Метаморфози

¹ Ось уже й Етну — гору, що гігантів тіла привалила,

² Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали,

³ Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,

⁴ Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник.

⁵ Потім він Занклу[49] минув, протилежні до Регія вежі;

⁶ Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами,

⁷ Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський.

⁸ Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,

⁹ Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки,

¹⁰ Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.

¹¹ Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,—

¹² «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив,—

¹³ Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити.

¹⁴ Що то за сила в траві, того знати ніхто, Тітанідо,

¹⁵ Краще не може, ніж я, трав'яним перевтілений соком!

¹⁶ Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини,—

¹⁷ На італійському березі, проти Мессанських укріплень

¹⁸ Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине,

¹⁹ Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду.

²⁰ Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні

²¹ Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу

²² Трави, — звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну.

²³ Не лікування потрібне мені, не загоєння рани,—

²⁴ Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!»

²⁵ Ну а богиня, — ніхто не спалахував серцем так часто

²⁶ Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина

²⁷ Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав,—

²⁸ Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи

²⁹ Прагне сама, що й однако розпалена, — все-таки краще.

³⁰ Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;

³¹ Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш!

³² А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш гордитись:

³³ Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця,

³⁴ Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня,

³⁵ Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній

³⁶ Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним».

³⁷ Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть,

³⁸ А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра,

³⁹ Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!»

⁴⁰ Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому —

⁴¹ Главка ж любила-таки! — завзялася на ту, якій щойно

⁴² Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть,

⁴³ Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські

⁴⁴ Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче.

⁴⁵ Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає

⁴⁶ З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору.

⁴⁷ В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських

⁴⁸ Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря.

⁴⁹ Мов по твердому піску побережному, так вона легко

⁵⁰ Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою.

⁵¹ Тиха та скромна була під навислою скелею заводь —

⁵² Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря

⁵³ Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище,

⁵⁴ Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало.

⁵⁵ Води затону цього каламутить богиня; отруту

⁵⁶ Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком

⁵⁷ Скроплює, й тричі по дев'ять разів повторяє, чаклунка,

⁵⁸ Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні.

⁵⁹ Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону.

⁶⁰ Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе

⁶¹ Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі —

⁶² Їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись

⁶³ Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.

⁶⁴ Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,—

⁶⁵ Що не мацнула б, однак, — натрапляє рукою на хижі

⁶⁶ Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,

⁶⁷ Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів.

⁶⁸ Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки

⁶⁹ Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.

⁷⁰ Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді

⁷¹ Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.

⁷² Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,

⁷³ Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,

⁷⁴ Там височить дотепер; оминає його мореплавець.

⁷⁵ Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,

⁷⁶ Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське

⁷⁷ Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.

⁷⁸ Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона,

⁷⁹ Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця,

⁸⁰ Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена,

⁸¹ Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула.

⁸² Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,

⁸³ В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,

⁸⁴ Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.

⁸⁵ Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,

⁸⁶ Він одв'язав і покинув мерщій володіння Еола,

⁸⁷ Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,

⁸⁸ Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі,

⁸⁹ До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,

⁹⁰ Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву.

⁹¹ Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів,

⁹² До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,

⁹³ Їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я

⁹⁴ Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:

⁹⁵ Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув;

⁹⁶ Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця;

⁹⁷ Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.

⁹⁸ Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,

⁹⁹ Щоб занімів їх язик, що годився лиш для віроломства.

¹⁰⁰ От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя.

¹⁰¹ Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські

¹⁰² З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу —

¹⁰³ Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя

¹⁰⁴ Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли.

¹⁰⁵ Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів

¹⁰⁶ Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,

¹⁰⁷ Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,—

¹⁰⁸ «Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами

¹⁰⁹ Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.

¹¹⁰ Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:

¹¹¹ За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські,

¹¹² Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.

¹¹³ Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала

¹¹⁴ Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом.

¹¹⁵ І, показавши, від стовбура гілку велить одламати.

¹¹⁶ Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння

¹¹⁷ Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса

¹¹⁸ Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,

¹¹⁹ Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.

¹²⁰ Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,

¹²¹ Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.

