Метаморфози

¹ Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

² Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

³ Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

⁴ Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

⁵ Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

⁶ Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

⁷ Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,

⁸ Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього

⁹ Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

¹⁰ Волос виднівся один — запорука великої влади.

¹¹ Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

¹² Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

¹³ Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

¹⁴ Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

¹⁵ Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони

¹⁶ Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

¹⁷ Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

¹⁸ Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

¹⁹ Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

²⁰ З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

²¹ З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

²² Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.

²³ Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя

²⁴ Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

²⁵ Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

²⁶ Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

²⁷ Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

²⁸ Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла

²⁹ Вправність і силу його. А коли напинав широченний

³⁰ Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки

³¹ Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,

³² Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

³³ На білосніжного сівши коня, на барвисту попону,

³⁴ Поводом туго стягав рисакові запінену морду,—

³⁵ Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

³⁶ Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

³⁷ Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.

³⁸ Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути

³⁹ Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

⁴⁰ Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

⁴¹ Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,—

⁴² Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

⁴³ Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе

⁴⁴ Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю:

⁴⁵ В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог;

⁴⁶ В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

⁴⁷ Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

⁴⁸ Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

⁴⁹ Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

⁵⁰ Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

⁵¹ П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

⁵² Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

⁵³ Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

⁵⁴ Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще

⁵⁵ Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

⁵⁶ Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —

⁵⁷ Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

⁵⁸ Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,

⁵⁹ Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

⁶⁰ Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

⁶¹ Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

⁶² Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

⁶³ Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

⁶⁴ Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

⁶⁵ Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

⁶⁶ Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

⁶⁷ Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

⁶⁸ Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

⁶⁹ Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона;

⁷⁰ Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

⁷¹ Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.

⁷² О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,

⁷³ Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

⁷⁴ Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

⁷⁵ Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

⁷⁶ Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

⁷⁷ І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,

⁷⁸ Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,—

⁷⁹ Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

⁸⁰ Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити».

⁸¹ Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —

⁸² Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

⁸³ Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

⁸⁴ Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

⁸⁵ В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього

⁸⁶ Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

⁸⁷ Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

⁸⁸ Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

⁸⁹ До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

⁹⁰ «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

⁹¹ Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

⁹² Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

⁹³ Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —

⁹⁴ Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

⁹⁵ Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

⁹⁶ Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

⁹⁷ «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

⁹⁸ Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

⁹⁹ Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

¹⁰⁰ Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

¹⁰¹ Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

¹⁰² Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати

¹⁰³ Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.

¹⁰⁴ Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

¹⁰⁵ Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

¹⁰⁶ Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

¹⁰⁷ Руки простягши, кричить, — розлючена, простоволоса:

¹⁰⁸ «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

¹⁰⁹ Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

¹¹⁰ О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин

¹¹¹ Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили

¹¹² Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

¹¹³ Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

¹¹⁴ Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,

¹¹⁵ Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?

¹¹⁶ Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,

¹¹⁷ Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу

¹¹⁸ Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.

¹¹⁹ Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,—

¹²⁰ Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,

¹²¹ Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.

¹²² Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав

¹²³ Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,

¹²⁴ Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,

¹²⁵ Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,

¹²⁶ Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла

¹²⁷ Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.

¹²⁸ Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло

¹²⁹ Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,

¹³⁰ Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни

¹³¹ Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,

¹³² Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши,

¹³³ Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає

¹³⁴ Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний

¹³⁵ Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?

¹³⁶ Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла

¹³⁷ Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.

¹³⁸ Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,

¹³⁹ Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.

¹⁴⁰ Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,

¹⁴¹ Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,

¹⁴² Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,

¹⁴³ Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),

¹⁴⁴ Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.

¹⁴⁵ Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,

¹⁴⁶ Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),—

¹⁴⁷ Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.

¹⁴⁸ Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —

¹⁴⁹ Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:

¹⁵⁰ Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку

¹⁵¹ Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».

¹⁵² Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,

¹⁵³ Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку

¹⁵⁴ Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.

¹⁵⁵ Роду неслава тим часом зросла: материнської зради

¹⁵⁶ Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.

¹⁵⁷ Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,

¹⁵⁸ В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.

¹⁵⁹ Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,

¹⁶⁰ Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним

¹⁶¹ Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.

