²⁹² Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,

²⁹³ Що сорок років тому відбулось, те на пам'ять спливає.

²⁹⁴ З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,

²⁹⁵ Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні

²⁹⁶ Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.

²⁹⁷ Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала

²⁹⁸ З мужем. І ось припадає благальницею до порогів

²⁹⁹ Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали

³⁰⁰ Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди

³⁰¹ Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.

³⁰² Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,

³⁰³ Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.

³⁰⁴ Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,

³⁰⁵ Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.

³⁰⁶ Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.

³⁰⁷ Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко

³⁰⁸ Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.

³⁰⁹ Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка

³¹⁰ Мала вагу, барана — вожака приженіть, що найстарший

³¹¹ З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».

³¹² Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,

³¹³ Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.

³¹⁴ Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,

³¹⁵ Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою,

³¹⁶ Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу

³¹⁷ Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,

³¹⁸ Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.

³¹⁹ Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.

³²⁰ Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти

³²¹ Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

³²² Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку

³²³ Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.

³²⁴ Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,

³²⁵ Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли

³²⁶ Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь

³²⁷ Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.

³²⁸ Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.

³²⁹ Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький

³³⁰ Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.

³³¹ В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,

³³² Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,—

³³³ З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,

³³⁴ Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.

³³⁵ Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.

³³⁶ Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,—

³³⁷ Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,

³³⁸ Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!

³³⁹ Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.

³⁴⁰ Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,

³⁴¹ Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,

³⁴² Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.

³⁴³ Він, хоча кров'ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,

³⁴⁴ Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні

³⁴⁵ Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —.

³⁴⁶ Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька

³⁴⁷ Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.

³⁴⁸ Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла

³⁴⁹ Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила…

³⁵⁰ Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих

³⁵¹ Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном

³⁵² Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею —

³⁵³ Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив:

³⁵⁴ Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе

³⁵⁵ Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув

³⁵⁶ Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

³⁵⁷ Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана

³⁵⁸ В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;

³⁵⁹ Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —

³⁶⁰ Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер.

³⁶¹ Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,

³⁶² Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера[15];

³⁶³ Й Кос[16], Евріпілове місто міцне, де рогатими стали

³⁶⁴ Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.

³⁶⁵ Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів

³⁶⁶ Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,—

³⁶⁷ В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.

³⁶⁸ Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,

³⁶⁹ Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,—

³⁷⁰ Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку[17].

³⁷¹ Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,

³⁷² З явою лебедя вславлені: подарував юнакові

³⁷³ Філій пернатих приручених і велетенського звіра —

³⁷⁴ Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —

³⁷⁵ Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,

³⁷⁶ Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.

³⁷⁷ «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі

³⁷⁸ Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,

³⁷⁹ Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.

³⁸⁰ Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,

³⁸¹ Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.

³⁸² З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих

³⁸³ Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба[18].

³⁸⁴ Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;

³⁸⁵ Там володар із дружиною злинули в небо птахами.

³⁸⁶ Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,

³⁸⁷ З рідною матір'ю ложе своє мав Менефрон ділити.

³⁸⁸ Бачить Кефіса[19] здаля, що оплакував долю невтішну

³⁸⁹ Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;

³⁹⁰ Бачить домівку Евмела, який побивався за сином[20].

³⁹¹ Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею — чаклунку

³⁹² Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку

³⁹³ Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.

³⁹⁴ Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,

³⁹⁵ Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,

³⁹⁶ Й кров'ю дітей обагрилось залізо, — тікає злочинна

³⁹⁷ Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.

³⁹⁸ Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває

³⁹⁹ В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі

⁴⁰⁰ Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;

⁴⁰¹ Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.

⁴⁰² Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:

⁴⁰³ Їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

⁴⁰⁴ Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,

⁴⁰⁵ Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.

⁴⁰⁶ Щоб подолати його, аконіт заварила Медея —

⁴⁰⁷ Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.

⁴⁰⁸ Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна,

⁴⁰⁹ Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє,

⁴¹⁰ В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець

⁴¹¹ Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих

⁴¹² Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,

⁴¹³ Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,

⁴¹⁴ Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,

⁴¹⁵ Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.