¹²² Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,

¹²³ Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,—

¹²⁴ Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —

¹²⁵ Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька

¹²⁶ Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.

¹²⁷ Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,—

¹²⁸ Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».

¹²⁹ Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,

¹³⁰ Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній

¹³¹ Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,

¹³² Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,

¹³³ Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.

¹³⁴ Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами

¹³⁵ Звабити серце моє: «Вибирай, — намовляє,— що хочеш,

¹³⁶ Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний

¹³⁷ Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую,

¹³⁸ Скільки піщинок тут є». Та одне я до того прохання

¹³⁹ Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.

¹⁴⁰ Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду,

¹⁴¹ Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче

¹⁴² І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна

¹⁴³ Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,—

¹⁴⁴ Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;

¹⁴⁵ Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу

¹⁴⁶ Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.

¹⁴⁷ Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить

¹⁴⁸ Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло

¹⁴⁹ Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене

¹⁵⁰ Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,

¹⁵¹ Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.

¹⁵² Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,

¹⁵³ Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».

¹⁵⁴ Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,

¹⁵⁵ З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста

¹⁵⁶ Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся

¹⁵⁷ Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали.

¹⁵⁸ Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився

¹⁵⁹ Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.

¹⁶⁰ Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,—

¹⁶¹ Ахеменіда, — впізнав. Що живим його стрів так неждано,

¹⁶² Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,

¹⁶³ Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське,

¹⁶⁴ Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»

¹⁶⁵ Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий,

¹⁶⁶ Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання

¹⁶⁷ Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу

¹⁶⁸ Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала

¹⁶⁹ Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий

¹⁷⁰ І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи

¹⁷¹ Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!

¹⁷² От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному

¹⁷³ Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим?

¹⁷⁴ Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кіклопа,—

¹⁷⁵ Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,

¹⁷⁶ Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.

¹⁷⁷ Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність

¹⁷⁸ Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,

¹⁷⁹ Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,

¹⁸⁰ Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду

¹⁸¹ Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,

¹⁸² Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.

¹⁸³ Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні

¹⁸⁴ Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.

¹⁸⁵ Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру

¹⁸⁶ Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!

¹⁸⁷ Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Кіклоп ошалілий

¹⁸⁸ Етну обходити став, завиваючи люто від болю.

¹⁸⁹ От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,

¹⁹⁰ Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки

¹⁹¹ В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає

¹⁹² Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто

¹⁹³ Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!

¹⁹⁴ Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою

¹⁹⁵ Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню

¹⁹⁶ Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!

¹⁹⁷ Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!»

¹⁹⁸ Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,

¹⁹⁹ Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,

²⁰⁰ Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,

²⁰¹ Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської…

²⁰² Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! —

²⁰³ Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло

²⁰⁴ Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї

²⁰⁵ Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю

²⁰⁶ Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.

²⁰⁷ Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,

²⁰⁸ Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —

²⁰⁹ Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.

²¹⁰ Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,

²¹¹ Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву

²¹² Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.

²¹³ «Ось що чекає, сердего, й тебе!» — непокоїла думка.

²¹⁴ Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;

²¹⁵ Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.

²¹⁶ Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.

²¹⁷ Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,

²¹⁸ Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.

²¹⁹ Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —

²²⁰ Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!

²²¹ Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий,

²²² І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».

²²³ Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі

²²⁴ Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.

²²⁵ Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,

²²⁶ Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять

²²⁷ Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.

²²⁸ Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,

²²⁹ Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний

²³⁰ Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —

²³¹ Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;

²³² До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.

²³³ «Відти, — вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще

²³⁴ Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.

²³⁵ Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.

²³⁶ З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною

²³⁷ Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця

²³⁸ Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів

²³⁹ За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші

²⁴⁰ Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.

²⁴¹ Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину

²⁴² Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе

²⁴³ Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси

²⁴⁴ Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,

²⁴⁵ Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,

²⁴⁶ Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,

²⁴⁷ Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!

²⁴⁸ Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,

²⁴⁹ Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа,

²⁵⁰ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.

²⁵¹ Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний

²⁵² Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,

²⁵³ І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.

²⁵⁴ Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —

²⁵⁵ Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого

²⁵⁶ Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:

²⁵⁷ Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,—

²⁵⁸ Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами

²⁵⁹ Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці

²⁶⁰ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім

²⁶¹ До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній

²⁶² Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли

²⁶³ Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.