¹⁶² Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі

¹⁶³ В'ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,

¹⁶⁴ Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,

¹⁶⁵ То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне

¹⁶⁶ Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає

¹⁶⁷ Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте

¹⁶⁸ Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!

¹⁶⁹ Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.

¹⁷⁰ Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,

¹⁷¹ З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:

¹⁷² Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив

¹⁷³ Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви.

¹⁷⁴ Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея

¹⁷⁵ Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,

¹⁷⁶ Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню

¹⁷⁷ Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками

¹⁷⁸ Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши,

¹⁷⁹ В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,

¹⁸⁰ Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.

¹⁸¹ Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:

¹⁸² Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

¹⁸³ Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;

¹⁸⁴ Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,—

¹⁸⁵ «Хай собі,— мовив якось, — перекриє моря й суходоли,—

¹⁸⁶ Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.

¹⁸⁷ Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря».

¹⁸⁸ Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,

¹⁸⁹ Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,

¹⁹⁰ Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;

¹⁹¹ Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни

¹⁹² Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.

¹⁹³ Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском

¹⁹⁴ При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,

¹⁹⁵ Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька

¹⁹⁶ Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав.

¹⁹⁷ То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу

¹⁹⁸ Бавився вітер — блукач, то розм'якшував пальцем жовтавий

¹⁹⁹ Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,—

²⁰⁰ Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець

²⁰¹ Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,

²⁰² Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.

²⁰³ Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,

²⁰⁴ Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими

²⁰⁵ Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.

²⁰⁶ Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,

²⁰⁷ Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.

²⁰⁸ В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту

²⁰⁹ Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

²¹⁰ Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця

²¹¹ Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара,—

²¹² Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,

²¹³ Першим летить, боячись за супутника — сина, мов птиця,

²¹⁴ Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.

²¹⁵ Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,

²¹⁶ Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.

²¹⁷ Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

²¹⁸ Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —

²¹⁹ Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі

²²⁰ Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,

²²¹ Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,

²²² Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.

²²³ Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила,

²²⁴ Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе

²²⁵ Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця

²²⁶ Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.

²²⁷ Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі

²²⁸ Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

²²⁹ Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове

²³⁰ Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем[25].

²³¹ Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе,—

²³² Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

²³³ Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір'я на хвилі,

²³⁴ Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

²³⁵ Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі[26].

²³⁶ Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,

²³⁷ Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу

²³⁸ Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.

²³⁹ В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,

²⁴⁰ Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.

²⁴¹ Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може

²⁴² Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв

²⁴³ Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.

²⁴⁴ Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,

²⁴⁵ Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі

²⁴⁶ Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.

²⁴⁷ Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні

²⁴⁸ Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,—

²⁴⁹ Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.

²⁵⁰ Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви

²⁵¹ Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина

²⁵² Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,

²⁵³ Здібних людей опікунка, — і в пір'я в повітрі вдягнула.

²⁵⁴ Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні

²⁵⁵ В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.

²⁵⁶ Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда

²⁵⁷ Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,—

²⁵⁸ Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;

²⁵⁹ Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

²⁶⁰ Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій

²⁶¹ Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,

²⁶² Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни

²⁶³ Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.

²⁶⁴ Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,

²⁶⁵ Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно

²⁶⁶ Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим.

²⁶⁷ Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка

²⁶⁸ По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї

²⁶⁹ Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.

²⁷⁰ По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,

²⁷¹ Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби

²⁷² Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.

²⁷³ Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний

²⁷⁴ Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,

²⁷⁵ Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.

²⁷⁶ Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських

²⁷⁷ Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони

²⁷⁸ Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.

²⁷⁹ Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!

²⁸⁰ В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»

²⁸¹ Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея

²⁸² Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,

²⁸³ Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.

²⁸⁴ Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,

²⁸⁵ Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —

²⁸⁶ Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.

²⁸⁷ Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди

²⁸⁸ Піна, скипаючи; ікла ж у нього — мов бивні слонові.

²⁸⁹ Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.

²⁹⁰ То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,

²⁹¹ То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.

