Метаморфози

¹ Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;

² Що перевтіливсь, — не знав. Йому жертви складав на могилі,

³ Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.

⁴ Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:

⁵ Викравши вдатну дружину[41] собі, він війну довголітню

⁶ Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних

⁷ Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів.

⁸ Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні

⁹ Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській,

¹⁰ Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.

¹¹ Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти

¹² Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом

¹³ Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці

¹⁴ Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.

¹⁵ Там, на вершечку, — гніздо, й пташенят було вісім у ньому.

¹⁶ З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,

¹⁷ Їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.

¹⁸ Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий,

¹⁹ Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги!

²⁰ Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» —

²¹ Дев'ятилітню війну — було й дев'ять птахів — пророкує.

²² Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,

²³ Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.

²⁴ Не втихомиривсь, одначе, Нерей, — в аонійській затоці

²⁵ Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха

²⁶ Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.

²⁷ Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,

²⁸ Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну

²⁹ Діву-богиню. Коли над любов'ю — спільна потреба,

³⁰ Владар — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати

³¹ Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих

³² Біля жертовника, — зглянулась Діва й, присутнім заславши

³³ Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову,

³⁴ Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.

³⁵ Тож, коли кров'ю належною задовольнилась Діана

³⁶ Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,—

³⁷ Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,

³⁸ Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.

³⁹ Між суходолом, повітрям і водами є серединне

⁴⁰ Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу.

⁴¹ Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,

⁴² Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.

⁴³ Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій.

⁴⁴ Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних

⁴⁵ Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході.

⁴⁶ Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої

⁴⁷ Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.

⁴⁸ Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.

⁴⁹ Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.

⁵⁰ Море подібно шумить, коли подих його наслухати

⁵¹ Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій

⁵² Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.

⁵³ В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить

⁵⁴ Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди

⁵⁵ Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце

⁵⁶ Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.

⁵⁷ Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля

⁵⁸ Вигадки: що б не почув, — щось від себе додасть оповідач.

⁵⁹ Там — Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає,

⁶⁰ Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,

⁶¹ Й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений — Шепіт.

⁶² Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска:

⁶³ Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах.

⁶⁴ От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних

⁶⁵ Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька

⁶⁶ Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи

⁶⁷ Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі,

⁶⁸ Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони

⁶⁹ В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця.

⁷⁰ Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить

⁷¹ Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське[42]

⁷² Кров'ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу

⁷³ Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пеліонським

⁷⁴ Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці

⁷⁵ Чи то за Гектором він, чи за Кікном шукаючи, врешті,

⁷⁶ З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити).

⁷⁷ Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали

⁷⁸ Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю.

⁷⁹ Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся:

⁸⁰ «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні

⁸¹ Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл — гемонієць!»

⁸² Мить — і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом.

⁸³ І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно,

⁸⁴ Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.

⁸⁵ Щойно грудей він легенько торкнувся, — «О сину богині,—

⁸⁶ Кікн одгукнувся, — не раз-бо чував я, герою, про тебе,—

⁸⁷ Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?»

⁸⁸ (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний,

⁸⁹ Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,—

⁹⁰ Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.

⁹¹ Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину

⁹² Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.

⁹³ Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,

⁹⁴ Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько».

⁹⁵ Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда —

⁹⁶ Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих

⁹⁷ Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.

⁹⁸ Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,

⁹⁹ Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло

¹⁰⁰ Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,

¹⁰¹ Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.

¹⁰² Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,

¹⁰³ Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну

¹⁰⁴ Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє.

¹⁰⁵ «Може, — подумав Ахілл, — одлетів наконечник залізний?» —

¹⁰⁶ Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця,

¹⁰⁷ На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?

¹⁰⁸ Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса

¹⁰⁹ Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,

¹¹⁰ Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров'ю

¹¹¹ Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття

¹¹² Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф!

¹¹³ Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота —

¹¹⁴ Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!»

¹¹⁵ Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,

¹¹⁶ Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.

¹¹⁷ Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.

¹¹⁸ Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю,

¹¹⁹ Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:

¹²⁰ «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!

¹²¹ Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!»

¹²² Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи

¹²³ Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.

¹²⁴ Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.

¹²⁵ Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,

¹²⁶ Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно:

¹²⁷ Рани й тепер не було, це Менет його кров'ю оббризкав.

¹²⁸ Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,

¹²⁹ Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним

¹³⁰ Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,

¹³¹ Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.

¹³² Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна

¹³³ Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях.