²⁶⁴ І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці

²⁶⁵ Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,—

²⁶⁶ Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти

²⁶⁷ І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.

²⁶⁸ Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає,

²⁶⁹ Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.

²⁷⁰ До посортованих трав приглядається оком уважним.

²⁷¹ Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись,

²⁷² В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.

²⁷³ Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати

²⁷⁴ З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;

²⁷⁵ Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши

²⁷⁶ Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші

²⁷⁷ Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,—

²⁷⁸ Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.

²⁷⁹ Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;

²⁸⁰ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо

²⁸¹ Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.

²⁸² Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,

²⁸³ Як роздувається шия, а руки, якими недавно

²⁸⁴ Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.

²⁸⁵ З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —

²⁸⁶ Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею

²⁸⁷ Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.

²⁸⁸ Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою,

²⁸⁹ Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,

²⁹⁰ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?

²⁹¹ Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну

²⁹² З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі».

²⁹³ Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,

²⁹⁴ Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну

²⁹⁵ Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —

²⁹⁶ Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,

²⁹⁷ Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю

²⁹⁸ Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.

²⁹⁹ Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний

³⁰⁰ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.

³⁰¹ Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.

³⁰² І, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище

³⁰³ Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча

³⁰⁴ Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —

³⁰⁵ Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає —

³⁰⁶ Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули

³⁰⁷ Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.

³⁰⁸ Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий

³⁰⁹ Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.

³¹⁰ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила

³¹¹ З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.

³¹² От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,

³¹³ З мармуру постать вона показала мені білосніжну.

³¹⁴ Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;

³¹⁵ Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками.

³¹⁶ Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,

³¹⁷ В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати

³¹⁸ Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,

³¹⁹ Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!

³²⁰ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше

³²¹ Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.

³²² Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає

³²³ Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.

³²⁴ Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх

³²⁵ Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.

³²⁶ Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,

³²⁷ Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали

³²⁸ Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,

³²⁹ І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий

³³⁰ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.

³³¹ Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,

³³² Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши,

³³³ Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,

³³⁴ На Палатіні Венілія, кажуть, її народила.

³³⁵ Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка

³³⁶ Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.

³³⁷ Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.

³³⁸ Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця

³³⁹ Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,

³⁴⁰ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.

³⁴¹ От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.

³⁴² Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.

³⁴³ Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові

³⁴⁴ В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,

³⁴⁵ Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.

³⁴⁶ Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.

³⁴⁷ Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,

³⁴⁸ Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.

³⁴⁹ Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання

³⁵⁰ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.

³⁵¹ Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.

³⁵² Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,—

³⁵³ Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?

³⁵⁴ Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола…

³⁵⁵ «Ні,— прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив

³⁵⁶ Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася

³⁵⁷ Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»

³⁵⁸ Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний

³⁵⁹ Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши

³⁶⁰ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни

³⁶¹ Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.

³⁶² Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич,

³⁶³ Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,

³⁶⁴ Й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.

³⁶⁵ Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,

³⁶⁶ Темним богам посилає й слова заворожені, темні,—

³⁶⁷ Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні

³⁶⁸ Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.

³⁶⁹ Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,

³⁷⁰ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка

³⁷¹ По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.

³⁷² Вибравши місце та мить: «Заклинаю, — звернулась до нього,—

³⁷³ Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,

³⁷⁴ Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,—

³⁷⁵ Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем

³⁷⁶ Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»

³⁷⁷ Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.

³⁷⁸ «Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила

³⁷⁹ Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!

³⁸⁰ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,

³⁸¹ Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу».

³⁸² Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:

³⁸³ «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!

³⁸⁴ Що погордована може й закохана жінка, — побачиш;

³⁸⁵ Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!»

³⁸⁶ Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;

³⁸⁷ Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —

³⁸⁸ Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого

³⁸⁹ Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,

³⁹⁰ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово

³⁹¹ В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,—

³⁹² Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.

³⁹³ Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;

³⁹⁴ Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,

³⁹⁵ Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.

³⁹⁶ Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.