²⁹² Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно

²⁹³ Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.

²⁹⁴ Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,

²⁹⁵ З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.

²⁹⁶ Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,

²⁹⁷ Ні круторогі бики не були порятунком худобі.

²⁹⁸ Люд утікає з полів і безпечним себе почуває

²⁹⁹ Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних

³⁰⁰ Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:

³⁰¹ Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,

³⁰² Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,

³⁰³ Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;

³⁰⁴ Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий

³⁰⁵ Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,

³⁰⁶ Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,

³⁰⁷ Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,

³⁰⁸ Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.

³⁰⁹ Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,

³¹⁰ З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,

³¹¹ Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,

³¹² З Наріка — жвавий Лелег; Панопей[27], і Гілей, і суворий

³¹³ Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку,

³¹⁴ Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.

³¹⁵ Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний

³¹⁶ Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,

³¹⁷ Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.

³¹⁸ Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;

³¹⁹ Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.

³²⁰ Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,

³²¹ Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.

³²² З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —

³²³ Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча.

³²⁴ Тільки-но вгледів її калідонський герой — і любов'ю

³²⁵ Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний

³²⁶ Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем

³²⁷ Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,

³²⁸ Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

³²⁹ Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,

³³⁰ Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.

³³¹ Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:

³³² Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,

³³³ Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.

³³⁴ Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно

³³⁵ Води пливли дощові. По вологому дні того долу

³³⁶ Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,

³³⁷ Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.

³³⁸ Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців

³³⁹ Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.

³⁴⁰ Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола

³⁴¹ Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

³⁴² В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.

³⁴³ Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,

³⁴⁴ Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.

³⁴⁵ Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:

³⁴⁶ Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

³⁴⁷ Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,

³⁴⁸ Певно, в хребет кабанові б уп'явсь, а не в землю, далеко

³⁴⁹ Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.

³⁵⁰ «Фебе! — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную,

³⁵¹ Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»

³⁵² Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив

³⁵³ Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила

³⁵⁴ Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.

³⁵⁵ Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:

³⁵⁶ Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.

³⁵⁷ Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно

³⁵⁸ Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі

³⁵⁹ Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону

³⁶⁰ Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:

³⁶¹ Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.

³⁶² Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,

³⁶³ Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,

³⁶⁴ Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.

³⁶⁵ Може б, і Нестор — пілосець, троянських часів не діждавшись

³⁶⁶ Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,

³⁶⁷ Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —

³⁶⁸ Звідти, врятований чудом, на ворога — вепра дивився.

³⁶⁹ Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,

³⁷⁰ Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,

³⁷¹ Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.

³⁷² Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом

³⁷³ На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,

³⁷⁴ З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали

³⁷⁵ Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.

³⁷⁶ Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,

³⁷⁷ В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.

³⁷⁸ Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,

³⁷⁹ Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, — необачний.

³⁸⁰ Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,

³⁸¹ Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.

³⁸² Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши

³⁸³ Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.

³⁸⁴ Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,

³⁸⁵ Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,

³⁸⁶ Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,—

³⁸⁷ «Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!»

³⁸⁸ Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком

³⁸⁹ Духу собі додають і списи безуспішно метають:

³⁹⁰ Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.

³⁹¹ Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,

³⁹² Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає,—

³⁹³ Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!

³⁹⁴ Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,

³⁹⁵ Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»

³⁹⁶ Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче

³⁹⁷ Над головою підняв, її в руки обидві узявши.

³⁹⁸ Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим

³⁹⁹ Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні

⁴⁰⁰ Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.—

⁴⁰¹ Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього

⁴⁰² Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.

⁴⁰³ Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,

⁴⁰⁴ Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.

⁴⁰⁵ «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,

⁴⁰⁶ Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід, — бо й хоробрим

⁴⁰⁷ Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»

⁴⁰⁸ Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.

⁴⁰⁹ Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,—

⁴¹⁰ Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.

⁴¹¹ Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь

⁴¹² Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра

⁴¹³ Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.

⁴¹⁴ Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,

⁴¹⁵ Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.

