Метаморфози

¹ Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

² Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

³ Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

⁴ Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

⁵ Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

⁶ Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

⁷ Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.

⁸ В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.

⁹ Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

¹⁰ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

¹¹ Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

¹² Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

¹³ Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

¹⁴ Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

¹⁵ На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,

¹⁶ Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

¹⁷ Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

¹⁸ В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.

¹⁹ Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

²⁰ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),

²¹ Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

²² Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

²³ Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

²⁴ Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

²⁵ Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

²⁶ Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

²⁷ Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

²⁸ Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

²⁹ Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

³⁰ Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

³¹ Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

³² Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,—

³³ «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,

³⁴ Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

³⁵ Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

³⁶ Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати

³⁷ Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,—

³⁸ Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

³⁹ Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

⁴⁰ Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

⁴¹ Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

⁴² Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

⁴³ Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

⁴⁴ Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання

⁴⁵ Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

⁴⁶ Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

⁴⁷ Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

⁴⁸ Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

⁴⁹ Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

⁵⁰ «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —

⁵¹ Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

⁵² Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

⁵³ Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

⁵⁴ Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі,

⁵⁵ Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

⁵⁶ Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

⁵⁷ Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

⁵⁸ Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

⁵⁹ Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

⁶⁰ Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

⁶¹ Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

⁶² Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

⁶³ Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

⁶⁴ Ледве долають її; посередині неба — найвища.

⁶⁵ Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

⁶⁶ На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.

⁶⁷ Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

⁶⁸ Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

⁶⁹ В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

⁷⁰ Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

⁷¹ Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

⁷² Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

⁷³ Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

⁷⁴ Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати

⁷⁵ Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

⁷⁶ Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

⁷⁷ Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

⁷⁸ Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

⁷⁹ Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

⁸⁰ Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,

⁸¹ На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

⁸² На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

⁸³ Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

⁸⁴ Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

⁸⁵ Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

⁸⁶ В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки,

⁸⁷ Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

⁸⁸ Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

⁸⁹ Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

⁹⁰ Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

⁹¹ Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?

⁹² Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

⁹³ Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч

⁹⁴ Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.

⁹⁵ Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

⁹⁶ Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,

⁹⁷ Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.

⁹⁸ Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

⁹⁹ Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне?

¹⁰⁰ Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

¹⁰¹ Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

¹⁰² Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

¹⁰³ Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

¹⁰⁴ Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.

¹⁰⁵ Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

¹⁰⁶ До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

¹⁰⁷ Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

¹⁰⁸ Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

¹⁰⁹ На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

¹¹⁰ Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

¹¹¹ Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

¹¹² Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

¹¹³ Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

¹¹⁴ Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

¹¹⁵ Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

¹¹⁶ Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

¹¹⁷ Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

¹¹⁸ Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

¹¹⁹ Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

¹²⁰ Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

¹²¹ Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

¹²² Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

¹²³ Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

¹²⁴ Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

¹²⁵ Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

¹²⁶ «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить,

¹²⁷ Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй.

¹²⁸ Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.

¹²⁹ Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,—

¹³⁰ Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

¹³¹ Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

¹³² Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

¹³³ Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

¹³⁴ Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,—

¹³⁵ Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

¹³⁶ Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.

¹³⁷ Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.

¹³⁸ Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

¹³⁹ І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

¹⁴⁰ Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

¹⁴¹ В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

¹⁴² Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

¹⁴³ Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

¹⁴⁴ Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

¹⁴⁵ Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,—

¹⁴⁶ Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

¹⁴⁷ Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

¹⁴⁸ Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

¹⁴⁹ Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

¹⁵⁰ Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці

¹⁵¹ Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

¹⁵² Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

¹⁵³ Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням —

¹⁵⁴ Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

¹⁵⁵ Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

¹⁵⁶ Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

¹⁵⁷ Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора.

¹⁵⁸ Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

¹⁵⁹ Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

¹⁶⁰ Швидше біжать, аніж Еври — вітри, що війнули зі сходу.

¹⁶¹ Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

¹⁶² Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

¹⁶³ Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

¹⁶⁴ Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

¹⁶⁵ Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

¹⁶⁶ Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

¹⁶⁷ Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

¹⁶⁸ Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

¹⁶⁹ Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

¹⁷⁰ Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає.