³⁹⁷ А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом

³⁹⁸ Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,

³⁹⁹ Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,

⁴⁰⁰ Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.

⁴⁰¹ В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.

⁴⁰² Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.

⁴⁰³ Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,

⁴⁰⁴ Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу[50]

⁴⁰⁵ Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.

⁴⁰⁶ З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,

⁴⁰⁷ Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,

⁴⁰⁸ Соком окроплений луг заросився краплинами крові,

⁴⁰⁹ Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням.

⁴¹⁰ Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося

⁴¹¹ Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.

⁴¹² Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,

⁴¹³ Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.

⁴¹⁴ І від торкання того дивовижні, всілякого роду

⁴¹⁵ Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.

⁴¹⁶ Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.

⁴¹⁷ Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча

⁴¹⁸ Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями

⁴¹⁹ Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.

⁴²⁰ Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,

⁴²¹ Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому

⁴²² Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.

⁴²³ Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову

⁴²⁴ Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі

⁴²⁵ Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.

⁴²⁶ Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,

⁴²⁷ Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом.

⁴²⁸ Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,

⁴²⁹ Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь

⁴³⁰ Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.

⁴³¹ Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі

⁴³² Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.

⁴³³ Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,

⁴³⁴ Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».

⁴³⁵ Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,

⁴³⁶ І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,

⁴³⁷ Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.

⁴³⁸ Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги

⁴³⁹ В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.

⁴⁴⁰ Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».

⁴⁴¹ Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні

⁴⁴² З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:

⁴⁴³ «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,

⁴⁴⁴ Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».

⁴⁴⁵ Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,

⁴⁴⁶ Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,

⁴⁴⁷ Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою

⁴⁴⁸ Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.

⁴⁴⁹ Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина

⁴⁵⁰ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим

⁴⁵¹ Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.

⁴⁵² Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго

⁴⁵³ Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.

⁴⁵⁴ Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.

⁴⁵⁵ От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить

⁴⁵⁶ Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра;

⁴⁵⁷ Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши

⁴⁵⁸ В місті його. Діомед у краю апулійського Давна

⁴⁵⁹ Стіни могутні заклав і поля там посів як придане.

⁴⁶⁰ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього

⁴⁶¹ Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:

⁴⁶² Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя

⁴⁶³ Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою

⁴⁶⁴ Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,—

⁴⁶⁵ Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,

⁴⁶⁶ Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока

⁴⁶⁷ Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.

⁴⁶⁸ Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,

⁴⁶⁹ Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.

⁴⁷⁰ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі

⁴⁷¹ Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —

⁴⁷² Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.

⁴⁷³ Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:

⁴⁷⁴ Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!

⁴⁷⁵ Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва —

⁴⁷⁶ Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову

⁴⁷⁷ Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,

⁴⁷⁸ Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,

⁴⁷⁹ На суходолі у битвах виснажливих так натомився,

⁴⁸⁰ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря

⁴⁸¹ Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив

⁴⁸² У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.

⁴⁸³ Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши

⁴⁸⁴ Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.

⁴⁸⁵ Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,

⁴⁸⁶ Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість

⁴⁸⁷ Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити

⁴⁸⁸ Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,

⁴⁸⁹ Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,—

⁴⁹⁰ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.

⁴⁹¹ Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,

⁴⁹² Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині

⁴⁹³ Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»

⁴⁹⁴ Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами

⁴⁹⁵ Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.

⁴⁹⁶ Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,

⁴⁹⁷ Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,

⁴⁹⁸ Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям

⁴⁹⁹ Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,

⁵⁰⁰ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають

⁵⁰¹ Довші пір'їни; де лікті були, — вигинаються крила.

⁵⁰² Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть

⁵⁰³ І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку.

⁵⁰⁴ Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,

⁵⁰⁵ Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,

⁵⁰⁶ Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону

⁵⁰⁷ Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.

⁵⁰⁸ Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,—

⁵⁰⁹ Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.

⁵¹⁰ Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна

⁵¹¹ Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».

⁵¹² Змовк на тім слові Ойнід. Калідонії межі покинув,

⁵¹³ І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.

⁵¹⁴ Бачить печеру він там, її праліс окутує тінню,

⁵¹⁵ Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут

⁵¹⁶ Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.

