Метаморфози

¹ Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила

² Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.

³ Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!

⁴ Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».

⁵ Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.

⁶ Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.

⁷ Славу не місцем вона здобула і не родом високим,

⁸ Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець

⁹ Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.

¹⁰ Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,

¹¹ Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням

¹² Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що

¹³ В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.

¹⁴ Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї

¹⁵ З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.

¹⁶ Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.

¹⁷ Любо дивитись було не лише на готову тканину,

¹⁸ А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:

¹⁹ Бо вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,

²⁰ То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила

²¹ Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;

²² То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори

²³ Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.

²⁴ Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,

²⁵ Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!»

²⁶ Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,

²⁷ Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,

²⁸ Й так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,

²⁹ Йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.

³⁰ Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави

³¹ Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.

³² Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале

³³ Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо».

³⁴ Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,

³⁵ Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,

³⁶ Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:

³⁷ «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.

³⁸ Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови

³⁹ Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.

⁴⁰ В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням

⁴¹ Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.

⁴² Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»

⁴³ Їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся —

⁴⁴ Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи

⁴⁵ Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,

⁴⁶ Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,

⁴⁷ Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку

⁴⁸ Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,

⁴⁹ Й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

⁵⁰ Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави

⁵¹ Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно

⁵² Не витрачаючи слів, — розпочати змагання готова.

⁵³ Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.

⁵⁴ Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.

⁵⁵ Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.

⁵⁶ Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо

⁵⁷ Перебирають його, а коли між нитками основи

⁵⁸ Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.

⁵⁹ Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,

⁶⁰ Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.

⁶¹ Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала

⁶² В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.

⁶³ Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,

⁶⁴ Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.

⁶⁵ І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,

⁶⁶ Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим

⁶⁷ Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.

⁶⁸ Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.

⁶⁹ Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.

⁷⁰ Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта

⁷¹ Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.

⁷² Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька

⁷³ Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко

⁷⁴ Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.

⁷⁵ Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору

⁷⁶ Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі

⁷⁷ Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.

⁷⁸ Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;

⁷⁹ Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.

⁸⁰ Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці,

⁸¹ Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.

⁸² Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.

⁸³ Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,

⁸⁴ Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,—

⁸⁵ По чотирьох боках додала ще чотири змагання

⁸⁶ Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.

⁸⁷ Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —

⁸⁸ Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли

⁸⁹ Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.

⁹⁰ В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну

⁹¹ Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула

⁹² На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.

⁹³ Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий

⁹⁴ Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала

⁹⁵ З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько

⁹⁶ Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім

⁹⁷ Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.

⁹⁸ Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:

⁹⁹ Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,

¹⁰⁰ Наче здригається він од ридань на камінній долівці.

¹⁰¹ Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:

¹⁰² Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.

¹⁰³ Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу

¹⁰⁴ Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.

¹⁰⁵ Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,

¹⁰⁶ Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться

¹⁰⁷ Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.

¹⁰⁸ Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.

¹⁰⁹ Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.

¹¹⁰ Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира

¹¹¹ Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,

¹¹² Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріона,

¹¹³ Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,

¹¹⁴ Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.

¹¹⁵ Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву здобув ти

¹¹⁶ В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком

¹¹⁷ Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.

¹¹⁸ Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви

¹¹⁹ Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса

¹²⁰ Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:

¹²¹ Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну

¹²² Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же

¹²³ То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;

¹²⁴ То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу.

¹²⁵ Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.

¹²⁶ Далі — й Сатурн — жеребець, Хірона двотілого батько.

¹²⁷ Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини

¹²⁸ Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

¹²⁹ Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби

¹³⁰ В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:

¹³¹ Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує

¹³² Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,

¹³³ Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.

¹³⁴ Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:

¹³⁵ Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада

¹³⁶ Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже

¹³⁷ Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,—

¹³⁸ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».

¹³⁹ А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї

¹⁴⁰ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся

¹⁴¹ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,

¹⁴² Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,

¹⁴³ Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті.

¹⁴⁴ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає

¹⁴⁵ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння — тканину.

¹⁴⁶ Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

¹⁴⁷ Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.

¹⁴⁸ Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,

¹⁴⁹ Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.