⁴¹⁶ Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,

⁴¹⁷ Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,

⁴¹⁸ Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,

⁴¹⁹ Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.

⁴²⁰ Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно

⁴²¹ Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.

⁴²² Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,

⁴²³ Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє

⁴²⁴ Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.

⁴²⁵ А переможець, ногою притиснувши голову звіра,—

⁴²⁶ «Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне,

⁴²⁷ По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».

⁴²⁸ Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту

⁴²⁹ Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.

⁴³⁰ Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.

⁴³¹ Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.

⁴³² Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати

⁴³³ Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,

⁴³⁴ Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,

⁴³⁵ Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»

⁴³⁶ В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.

⁴³⁷ Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,—

⁴³⁸ «Знайте ж ви, — кинув, — усі, хто до слави чужої охочий,

⁴³⁹ Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо

⁴⁴⁰ В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.

⁴⁴¹ Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,

⁴⁴² Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.

⁴⁴³ Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства

⁴⁴⁴ Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

⁴⁴⁵ Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,

⁴⁴⁶ Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.

⁴⁴⁷ Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто

⁴⁴⁸ Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні.

⁴⁴⁹ Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу,

⁴⁵⁰ Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.

⁴⁵¹ Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,

⁴⁵² Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали

⁴⁵³ І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,

⁴⁵⁴ Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,

⁴⁵⁵ Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,

⁴⁵⁶ Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно

⁴⁵⁷ Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.

⁴⁵⁸ Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.

⁴⁵⁹ Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.

⁴⁶⁰ Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла

⁴⁶¹ Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.

⁴⁶² Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,

⁴⁶³ Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.

⁴⁶⁴ Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

⁴⁶⁵ То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

⁴⁶⁶ То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

⁴⁶⁷ Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,

⁴⁶⁸ Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.

⁴⁶⁹ Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна — звідки

⁴⁷⁰ Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

⁴⁷¹ Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,—

⁴⁷² В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,—

⁴⁷³ Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

⁴⁷⁴ Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

⁴⁷⁵ Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово:

⁴⁷⁶ Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

⁴⁷⁷ Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

⁴⁷⁸ Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала,—

⁴⁷⁹ Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

⁴⁸⁰ З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

⁴⁸¹ «О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі!

⁴⁸² Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

⁴⁸³ Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

⁴⁸⁴ Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.

⁴⁸⁵ Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

⁴⁸⁶ Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

⁴⁸⁷ Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

⁴⁸⁸ Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

⁴⁸⁹ Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

⁴⁹⁰ Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!

⁴⁹¹ Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

⁴⁹² Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

⁴⁹³ Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

⁴⁹⁴ Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

⁴⁹⁵ Матиме весь Калідонії край під своєю рукою?

⁴⁹⁶ Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

⁴⁹⁷ Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

⁴⁹⁸ Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

⁴⁹⁹ Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги?

⁵⁰⁰ Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

⁵⁰¹ О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

⁵⁰² Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга.

⁵⁰³ Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

⁵⁰⁴ Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —

⁵⁰⁵ Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

⁵⁰⁶ Прагну — й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима

⁵⁰⁷ Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

⁵⁰⁸ Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

⁵⁰⁹ Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

⁵¹⁰ Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

⁵¹¹ Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.

⁵¹² Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

⁵¹³ Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе

⁵¹⁴ Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

⁵¹⁵ Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —

⁵¹⁶ Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

⁵¹⁷ Полум'я; болі великі приборкує силою духу.

⁵¹⁸ Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

⁵¹⁹ Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

⁵²⁰ Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

⁵²¹ Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;

⁵²² Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

⁵²³ Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

⁵²⁴ Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

⁵²⁵ Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

⁵²⁶ Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

⁵²⁷ Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

⁵²⁸ Доньки Евена, голосять жінки й матері калідонські.

⁵²⁹ Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

⁵³⁰ І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

⁵³¹ Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись,

⁵³² Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

⁵³³ Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

⁵³⁴ Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

⁵³⁵ Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

⁵³⁶ Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

⁵³⁷ Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

⁵³⁸ Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

⁵³⁹ Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

⁵⁴⁰ Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

⁵⁴¹ Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

⁵⁴² Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

⁵⁴³ Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги й невістки

⁵⁴⁴ Славної родом Алкмени, — сестер оперила й у небо

⁵⁴⁵ Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

⁵⁴⁶ Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає.