⁵¹⁷ Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.

⁵¹⁸ Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи

⁵¹⁹ Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,

⁵²⁰ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.

⁵²¹ Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —

⁵²² Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.

⁵²³ Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:

⁵²⁴ Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:

⁵²⁵ Через язик апулійця маслина в плодах своїх має

⁵²⁶ Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.

⁵²⁷ Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули

⁵²⁸ Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,

⁵²⁹ Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало

⁵³⁰ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові

⁵³¹ Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.

⁵³² Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,

⁵³³ Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій

⁵³⁴ Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.

⁵³⁵ Тут спохватилася Мати богів: це ж на Іді високій

⁵³⁶ Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною

⁵³⁷ Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.

⁵³⁸ Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.

⁵³⁹ «Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний

⁵⁴⁰ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти

⁵⁴¹ Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»

⁵⁴² Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло

⁵⁴³ Градом важким та дощем полило із понурої хмари.

⁵⁴⁴ Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води

⁵⁴⁵ Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.

⁵⁴⁶ На одного з них опершись, конопляні линви, що ними

⁵⁴⁷ Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.

⁵⁴⁸ Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.

⁵⁴⁹ Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:

⁵⁵⁰ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя;

⁵⁵¹ Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.

⁵⁵² Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня

⁵⁵³ В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;

⁵⁵⁴ Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.

⁵⁵⁵ Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно

⁵⁵⁶ Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо

⁵⁵⁷ Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,—

⁵⁵⁸ Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.

⁵⁵⁹ Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,

⁵⁶⁰ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні

⁵⁶¹ Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.

⁵⁶² Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.

⁵⁶³ Ось чому раді були, як уламки нерітського днища

⁵⁶⁴ Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя

⁵⁶⁵ Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.

⁵⁶⁶ Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,—

⁵⁶⁷ В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати.

⁵⁶⁸ Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий

⁵⁶⁹ Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,

⁵⁷⁰ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,

⁵⁷¹ Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором

⁵⁷² Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,

⁵⁷³ Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,

⁵⁷⁴ Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий

⁵⁷⁵ Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,

⁵⁷⁶ З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома

⁵⁷⁷ Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.

⁵⁷⁸ Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне

⁵⁷⁹ З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву

⁵⁸⁰ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.

⁵⁸¹ Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала

⁵⁸² Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.

⁵⁸³ Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади

⁵⁸⁴ Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.

⁵⁸⁵ Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера

⁵⁸⁶ Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,

⁵⁸⁷ Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні!

⁵⁸⁸ Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,

⁵⁸⁹ Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде

⁵⁹⁰ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив

⁵⁹¹ Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»

⁵⁹² Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть

⁵⁹³ Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.

⁵⁹⁴ Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,

⁵⁹⁵ Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,—

⁵⁹⁶ Мовив. А та розпромінена, батькові склавши подяку,

⁵⁹⁷ Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок,

⁵⁹⁸ До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,

⁵⁹⁹ В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.

⁶⁰⁰ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея

⁶⁰¹ Змити й у води морські віднести течією німою.

⁶⁰² Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,

⁶⁰³ Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,

⁶⁰⁴ В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.

⁶⁰⁵ Миром небесним намащує мати очищене тіло

⁶⁰⁶ Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась

⁶⁰⁷ Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом

⁶⁰⁸ Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.

⁶⁰⁹ Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний

⁶¹⁰ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.

⁶¹¹ Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче,

⁶¹² Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.

⁶¹³ Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;

⁶¹⁴ Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.

⁶¹⁵ Той володар, похоронений хвилями Туської річки,

⁶¹⁶ Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.

⁶¹⁷ Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,

⁶¹⁸ Від громового, подібний до грому, загинув удару.

⁶¹⁹ Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,

⁶²⁰ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же.

⁶²¹ Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього.

⁶²² А на чолі палатінського люду стояв тоді Прока[51].

⁶²³ Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських

⁶²⁴ Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,

⁶²⁵ Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.

⁶²⁶ Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася —

⁶²⁷ Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.

⁶²⁸ Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.

⁶²⁹ Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,

⁶³⁰ То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,

⁶³¹ Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.