¹⁵⁰ Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

¹⁵¹ Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

¹⁵² Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,

¹⁵³ Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

¹⁵⁴ Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми,

¹⁵⁵ Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

¹⁵⁶ Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

¹⁵⁷ Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала

¹⁵⁸ Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

¹⁵⁹ Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!

¹⁶⁰ Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!

¹⁶¹ Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

¹⁶² Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

¹⁶³ Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

¹⁶⁴ Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

¹⁶⁵ Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,

¹⁶⁶ Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,

¹⁶⁷ Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,

¹⁶⁸ Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,

¹⁶⁹ Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,—

¹⁷⁰ «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули,

¹⁷¹ Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні

¹⁷² Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,

¹⁷³ Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.

¹⁷⁴ Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський —

¹⁷⁵ Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

¹⁷⁶ Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем[10] пишаюсь.

¹⁷⁷ Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —

¹⁷⁸ Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

¹⁷⁹ Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.

¹⁸⁰ Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —

¹⁸¹ Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

¹⁸² Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

¹⁸³ Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

¹⁸⁴ То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

¹⁸⁵ Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

¹⁸⁶ Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

¹⁸⁷ Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

¹⁸⁸ Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,—

¹⁸⁹ Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

¹⁹⁰ «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями»,—

¹⁹¹ Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

¹⁹² Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.

¹⁹³ Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,

¹⁹⁴ Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.

¹⁹⁵ Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:

¹⁹⁶ Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.

¹⁹⁷ Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,

¹⁹⁸ Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —

¹⁹⁹ Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,

²⁰⁰ Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.

²⁰¹ Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте

²⁰² Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,

²⁰³ Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.

²⁰⁴ Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта

²⁰⁵ Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:

²⁰⁶ «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,

²⁰⁷ Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні

²⁰⁸ Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно

²⁰⁹ Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

²¹⁰ Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась

²¹¹ Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить

²¹² Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала

²¹³ Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»

²¹⁴ Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:

²¹⁵ «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару».

²¹⁶ «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,

²¹⁷ В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

²¹⁸ Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.

²¹⁹ Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;

²²⁰ Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.

²²¹ Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом

²²² На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних

²²³ Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.

²²⁴ Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба

²²⁵ В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу,

²²⁶ Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,

²²⁷ Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде

²²⁸ Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.

²²⁹ Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.

²³⁰ Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли

²³¹ В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,

²³² Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила

²³³ Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.

²³⁴ Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,

²³⁵ Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває

²³⁶ Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла.

²³⁷ Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій

²³⁸ Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.

²³⁹ Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —

²⁴⁰ Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,

²⁴¹ До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.

²⁴² Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,

²⁴³ Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита,

²⁴⁴ Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.

²⁴⁵ Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись,

²⁴⁶ Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,

²⁴⁷ Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.

²⁴⁸ Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,

²⁴⁹ Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —

²⁵⁰ Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

²⁵¹ Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

²⁵² Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

²⁵³ Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

²⁵⁴ Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

²⁵⁵ Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

²⁵⁶ Де починається литка і м'яко сплітаються жили.

²⁵⁷ Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

²⁵⁸ Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я.

²⁵⁹ Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

²⁶⁰ Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

²⁶¹ Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

²⁶² Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —

²⁶³ Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,—

²⁶⁴ Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

²⁶⁵ Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

²⁶⁶ Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

²⁶⁷ Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

²⁶⁸ Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане

²⁶⁹ Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

²⁷⁰ Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

²⁷¹ Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

²⁷² Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

²⁷³ Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

²⁷⁴ Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

²⁷⁵ Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

²⁷⁶ Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.

²⁷⁷ Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

²⁷⁸ Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

²⁷⁹ Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:

²⁸⁰ «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

²⁸¹ Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

²⁸² Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

²⁸³ Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

²⁸⁴ Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

²⁸⁵ Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»

²⁸⁶ Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,

²⁸⁷ Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

²⁸⁸ В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

²⁸⁹ Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

²⁹⁰ Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

²⁹¹ Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.

²⁹² Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

²⁹³ Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

²⁹⁴ Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

²⁹⁵ Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

²⁹⁶ Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.

²⁹⁷ Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

²⁹⁸ Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба,

²⁹⁹ В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

³⁰⁰ З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —

³⁰¹ Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня

³⁰² Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя

³⁰³ Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

³⁰⁴ Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —

³⁰⁵ Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.