⁴¹⁶ Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних

⁴¹⁷ Соків тієї землі, набула смертоносної сили.

⁴¹⁸ Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом

⁴¹⁹ Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини

⁴²⁰ Батько Егей подає його синові (думав — що ворог).

⁴²¹ Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,

⁴²² Й тут на руків ї меча запримітив здивований батько

⁴²³ Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив.

⁴²⁴ Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула.

⁴²⁵ Батько, хоч як і зрадів, що живим його син залишився,

⁴²⁶ Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі

⁴²⁷ Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,

⁴²⁸ Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири

⁴²⁹ Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні.

⁴³⁰ Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,

⁴³¹ Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі

⁴³² Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу

⁴³³ Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею,

⁴³⁴ Весь Марафон, зачудований кров'ю бика-Мінотавра.

⁴³⁵ Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,—

⁴³⁶ Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра

⁴³⁷ Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана[21].

⁴³⁸ Бачили мертвим Прокруста[22] жорстокого хвилі Кефіса.

⁴³⁹ Як поваливсь Керкіон, — Елевсін це побачив Церерин.

⁴⁴⁰ Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу:

⁴⁴¹ Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів'я

⁴⁴² Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.

⁴⁴³ До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить

⁴⁴⁴ Шлях, коли згинув Скірон[23]. Лиходія розсіяні кості

⁴⁴⁵ Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.

⁴⁴⁶ Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали

⁴⁴⁷ Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.

⁴⁴⁸ Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,—

⁴⁴⁹ Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,

⁴⁵⁰ Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!»

⁴⁵¹ Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці

⁴⁵² Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

⁴⁵³ Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:

⁴⁵⁴ Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши

⁴⁵⁵ Рідного сина собі, безтурботно не міг веселитись:

⁴⁵⁶ Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші

⁴⁵⁷ Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя:

⁴⁵⁸ За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.

⁴⁵⁹ Та перед тим він союзні війська до війни залучає.

⁴⁶⁰ Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.

⁴⁶¹ Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:

⁴⁶² Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі.

⁴⁶³ Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;

⁴⁶⁴ Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,

⁴⁶⁵ Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка

⁴⁶⁶ Арна колись продала: пожадане отримавши злото,

⁴⁶⁷ Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;

⁴⁶⁸ Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням, — галка.

⁴⁶⁹ Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,

⁴⁷⁰ І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий.

⁴⁷¹ Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила

⁴⁷² Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.

⁴⁷³ Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу

⁴⁷⁴ Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила.

⁴⁷⁵ Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа

⁴⁷⁶ Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший

⁴⁷⁷ Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними.

⁴⁷⁸ Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима,—

⁴⁷⁹ Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.

⁴⁸⁰ Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель

⁴⁸¹ Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:

⁴⁸² «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході

⁴⁸³ Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».

⁴⁸⁴ Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може

⁴⁸⁵ Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа

⁴⁸⁶ Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».

⁴⁸⁷ Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» —

⁴⁸⁸ Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,

⁴⁸⁹ Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

⁴⁹⁰ Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі

⁴⁹¹ В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний

⁴⁹² З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.

⁴⁹³ На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.

⁴⁹⁴ Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,

⁴⁹⁵ Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,

⁴⁹⁶ В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком

⁴⁹⁷ Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,

⁴⁹⁸ Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю.

⁴⁹⁹ Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —

⁵⁰⁰ Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.

⁵⁰¹ Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,

⁵⁰² Волю Егея Кефал переказує, просить подати

⁵⁰³ Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їх віддавна, згадавши.

⁵⁰⁴ Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

⁵⁰⁵ Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку

⁵⁰⁶ Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,—

⁵⁰⁷ «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив, — Афіни!

⁵⁰⁸ Сили всього мого острова, все, що мені постачає

⁵⁰⁹ Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте.