⁶³² Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння

⁶³³ В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.

⁶³⁴ Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.

⁶³⁵ Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій

⁶³⁶ Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.

⁶³⁷ Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча

⁶³⁸ Молодь, і пани[52], божки лісові, що сосною вінчають

⁶³⁹ Роги, й Сілен[53], увесь час молодий при похилому віці,

⁶⁴⁰ Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,—

⁶⁴¹ Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,

⁶⁴² Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.

⁶⁴³ Часто, зробившись женцем — селюком, він приносив Помоні

⁶⁴⁴ Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний!

⁶⁴⁵ Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,

⁶⁴⁶ Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.

⁶⁴⁷ Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно,

⁶⁴⁸ Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.

⁶⁴⁹ Як виноградар або садівник із серпом появлявся.

⁶⁵⁰ В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати.

⁶⁵¹ З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.

⁶⁵² Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько

⁶⁵³ Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.

⁶⁵⁴ Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу

⁶⁵⁵ Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,

⁶⁵⁶ Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.

⁶⁵⁷ Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива.

⁶⁵⁸ Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко

⁶⁵⁹ Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши

⁶⁶⁰ Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.

⁶⁶¹ В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.

⁶⁶² Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,—

⁶⁶³ Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,—

⁶⁶⁴ Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.

⁶⁶⁵ Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,

⁶⁶⁶ Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита.

⁶⁶⁷ Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:

⁶⁶⁸ Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.

⁶⁶⁹ О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену

⁶⁷⁰ Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї

⁶⁷¹ Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих!

⁶⁷² Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,

⁶⁷³ Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;

⁶⁷⁴ З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських[54],

⁶⁷⁵ Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,—

⁶⁷⁶ Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить,

⁶⁷⁷ Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,—

⁶⁷⁸ Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще

⁶⁷⁹ Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна

⁶⁸⁰ Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,

⁶⁸¹ Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі

⁶⁸² До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім

⁶⁸³ Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.

⁶⁸⁴ Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила

⁶⁸⁵ Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.

⁶⁸⁶ В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.

⁶⁸⁷ Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає

⁶⁸⁸ Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!

⁶⁸⁹ Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала

⁶⁹⁰ З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,—

⁶⁹¹ Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко!

⁶⁹² Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.

⁶⁹³ Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,

⁶⁹⁴ Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!

⁶⁹⁵ Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала

⁶⁹⁶ Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме

⁶⁹⁷ Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.

⁶⁹⁸ Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,

⁶⁹⁹ Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.

⁷⁰⁰ Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.

⁷⁰¹ Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу

⁷⁰² Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі.

⁷⁰³ То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво

⁷⁰⁴ З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.

⁷⁰⁵ То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,

⁷⁰⁶ Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.

⁷⁰⁷ Вже не одну помережив словами табличку до краю,

⁷⁰⁸ Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок

⁷⁰⁹ Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,

⁷¹⁰ Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.

⁷¹¹ Та ж — наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,

⁷¹² Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,

⁷¹³ Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:

⁷¹⁴ Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків

⁷¹⁵ Горді слова додає, відбираючи рештки надії.

⁷¹⁶ Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки

⁷¹⁷ Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:

⁷¹⁸ «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,

⁷¹⁹ Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,

⁷²⁰ Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.

⁷²¹ Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися!

⁷²² Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,

⁷²³ Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.

⁷²⁴ Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,

⁷²⁵ Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,

⁷²⁶ Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:

⁷²⁷ Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.

⁷²⁸ Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.

⁷²⁹ Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,—

⁷³⁰ Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати

⁷³¹ Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:

⁷³² Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!»

⁷³³ Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки

⁷³⁴ Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками

⁷³⁵ І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;

⁷³⁶ «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?»

⁷³⁷ З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети.

⁷³⁸ Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло.

⁷³⁹ Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері

⁷⁴⁰ Сумно стогнали — гули, а тоді, розчахнувшись, явили

⁷⁴¹ Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця

⁷⁴² І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.

⁷⁴³ Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне

⁷⁴⁴ Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі

⁷⁴⁵ Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,—

⁷⁴⁶ Вже через місто веде многослізний похід похоронний,

⁷⁴⁷ Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.