³⁰⁶ Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

³⁰⁷ Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

³⁰⁸ Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

³⁰⁹ Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

³¹⁰ Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

³¹¹ І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

³¹² Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

³¹³ Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки

³¹⁴ Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

³¹⁵ Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.

³¹⁶ Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

³¹⁷ Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

³¹⁸ Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

³¹⁹ Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,

³²⁰ Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

³²¹ Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

³²² Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

³²³ Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

³²⁴ Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

³²⁵ Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —

³²⁶ Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

³²⁷ «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.

³²⁸ «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

³²⁹ «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

³³⁰ Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:

³³¹ «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

³³² Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

³³³ Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,

³³⁴ Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.

³³⁵ Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,

³³⁶ Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.

³³⁷ Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,

³³⁸ Новонароджених — два божества — притуливши до лона.

³³⁹ Ось уже Лікії край, що Хімеру зродив. Було літо.

³⁴⁰ Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

³⁴¹ Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

³⁴² Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

³⁴³ Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково

³⁴⁴ Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

³⁴⁵ Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

³⁴⁶ Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

³⁴⁷ Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

³⁴⁸ Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

³⁴⁹ «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

³⁵⁰ Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність

³⁵¹ Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.

³⁵² Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

³⁵³ Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,—

³⁵⁴ Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

³⁵⁵ Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

³⁵⁶ Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

³⁵⁷ Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

³⁵⁸ Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

³⁵⁹ Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

³⁶⁰ Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

³⁶¹ Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

³⁶² А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде.

³⁶³ Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —

³⁶⁴ З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

³⁶⁵ Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

³⁶⁶ Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

³⁶⁷ Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

³⁶⁸ Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

³⁶⁹ «Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній».

³⁷⁰ Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

³⁷¹ Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

³⁷² То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

³⁷³ Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

³⁷⁴ Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

³⁷⁵ В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

³⁷⁶ Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

³⁷⁷ Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

³⁷⁸ Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

³⁷⁹ Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

³⁸⁰ Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,—

³⁸¹ Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

³⁸² Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

³⁸³ Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

³⁸⁴ Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.

³⁸⁵ «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то

³⁸⁶ Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

³⁸⁷ Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

³⁸⁸ Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає.

³⁸⁹ Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті

³⁹⁰ Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

³⁹¹ Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.

³⁹² Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

³⁹³ Села, й сатири — брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

³⁹⁴ Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

³⁹⁵ І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

³⁹⁶ Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

³⁹⁷ Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

³⁹⁸ Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

³⁹⁹ Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

⁴⁰⁰ В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

⁴⁰¹ Після таких от сумних оповідок недавню подію

⁴⁰² Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

⁴⁰³ В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,

⁴⁰⁴ Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій

⁴⁰⁵ Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

⁴⁰⁶ Та від народження він не такий був: плече його ліве

⁴⁰⁷ Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

⁴⁰⁸ Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

⁴⁰⁹ Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия,

⁴¹⁰ Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

⁴¹¹ Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.

⁴¹² Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

⁴¹³ Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

⁴¹⁴ Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,

⁴¹⁵ І Калідон, що тоді ще не був осоружний Діані:

⁴¹⁶ Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

⁴¹⁷ Патри[11] й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони[12],

⁴¹⁸ Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,

⁴¹⁹ Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

⁴²⁰ З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

⁴²¹ Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

⁴²² На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

⁴²³ Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

⁴²⁴ Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

⁴²⁵ Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

⁴²⁶ З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,

⁴²⁷ І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),—

⁴²⁸ Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

⁴²⁹ Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,—

⁴³⁰ Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

⁴³¹ Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —

⁴³² Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

⁴³³ Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

⁴³⁴ Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

⁴³⁵ Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

⁴³⁶ Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

⁴³⁷ В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили.

⁴³⁸ Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий

⁴³⁹ Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

⁴⁴⁰ До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

⁴⁴¹ «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

⁴⁴² Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

⁴⁴³ Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком

⁴⁴⁴ Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

⁴⁴⁵ Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

⁴⁴⁶ В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

⁴⁴⁷ Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю

⁴⁴⁸ Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

⁴⁴⁹ Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

⁴⁵⁰ Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

⁴⁵¹ Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —

⁴⁵² Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —

⁴⁵³ Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

⁴⁵⁴ Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

⁴⁵⁵ Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе

⁴⁵⁶ Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби

⁴⁵⁷ Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

⁴⁵⁸ Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

⁴⁵⁹ Палить. Населення краю того до Венери охоче,

⁴⁶⁰ Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

⁴⁶¹ Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

⁴⁶² Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

⁴⁶³ Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

⁴⁶⁴ Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

⁴⁶⁵ Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.