⁵⁴⁷ Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

⁵⁴⁸ В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

⁵⁴⁹ Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

⁵⁵⁰ Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,—

⁵⁵¹ Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

⁵⁵² Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

⁵⁵³ Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

⁵⁵⁴ Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

⁵⁵⁵ Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.

⁵⁵⁶ Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

⁵⁵⁷ Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

⁵⁵⁸ Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,—

⁵⁵⁹ Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

⁵⁶⁰ Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив,—

⁵⁶¹ Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

⁵⁶² Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

⁵⁶³ Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

⁵⁶⁴ Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

⁵⁶⁵ Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,

⁵⁶⁶ І розмістились на ложах Тесей та супутники — друзі:

⁵⁶⁷ Син Іксіона — по цій стороні, а по тій, проти нього,—

⁵⁶⁸ Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

⁵⁶⁹ Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий

⁵⁷⁰ Виявив шану однакову, гостю високому радий.

⁵⁷¹ Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

⁵⁷² Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

⁵⁷³ В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

⁵⁷⁴ Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

⁵⁷⁵ «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву

⁵⁷⁶ Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».

⁵⁷⁷ Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

⁵⁷⁸ П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

⁵⁷⁹ Тож не одна лиш Діана — мисливиця мстить за зневагу;

⁵⁸⁰ Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву

⁵⁸¹ Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

⁵⁸² Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

⁵⁸³ Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

⁵⁸⁴ Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

⁵⁸⁵ Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.

⁵⁸⁶ Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

⁵⁸⁷ Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

⁵⁸⁸ Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

⁵⁸⁹ Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.

⁵⁹⁰ Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

⁵⁹¹ Любий мені; Перімелою нині його називають.

⁵⁹² Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

⁵⁹³ Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню

⁵⁹⁴ Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.

⁵⁹⁵ Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,

⁵⁹⁶ Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.

⁵⁹⁷ Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,—

⁵⁹⁸ Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

⁵⁹⁹ Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

⁶⁰⁰ І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.

⁶⁰¹ То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

⁶⁰² Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

⁶⁰³ Дай їп притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком,—

⁶⁰⁴ Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою

⁶⁰⁵ Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

⁶⁰⁶ Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

⁶⁰⁷ Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою.

⁶⁰⁸ Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

⁶⁰⁹ Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися.

⁶¹⁰ Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:

⁶¹¹ Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

⁶¹² Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

⁶¹³ Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

⁶¹⁴ Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;

⁶¹⁵ «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика

⁶¹⁶ Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

⁶¹⁷ Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,

⁶¹⁸ Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.

⁶¹⁹ Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри

⁶²⁰ Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.

⁶²¹ Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба

⁶²² Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.

⁶²³ Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я

⁶²⁴ З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.

⁶²⁵ Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,

⁶²⁶ Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.

⁶²⁷ В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —

⁶²⁸ Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта.

⁶²⁹ В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —

⁶³⁰ Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,

⁶³¹ Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.

⁶³² В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.

⁶³³ Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні

⁶³⁴ Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість — сусідку:

⁶³⁵ Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

⁶³⁶ Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

⁶³⁷ Двоє їх-ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.

⁶³⁸ Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

⁶³⁹ І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,—

⁶⁴⁰ Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув,

⁶⁴¹ А господиня заслала її полотном груботканим.

⁶⁴² Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

⁶⁴³ Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

⁶⁴⁴ Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

⁶⁴⁵ Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату

⁶⁴⁶ І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

⁶⁴⁷ З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.

⁶⁴⁸ Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

⁶⁴⁹ Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

⁶⁵⁰ Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

⁶⁵¹ У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

⁶⁵² Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

⁶⁵³ Час непомітно спливав. Там, у закутку, — з бука цеберко

⁶⁵⁴ Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.