¹⁷¹ Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,

¹⁷² До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

¹⁷³ Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом

¹⁷⁴ Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

¹⁷⁵ Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

¹⁷⁶ Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,

¹⁷⁷ Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

¹⁷⁸ Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,

¹⁷⁹ Що простяглися внизу, так далеко — далеко, — й од жаху

¹⁸⁰ Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

¹⁸¹ І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

¹⁸² Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

¹⁸³ Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

¹⁸⁴ Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

¹⁸⁵ Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

¹⁸⁶ Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

¹⁸⁷ Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

¹⁸⁸ Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці

¹⁸⁹ Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

¹⁹⁰ Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку.

¹⁹¹ Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

¹⁹² Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

¹⁹³ З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

¹⁹⁴ Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

¹⁹⁵ Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —

¹⁹⁶ Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,

¹⁹⁷ Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.

¹⁹⁸ Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,

¹⁹⁹ В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,—

²⁰⁰ Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

²⁰¹ Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

²⁰² Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

²⁰³ Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі

²⁰⁴ Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

²⁰⁵ На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

²⁰⁶ То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,—

²⁰⁷ Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

²⁰⁸ Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

²⁰⁹ Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

²¹⁰ Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

²¹¹ Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.

²¹² Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

²¹³ Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

²¹⁴ Мало того: загибають міста, огороджені муром,

²¹⁵ Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

²¹⁶ В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:

²¹⁷ Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,

²¹⁸ Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда;

²¹⁹ Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.

²²⁰ Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість.

²²¹ Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,

²²² Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;

²²³ Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.

²²⁴ Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.

²²⁵ Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.

²²⁶ Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни.

²²⁷ Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий

²²⁸ Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,

²²⁹ Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,

²³⁰ Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,

²³¹ Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.

²³² Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим

²³³ Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,

²³⁴ Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

²³⁵ Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово

²³⁶ Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.

²³⁷ Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

²³⁸ Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

²³⁹ Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

²⁴⁰ Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.

²⁴¹ Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

²⁴² В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

²⁴³ І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

²⁴⁴ І бистроплинний Ісмен[1], а за ним — Ерімант[2], що в Псофіді[3].

²⁴⁵ Ксант, кому вдруге судилось палати[4], Лікорм жовтоводий,

²⁴⁶ Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

²⁴⁷ Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

²⁴⁸ Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

²⁴⁹ Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

²⁵⁰ Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

²⁵¹ Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

²⁵² Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

²⁵³ Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

²⁵⁴ Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

²⁵⁵ Хтозна — де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку

²⁵⁶ Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

²⁵⁷ Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

²⁵⁸ З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

²⁵⁹ Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

²⁶⁰ Тріщини — рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

²⁶¹ Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.

²⁶² Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

²⁶³ Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

²⁶⁴ Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.

²⁶⁵ Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

²⁶⁶ Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

²⁶⁷ Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні,

²⁶⁸ Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

²⁶⁹ Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

²⁷⁰ Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

²⁷¹ Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

²⁷² Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

²⁷³ Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

²⁷⁴ Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

²⁷⁵ Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

²⁷⁶ Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

²⁷⁷ Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

²⁷⁸ В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

²⁷⁹ «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

²⁸⁰ В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

²⁸¹ Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

²⁸² Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

²⁸³ Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

²⁸⁴ В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

²⁸⁵ От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

²⁸⁶ От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

²⁸⁷ Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

²⁸⁸ Що зеленину худобі даю, що для роду людського

²⁸⁹ Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами…

²⁹⁰ Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

²⁹¹ Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

²⁹² В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

²⁹³ Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,—

²⁹⁴ Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

²⁹⁵ Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —

²⁹⁶ Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

²⁹⁷ Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

²⁹⁸ Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —

²⁹⁹ Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

³⁰⁰ Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

³⁰¹ Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

³⁰² Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

³⁰³ Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

³⁰⁴ Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

³⁰⁵ Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

³⁰⁶ Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,

³⁰⁷ Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

³⁰⁸ Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

³⁰⁹ Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

³¹⁰ З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

³¹¹ Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

³¹² У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,

³¹³ Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

³¹⁴ Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві

³¹⁵ Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

³¹⁶ Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,—

³¹⁷ Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

³¹⁸ Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно.

³¹⁹ Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

³²⁰ Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

³²¹ Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

³²² Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

³²³ Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

³²⁴ Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

³²⁵ А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

³²⁶ Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

³²⁷ «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

³²⁸ Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

³²⁹ Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

³³⁰ Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

³³¹ Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

³³² Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.