⁴⁶⁶ Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем роздирає.

⁴⁶⁷ Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

⁴⁶⁸ Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.

⁴⁶⁹ Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал

⁴⁷⁰ Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

⁴⁷¹ Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

⁴⁷² Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

⁴⁷³ В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

⁴⁷⁴ Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.

⁴⁷⁵ Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

⁴⁷⁶ Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

⁴⁷⁷ Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

⁴⁷⁸ Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

⁴⁷⁹ Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —

⁴⁸⁰ І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

⁴⁸¹ Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче

⁴⁸² Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе.

⁴⁸³ Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

⁴⁸⁴ Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх

⁴⁸⁵ Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

⁴⁸⁶ Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

⁴⁸⁷ Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

⁴⁸⁸ Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

⁴⁸⁹ Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

⁴⁹⁰ Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

⁴⁹¹ Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

⁴⁹² Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

⁴⁹³ В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

⁴⁹⁴ От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

⁴⁹⁵ Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

⁴⁹⁶ «Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір,

⁴⁹⁷ І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,—

⁴⁹⁸ Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

⁴⁹⁹ Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько

⁵⁰⁰ Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

⁵⁰¹ Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину.

⁵⁰² Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

⁵⁰³ (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!»

⁵⁰⁴ Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,

⁵⁰⁵ Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

⁵⁰⁶ Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

⁵⁰⁷ Тих попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

⁵⁰⁸ Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.

⁵⁰⁹ Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

⁵¹⁰ Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.

⁵¹¹ Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

⁵¹² Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,—

⁵¹³ «Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!»

⁵¹⁴ З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

⁵¹⁵ Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

⁵¹⁶ Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

⁵¹⁷ Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

⁵¹⁸ Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

⁵¹⁹ Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

⁵²⁰ Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

⁵²¹ Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

⁵²² Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу,

⁵²³ Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

⁵²⁴ Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

⁵²⁵ Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

⁵²⁶ Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.

⁵²⁷ Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

⁵²⁸ Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

⁵²⁹ Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

⁵³⁰ Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

⁵³¹ Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала

⁵³² Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

⁵³³ «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках

⁵³⁴ Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

⁵³⁵ Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

⁵³⁶ Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

⁵³⁷ Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,

⁵³⁸ Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна.

⁵³⁹ Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

⁵⁴⁰ Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

⁵⁴¹ Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

⁵⁴² Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу

⁵⁴³ Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,—

⁵⁴⁴ Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

⁵⁴⁵ Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

⁵⁴⁶ Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню

⁵⁴⁷ Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

⁵⁴⁸ Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

⁵⁴⁹ Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

⁵⁵⁰ Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,

⁵⁵¹ З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

⁵⁵² Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

⁵⁵³ Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

⁵⁵⁴ Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

⁵⁵⁵ Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

⁵⁵⁶ Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

⁵⁵⁷ Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

⁵⁵⁸ Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

⁵⁵⁹ Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

⁵⁶⁰ Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

⁵⁶¹ Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

⁵⁶² Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

⁵⁶³ Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни.

⁵⁶⁴ Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

⁵⁶⁵ Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

⁵⁶⁶ Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

⁵⁶⁷ Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

⁵⁶⁸ В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

⁵⁶⁹ Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

⁵⁷⁰ Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

⁵⁷¹ Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

⁵⁷² Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

⁵⁷³ Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

⁵⁷⁴ Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

⁵⁷⁵ Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

⁵⁷⁶ Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

⁵⁷⁷ Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —

⁵⁷⁸ Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,

⁵⁷⁹ Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

⁵⁸⁰ Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.

⁵⁸¹ Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

⁵⁸² Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

⁵⁸³ І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

⁵⁸⁴ Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

⁵⁸⁵ Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

⁵⁸⁶ Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти.