⁵¹⁰ Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

⁵¹¹ Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».

⁵¹² «Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде

⁵¹³ В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

⁵¹⁴ Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,

⁵¹⁵ Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

⁵¹⁶ З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

⁵¹⁷ Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

⁵¹⁸ «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

⁵¹⁹ О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

⁵²⁰ Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

⁵²¹ Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш.

⁵²² З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

⁵²³ Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

⁵²⁴ В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

⁵²⁵ Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

⁵²⁶ Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

⁵²⁷ Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

⁵²⁸ Темною млою в цей день над землею нависло понуре

⁵²⁹ Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

⁵³⁰ Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

⁵³¹ І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте, — та все ще

⁵³² Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

⁵³³ В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.

⁵³⁴ А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке

⁵³⁵ Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

⁵³⁶ Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

⁵³⁷ На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.

⁵³⁸ З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

⁵³⁹ Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

⁵⁴⁰ Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

⁵⁴¹ Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

⁵⁴² Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

⁵⁴³ Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню,

⁵⁴⁴ Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

⁵⁴⁵ Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

⁵⁴⁶ Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

⁵⁴⁷ Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

⁵⁴⁸ Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

⁵⁴⁹ Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

⁵⁵⁰ Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять

⁵⁵¹ Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

⁵⁵² Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

⁵⁵³ Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

⁵⁵⁴ Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

⁵⁵⁵ Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

⁵⁵⁶ Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом

⁵⁵⁷ Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

⁵⁵⁸ Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

⁵⁵⁹ Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

⁵⁶⁰ Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

⁵⁶¹ Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

⁵⁶² Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

⁵⁶³ Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,—

⁵⁶⁴ За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

⁵⁶⁵ Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

⁵⁶⁶ Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

⁵⁶⁷ Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

⁵⁶⁸ Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

⁵⁶⁹ Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.

⁵⁷⁰ Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

⁵⁷¹ Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.

⁵⁷² Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

⁵⁷³ З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,—

⁵⁷⁴ Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

⁵⁷⁵ Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

⁵⁷⁶ Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.

⁵⁷⁷ Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

⁵⁷⁸ Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

⁵⁷⁹ Вже через силу запалими глибоко водять очима,

⁵⁸⁰ Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

⁵⁸¹ І видихають життя свого залишок, де доведеться.

⁵⁸² Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

⁵⁸³ Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

⁵⁸⁴ Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

⁵⁸⁵ Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

⁵⁸⁶ Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.

⁵⁸⁷ Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

⁵⁸⁸ З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

⁵⁸⁹ Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

⁵⁹⁰ Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

⁵⁹¹ На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

⁵⁹² І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

⁵⁹³ Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,

⁵⁹⁴ Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,

⁵⁹⁵ Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.

⁵⁹⁶ Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе

⁵⁹⁷ І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька

⁵⁹⁸ Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,

⁵⁹⁹ Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.

⁶⁰⁰ Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба

⁶⁰¹ Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

⁶⁰² Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,

⁶⁰³ Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.

⁶⁰⁴ Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю

⁶⁰⁵ Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.

⁶⁰⁶ Не хоронили, а просто виносили скошених мором:

⁶⁰⁷ Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.

⁶⁰⁸ То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,

⁶⁰⁹ Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала

⁶¹⁰ Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.

⁶¹¹ Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні

⁶¹² Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.

⁶¹³ Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.

⁶¹⁴ Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! —

⁶¹⁵ Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми

⁶¹⁶ Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,

⁶¹⁷ О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,

⁶¹⁸ Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»

⁶¹⁹ Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.

⁶²⁰ «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим

⁶²¹ Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»

⁶²² Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця

⁶²³ Дерево недоторканне — насіння додонського парость.

⁶²⁴ Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши

⁶²⁵ Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим

⁶²⁶ Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.

⁶²⁷ Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж,

⁶²⁸ Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!»

⁶²⁹ Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово

⁶³⁰ Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,

⁶³¹ Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю

⁶³² З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,

⁶³³ Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

⁶³⁴ Злинула ніч і турботами денними зморене тіло

⁶³⁵ Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих

⁶³⁶ Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.