³³³ Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

³³⁴ Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

³³⁵ Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —

³³⁶ Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості…

³³⁷ Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

³³⁸ Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

³³⁹ Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

³⁴⁰ Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару

³⁴¹ Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,

³⁴² Тужать — сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

³⁴³ Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

³⁴⁴ Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

³⁴⁵ Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

³⁴⁶ Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

³⁴⁷ Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? —

³⁴⁸ Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява

³⁴⁹ Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння.

³⁵⁰ Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —

³⁵¹ Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

³⁵² Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.

³⁵³ Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

³⁵⁴ Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —

³⁵⁵ Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

³⁵⁶ Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

³⁵⁷ То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

³⁵⁸ Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

³⁵⁹ Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —

³⁶⁰ Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

³⁶¹ «Матінко, зглянься, — поранена скрикує,— зглянься над нами!

³⁶² В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!

³⁶³ Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

³⁶⁴ Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

³⁶⁵ Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

³⁶⁶ Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

³⁶⁷ Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

³⁶⁸ Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

³⁶⁹ Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

³⁷⁰ (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

³⁷¹ Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

³⁷² Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

³⁷³ Став його голос незвично тонким, а замість волосся —

³⁷⁴ Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

³⁷⁵ Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

³⁷⁶ Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.

³⁷⁷ Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

³⁷⁸ Кривдницю — блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

³⁷⁹ Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

³⁸⁰ Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

³⁸¹ Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

³⁸² Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

³⁸³ Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

³⁸⁴ В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

³⁸⁵ Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,—

³⁸⁶ Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні

³⁸⁷ Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

³⁸⁸ Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

³⁸⁹ А як такого нема, як боги свою визнають слабість,—

³⁹⁰ Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

³⁹¹ Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

³⁹² Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

³⁹³ Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

³⁹⁴ Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

³⁹⁵ Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

³⁹⁶ Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

³⁹⁷ За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

³⁹⁸ Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —

³⁹⁹ Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

⁴⁰⁰ Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

⁴⁰¹ Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

⁴⁰² Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

⁴⁰³ Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

⁴⁰⁴ Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

⁴⁰⁵ Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

⁴⁰⁶ Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

⁴⁰⁷ Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю,

⁴⁰⁸ Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

⁴⁰⁹ Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

⁴¹⁰ Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

⁴¹¹ Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

⁴¹² Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

⁴¹³ Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

⁴¹⁴ То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

⁴¹⁵ Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

⁴¹⁶ Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

⁴¹⁷ Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

⁴¹⁸ Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

⁴¹⁹ Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

⁴²⁰ Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

⁴²¹ Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

⁴²² Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

⁴²³ Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

⁴²⁴ Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»

⁴²⁵ Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

⁴²⁶ Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць,

⁴²⁷ Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

⁴²⁸ Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те

⁴²⁹ В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

⁴³⁰ Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,

⁴³¹ Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

⁴³² Про полювання своє, про місця, де була, розказати —

⁴³³ Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

⁴³⁴ Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

⁴³⁵ (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)

⁴³⁶ Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

⁴³⁷ Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

⁴³⁸ Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —

⁴³⁹ Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,

⁴⁴⁰ Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

⁴⁴¹ Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

⁴⁴² Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.

⁴⁴³ Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

⁴⁴⁴ Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

⁴⁴⁵ Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

⁴⁴⁶ Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

⁴⁴⁷ О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

⁴⁴⁸ Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

⁴⁴⁹ Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

⁴⁵⁰ Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

⁴⁵¹ Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

⁴⁵² Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.

⁴⁵³ Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

⁴⁵⁴ Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі,

⁴⁵⁵ В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

⁴⁵⁶ Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

⁴⁵⁷ Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —

⁴⁵⁸ Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —

⁴⁵⁹ Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»

⁴⁶⁰ Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

⁴⁶¹ Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

⁴⁶² Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

⁴⁶³ Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —

⁴⁶⁴ «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!»

⁴⁶⁵ Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

⁴⁶⁶ Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

⁴⁶⁷ Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

⁴⁶⁸ Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

⁴⁶⁹ Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

⁴⁷⁰ Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

⁴⁷¹ «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,

⁴⁷² Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

⁴⁷³ Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

⁴⁷⁴ Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

⁴⁷⁵ Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

⁴⁷⁶ З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

⁴⁷⁷ Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

⁴⁷⁸ Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

⁴⁷⁹ Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

⁴⁸⁰ Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

⁴⁸¹ Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.