⁷⁴⁸ Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,

⁷⁴⁹ Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки

⁷⁵⁰ Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник.

⁷⁵¹ От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять».

⁷⁵² І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.

⁷⁵³ Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,—

⁷⁵⁴ Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку

⁷⁵⁵ Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,—

⁷⁵⁶ Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия

⁷⁵⁷ Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче

⁷⁵⁸ Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь.

⁷⁵⁹ Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні

⁷⁶⁰ Статую діви. Венера Задивлена має там нині

⁷⁶¹ Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,

⁷⁶² Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.

⁷⁶³ Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,

⁷⁶⁴ Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»

⁷⁶⁵ Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі

⁷⁶⁶ Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве

⁷⁶⁷ Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.

⁷⁶⁸ Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону

⁷⁶⁹ Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.

⁷⁷⁰ Силою брати хотів, але не знадобилася сила:

⁷⁷¹ Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась.

⁷⁷² Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу

⁷⁷³ Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло

⁷⁷⁴ Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій —

⁷⁷⁵ Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій

⁷⁷⁶ Меч підняли. Їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея,

⁷⁷⁷ Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.

⁷⁷⁸ Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі,

⁷⁷⁹ Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались,

⁷⁸⁰ Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув

⁷⁸¹ Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила

⁷⁸² Навстіж одні з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.

⁷⁸³ Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула,

⁷⁸⁴ Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти

⁷⁸⁵ Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні

⁷⁸⁶ Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.

⁷⁸⁷ От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,

⁷⁸⁸ Бо справедливе прохання було, — воєдино зібрали

⁷⁸⁹ Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку

⁷⁹⁰ Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.

⁷⁹¹ Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву

⁷⁹² І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах.

⁷⁹³ Збуджена силою цих речовин пробивається пара

⁷⁹⁴ В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,

⁷⁹⁵ Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі!

⁷⁹⁶ Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.

⁷⁹⁷ Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли

⁷⁹⁸ Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю

⁷⁹⁹ Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони

⁸⁰⁰ Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,

⁸⁰¹ Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий

⁸⁰² Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя.

⁸⁰³ Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись,

⁸⁰⁴ Волі мечам до кінця — співправителем став тоді Тацій.

⁸⁰⁵ Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,

⁸⁰⁶ Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних

⁸⁰⁷ Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця:

⁸⁰⁸ «Батьку, назріла пора, — на твердій-бо основі сьогодні

⁸⁰⁹ Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,—

⁸¹⁰ Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,

⁸¹¹ Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі.

⁸¹² Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,—

⁸¹³ Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,—

⁸¹⁴ «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість».

⁸¹⁵ Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»

⁸¹⁶ Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних

⁸¹⁷ Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.

⁸¹⁸ І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,

⁸¹⁹ На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним

⁸²⁰ Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,

⁸²¹ Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся;

⁸²² Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім.

⁸²³ Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом

⁸²⁴ Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі

⁸²⁵ Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно

⁸²⁶ В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши.

⁸²⁷ Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати

⁸²⁸ Гідний, — таким є Квірін у смугасто-багряній киреї.

⁸²⁹ Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона

⁸³⁰ Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній

⁸³¹ Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала:

⁸³² «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських

⁸³³ І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого

⁸³⁴ Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна.

⁸³⁵ Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка

⁸³⁶ Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна,

⁸³⁷ В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню».

⁸³⁸ Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда

⁸³⁹ Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати.

⁸⁴⁰ Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,—

⁸⁴¹ «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю,

⁸⁴² Що від богів ти; веди ж, — її квапить, — і миле обличчя

⁸⁴³ Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить

⁸⁴⁴ Раз хоч уздріти його, — то й сама буду мовби на небі!»

⁸⁴⁵ Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта

⁸⁴⁶ Ген аж на Ромулів горб. Їм до ніг із ефіру стрімкого

⁸⁴⁷ Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши,

⁸⁴⁸ Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею.

⁸⁴⁹ Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину

⁸⁵⁰ Й разом із тілом змінив її ймення: почав називати

⁸⁵¹ Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.