¹³⁴ Той подається назад, Еакід — насувається грізно,

¹³⁵ Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,

¹³⁶ Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго

¹³⁷ Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.

¹³⁸ Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою

¹³⁹ Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.

¹⁴⁰ Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,

¹⁴¹ Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг

¹⁴² І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.

¹⁴³ Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти —

¹⁴⁴ Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло

¹⁴⁵ В білого птаха з таким же іменням отець моревладний.

¹⁴⁶ Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала

¹⁴⁷ Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.

¹⁴⁸ Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,

¹⁴⁹ Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,

¹⁵⁰ День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець

¹⁵¹ Кікна, власкавлював кров'ю телиці богиню Палладу.

¹⁵² Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,

¹⁵³ Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;

¹⁵⁴ З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини.

¹⁵⁵ Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу

¹⁵⁶ Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.

¹⁵⁷ Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта

¹⁵⁸ З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,—

¹⁵⁹ Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;

¹⁶⁰ Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.

¹⁶¹ Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі

¹⁶² Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?

¹⁶³ Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?

¹⁶⁴ Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка

¹⁶⁵ Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,

¹⁶⁶ Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала

¹⁶⁷ Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.

¹⁶⁸ Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.

¹⁶⁹ Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн,

¹⁷⁰ Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,—

¹⁷¹ Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг

¹⁷² Тілом своїм невразливим прийнять, — перребійця Кенея.

¹⁷³ Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах

¹⁷⁴ Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:

¹⁷⁵ Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять,

¹⁷⁶ Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:

¹⁷⁷ «А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,

¹⁷⁸ Словом розумним уславлений світоче нашого часу,

¹⁷⁹ Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,

¹⁸⁰ Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,

¹⁸¹ Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?»

¹⁸² Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді…

¹⁸³ Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,

¹⁸⁴ Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще

¹⁸⁵ З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,

¹⁸⁶ Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру

¹⁸⁷ Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —

¹⁸⁸ Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.

¹⁸⁹ Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда,

¹⁹⁰ Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,

¹⁹¹ Значить, Ахілле, й твоїх, — бо й ти земляком їй доводивсь,—

¹⁹² Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.

¹⁹³ Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору

¹⁹⁴ Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —

¹⁹⁵ Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто

¹⁹⁶ Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,

¹⁹⁷ Й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.

¹⁹⁸ Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,—

¹⁹⁹ «Сміло, — їй каже Нептун, — попроси, чого серце бажає,—

²⁰⁰ І не відмовлю тобі». (Поголоска й про те сповіщала).

²⁰¹ «Кривда велика — велике й прохання, — сказала Кеніда,—

²⁰² Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині

²⁰³ Жінкою. Цим ощасливиш мене!» Поки так говорила,

²⁰⁴ Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.

²⁰⁵ Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй

²⁰⁶ Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим

²⁰⁷ Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.

²⁰⁸ Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає

²⁰⁹ Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.

²¹⁰ З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів

²¹¹ Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних

²¹² Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.

²¹³ Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.

²¹⁴ Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,

²¹⁵ Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.

²¹⁶ Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,

²¹⁷ Сяє чудовим лицем. «Пощастило ж тобі, Пірітою»,—

²¹⁸ Всі були певні того. Проте мало що не помилились:

²¹⁹ Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте,

²²⁰ Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди

²²¹ Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.

²²² Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.

²²³ Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває

²²⁴ Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,

²²⁵ Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.

²²⁶ Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.

²²⁷ Першим озвався Тесей: «Чи аж так оп'янів ти, Евріте,

²²⁸ Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,

²²⁹ Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?»

²³⁰ Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,

²³¹ Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.

²³² Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати

²³³ На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,

²³⁴ Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.

²³⁵ Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому

²³⁶ З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,

²³⁷ Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.

²³⁸ Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,

²³⁹ З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,

²⁴⁰ Б'ється Евріт. Роз'ярились, побачивши кров свого брата,

²⁴¹ Звірі двовиді. «До зброї! До зброї!» — гуртом заревіли.

²⁴² Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,

²⁴³ Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.

²⁴⁴ Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!

²⁴⁵ Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший

²⁴⁶ Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв

²⁴⁷ На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись

²⁴⁸ Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию

²⁴⁹ Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,

²⁵⁰ Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя

²⁵¹ М'ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.

²⁵² Випали й очі з очниць; від удару немов провалився

²⁵³ Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.