⁶³⁷ Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати

⁶³⁸ Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.

⁶³⁹ Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;

⁶⁴⁰ Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,

⁶⁴¹ Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику

⁶⁴² Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

⁶⁴³ Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:

⁶⁴⁴ Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях

⁶⁴⁵ Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору

⁶⁴⁶ Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю

⁶⁴⁷ Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,

⁶⁴⁸ Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!

⁶⁴⁹ Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно

⁶⁵⁰ Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку

⁶⁵¹ Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.

⁶⁵² Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом

⁶⁵³ Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.

⁶⁵⁴ Щоб пам'ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.

⁶⁵⁵ Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —

⁶⁵⁶ Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем'я.

⁶⁵⁷ Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє

⁶⁵⁸ Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою

⁶⁵⁹ Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,—

⁶⁶⁰ З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром».

⁶⁶¹ Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,

⁶⁶² Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,

⁶⁶³ Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,

⁶⁶⁴ Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.

⁶⁶⁵ Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком

⁶⁶⁶ Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —

⁶⁶⁷ Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.

⁶⁶⁸ Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,

⁶⁶⁹ Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.

⁶⁷⁰ В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить

⁶⁷¹ Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.

⁶⁷² Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці

⁶⁷³ Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

⁶⁷⁴ Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,

⁶⁷⁵ Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,—

⁶⁷⁶ Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав

⁶⁷⁷ Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б

⁶⁷⁸ Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.

⁶⁷⁹ Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду

⁶⁸⁰ І між найкращих списів ось такого метального списа».

⁶⁸¹ «Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду

⁶⁸² Мовив один із актейських братів, — ще б не так дивувався!

⁶⁸³ Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.

⁶⁸⁴ Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».

⁶⁸⁵ Все хоче знати Нереїв юнак, — випитує далі,

⁶⁸⁶ Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.

⁶⁸⁷ Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною

⁶⁸⁸ Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши

⁶⁸⁹ Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:

⁶⁹⁰ «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —

⁶⁹¹ Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля

⁶⁹² Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей

⁶⁹³ Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

⁶⁹⁴ Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію

⁶⁹⁵ Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.

⁶⁹⁶ Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,

⁶⁹⁷ Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,

⁶⁹⁸ Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —

⁶⁹⁹ Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.

⁷⁰⁰ Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.

⁷⁰¹ Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.

⁷⁰² Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета

⁷⁰³ Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї

⁷⁰⁴ Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —

⁷⁰⁵ Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,

⁷⁰⁶ Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,

⁷⁰⁷ Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду.

⁷⁰⁸ В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.

⁷⁰⁹ Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,

⁷¹⁰ Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,—

⁷¹¹ Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,—

⁷¹² Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,—

⁷¹³ Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна.

⁷¹⁴ Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі

⁷¹⁵ Чую богині грізьбу. «А чи там, — промайнула підозра,—

⁷¹⁶ Жде, як належить, на мене жона?» Її вік, її врода

⁷¹⁷ Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала.

⁷¹⁸ Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,

⁷¹⁹ Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.

⁷²⁰ Мучить підозра. «Візьми подарунками, — радить, — на пробу

⁷²¹ Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,

⁷²² Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

⁷²³ От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.

⁷²⁴ Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне:

⁷²⁵ Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.

⁷²⁶ Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.

⁷²⁷ Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу

⁷²⁸ Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,

⁷²⁹ Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.

⁷³⁰ В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,

⁷³¹ Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею

⁷³² Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою

⁷³³ Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!

⁷³⁴ Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо

⁷³⁵ Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я

⁷³⁶ Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього».

⁷³⁷ Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню

⁷³⁸ Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі.

⁷³⁹ Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.

⁷⁴⁰ Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.

⁷⁴¹ Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,—

⁷⁴² Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»

⁷⁴³ Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,

⁷⁴⁴ З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.

⁷⁴⁵ Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,

⁷⁴⁶ В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.