⁶⁵⁵ Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

⁶⁵⁶ Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові

⁶⁵⁷ Поручні й ніжки. М'який очерет — постіль заміняє.

⁶⁵⁸ Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

⁶⁵⁹ Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.

⁶⁶⁰ Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

⁶⁶¹ Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо

⁶⁶² Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

⁶⁶³ Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

⁶⁶⁴ Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши,

⁶⁶⁵ Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —

⁶⁶⁶ Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

⁶⁶⁷ Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

⁶⁶⁸ Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

⁶⁶⁹ В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,

⁶⁷⁰ Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —

⁶⁷¹ Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

⁶⁷² Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

⁶⁷³ Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

⁶⁷⁴ Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

⁶⁷⁵ Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

⁶⁷⁶ Й свіжі, у широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

⁶⁷⁷ Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

⁶⁷⁸ Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі

⁶⁷⁹ Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.

⁶⁸⁰ Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

⁶⁸¹ Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

⁶⁸² Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

⁶⁸³ Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.

⁶⁸⁴ Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

⁶⁸⁵ Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

⁶⁸⁶ От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих.

⁶⁸⁷ Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

⁶⁸⁸ Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

⁶⁸⁹ Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

⁶⁹⁰ «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

⁶⁹¹ Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо,

⁶⁹² Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

⁶⁹³ І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

⁶⁹⁴ Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці

⁶⁹⁵ Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

⁶⁹⁶ Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

⁶⁹⁷ Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

⁶⁹⁸ Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.

⁶⁹⁹ Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

⁷⁰⁰ Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя,—

⁷⁰¹ Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

⁷⁰² Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире.

⁷⁰³ В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

⁷⁰⁴ Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

⁷⁰⁵ «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,

⁷⁰⁶ Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,

⁷⁰⁷ І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

⁷⁰⁸ «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

⁷⁰⁹ Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,—

⁷¹⁰ Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

⁷¹¹ Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась».

⁷¹² Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

⁷¹³ Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

⁷¹⁴ Стали вони перед східцями храму, й про давні події

⁷¹⁵ Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —

⁷¹⁶ Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

⁷¹⁷ Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

⁷¹⁸ Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно

⁷¹⁹ Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

⁷²⁰ Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній

⁷²¹ Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

⁷²² Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),

⁷²³ Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті

⁷²⁴ Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:

⁷²⁵ «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані».

⁷²⁶ Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.

⁷²⁷ Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння

⁷²⁸ Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,

⁷²⁹ Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,

⁷³⁰ Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.

⁷³¹ Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,

⁷³² Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають.

⁷³³ То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким

⁷³⁴ Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї

⁷³⁵ Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;

⁷³⁶ Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,

⁷³⁷ Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою

⁷³⁸ Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

⁷³⁹ Так і жона Автоліка, донька Ерісіхтона може

⁷⁴⁰ Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник,

⁷⁴¹ Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.

⁷⁴² Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;

⁷⁴³ Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.

⁷⁴⁴ Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,

⁷⁴⁵ Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола

⁷⁴⁶ Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.

⁷⁴⁷ Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,

⁷⁴⁸ Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити

⁷⁴⁹ Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять,

⁷⁵⁰ Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся

⁷⁵¹ Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.

⁷⁵² Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього

⁷⁵³ Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали

⁷⁵⁴ Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,—

⁷⁵⁵ «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,—

⁷⁵⁶ Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»

⁷⁵⁷ Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.

⁷⁵⁸ Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же

⁷⁵⁹ Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,

⁷⁶⁰ Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.

⁷⁶¹ А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,

⁷⁶² Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом

⁷⁶³ Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,

⁷⁶⁴ Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим.

⁷⁶⁵ Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,

⁷⁶⁶ Зважився лютий топір одвести від священного дуба.

⁷⁶⁷ Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»

⁷⁶⁸ Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,—

⁷⁶⁹ Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.

⁷⁷⁰ Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:

⁷⁷¹ «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,

⁷⁷² Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,

⁷⁷³ Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».