²⁵⁴ Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову

²⁵⁵ Ніжку стола, вклав Пелат, — і той голову звісив на груди.

²⁵⁶ Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров'ю,—

²⁵⁷ Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.

²⁵⁸ Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши

²⁵⁹ Оком жахним, прохрипів: «Чи не можна б і ним скористатись?»

²⁶⁰ Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник

²⁶¹ Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.

²⁶² Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.

²⁶³ Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка

²⁶⁴ З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.

²⁶⁵ «Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!» —

²⁶⁶ Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки

²⁶⁷ Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.

²⁶⁸ Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —

²⁶⁹ Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,

²⁷⁰ То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.

²⁷¹ Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,

²⁷² Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,

²⁷³ Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.

²⁷⁴ Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,

²⁷⁵ Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,

²⁷⁶ Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару

²⁷⁷ Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо

²⁷⁸ Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.

²⁷⁹ Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити

²⁸⁰ Полум'я; далі, поріг кам'яний від землі відірвавши,

²⁸¹ Цілого воза вантаж, — на плече його взяв, та жбурнути

²⁸² Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою

²⁸³ Друга свого привалив, що стояв побіч нього, — Комета.

²⁸⁴ Рет, посміхнувшись, на те: «Залишається лиш побажати,

²⁸⁵ Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!»

²⁸⁶ З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном

²⁸⁷ По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння

²⁸⁸ Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.

²⁸⁹ З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.

²⁹⁰ Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися

²⁹¹ Першим пушком, — «Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,

²⁹² Ще й похвалятись?» — озвався Евагр. Але Рет йому й слова

²⁹³ Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,

²⁹⁴ Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.

²⁹⁵ Далі й тебе він, кружляючи полум'ям над головою,

²⁹⁶ Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,—

²⁹⁷ Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю

²⁹⁸ Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.

²⁹⁹ Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,

³⁰⁰ Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров'ю.

³⁰¹ Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву

³⁰² Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.

³⁰³ Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,—

³⁰⁴ Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.

³⁰⁵ Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель, — за ними;

³⁰⁶ Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий

³⁰⁷ Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:

³⁰⁸ «Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!»

³⁰⁹ Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину

³¹⁰ Все ж не втекли. Їх усіх зупинила правиця Дріанта —

³¹¹ Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,

³¹² Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:

³¹³ Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце,

³¹⁴ Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.

³¹⁵ Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши

³¹⁶ В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій

³¹⁷ Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці

³¹⁸ Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.

³¹⁹ Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,

³²⁰ Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— «Вино будеш пити

³²¹ Стіксом розмішане», — мовив Форбант і метнув блискавично

³²² Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен

³²³ Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.

³²⁴ Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані

³²⁵ Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.

³²⁶ Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать

³²⁷ Жолуденосного дуба з землі; та коли, обійнявши

³²⁸ Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,

³²⁹ Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,

³³⁰ Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.

³³¹ Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік, — говорили,

³³² Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця

³³³ Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.

³³⁴ Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:

³³⁵ Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.

³³⁶ Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,

³³⁷ На сідловині гірській похитнувшись, униз головою

³³⁸ В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній

³³⁹ Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.

³⁴⁰ Месник підбіг, Афарей, і, каменю шмат одлупивши,

³⁴¹ Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба

³⁴² Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні

³⁴³ Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу

³⁴⁴ Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну

³⁴⁵ Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном

³⁴⁶ Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,

³⁴⁷ Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим

³⁴⁸ Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.

³⁴⁹ Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа.

³⁵⁰ Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала

³⁵¹ Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,

³⁵² Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,

³⁵³ З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.

³⁵⁴ Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись

³⁵⁵ Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу

³⁵⁶ Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.

³⁵⁷ З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.

³⁵⁸ Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару

³⁵⁹ З волі Паллади — щоб вірили в те, йому щиро хотілось.

³⁶⁰ Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону

³⁶¹ Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.

³⁶² За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:

³⁶³ Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,

³⁶⁴ Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.

³⁶⁵ Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,—

³⁶⁶ Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,

³⁶⁷ Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта

³⁶⁸ Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.

³⁶⁹ Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло

³⁷⁰ В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко

³⁷¹ Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.

³⁷² Сили кентаврові біль додає; на противника люто

³⁷³ Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.

³⁷⁴ Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,

³⁷⁵ Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.

³⁷⁶ Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:

³⁷⁷ Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши

³⁷⁸ Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда.

³⁷⁹ Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка

³⁸⁰ Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї

³⁸¹ Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю.