⁵⁸⁷ Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

⁵⁸⁸ Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

⁵⁸⁹ Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

⁵⁹⁰ Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

⁵⁹¹ Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

⁵⁹² Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —

⁵⁹³ Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.

⁵⁹⁴ Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

⁵⁹⁵ В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

⁵⁹⁶ Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.

⁵⁹⁷ Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,

⁵⁹⁸ І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

⁵⁹⁹ Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

⁶⁰⁰ І силоміць у палати свої перелякану тягне.

⁶⁰¹ Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,—

⁶⁰² Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

⁶⁰³ Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

⁶⁰⁴ Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

⁶⁰⁵ Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

⁶⁰⁶ Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

⁶⁰⁷ В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

⁶⁰⁸ Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

⁶⁰⁹ Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

⁶¹⁰ Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —

⁶¹¹ Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

⁶¹² Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

⁶¹³ Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

⁶¹⁴ Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

⁶¹⁵ І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь

⁶¹⁶ Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними

⁶¹⁷ Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

⁶¹⁸ Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

⁶¹⁹ Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,

⁶²⁰ Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

⁶²¹ Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

⁶²² Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:

⁶²³ Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

⁶²⁴ Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

⁶²⁵ Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

⁶²⁶ Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —

⁶²⁷ Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув.

⁶²⁸ І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

⁶²⁹ Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

⁶³⁰ Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

⁶³¹ Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,—

⁶³² Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

⁶³³ «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»

⁶³⁴ Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

⁶³⁵ Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».

⁶³⁶ Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —

⁶³⁷ Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

⁶³⁸ В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

⁶³⁹ Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

⁶⁴⁰ «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

⁶⁴¹ Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя

⁶⁴² Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

⁶⁴³ Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

⁶⁴⁴ Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло,

⁶⁴⁵ Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

⁶⁴⁶ Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

⁶⁴⁷ Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

⁶⁴⁸ «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,

⁶⁴⁹ Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

⁶⁵⁰ Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

⁶⁵¹ Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.

⁶⁵² Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!

⁶⁵³ Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

⁶⁵⁴ Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—

⁶⁵⁵ «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,

⁶⁵⁶ Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—

⁶⁵⁷ Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

⁶⁵⁸ Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

⁶⁵⁹ Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи

⁶⁶⁰ Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.

⁶⁶¹ Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

⁶⁶² Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.

⁶⁶³ То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

⁶⁶⁴ Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

⁶⁶⁵ Плаче й себе називає живою могилою сина.

⁶⁶⁶ На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

⁶⁶⁷ Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

⁶⁶⁸ Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

⁶⁶⁹ Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

⁶⁷⁰ Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.

⁶⁷¹ Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

⁶⁷² Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,

⁶⁷³ Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає

⁶⁷⁴ Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

⁶⁷⁵ Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

⁶⁷⁶ Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.

⁶⁷⁷ Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

⁶⁷⁸ Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.

⁶⁷⁹ Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

⁶⁸⁰ Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

⁶⁸¹ Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола[13],

⁶⁸² Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.

⁶⁸³ Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.

⁶⁸⁴ Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

⁶⁸⁵ Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

⁶⁸⁶ Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.

⁶⁸⁷ «Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну

⁶⁸⁸ Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

⁶⁸⁹ Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

⁶⁹⁰ Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

⁶⁹¹ Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті,

⁶⁹² В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

⁶⁹³ В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

⁶⁹⁴ Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

⁶⁹⁵ Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.

⁶⁹⁶ Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

⁶⁹⁷ І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

⁶⁹⁸ В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —

⁶⁹⁹ Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

⁷⁰⁰ Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

⁷⁰¹ Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

⁷⁰² Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

⁷⁰³ Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом

⁷⁰⁴ Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

⁷⁰⁵ Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

⁷⁰⁶ Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

⁷⁰⁷ Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

⁷⁰⁸ Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

⁷⁰⁹ Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,

⁷¹⁰ Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

⁷¹¹ Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,

⁷¹² Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.

⁷¹³ Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

⁷¹⁴ Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

⁷¹⁵ Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

⁷¹⁶ Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд.

⁷¹⁷ Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям,

⁷¹⁸ Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях.

⁷¹⁹ Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

⁷²⁰ Через незвідане море з мінійцями разом пустились

⁷²¹ Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.