⁴⁸² Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

⁴⁸³ Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

⁴⁸⁴ Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.

⁴⁸⁵ Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.

⁴⁸⁶ От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

⁴⁸⁷ Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

⁴⁸⁸ Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

⁴⁸⁹ Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

⁴⁹⁰ Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

⁴⁹¹ Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

⁴⁹² Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!

⁴⁹³ Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

⁴⁹⁴ Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,

⁴⁹⁵ Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

⁴⁹⁶ Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,

⁴⁹⁷ Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

⁴⁹⁸ На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

⁴⁹⁹ Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

⁵⁰⁰ Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

⁵⁰¹ З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:

⁵⁰² Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

⁵⁰³ Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —

⁵⁰⁴ Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

⁵⁰⁵ Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

⁵⁰⁶ З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

⁵⁰⁷ Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

⁵⁰⁸ Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

⁵⁰⁹ Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

⁵¹⁰ До Океана, що й серед богів чималим шануванням

⁵¹¹ Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

⁵¹² «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

⁵¹³ З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

⁵¹⁴ Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:

⁵¹⁵ Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

⁵¹⁶ Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

⁵¹⁷ Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

⁵¹⁸ Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

⁵¹⁹ Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

⁵²⁰ От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

⁵²¹ Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!

⁵²² Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

⁵²³ Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

⁵²⁴ Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

⁵²⁵ Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

⁵²⁶ В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

⁵²⁷ Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

⁵²⁸ Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

⁵²⁹ Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

⁵³⁰ Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

⁵³¹ Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

⁵³² Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

⁵³³ Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

⁵³⁴ Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

⁵³⁵ За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

⁵³⁶ Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

⁵³⁷ Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

⁵³⁸ Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

⁵³⁹ Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

⁵⁴⁰ Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

⁵⁴¹ В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

⁵⁴² В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

⁵⁴³ Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

⁵⁴⁴ Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

⁵⁴⁵ Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

⁵⁴⁶ Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

⁵⁴⁷ Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

⁵⁴⁸ Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.

⁵⁴⁹ З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,—

⁵⁵⁰ Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

⁵⁵¹ Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,

⁵⁵² Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

⁵⁵³ В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

⁵⁵⁴ Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.

⁵⁵⁵ Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

⁵⁵⁶ Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли

⁵⁵⁷ В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого,

⁵⁵⁸ Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —

⁵⁵⁹ Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

⁵⁶⁰ Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

⁵⁶¹ Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

⁵⁶² Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

⁵⁶³ Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

⁵⁶⁴ Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

⁵⁶⁵ Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.

⁵⁶⁶ Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —

⁵⁶⁷ Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —

⁵⁶⁸ Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

⁵⁶⁹ Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

⁵⁷⁰ Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

⁵⁷¹ Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.

⁵⁷² Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,—

⁵⁷³ Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

⁵⁷⁴ Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.

⁵⁷⁵ Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

⁵⁷⁶ Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,

⁵⁷⁷ Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

⁵⁷⁸ Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

⁵⁷⁹ Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

⁵⁸⁰ На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —

⁵⁸¹ Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

⁵⁸² Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

⁵⁸³ Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

⁵⁸⁴ В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

⁵⁸⁵ Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

⁵⁸⁶ Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —

⁵⁸⁷ Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,

⁵⁸⁸ Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

⁵⁸⁹ Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

⁵⁹⁰ Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.

⁵⁹¹ Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

⁵⁹² Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила

⁵⁹³ Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,

⁵⁹⁴ Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

⁵⁹⁵ Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».

⁵⁹⁶ «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,

⁵⁹⁷ Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

⁵⁹⁸ Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —

⁵⁹⁹ Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.

⁶⁰⁰ Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

⁶⁰¹ В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

⁶⁰² Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —

⁶⁰³ Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

⁶⁰⁴ Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

⁶⁰⁵ Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

⁶⁰⁶ Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

⁶⁰⁷ Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

⁶⁰⁸ «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,

⁶⁰⁹ Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

⁶¹⁰ Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

⁶¹¹ Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

⁶¹² Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

⁶¹³ Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

⁶¹⁴ Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

⁶¹⁵ Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

⁶¹⁶ Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.