³⁸² От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті

³⁸³ У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» —

³⁸⁴ Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,

³⁸⁵ Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —

³⁸⁶ Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,

³⁸⁷ Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче

³⁸⁸ Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.

³⁸⁹ Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,

³⁹⁰ Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,

³⁹¹ В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.

³⁹² Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна

³⁹³ Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.

³⁹⁴ Щойно рости почала борода золота; золотаве

³⁹⁵ Хвилями до половини плечей опадало волосся.

³⁹⁶ Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,

³⁹⁷ Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,

³⁹⁸ На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,

³⁹⁹ Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —

⁴⁰⁰ Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,

⁴⁰¹ Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий,

⁴⁰² Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.

⁴⁰³ З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —

⁴⁰⁴ Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна

⁴⁰⁵ З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.

⁴⁰⁶ Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —

⁴⁰⁷ Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа

⁴⁰⁸ Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,

⁴⁰⁹ То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу

⁴¹⁰ В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.

⁴¹¹ Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,

⁴¹² Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.

⁴¹³ Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,

⁴¹⁴ Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.

⁴¹⁵ Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах

⁴¹⁶ Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,

⁴¹⁷ Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.

⁴¹⁸ Хтозна — хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,

⁴¹⁹ Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию

⁴²⁰ Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —

⁴²¹ Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.

⁴²² Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.

⁴²³ Легко долоню на рану кладе, припадає вустами

⁴²⁴ До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.

⁴²⁵ Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім

⁴²⁶ Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,

⁴²⁷ Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.

⁴²⁸ Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами

⁴²⁹ Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —

⁴³⁰ Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.

⁴³¹ Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,

⁴³² І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.

⁴³³ Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,

⁴³⁴ Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає

⁴³⁵ Мозок. Так само відстояне через плетінку дубову

⁴³⁶ М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого

⁴³⁷ Точиться сік, виступаючи, згущений, — через щільніше.

⁴³⁸ Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,—

⁴³⁹ Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків'я

⁴⁴⁰ В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали

⁴⁴¹ Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,

⁴⁴² Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —

⁴⁴³ Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!

⁴⁴⁴ Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!

⁴⁴⁵ Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні

⁴⁴⁶ Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,

⁴⁴⁷ Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.

⁴⁴⁸ Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,

⁴⁴⁹ Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим

⁴⁵⁰ Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.

⁴⁵¹ Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу —

⁴⁵² Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу

⁴⁵³ Низ живота тим колом, що Несс його в мене пожбурив.

⁴⁵⁴ Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався

⁴⁵⁵ Мопс[43] Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,

⁴⁵⁶ Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:

⁴⁵⁷ До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.

⁴⁵⁸ Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,

⁴⁵⁹ Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.

⁴⁶⁰ Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.

⁴⁶¹ Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,

⁴⁶² Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.

⁴⁶³ Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,

⁴⁶⁴ Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.

⁴⁶⁵ Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським

⁴⁶⁶ Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,

⁴⁶⁷ Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,

⁴⁶⁸ Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:

⁴⁶⁹ «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди —

⁴⁷⁰ Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,

⁴⁷¹ Ким тебе мати на світ привела та якою ціною

⁴⁷² Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?

⁴⁷³ Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,

⁴⁷⁴ Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.

⁴⁷⁵ Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся,

⁴⁷⁶ Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,

⁴⁷⁷ В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,

⁴⁷⁸ Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.

⁴⁷⁹ Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,

⁴⁸⁰ Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.

⁴⁸¹ Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий

⁴⁸² Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.

⁴⁸³ «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз

⁴⁸⁴ Лезом, якщо притупилося вістря!» — сказав і по боці

⁴⁸⁵ Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.

⁴⁸⁶ Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,

⁴⁸⁷ Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.

⁴⁸⁸ Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,—

⁴⁸⁹ «Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю

⁴⁹⁰ Якість заліза свого!» — й по руків'я кентаврові в плечі

⁴⁹¹ Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла

⁴⁹² Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.

⁴⁹³ Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,

⁴⁹⁴ Всі завзялись одному продірявити тіло списами.

⁴⁹⁵ Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає

⁴⁹⁶ Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць[44].

⁴⁹⁷ Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором! —

⁴⁹⁸ Вигукнув Моніх. — Йому одному лише — мужу з дівиці! —

⁴⁹⁹ Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить,

⁵⁰⁰ Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?

⁵⁰¹ Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа

⁵⁰² В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!