⁷⁴⁷ Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом

⁷⁴⁸ Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався

⁷⁴⁹ І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,

⁷⁵⁰ Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

⁷⁵¹ Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,

⁷⁵² Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.

⁷⁵³ Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка,

⁷⁵⁴ Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй

⁷⁵⁵ Кінтія[24], мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший».

⁷⁵⁶ З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.

⁷⁵⁷ Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?

⁷⁵⁸ Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

⁷⁵⁹ Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших

⁷⁶⁰ Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала

⁷⁶¹ Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.

⁷⁶² Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —

⁷⁶³ Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім

⁷⁶⁴ Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить

⁷⁶⁵ І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,

⁷⁶⁶ Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:

⁷⁶⁷ Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,

⁷⁶⁸ Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.

⁷⁶⁹ Зграї собак напускали на неї, але вона птахом

⁷⁷⁰ Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.

⁷⁷¹ Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись

⁷⁷² Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково

⁷⁷³ Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.

⁷⁷⁴ Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,

⁷⁷⁵ Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.

⁷⁷⁶ Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі

⁷⁷⁷ З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,

⁷⁷⁸ Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

⁷⁷⁹ Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.

⁷⁸⁰ З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:

⁷⁸¹ То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка

⁷⁸² Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,

⁷⁸³ Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману

⁷⁸⁴ Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.

⁷⁸⁵ Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй

⁷⁸⁶ Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.

⁷⁸⁷ Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці

⁷⁸⁸ Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,

⁷⁸⁹ Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе

⁷⁹⁰ Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:

⁷⁹¹ Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.

⁷⁹² Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця

⁷⁹³ Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».

⁷⁹⁴ Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —

⁷⁹⁵ Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

⁷⁹⁶ «Радість була для нас, друже, початком великого болю.

⁷⁹⁷ Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,

⁷⁹⁸ Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,

⁷⁹⁹ Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.

⁸⁰⁰ Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..

⁸⁰¹ Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,

⁸⁰² Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера

⁸⁰³ Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

⁸⁰⁴ Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,

⁸⁰⁵ Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.

⁸⁰⁶ В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра

⁸⁰⁷ Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —

⁸⁰⁸ Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця

⁸⁰⁹ Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку.

⁸¹⁰ Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.

⁸¹¹ Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.

⁸¹² Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду.

⁸¹³ «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,—

⁸¹⁴ Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!

⁸¹⁵ Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».

⁸¹⁶ Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —

⁸¹⁷ Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!

⁸¹⁸ Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш,

⁸¹⁹ Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,

⁸²⁰ Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»

⁸²¹ Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу

⁸²² Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,

⁸²³ Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.

⁸²⁴ З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий

⁸²⁵ І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.

⁸²⁶ Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! —

⁸²⁷ Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,

⁸²⁸ Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.

⁸²⁹ Все дорікала мені й під вагою уявної зради

⁸³⁰ Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.

⁸³¹ Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.

⁸³² Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку,

⁸³³ Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати

⁸³⁴ Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

⁸³⁵ Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови

⁸³⁶ Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу

⁸³⁷ Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»

⁸³⁸ Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик

⁸³⁹ Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» —

⁸⁴⁰ Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:

⁸⁴¹ «Певно, хижак причаївсь», — і метнув туди спис непохибний.

⁸⁴² Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,

⁸⁴³ Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї

⁸⁴⁴ Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.

⁸⁴⁵ Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі

⁸⁴⁶ Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.

⁸⁴⁷ Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,

⁸⁴⁸ Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,

⁸⁴⁹ Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку.

⁸⁵⁰ Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

⁸⁵¹ Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася

⁸⁵² Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,

⁸⁵³ Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,

⁸⁵⁴ Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,

⁸⁵⁵ Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,

⁸⁵⁶ Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».

⁸⁵⁷ Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки

⁸⁵⁸ І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?

⁸⁵⁹ Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.

⁸⁶⁰ Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,

⁸⁶¹ Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.

⁸⁶² Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

⁸⁶³ Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору

⁸⁶⁴ Входить Еак із синами двома й до походу готовим

⁸⁶⁵ Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.