⁶¹⁷ Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

⁶¹⁸ Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

⁶¹⁹ Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

⁶²⁰ Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

⁶²¹ Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

⁶²² Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

⁶²³ Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

⁶²⁴ Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

⁶²⁵ З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

⁶²⁶ Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

⁶²⁷ Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

⁶²⁸ Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

⁶²⁹ Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона

⁶³⁰ Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

⁶³¹ Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

⁶³² Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

⁶³³ Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

⁶³⁴ Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

⁶³⁵ От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

⁶³⁶ Донька Хірона, — її народила колись миловида

⁶³⁷ Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

⁶³⁸ Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

⁶³⁹ В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.

⁶⁴⁰ Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

⁶⁴¹ Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

⁶⁴² Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже,—

⁶⁴³ Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

⁶⁴⁴ Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

⁶⁴⁵ Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

⁶⁴⁶ Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.

⁶⁴⁷ З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —

⁶⁴⁸ Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.

⁶⁴⁹ Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

⁶⁵⁰ Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко

⁶⁵¹ Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

⁶⁵² Змія жахливого кров, — невимовного болю причина.

⁶⁵³ Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.

⁶⁵⁴ Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

⁶⁵⁵ Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

⁶⁵⁶ Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

⁶⁵⁷ «Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше

⁶⁵⁸ Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

⁶⁵⁹ Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

⁶⁶⁰ Він божество скерував — будущини краще б не знати!

⁶⁶¹ Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

⁶⁶² Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

⁶⁶³ Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

⁶⁶⁴ Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина».

⁶⁶⁵ Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

⁶⁶⁶ Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

⁶⁶⁷ Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,

⁶⁶⁸ А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

⁶⁶⁹ Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

⁶⁷⁰ Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —

⁶⁷¹ В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

⁶⁷² Шия крутою стає, де складками слалась одежа —

⁶⁷³ Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

⁶⁷⁴ Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

⁶⁷⁵ Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна.

⁶⁷⁶ Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

⁶⁷⁷ Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

⁶⁷⁸ Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:

⁶⁷⁹ Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

⁶⁸⁰ Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

⁶⁸¹ В лівій руці в тебе посох-кийок лісовий був, а в правій —

⁶⁸² Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

⁶⁸³ Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

⁶⁸⁴ Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

⁶⁸⁵ Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

⁶⁸⁶ Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

⁶⁸⁷ Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

⁶⁸⁸ Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

⁶⁸⁹ Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій

⁶⁹⁰ Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

⁶⁹¹ Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши,

⁶⁹² Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,—

⁶⁹³ Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив.

⁶⁹⁴ Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

⁶⁹⁵ Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

⁶⁹⁶ «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,—

⁶⁹⁷ Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

⁶⁹⁸ Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

⁶⁹⁹ «Чи по межі цій, — питає,— бики не проходили щойно?

⁷⁰⁰ Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

⁷⁰¹ Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

⁷⁰² Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,—

⁷⁰³ Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою.

⁷⁰⁴ Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

⁷⁰⁵ Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду

⁷⁰⁶ В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

⁷⁰⁷ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

⁷⁰⁸ Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

⁷⁰⁹ Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

⁷¹⁰ Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

⁷¹¹ Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

⁷¹² Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

⁷¹³ Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

⁷¹⁴ Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

⁷¹⁵ Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

⁷¹⁶ Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

⁷¹⁷ Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —

⁷¹⁸ Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

⁷¹⁹ Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

⁷²⁰ Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

⁷²¹ Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

⁷²² Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

⁷²³ Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

⁷²⁴ Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

⁷²⁵ Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.

⁷²⁶ Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

⁷²⁷ Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

⁷²⁸ Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

⁷²⁹ Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

⁷³⁰ З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

⁷³¹ І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

⁷³² Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

⁷³³ От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

⁷³⁴ Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

⁷³⁵ В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

⁷³⁶ І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі.

⁷³⁷ Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

⁷³⁸ Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса,

⁷³⁹ В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

⁷⁴⁰ Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

⁷⁴¹ Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши,—

⁷⁴² З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

⁷⁴³ Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

⁷⁴⁴ Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.