⁵⁰³ Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,

⁵⁰⁴ Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону

⁵⁰⁵ Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!

⁵⁰⁶ Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,

⁵⁰⁷ В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!

⁵⁰⁸ Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!»

⁵⁰⁹ Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав

⁵¹⁰ Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.

⁵¹¹ Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій

⁵¹² Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.

⁵¹³ З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче

⁵¹⁴ Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах

⁵¹⁵ Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово

⁵¹⁶ Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,

⁵¹⁷ Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря

⁵¹⁸ Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому

⁵¹⁹ Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —

⁵²⁰ Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.

⁵²¹ Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини

⁵²² Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.

⁵²³ З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий

⁵²⁴ Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.

⁵²⁵ Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.

⁵²⁶ От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,

⁵²⁷ М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,

⁵²⁸ Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:

⁵²⁹ «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів,

⁵³⁰ Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!»

⁵³¹ Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило

⁵³² Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.

⁵³³ Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів

⁵³⁴ Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».

⁵³⁵ Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти

⁵³⁶ Верх у тій битві взяли. Тлеполему[45] проте заболіло,

⁵³⁷ Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,

⁵³⁸ Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,

⁵³⁹ Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,

⁵⁴⁰ Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».

⁵⁴¹ Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні

⁵⁴² Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,—

⁵⁴³ Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?

⁵⁴⁴ Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда

⁵⁴⁵ Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався.

⁵⁴⁶ Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть

⁵⁴⁷ Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить?

⁵⁴⁸ Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні

⁵⁴⁹ Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос

⁵⁵⁰ Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі

⁵⁵¹ Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.

⁵⁵² Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —

⁵⁵³ Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.

⁵⁵⁴ Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:

⁵⁵⁵ Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати

⁵⁵⁶ Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність

⁵⁵⁷ Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея.

⁵⁵⁸ Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!

⁵⁵⁹ Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці

⁵⁶⁰ Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.

⁵⁶¹ Сили набувши орлиної,— кігтями, крилами, дзьобом

⁵⁶² Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.

⁵⁶³ Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний

⁵⁶⁴ І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо,

⁵⁶⁵ Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.

⁵⁶⁶ Рана була незначна. Та залізом підсічені м'язи

⁵⁶⁷ Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.

⁵⁶⁸ Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим —

⁵⁶⁹ Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,

⁵⁷⁰ Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла

⁵⁷¹ Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.

⁵⁷² Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,

⁵⁷³ Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?

⁵⁷⁴ Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто

⁵⁷⁵ Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».

⁵⁷⁶ Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний.

⁵⁷⁷ Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,

⁵⁷⁸ З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.

⁵⁷⁹ А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,

⁵⁸⁰ Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом

⁵⁸¹ Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,

⁵⁸² Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.

⁵⁸³ Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось

⁵⁸⁴ Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога:

⁵⁸⁵ «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,

⁵⁸⁶ Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!

⁵⁸⁷ Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові

⁵⁸⁸ Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,

⁵⁸⁹ Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні

⁵⁹⁰ Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?

⁵⁹¹ Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,

⁵⁹² Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю!

⁵⁹³ Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику

⁵⁹⁴ Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано

⁵⁹⁵ З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!»

⁵⁹⁶ Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,

⁵⁹⁷ А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський

⁵⁹⁸ Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,

⁵⁹⁹ Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців

⁶⁰⁰ Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає,—

⁶⁰¹ Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,—

⁶⁰² То за братів одімсти, свої стріли скеруй на Ахілла!»

⁶⁰³ Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми троянців

⁶⁰⁴ Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю

⁶⁰⁵ І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.

⁶⁰⁶ Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,—

⁶⁰⁷ Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині

⁶⁰⁸ Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!

⁶⁰⁹ Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,—

⁶¹⁰ Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири!

⁶¹¹ Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,

⁶¹² Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,—

⁶¹³ В полум'ї. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.

⁶¹⁴ Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього

⁶¹⁵ Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,

⁶¹⁶ Слава — живе й переповнює світ неозорно великий!

⁶¹⁷ Ось яка міра Пелідові личить! Її осягнувши,

⁶¹⁸ Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.

⁶¹⁹ Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,

⁶²⁰ Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя.

⁶²¹ Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант[46] не посміли ставати

⁶²² До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший

⁶²³ Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона

⁶²⁴ З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути.

⁶²⁵ Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати,

⁶²⁶ Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли —

⁶²⁷ З себе на них переклав суперечки цієї розв'язку.