⁷⁷⁴ Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте

⁷⁷⁵ Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю

⁷⁷⁶ Падає — широко ліс під його тягарем вилягає.

⁷⁷⁷ Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,

⁷⁷⁸ Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися

⁷⁷⁹ Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.

⁷⁸⁰ Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —

⁷⁸¹ Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.

⁷⁸² Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось

⁷⁸³ На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера:

⁷⁸⁴ Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині

⁷⁸⁵ Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі

⁷⁸⁶ Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї

⁷⁸⁷ З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:

⁷⁸⁸ «Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце,

⁷⁸⁹ Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.

⁷⁹⁰ Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,

⁷⁹¹ І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні

⁷⁹² Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива

⁷⁹³ Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.

⁷⁹⁴ Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.

⁷⁹⁵ Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».

⁷⁹⁶ Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,

⁷⁹⁷ В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,

⁷⁹⁸ Що називають Кавказом її, зупинила драконів.

⁷⁹⁹ Поле було кам'яне, де й побачила німфа Голодну:

⁸⁰⁰ Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.

⁸⁰¹ Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,

⁸⁰² Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби;

⁸⁰³ Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;

⁸⁰⁴ Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.

⁸⁰⁵ Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього;

⁸⁰⁶ Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;

⁸⁰⁷ Від худини їй суглоби побільшали; повипинались

⁸⁰⁸ Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.

⁸⁰⁹ Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —

⁸¹⁰ Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,

⁸¹¹ Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,—

⁸¹² Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає,

⁸¹³ В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

⁸¹⁴ А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —

⁸¹⁵ Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу

⁸¹⁶ До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця

⁸¹⁷ Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,—

⁸¹⁸ Пізня була, тоді ніч, — обома обнімає руками;

⁸¹⁹ В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,

⁸²⁰ В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

⁸²¹ Діло звершивши своє, покидає багатий плодами

⁸²² Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.

⁸²³ Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще

⁸²⁴ Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне,

⁸²⁵ Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,

⁸²⁶ Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —

⁸²⁷ Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

⁸²⁸ Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти

⁸²⁹ В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.

⁸³⁰ Тут же б із'їв усе те, чим багаті повітря, і землі,

⁸³¹ Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:

⁸³² Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити

⁸³³ Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині

⁸³⁴ Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.

⁸³⁵ Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає

⁸³⁶ Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,

⁸³⁷ Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:

⁸³⁸ Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,—

⁸³⁹ Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,

⁸⁴⁰ Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом

⁸⁴¹ Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову

⁸⁴² Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній.

⁸⁴³ Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно

⁸⁴⁴ Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,—

⁸⁴⁵ Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним

⁸⁴⁶ Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась

⁸⁴⁷ Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько!

⁸⁴⁸ Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі

⁸⁴⁹ Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:

⁸⁵⁰ «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне

⁸⁵¹ В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала.

⁸⁵² Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею

⁸⁵³ Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий

⁸⁵⁴ Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.

⁸⁵⁵ Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи

⁸⁵⁶ Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив,—

⁸⁵⁷ Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку

⁸⁵⁸ Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!

⁸⁵⁹ Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,

⁸⁶⁰ На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.

⁸⁶¹ Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».

⁸⁶² Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї

⁸⁶³ В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:

⁸⁶⁴ «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,

⁸⁶⁵ Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.

⁸⁶⁶ Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,—

⁸⁶⁷ Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,

⁸⁶⁸ Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».

⁸⁶⁹ Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —

⁸⁷⁰ Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

⁸⁷¹ Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо:

⁸⁷² Знову й знову її продавав, а вона замінялась

⁸⁷³ То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.—

⁸⁷⁴ Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.

⁸⁷⁵ Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі

⁸⁷⁶ Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:

⁸⁷⁷ Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,

⁸⁷⁸ Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

⁸⁷⁹ Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,

⁸⁸⁰ До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.

⁸⁸¹ Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією.

⁸⁸² То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,—

⁸⁸³ Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.

⁸⁸⁴ Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.