⁷⁴⁵ Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці

⁷⁴⁶ Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати:

⁷⁴⁷ Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

⁷⁴⁸ Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

⁷⁴⁹ На таємниці Мінерви русявої очі косила.

⁷⁵⁰ За допомогу свою вимагає від нього чимало

⁷⁵¹ Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

⁷⁵² Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

⁷⁵³ Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

⁷⁵⁴ Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

⁷⁵⁵ Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

⁷⁵⁶ На таємницю її посяглася — присягу зламавши,

⁷⁵⁷ Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

⁷⁵⁸ Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —

⁷⁵⁹ Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

⁷⁶⁰ З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

⁷⁶¹ Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,

⁷⁶² Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

⁷⁶³ Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

⁷⁶⁴ Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

⁷⁶⁵ Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

⁷⁶⁶ Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

⁷⁶⁷ Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

⁷⁶⁸ Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

⁷⁶⁹ М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —

⁷⁷⁰ Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

⁷⁷¹ Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,—

⁷⁷² Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

⁷⁷³ Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

⁷⁷⁴ Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

⁷⁷⁵ В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,

⁷⁷⁶ Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

⁷⁷⁷ В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.

⁷⁷⁸ Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

⁷⁷⁹ Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:

⁷⁸⁰ От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,

⁷⁸¹ Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,

⁷⁸² Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

⁷⁸³ Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко:

⁷⁸⁴ «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

⁷⁸⁵ Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

⁷⁸⁶ В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

⁷⁸⁷ Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

⁷⁸⁸ Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже

⁷⁸⁹ Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

⁷⁹⁰ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

⁷⁹¹ Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

⁷⁹² Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

⁷⁹³ Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

⁷⁹⁴ Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

⁷⁹⁵ Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

⁷⁹⁶ Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.

⁷⁹⁷ В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

⁷⁹⁸ Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

⁷⁹⁹ Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

⁸⁰⁰ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

⁸⁰¹ Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

⁸⁰² Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,—

⁸⁰³ Образ сестри перед нею малює і красеня бога,

⁸⁰⁴ Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

⁸⁰⁵ Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку

⁸⁰⁶ Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

⁸⁰⁷ Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

⁸⁰⁸ Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

⁸⁰⁹ Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

⁸¹⁰ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:

⁸¹¹ Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.

⁸¹² Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

⁸¹³ Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

⁸¹⁴ От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

⁸¹⁵ Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,

⁸¹⁶ Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

⁸¹⁷ Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»

⁸¹⁸ «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій

⁸¹⁹ І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

⁸²⁰ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

⁸²¹ В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

⁸²² Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

⁸²³ Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

⁸²⁴ Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

⁸²⁵ Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно

⁸²⁶ Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

⁸²⁷ Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

⁸²⁸ Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

⁸²⁹ Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —

⁸³⁰ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь

⁸³¹ Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.

⁸³² Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

⁸³³ Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

⁸³⁴ Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

⁸³⁵ Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

⁸³⁶ Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

⁸³⁷ Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,

⁸³⁸ Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

⁸³⁹ Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

⁸⁴⁰ Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці.

⁸⁴¹ Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

⁸⁴² На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

⁸⁴³ Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

⁸⁴⁴ Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

⁸⁴⁵ В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

⁸⁴⁶ Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

⁸⁴⁷ Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

⁸⁴⁸ Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —

⁸⁴⁹ Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

⁸⁵⁰ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

⁸⁵¹ Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

⁸⁵² Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

⁸⁵³ Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

⁸⁵⁴ Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

⁸⁵⁵ Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

⁸⁵⁶ Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

⁸⁵⁷ Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

⁸⁵⁸ Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

⁸⁵⁹ Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

⁸⁶⁰ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

⁸⁶¹ А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

⁸⁶² Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

⁸⁶³ В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

⁸⁶⁴ То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

⁸⁶⁵ То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

⁸⁶⁶ Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

⁸⁶⁷ То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

⁸⁶⁸ Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

⁸⁶⁹ Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

⁸⁷⁰ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

⁸⁷¹ Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,

⁸⁷² Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

⁸⁷³ Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

⁸⁷⁴ На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

⁸⁷⁵ Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.